1Проходячи, Ісус побачив чоловіка, сліпого зроду. 2Спитали Його учні:
– Учителю, хто згрішив: він чи батьки його, що він сліпим народився?
3Відповів Ісус:
– Ні він не згрішив, ні батьки його, але щоб діла Божі виявилися на ньому. 4Поки дня, Я мушу робити діла Того, хто послав Мене; бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти. 5Поки Я у світі, Я – світло світу.
6Сказавши те, плюнув на землю, зробив ґлей зі слини і помастив ґлеєм очі сліпому. 7І сказав до нього:
– Іди, вмийся в Силоамській купелі (що в перекладі означає – «Післаний»).
І пішов той, умився і вернувся зрячим.
8Сусіди ж і ті, що бачили його раніше сліпим, заговорили:
– Чи то не той, що все сидів і жебрав?
9Одні казали:
– То він.
Інші:
– Ні, але подібний до нього.
Він же каже:
– Це я!
10І спитали його:
– Як прозріли твої очі?
11Він відповів:
– Чоловік, що зветься Ісус, зробив ґлей, помастив мені очі і сказав: «Піди до Силоаму й умийся». Пішов я, умився і прозрів.
12Вони його спитали:
– Де Він?
Каже той:
– Не знаю.
13І ведуть того, що був сліпий, до фарисеїв. 14Була ж субота, коли Ісус зробив ґлей і відкрив йому очі. 15Фарисеї спитали його, як він прозрів. Він сказав їм:
– Він поклав мені на очі ґлей, я вмився і бачу.
16Деякі з фарисеїв казали:
– Цей чоловік не від Бога, бо не шанує суботи.
Інші мовили:
– Чи може грішний чоловік такі чудеса чинити?
І виникла серед них незгода. 17І знову кажуть сліпому:
– Ти ж що кажеш про того, що відкрив тобі очі?
Той відповів:
– Він – пророк.
18Однак юдеї не вірили, що він був сліпий і прозрів, аж поки не покликали батьків того, що прозрів. 19Спитали їх:
– Чи то ваш син, про котрого кажете, що він сліпим народився? Як
же воно, що він тепер бачить?
20Батьки його у відповідь сказали:
– Знаємо, що то наш син і що сліпим народився. 21А як він тепер бачить – не знаємо, і хто відкрив йому очі – не знаємо. Спитайте його: він дорослий і скаже сам про себе.
22Так казали його батьки, бо боялися юдеїв: юдеї-бо вже були змовилися, щоб виключити із синагоги кожного, хто Його визнаватиме Христом. 23Тому батьки його сказали: «Він дорослий, його спитайте».
24І вони покликали удруге чоловіка, що був сліпим, і кажуть йому:
– Воздай славу Богові! Ми знаємо, що той чоловік – грішник.
25Озвався той:
– Чи Він грішник, не знаю. Знаю одне: я був сліпим, а тепер бачу.
26Вони йому сказали:
– Що Він тобі зробив? Як відкрив тобі очі?
27Той відповів:
– Я вже сказав вам, і ви чули. Що ще хочете чути? Чи не хочете й ви
його учнями стати?
28Ті з лайкою накинулися на нього і сказали:
– Ти – його учень! Ми – учні Мойсея. 29Ми знаємо, що до Мойсея промовляв Бог. А цього не знаємо, звідки Він.
30У відповідь чоловік сказав їм:
– Тож воно й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. 31Знаємо, що Бог не слухає грішників; а хто побожний і чинить його волю, того Він слухає. 32Одвіку нечувано, щоб хто відкрив очі сліпому зроду. 33Якби Він не був від Бога, не міг би був зробити нічого.
34Ті у відповідь йому сказали:
– Ти весь у гріхах народився і нас навчаєш?
I прогнали його геть.
Сліпі бачать, а зрячі осліпли
35Довідався Ісус, що вони геть його прогнали, і, зустрівши його, сказав до нього:
– Віруєш у Сина людського?
36Той відповів:
– Хто Він, Господи, щоб я увірував у Нього?
37Сказав йому Ісус:
– І бачив ти його, і той, хто говорить з тобою, – це Він.
38Тоді той сказав:
– Вірую, Господи!
39І поклонився Йому. І мовив Ісус:
– Я прийшов у цей світ на суд: щоб ті, що не бачать, бачили, а ті, що бачать, сліпими стали.
40Почули те деякі з фарисеїв, що були при Ньому, і кажуть Йому:
– Невже й ми сліпі?
Ісус їм сказав:
– Якби ви були сліпими, гріха б не мали; але тому що кажете: «Ми
бачимо», – гріх ваш залишається

