1Так мовив Ісус і, підвівши очі до неба, сказав:
– Отче, прийшла година. Прослав свого Сина, щоб Син твій Тебе прославив, 2згідно з владою, яку Ти дав Йому над усяким тілом: дати життя вічне тим, яких Ти дав йому. 3Вічне життя в тому, щоб пізнали Тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого Ти послав. 4Я прославив Тебе на землі: виконав діло, яке Ти дав Мені виконати. 5А тепер Ти, Отче, прослав Мене у Себе тією славою, яку Я мав у Тебе, перш ніж постав світ.
6Я об’явив твоє ім’я людям, яких Ти дав Мені зі світу. Вони були твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли твоє слово. 7Тепер вони зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, від Тебе походить; 8слова бо, що Ти дав Мені, Я дав їм; вони їх прийняли й правдиво пізнали, що Я від Тебе вийшов, й увірували, що Ти мене послав.
9Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких Ти дав Мені, бо вони твої. 10І все моє – твоє, і твоє – моє, і Я прославився в них. 11Я більше не у світі, але вони у світі, і я йду до Тебе. Отче святий, заради імені твого бережи їх, тих, яких Ти дав Мені, щоб вони були одно, як і ми. 12Коли Я був з ними у світі, Я беріг їх у твоєму імені; Я стеріг тих, яких Ти дав Мені, і ніхто з них не пропав, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. 13Тепер же йду до Тебе й говорю це у світі, щоб вони мали в собі радість мою повну.
Уже сама назва цієї неділі промовиста – 7-ма неділя після Пасхи і свв. Отців І-го Вселенського Собору. З одного боку, отже, маємо зв’язок із Пасхою, з Хри- стовим Воскресінням, хоч у середу вже було Віддання Пасхи; з іншого боку, ця неділя згадує одну подію, про яку не йдеться в Новому Завіті, а саме Перший Вселенський Собор, який відбувся в Нікеї 325 року по Хр.
Інша річ, яка привертає до себе увагу, – цікава паралель між закінченнями Євангелія на Вознесіння Господнє і сьогоднішнім Євангелієм. На Вознесіння ми чули, що апостоли «поклонившися Йому [Ісусові], вернулися з радістю великою в Єрусалим, і пробували весь час у xрамі, славлячи та xвалячи Бога» (Лк. 24, 52–53), а сьогодні чуємо самого Христа, який каже: «Тепер же йду до Тебе [Отче] й говорю це у світі, щоб вони мали в собі радість мою повну» (Йо. 17, 13). Обидва тексти говорять про радість, причиною якої є саме Воз- несіння Христа, тобто його прославлення і повернення до Отця. А Перший Вселенський Собор у Символі віри «навчив про одне єство й природу Отця і Сина, і Святого Духа, і ясно передав Церкві богословське таїнство», відкинувши єресь Арія, який «змішував Христа із створінням… розділив одноістотність Пресвятої Тройці на три нерівні і різні природи…», – тим самим свв. Отці спричинилися до того, щоб і ми всі «сподобилися славити Отця, Слово і Всесвятого Духа» (див. Неділя святих Отців Нікейського Собору, Вечірня та Утреня, стихири).
17-им розділом, який містить Ісусову молитву до Отця, закінчується «духовний заповіт» Ісуса своїм учням. Ця молитва, одна з вершин Нового Завіту, не є ізольованим уривком у Четвертому Євангелії, а становить своєрідну єдність із 13-им розділом, яким розпочинається перша частина «Книги слави» (= 13–17 розділи Євангелія від Йоана) з одного боку, та водночас впроваджує нас у розповідь про Христові страсті й прославу (18, 1 – 19, 42) – з іншого.
Протягом історії молитву називали по-різному: «Молитва Ісуса за учнів та за вірних на Тайній Вечері» (перекл. Огієнка, 1962); «Діло Спасове виконане. Молитва за учнів. Молитва за віруючих» (видання патр. Й. Сліпого з 1981). Інші говорять про «Молитву посвячення», або «Молитву прослави», або «Молитву післанництва». Сьогодні її часто називають «Молитвою за єдність віруючих» через її універсальний характер і мету або «Молитвою години» через наближення головного моменту Ісусового життя, а саме хреста-піднесення. Можливо, все ж таки найбільш відомою є назва «Архиєрейська молитва Ісуса Христа» (перекл. Хоменка, 1963). У будь-якому разі, в цілому євангельському переданні не знаходимо іншого розділу, повністю присвяченого молитві. Що стосується Четвертого Євангелія, то слід зауважити, що євангелист не подає Ісусової молитви ані в Гетсиманському саду, ані на хресті, начеб 17-й розділ був чудовим скороченням Ісусової молитви, яка, подана вже в 11, 41–42 і 12, 27–28, тут досягає своєї вершини. Цією молитвою сягаємо верхів Йоанівського богослов’я і сходимо в самі глибини його містики.
