22. схоплення Ісуса 47-53; відречення Петра 54-62;

47. Коли ще говорив, аж ось надходить юрба, і на чолі її йде один з дванадцятьох, званий Юда; і підійшов він до Ісуса, щоб його поцілувати. 48. А Ісус сказав до нього: “Юдо, поцілунком видаєш Чоловічого Сина?” 49. Побачивши, до чого доходить, сказали ті, що були з Ісусом: “Господи, чи не вдарити нам мечем?” 50. І вдарив один із них слугу первосвященика й відтяв йому праве вухо. 51. Ісус озвався: “Лишіть но!” І доторкнувшися до вуха, він зцілив його. 52. Тоді Ісус сказав до первосвящеників, начальників сторожі святині і старших, що були вийшли проти нього: “Як на розбійника ви вийшли з мечами та киями! 53. Як я щодня був з вами в храмі, не простягнули ви рук на мене; та це ваша година, і влада темряви.” 54. Схопивши Ісуса, вони повели його й привели в дім первосвященика. Петро ж ішов слідом за ним здалека. 55. І коли вони розклали вогонь посеред двору та посідали вкупі, сів і Петро між ними. 56. Побачила його одна слугиня, як він сидів біля багаття і, приглянувшись до нього пильно, каже: “І цей з ним був!” 57. А він відрікся, кажучи: “Не знаю його, жінко!” 58. Та трохи згодом другий, побачивши його: “І ти з них”, – каже. Але Петро відповів: “Ні, чоловіче!” 59. А по якійсь годині хтось інший почав наполегливо казати: “Справді, і цей з ним був! До того він і з Галилеї!” 60. Петро озвавсь: “Не знаю, чоловіче, що ти кажеш.” І зараз, як він говорив ще, заспівав півень. 61. І Господь, обернувшись, глянув на Петра, і згадав Петро Господнє слово, коли Господь йому сказав: “Петре, перше, ніж півень заспіває, ти мене відречешся тричі.” 62. І, вийшовши звідти, заплакав гірко.

КОМЕНТАР

ЦЕ ВАША ГОДИНА

22,47– 53

Срібняки, мечі, киї та поцілунки: такими картами ми граємо в нашу гру жорстокості, щоб заволодіти всім і всіма; навіть Ним!

Це година влади темряви (в. 53): година арешту Ісуса. Скінчилися діяння — почалися страждання. Розповідь Луки доволі (але не суттєво) відхиляється від розповіді інших євангелистів.

в. 47 юрба. Мр 14,43б (Мт 26,47б) уточнює: «юрба з мечами та киями — від первосвящеників, книжників і старших» (пор. в. 52).

– і на чолі її йде один з дванадцятьох (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 8,1), званий Юда (в. 48; пор. «Засоби для розуміння» в Лк 6,16 і 22,3– 6)…

Мр 14,44 (Мт 26,48) вставляє: «Кого поцілую, той і є: беріте його й ведіте обережно».

– … і підійшов він до Ісуса, щоб його поцілувати. У Мр 14,45 (Мт 26,49): «Підійшов до Ісуса та й каже: Учителю — і поцілував його». Лука не каже, що він його поцілував, а лише, що підійшов…, щоб його поцілувати!

Поцілунок був звичним, щоденним привітанням між вчителем і учнем. Тут вживається те саме дієслово, яким описується почитання грішниці (Лк 7,38) і любов батька до блудного сина (Лк 15,20).

в. 48 Юдо, поцілунком видаєш Чоловічого Сина? Ісус називає його по імені. Це останній докір, останній заклик до учня, який «видає» Сина Чоловічого, даючи у такий спосіб сповнення передвіщенням про страсті (пор. Лк 9,44 і 18,31– 32).

Тут єдиний раз у контексті страстей Ісус окреслює себе Сином Чоловічим (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 5,24). Натомість, в Мт 26,50а Ісус відповідає: «Чого прийшов єси, друже?!».

Мр 14,46 (Мт 26,50б) тут вставляє: «А вони наклали на нього руки й схопили його».

в. 49 Господи, чи не вдарити нам мечем? Пор. Лк 22,36.

в. 50 І вдарив один із них слугу первосвященика й відтяв йому праве вухо (Мр 14,47; Мт 26,51). Йо 18,10 скаже, що його вдарив Симон Петро і що «Малхом звали того слугу». Лука уточнює, що це було праве вухо, але пропускає докір Ісуса:

«Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть. Чи гадаєш, що я не міг би попросити Отця мого, і він зараз же не дав би мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт 26,52– 53; Йо 18,11).

в. 51 Лишіть но! «Зараз же припиніть». Меч не перемагає, а лише помножує зло.

У Мт 26,54: «Як же то збулися б Писання, що воно так мусить статися?», а в Йо 18,11б: «Чашу, яку дав мені Отець, — чи не мав би я її пити?».

