Бути сильним своєю силою чи силою Христа?

2 Кр. 11, 31–12, 9

Головна думка першого читання Святої Літургії дев’ятнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа зосереджується на понятті «сили у безсиллі». Апостол Павло поступово вводить нас у розуміння цієї парадоксальної правди. Найперше говорить про свої звершення і досягнення, хоча у скритій формі. Бо якщо про втечу з Дамаску говорить відверто, то про взяття до третього неба говорить, повністю приховуючи, що йдеться про нього самого. Адже це саме його було взято до раю, «в тілі, чи без тіла», де він чув слова несказанні. Однак, щоб ніхто не хвалив його, Павло ретельно приховує це, пишучи начебто про когось іншого, якому належалася би похвала, оскільки той, кому Бог дає такі надзвичайні видіння, гідний усякої похвали. Сам апостол пояснює, що стримує себе і не розказує усього, щоб ніхто не подумав про нього краще, ніж воно є насправді. Очевидно, св. Павло мав чим хвалитися, бо сам каже, що якби довелось йому себе хвалити, то не був би безумним, тобто не говорив би неправди. Розповівши про свої досягнення у духовному житті у скритій формі, апостол говорить далі про «колючку в тілі», тобто про «посланця сатани». Не зрозуміло, що саме має на увазі св. апостол Павло, але найімовірніше йдеться про якусь фізичну недугу, яка завдавала йому чималої прикрості, а можливо, і була причиною його приниження перед людьми навколо. Адже, каже він, що цю колючку в тіло, цього посланця сатани дано йому, щоб він не загордів висотою духовних об’явлень, тобто для упокорення. Мабуть, така хвороба також негативно впливала на успіх його проповіді, оскільки, каже св. Павло, він тричі просив Господа ради Нього самого, тобто ради справи голошення Євангелія, щоби посланець сатани відступив. І тут апостол, подаючи відповідь Бога на Його прохання, виявляє власне парадокс сили у безсиллі. «Моя сила виявляється в безсиллі», – цитує апостол слова Божі. Тобто сила Бога виявляється у тих людях, які не мають власної сили. Такі-бо здатні прийняти силу Божу й уповати на неї, а не перебувати в ілюзіях щодо власної сили і уповати лише на себе. Тому, завершує апостол, краще бути безсильним, хвалитися не досягненнями, а немочами, щоб дозволити Христові діяти у нас.

Поняття «сили у безсиллі» для християн доволі часто залишається чужим і незрозумілим. Ми часто чи принагідно, але все ж хвалимо себе або ж бажаємо, щоб інші нас похвалили. Ми не боїмося, за прикладом св. апостола Павла, що хтось може подумати про нас краще, ніж воно є насправді. Ми раді, коли хтось так думає. Ми не спішимо виявляти власні немочі. Тим паче не розповідаємо іншим про якісь недуги, що їх вважають принизливими. А апостол Павло робить усе навпаки: свідомо приховує те, за що всі мали б його хвалити, і свідомо виявляє те, за що його можуть принижувати. Бо, каже він: «Хочу, щоб у мені Христова сила перебувала». А ця сила перебуває лише у тих, які безсильні, які хваляться своїми немочами, а не своїми досягненнями, які усвідомлюють власну «ніщоту» перед Богом, а не вважають себе гідними перед Ним.

Той, хто хвалить себе і не визнає свої немочі, не має у собі сили Христової, натомість має лише силу власну. Той, хто стримує себе, щоб його не хвалили, а навпаки, хвалиться своїми немочами, такий має у собі силу Христа. А чия сила має більшу потугу? Христа чи моя власна? І чи не варто бути безсильним, щоб насправді бути сильним у Бозі? Чи хочемо бути сильними, роблячи себе насправді безсильними без Бога?

Любити почуттями та любити нутром

Лк. 6, 31-36

Євангельське читання дев’ятнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа закликає вірних до щонайдосконалішої любові до ближнього. Замало є любити, каже Христос, тих, кого любить серце. Тих, хто відповідає взаємною любов’ю. Але як можна наказувати любити тих, кого не любить серце? Всі добре знаємо, що неможливо заставити себе полюбити когось почуттям, якщо з різних причин це почуття відсутнє. Неможливо змусити себе емоційно та чуттєво любити якусь особу, якщо вона не викликає власне цих емоцій чи почуттів. Чому ж тоді Господь наказує таку любов? До ворогів? До тих, хто нас не любить, не чинить добро, не віддає позичене? Як це можливо, якщо неможливо змусити своє серце любити?

Господь не вимагає від нас емоційної чи почуттєвої любові. Її неможливо вимагати у стосунку до «нелюбих» людей. Зате вимагає від нас любові ще глибшої, ще сутніснішої, ще жертовнішої, ще правдивішої. Любові як способу життя. Не хоче Христос, щоб ми любили ворога чи того, хто не чинить добра чи не віддає позичене, своїми емоціями та почуттями, але прагне, щоб ми любили його своїм нутром, своєю життєвою поставою, своїм до нього відношенням, самим своїм буттям. Що ж це значить? А це значить простити, якщо емоції та почуття говорять нам мститися. А це значить позичити, якщо емоції та почуття говорять нам в жодному разі не робити цього. А це значить чинити добро, якщо емоції та почуття провокують лише на зло.

Дуже похвально і добре любити людину емоційно та чуттєво, але цього замало. Навіть ту людину, яку любимо емоціями та почуттями, потрібно любити не тільки так, а значно глибше і правдивіше. Що ж до тієї людини, яку не любимо ні емоціями, ні почуттями, то її слід любити своїм життєвим вибором. Вибором бути послідовником Христа, а не грішником, який любить тих, які його люблять, добро чинить тим, які йому чинять, позичає тим, які віддають своєчасно. Вибором бути чадом Отця Небесного, який є милосердний і незмірно благий.