У загальній картині Четвертого Євангелія розд. 17 поміщено в урочистій хвилині, про яку нагадує прихід «години», що пронизує все Євангеліє. Розміщений у кінці прощальних слів і перед страстями, увесь розділ є молитвою, відкритим вікном на найглибшу божественно-людську сутність Христа. Таким чином, перед нами розкриваються самі глибини Божого життя. Прекрасний вислів Ісусової любові до Отця дає нам змогу пізнати щось із життя Пресвятої Тройці. Ісус звертається до Отця, розмовляє з Ним, але його молитва не може забути людей, покликаних до «вічного життя», тобто до сопричастя-єдності Пресвятої Тройці (вв. 1-5). Дія Христа-священика займає більшу частину розділу, оскільки уточнено необхідні вимоги, аби ця єдність могла народитися, розвиватися і зберегтися. Точніше, ця велика молитва є палким проявом за- ступництва за учнів: щоб вони були збережені від злого, посвячені й призначені до близькості з Богом.
Схематично розд. 17 складається з двох неоднакових частин: А) Ісус і Отець (1–5) і Б) Ісус і учні (6–26). Своєю чергою друга частина також ділиться на дві менші: Б1) Об’явлення Отця учням (6–10); Б2) молитва заступництва за учнів (11–26), яка складається з чотирьох заступництв-прохань: а) «бережи їх» (11–16); б) «освяти їх» (17–19); в) «щоб усі були одно» (20-23); г) «хочу, щоб й вони були зі Мною» (24–26).
Наша Літургія подає сьогодні перші 13 віршів цього розділу, а вв. 18–26 по- чуємо в п’ятницю цього тижня (вв. 14–17 натомість, цілком вилучено з літургійних читань). Біблійні коментарі, як можемо побачити, подають інакшу структуру й інакший поділ від читань, запропонованих літургійним роком. Нашим завданням, однак, не є пояснювати те, чого нема, і шукати аргументи за чи проти різних припущень. Очевидно, що науковий коментар дуже багато залежить від обсягу й контексту якогось уривку та його внутрішньої структури. Щодо нашого сьогоднішнього Євангелія, то навіть якщо б воно охоплювало й увесь 17-й розділ і нам вдалося б віднайти єдину структуру, не думаю, що це відразу зробило б розділ більш чітким, оскільки знаходимо в ньому ще багато дуже важливих богословських тем, як-от «година», «слава», «любов», «пізнання», «правда» тощо, кожна з яких вимагала б не тільки короткого ко- ментарю, а цілого трактату. Тому довірмося молитовній інтуїції нашої Літургії, яка поєднала радість учнів через Христове Вознесіння і «славу єдності», яку Син має з Отцем (див. Йо. 17, 22), із соборним навчанням у Символі віри Отців Нікейського собору «ясно визнавати одноістотного й споконвічного Сина Божого» (Неділя святих Отців Нікейського Собору, Вечірня, Стихири на стиховні, Слава), засвідчуючи тим самим Божу опіку над ними (в. 11), освячення у правді (в. 17), єдність між віруючими (в. 21) і з Христом (в. 24) у Пресвятій Тройці.
Увесь 17-й розділ можемо читати як відповідь на питання Пилипа «Покажи нам Отця» (14, 8), що, своєю чергою, є відгомоном питання Мойсея «Покажи мені, благаю, твою славу!» (Вих. 33, 18). Євангелист Йоан вводить нас у близькість з Отцем, якого починаємо краще пізнавати в його любові до людей. А Христова молитва допомагає нам у цьому.
Ісус і Отець
Характер молитви буде окреслений її змістом, але вже зі самого початку читача поміщено у відповідну атмосферу, яку визначає оте «підвівши свої очі до неба», коли Ісус навіть за допомогою тіла, точніше, погляду, ставить себе у співзвучність з Отцем. Бог, як звично для всіх релігій, перебуває вгорі, у знаменитому й недоступному місці, яке ми називаємо небом.