У Луки це останні слова, звернені до учнів перед воскресінням. У них лунає запрошення прийняти те, що відбувається, бо воно відповідає тому, «як призначено» (Лк 22,22).

– І доторкнувшися до вуха, він зцілив його. Лише Лука говорить про це чудодійне зцілення. Це останнє чудо Ісуса. Пор. також Лк 6,27– 29.

в. 52 Тоді Ісус сказав до первосвящеників, начальників сторожі святині і старших, що були вийшли проти нього.

Безпосередня участь первосвящеників і начальників є малоймовірною (пор. Йо 18,3– 6). Лука їх згадує, щоб підкреслити їхню відповідальність. Пор. «Засоби для розуміння» в Лк 22,4.

– Як на розбійника ви вийшли… (Мр 14,48; Мт 26,55а). Це може бути натяком на Варавву (Йо 18,40; Мр 15,6– 15). Ісуса трактують як зилота (революціонера) і як такий він буде розіп’ятий між двома розбійниками (Лк 23,32). «Його зараховано до злочинців» (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 22,37).

в. 53 Як я щодня був з вами в храмі. Мр 14,49а (Мт 26,55б) додає: «навчаючи». Пор. Лк 19,47; 20,1; 21,37.

– та це ваша година (пор. Лк 4,13), і влада темряви.

Мр 14,49б- 50 (Мт 26,56) завершує ще одним підтвердженням: «Та це — щоб збулося Писання» і додає: «Тоді всі, лишивши його, повтікали» (пор. Зах 13,7; Йо 16,32), навіть юнак, «загорнений в одне лиш покривало» (Мр 14,51– 52).

Паралельні місця: Мр 14,43– 50; Мт 26,47– 56; Йо 18,3– 11

НІ, ЦЕ НЕ Я

22,54– 62

Петро, як і всі, не визнає цього Ісуса. І відрікається від нього. Ісус же залишається йому вірним в його невірності.

Після арешту ціла ніч — це відречення Петра. На відміну від Марка і Матея, Лука описує його ще до появи Ісуса перед синедріоном, яке станеться наступного ранку.

В описі відречення Петра вагомою і суттєвою (попри численні незначні відмінності, які доповнюють цю сцену і додають їй колоритності) є узгодженість розповідей євангелистів.

в. 54 в дім первосвященика. Первосвящеником є Каяфа (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 3,2). Ісус перебуває під наглядом, впродовж ночі, у подвір’ї палацу, і саме в його присутності Петро від нього відрікається (пор. в. 61).

– Петро (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 9,20) ж ішов слідом за ним здалека. Мр 14,54а (Мт 26,58а) уточнює: «аж усередину до двору…». Йо 18,15– 16 додає: «За Ісусом же слідував Симон Петро з ще іншим учнем (ймовірно, Йоаном). А що учень той знаний був первосвященикові, то й увійшов він у двір первосвященика з Ісусом. Петро ж стояв надворі біля дверей. Той інший, знаний первосвященикові учень, вийшов, промовив до одвірної слугині та й увів Петра».

Інші ж учні, «лишивши його, повтікали» (Мр 14,50; Мт 26,56б).

в. 55 І коли вони розклали вогонь посеред двору та посідали вкупі, сів і Петро між ними (Йо 18,18).

в. 56 Побачила його одна слугиня, … і, приглянувшись до нього пильно, каже: “І цей з ним був!”

У Мр 14,67: «…придивилась до нього та й каже (звертається безпосередньо до Петра): «А й ти був з Ісусом Назарянином»». У Мт 26,69б: «…з Ісусом Галилеєм»; а в Йо 18,17: «Чи й ти не з учнів отого чоловіка?».

в. 57 Не знаю його, жінко! Це 1– е відречення.

У Мр 14,68 (Мт 26,70): «Не знаю і не розумію, що ти таке кажеш»; і додає: «Та й вийшов геть на переддвір’я, — а півень і заспівав!» (перший раз). У Йо 18,17б: «Ні».

в. 58 Та трохи згодом другий, побачивши його.

У Мр 14,69 на цьому наполягає та сама служниця, що й перед тим; у Мт 26,71 це вже інша служниця.

– І ти з них. У Мр 14,69б: «Цей з їхніх»; у Мт 26,71б: «Цей був з Ісусом з Назарету». У Йо 18,25: «Чи і ти не з його учнів?» (як в Йо 18,17).

Петра вже не звинувачують в тому, що він з ним (в. 56), а в тому, що він один з них.

– Але Петро відповів: “Ні, чоловіче!” (в. 60). Дослівно: «це не я, чоловіче». Це 2– е відречення. У Мр 14,70а: «Та він відрікся знову», а в Мт 26,72: «Він знову, клявшися, відрікся: “Не знаю я цього чоловіка”». У Йо 18,25б: «Ні!» (як у Йо 18,17б).