Уже в перших рядках Прологу, який ми читали в Неділю Пасхи, євангелист Йоан показує нам Логос – Слово як світло. А у восьмому розділі, який безпосередньо передує нашому уривку, Ісус урочисто й категорично ствердив: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не буде в темряві блукати, а буде мати світло життя» (8, 12). І все ж таки перед такою чіткою заявою, підтвердженою ще різними знаками, констатуємо глуху й ворожу реакцію. Відкинення світла і надання переваги темряві (випереджено в 1, 5) знаходить у нашому уривку свій конкретний прояв. Розширення темряви, показане тут як відкинення Ісуса, все більше заповнює простір Євангелія, приготовляючи кінцеву сутичку між світлом і темрявою.
Продовжуючи головну тему євангельських уривків минулих неділь, сьогоднішнє Євангеліє подає нам ще одне свідчення про Христа. Але впроваджує і новий елемент – існування спротиву, ворожнечі. Якщо для Томи свідчення інших апостолів викликало бажання самому побачити Воскреслого, а мироносиці на слова Ангела втекли від гробу, то паралітик, змігши ходити, пішов і оповів, що зцілив його Ісус, а самарянка, звільнена від тягарів минулого і теперішнього, стала справжнім апостолом Правди. Сліпонароджений стикається із силами темряви, які бажають заглушити в ньому те світло, яке Ісус йому подарував. Зціленому доводиться боротися з байдужістю оточення, фарисейськими софізмами, ворожістю влади та навіть відкиненням з боку рідних, аби залишитися вірним тому Світлу, яке дало йому змогу зустріти й пізнати Правду. Іншими словами, на шляху свідчення Правди, ми зустрінемося не тільки з прийняттям чи навіть байдужістю, а й з відкритою ворожістю.
І хоч Ісус, на перший погляд, відсутній майже в цілому уривку, Він насправді присутній у світлі очей сліпонародженого, світлі, яке стає і світлом душі.
Сьогоднішній євангельський уривок показує шлях від темряви до світла, або боротьбу здорового глузду проти релігійних спекуляцій фарисеїв. З одного боку маємо одного чоловіка, а з іншого – цілу групу людей. Уривок розпочинається, отже, з одним сліпим на сцені, а закінчується, натомість, із натовпом сліпих, зцілити яких видається неможливим і які самі винні у власній сліпоті. Наприкінці уривку наш сліпий не лише матиме рацію, але зможе так само зустріти того, хто дав йому зір і повернув сенс його існуванню. Шлях віри сліпонародженого – це шлях до світла, до повноти життя, яким є сам Ісус.

Уривок розпочинається амбієнтацією розповіді, яка слугує фоном, а також і своєрідним стимулом чуда, що описане дуже стисло (вв. 1–7). Зрештою, чудо не є центральною темою цього довгого уривку. Нею, натомість, є розмова, а точніше, різні реакції на те, що сталося: поверхневий інтерес: сліпонароджений і «цікаві» (8–12); проблематичність: фарисеї і сліпонароджений (13–17); боягузтво: фарисеї та батьки сліпонародженого (18–23); момент правди: ще раз фарисеї і сліпонароджений (24–34); винагороджена інакшість: Ісус і сліпонароджений. Останній тепер бачить вповні, коли, натомість, фарисеї виявляються сліпими (35–41).

Для того щоб краще зрозуміти цей уривок, але й, зокрема, для того, щоб він міг стати нашою молитвою, поставмо себе на місце його протагоністів і дозвольмо провадити себе по цьому шляху віри сліпонародженого, який переходить від темряви до Світла, на відміну від фарисеїв, які стають все більше сліпими.

Цей шлях віри, або прозріння сліпонародженого, позначений титулами, якими він описує Ісуса щоразу, коли говорить про Нього: на кожне запитання сліпий відповідає, насправді, ісповіддю віри в Ісуса: спершу Він лише чоловік, що зветься Ісусом (в. 11), відтак сліпий називає Його пророком (в. 17), післаним Богом (в. 33), а в кінці визнає його Сином Людським і Господом (вв. 35, 38).

Це пізнання Ісуса з боку сліпого не тільки наростає, а все більше й більше протистоїть сліпоті фарисеїв. Під час першого допиту сліпого ще здається, що фарисеї сприймають факт зцілення і розділені між собою лише стосовно
оцінки Ісуса (вв. 15–17), однак поступово переважують ворожі сили, які ставлять під сумнів саме чудо і є однозначно проти Ісуса. Сліпий (не думаю, що це випадково) три рази зізнається, що не знає: отже, наче, визнає власну сліпоту (вв. 12.25.36). Три рази, натомість, фарисеї стверджують, що знають (вв. 16.24.29)…

Амбієнтація і чудо (вв. 1-7)
В. 1. Проходячи, Ісус побачив чоловіка, сліпого зроду. Справжнім протагоністом Євангелія є Ісус, хоч з’являється лише на початку цього уривку, аби зникнути зі сцени аж до самого кінця. Зрештою, це найдовша «відсутність»
Ісуса у всьому Євангелії. Людина є сліпою, але Ісус добре бачить усю ситуацію: скільки разів у Євангелії Він сам з’являється на сцені, зауважуючи людей і обставини, в яких вони живуть. Ісус бачить! І бачить так само й нас!