Заклик «Отче» розпочинає молитву й окреслює її найважливіші моменти, стаючи своєрідним рефреном, сповненим почуттів, пошани та ніжності. Молитву вміщено в цьому місці євангельської розповіді, тому що сталося щось дуже важливе – «прийшла година». Усе Четверте Євангеліє підкреслює цю спрямованість до «години». Публічне життя Ісуса затримувалося через те, що його година «ще не настала» (пор. 2, 4), але тепер маємо враження, що бачимо її звершення. Прихід години збігається з початком страстей, які, насправді, почнуться пізніше (пор. 18, 1). Зв’язок між приходом години й початком страстей не є чимось несподіваним для читача, який уже підготовлений і по-бого- словськи навчений зрозуміти, що годиною є година смерті, година, коли Ісус має піднятися-вознестися з цього світу до Отця (13, 1). Водночас це й година прослави (12, 23), так що поняття години/слави/прославлення переплітаються, утворюючи історично-богословські рамки, в які Йоан поміщає значну частину свого Євангелія.
Закінчуючи першу частину архиєрейської молитви, яка описує стосунки Отець–Син, Ісус урочисто стверджує про завершення його завдання – «діла» (в. 4), отриманого від Отця. Четверте Євангеліє розрізняє діла в множині і діло в однині. У першому випадку ділами є чудесні знаки, які допомагають зрозуміти особу Ісуса й поглибити його таїнство (пор. 9, 4; 10, 32–38; 14, 10–11). Натомість діло в однині, приписане Ісусові, підсумовує волю Отця, яка була го- ловним рушієм усього життя Сина (пор. 4, 34; 17, 4). Ісус, умираючи на хресті, не скаже нічого іншого, окрім того, що «звершилося» (19, 30): діло, доручене йому Отцем, виконано, Божу волю здійснено, цілком і досконало, до кінця.
Так можна краще зрозуміти значення прослави, яку Ісус адресує Отцеві: Ісус прославляє Його тому, що Він сам сповнює його волю, здійснює його за- дум, який полягає в тому, щоб об’явити людям, що Бог є світло і життя.
Найвищий момент послуху Отцеві збігається з моментом найбільшого вивищення Ісуса. Отець прославляє Сина, показуючи його передвічну славу, тобто властиву йому завжди: «А тепер Ти, Отче, прослав Мене у Себе тією славою, яку Я мав у Тебе, перш ніж постав світ» (в. 5) – дуже чітке твердження стосовно передіснування того, якого юдеї намагалися пізнати й помістити в часі (пор. 8, 52–57).
Ісусова молитва багато в чому співзвучна з Прологом, тому що це єдині два уривки Євангелія, які говорять про передіснування Сина. У Пролозі Боже Слово промовляє у вічності до Отця, а в молитві Син говорить до Отця в часі. Пролог оспівує прихід Сина у світ, а молитва прославляє повернення Сина до Отця. Це порівняння не має нас дивувати, оскільки знаємо, що Йоан наповнив початковий гімн, Пролог, найважливішими темами свого Євангелія і розмістив його на початку як своєрідний богословський і духовний путівник, аби провадити читача до зустрічі з Христом.
Ісус і учні (вв. 6–26)
Стосунки Син–Отець, якими розпочинається цей розділ, слід розглядати крізь призму ставлення до учнів. Не перебуваємо в якомусь абстрактному богослов’ї, дистильованому якимось проникливим мислителем, а, навпаки, у богослов’ї втілення, поміщеному в історію й призначеному людині.
Ісус тепер пояснює, яке діло Він сповнив: «Я об’явив твоє ім’я людям, яких Ти дав Мені зі світу» (в. 6). Зустрічаємо відтак термін «зрозуміти» (в. 7), український синонім якого ми вже бачили у в. 3 (=[с]пізнати), яким пояснено зміст вічного життя. Пізнати Господа, отже, означає жити в його присутності й посідати вічне життя. Іншими словами, пізнати Бога й пізнати Того, кого Він послав, уже є вічним життям, тому що це поступове входження в єдність із Богом. У цьому світлі можемо пояснити і в. 6: Ісус дозволив своїм учням увій- ти в близькість з Отцем, тобто пізнати Його в повноті його дійсності, пізнати
«його ім’я». А ім’я для східної ментальності є словесним виявом характерних рис особи. Виявити ім’я означає – в особі і в самому існуванні Ісуса – об’явити Того, хто його послав, і об’явити Його як свого Отця. Отже, це ім’я того «Ти», до якого Ісус звертає свою молитву і кого називає «Отцем», зі всім навантажен- ням, яке це слово має для Йоана.