Так Петро зрікається ще й своєї приналежності до групи учнів.

в. 59 А по якійсь годині хтось інший почав наполегливо казати.

У Мр 14,70 (Мт 26,73а): «І трохи згодом ті, що там стояли, сказали до Петра…». У Йо 18,26 слуга, який запитує, є родичем того, якому Петро відрубав вухо.

– Справді, і цей з ним був! До того він і з Галилеї! У Мр 14,70б: «Ти й справді з їхніх, бо ти галилеянин». У Мт 26,73б: «… бо й твоя вимова тебе виявляє». У Йо 18,26б: «Чи ж не тебе я бачив у саду з ним?».

Ісус був галилеянином (Лк 23,6). Галилеянин ще означало «бунтівник», «зилот» (пор. Лк 13,1).

Лука і Йоан пропускають те, як Петро клявся і божився, про що згадують Марко і Матей: «… Він же став клястися і божитися…» (Мр 14,71а; Мт 26,74а).

в. 60 Не знаю, чоловіче, що ти кажеш. Це 3– є відречення.

У Мр 14,71б: «Не знаю цього чоловіка, про якого кажете». У Мт 26,74б: «Не знаю я цього чоловіка». У Йо 18,27а: «Петро відрікся ще раз…».

– І зараз (пор. «Засоби для розуміння» в Лк 18,43), як він говорив ще, заспівав півень (Мт 26,74б; Йо 18,27б). У Мр 14,72а: «І тієї ж миті півень заспівав удруге» (вперше у Мр 14,68б).

Спів півня може бути алюзією на gallicinium: це третя з чотирьох римських сторож ближче до кінця ночі.

в. 61 І Господь, обернувшись (Лк 7,44; 9,55; 14,25; 23,28), глянув на Петра.

Лише Лука вловлює вчинок Ісуса, який обертається і «глядить на Петра». У гр. мові дієслово enblépo описує зумисний і уважний погляд (= дивитися прямо в обличчя).

– і згадав Петро Господнє слово (пор. Лк 24,8; Ді 20,35), коли Господь йому сказав (Мр 14,72; Мт 26,75).

– Петре, перше, ніж півень заспіває, сьогодні (лише в Луки) ти мене відречешся тричі (Мр 14,72б; Мт 26,75б).

Згадка про це слово (Лк 22,34) надає цьому епізоду пророчий зріз: «Кажу тобі, Петре, не заспіває нині півень, як ти тричі відречешся, мовляв, мене не знаєш».

в. 62 І, вийшовши звідти, заплакав гірко (Мт 26,75б). У Мр 14,72б: «Та й заридав гірко». Пор. Іс 22,4; 33,7; Єз 27,30. У Йо 21,15– 17 трьом відреченням Петра — після воскресіння (на березі Тиверіядського озера) — відповідатимуть три зізнання в любові.

Паралельні місця: Мр 14,53– 54.66– 72; Мт 26,57– 58.69– 75;

Йо 18,12– 18.25– 27

ПСАЛОМ 131-132

131. (130) духове дитинство

1. Висхідна пісня. Давида. Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене. 2. Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене. 3. Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки.

132. (131) обітниця Давида 1-5; Кивот завіту 6-10; обітниці божі 11-18

1. Висхідна пісня.  Згадай, о Господи, Давидові усі його старання, 2. як він був Господеві клявся, Могутньому Якова обрікався: 3. «Ні! Я не ввійду до намету дому мого, не ляжу на постіль відпочити, 4. не дам очам моїм заснути, ані повікам задрімати, 5. покіль не знайду для Господа оселі, житла для Яковового Могутнього.» 6. Ось чули ми про нього в Ефраті, знайшли його в полях яарських. 7. Увійдімо в його житло, упадім до підніжка його стіп! 8. Устань, Господи, до твого відпочинку ти і кивот твоєї сили! 9. Священики твої нехай одягнуться у справедливість святі твої нехай возрадуються вельми 10. Задля Давида, слуги твого, не відштовхуй обличчя помазаника твого. 11. Поклявсь Господь Давидові правдою і не відступить він від неї: «Плід твого лона насаджу я на твоїм престолі. 12. Коли сини твої союз мій берегтимуть і закон, що я навчу їх. то й діти їхні по віки вічні будуть сидіти на твоїм престолі.» 13. Бо Господь Сіон собі вибрав, він захотів його собі як житло. 14. «Це місце мого відпочинку назавжди, тут оселюся, бо я його собі вподобав. 15. Благословлю поживу його щедро, бідних його насичу хлібом. 16. Священиків його я зодягну спасінням, і святі його возрадуються вельми. 17. Там вирощу я Давидові рога, там приготую світильник для помазаника мого. 18. Ворогів його я соромом укрию; а на ньому буде його вінець сяяти.