Коли у Старому Завіті Бог дає пізнати своє Ім’я (див. Вих. 3, 14), Він не виявляє ним своєї найглибшої сутності, а радше підкреслює те відношення, яке він встановив між Собою і вибраним народом. Таким чином підкреслено особисте відношення, яке пов’язує Бога з людиною.
Ісус виконав діло об’явлення Отця, який, однак, не залишився кимось чужим, кимось, кого слід було лише «пізнати». Він, натомість, також є дієвим, ба навіть є джерелом кожного шляху віри (пор. 6, 44). Насправді мова йде про те, що люди є його власністю, яку Він дарує Синові: «Вони були твої, і Ти дав їх Мені» (в. 6б). Не йдеться тут про людей загалом, а лише про тих, які «зберегли слово твоє», живучи в духовній симфонії з Отцем, відколи Ісус об’явив Його. Приймаючи Слово, вони зрозуміли, що Ісус є Посланцем. Таким чином вони спроможні тепер брати участь у тому колі сопричастя–єдності, яке пов’язує Отця, Сина й учнів.
Між учнями і світом (тут значення цього слова негативне й позначає тих, які відкинули світло) утворюється справжня прірва: «Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких Ти передав Мені, бо вони – твої» (в. 9). Тут молитва набирає характеру молитви заступництва, що позначена чотирма проханнями: «бережи» (в. 11), «освяти» (в. 17), «щоб усі були одно» (в. 21), «щоби й вони були зі Мною» (в. 24). Таким чином починаємо краще пізнавати деякі характерні риси церковної спільноти: завдяки заступництву Ісуса всю істо- ричну дійсність Церкви описано у виразно христологічних рамках: у її сутичці зі світом, у місійній діяльності, у її церковній єдності, в есхатологічній напрузі та завершенні.
Перша молитва заступництва: «Заради іменi твого бережи їх, тих, яких Ти дав Мені» (вв. 11–16)
Ісус молиться, щоб учні були у світі, але щоб не належали світові. До цього моменту своєю присутністю Він виконував виховно-захисну роль: відкрив уч- нів до нових обріїв Бога, досвід присутності якого вони могли глибоко відчути у власному житті («пізнати ім’я», в.6), та зробив так, аби вони зростали в цьому досвіді («Я беріг їх у твоєму імені», в. 12). За увесь час свого перебування з учнями Ісус беріг їх в єдності Отця й охороняв їх. Тому, ніхто з них не пропав, окрім Юди, якого тут не названо прямо, а окреслено просто як «сина за- гибелі», що є гебраїзмом до загублений, цілком загублений. У Святому Письмі так названо тих, які добровільно вибирають дорогу зла і не відходять від неї. Хоч саме твердження досить жорстоке, євангелист прямо не констатує, що Юда назавжди залишився в цій ситуації загубленості. Натомість підкреслює, що Юда загубився не через брак Божого дбання, а через власну вину. Святе Письмо не зумовлює і не визначає наперед людських рішень, але пророчо їх випереджує. У світлі подій перечитується Святе Письмо. Покликання на Юду вказує, наскільки сильною є притягальна влада світу (в. 14) й оманливою дія Злого (в. 15). Євангелист тут протиставляє апостолам Юду, який символізує відкинення, відмову, негатив.
Хоч учні є паломниками в цьому житті, підкреслено, що їхнє місце у світі: і Церква своєю присутністю у світі продовжує Христове діло спасіння. Тому апостоли й радіють, споглядаючи Христове вознесіння у славі: Христос не покинув їх, не відлучився від них, а насправді перебуває з ними невідступно (див. Вознесіння Г. Н. І. Христа, кондак). А вони могли не тільки споглядати його славу, а і самі стали учасниками його прослави і слави. Отці Першого Нікейського Собору показали, в який спосіб усі віруючі можуть стати учасниками Христової слави: «сповідуючи Ісуса Христа Сином Божим, співпрестольним з Отцем і Духом» (Неділя Святих Отців Нікейського Собору, Вечірня, стихири на «Господи, взиваю я»).
Тому ж і ми сьогодні, складаючи подяку Богові за дар віри й участь у єдності життя Пресвятої Тройці, з радістю сповідуймо в Символі Віри, якого навчили нас свв. Отці, нашу віру, одностайно прославляючи Отця, і Сина, і Святого Духа – Тройцю єдиносущну і нероздільну.