В. 2. Спитали Його учні: – Учителю, хто згрішив: він чи батьки його, що він сліпим народився? Учні лише «глядачі» усієї цієї події. Озвучують, якщо так можна сказати, загальні питання суспільства, умовно релігійні. Шукають «винуватця». Причину! Ну хтось все ж таки мусить бути винним?

Вв. 3–5. Відповів Ісус: – Ні Він не згрішив, ні батьки його, але щоб діла Божі виявилися на ньому… Поки Я у світі, Я – світло світу. Ісус перевертає питання: не шукає причини – стосовно неї Він мовчить; однак знімає провину як зі сліпого, так і з його батьків – і то проти тодішньої доктрини! Натомість шукає, яку користь можна отримати з цієї ситуації: не дивиться в минуле, а в майбутнє. І таким чином випереджає вістку розділу: ця подія стане нагодою, яка виявить, що Ісус є Світлом світу!

Вв. 6–7. Саме чудо описано дуже стисло й просто. За Ісусом ніколи не спостерігаємо якоїсь надто великої уваги до його сили зцілювати: Він уживає прості слова та жести. Певну вказівку для тлумачення чуда все ж таки дає нам
сам євангелист, тлумачачи назву «Силоам». У єврейській мові – це активний дієприкметник (той, хто посилає) і може бути натяком на потічок, який живить купіль. Натомість євангелист інтерпретує назву у формі пасивного дієприкметника – посланий (зісланий), натякаючи таким чином на Месію, посланого Отцем. Значення очевидне: це Христос, що зцілює, а не вода!

Реакції на чудо
На цьому місці, за жанром опису чуд, мали б пролунати слова захоплення та подиву від того, що сталося. Натомість Євангелист Йоан воліє радше показати сприйняття або несприйняття Ісуса з боку народу. Перед таким чудом, справді великим і беззаперечним, мало б бути і прийняття того, хто його зробив. Натомість це не так. Ми вже сказали, що Йоан не стільки цікавиться самим чудом, як позицією, яку кожен займає щодо Ісуса. Справді, як би ми самі зреагували на чудо? А точніше, яким би було наше ставлення до Ісуса?

З цього моменту й починаються дискусії, де кожен викладає свій погляд, дає своє тлумачення цій Божій дії. А Ісус неначе зникає зі сцени, залишаючи людям свободу робити Його відповідальним за це Боже діло чи спробувати
оминути. Насправді можемо зауважити п’ять різних реакцій, з яких, однак, лише остання буде позитивною і, отже, може стати зразком до наслідування. Увага до інших реакцій допомагає розкрити інші можливі ставлення, які, проникнувши в життя віруючого, можуть стати каменем спотикання, або навіть відхиленням на шляху віри. Огляд різних реакцій можна порівняти до перевірки зору: наскільки спроможні сприйняти дійсність без ілюзій і містифікацій.

Сліпонароджений і «зацікавлений» натовп (вв. 8–12).
Випадкові свідки та перехожі є першими, хто коментує подію, інтерпретуючи її. Бачимо тут цікавість, але так само й незгоду щодо значення фактів; доходить навіть до заперечення очевидності фактів, тобто ідентичності сліпого. Слід зауважити, що, врешті, увесь той натовп не «займає якоїсь позиції»: кожен сказав те, що думав, але більше не виступає. Відсилають усе до авторитетної влади. Серед цих коментарів, однак, один відрізняється від усіх: уперше говорить сам сліпий. А він подає лише сухі факти. Переповідає їх. Без коментарів, але так само достовірно. Дозволяє, аби саме життя розповіло те, що сталося. Для нього той хто його зцілив, – це якийсь чоловік на ім’я Ісус.

Натомість випадкові свідки виявляються неспроможними заглибитися в корінь того, що сталося. Навіть побачивши чудо на власні очі, вони не здатні побачити в ньому Божу дію і зрозуміти, що це чудо є знаком Божої дії і в їхньому житті. Іншими словами, побачивши Бога в дії, вони бажають лишитися осторонь, засуджуючи тим самим себе до духовної сліпоти й глухоти (див. Мр. 4, 11–12 і пар.).

Сліпонароджений і фарисеї (вв. 13–17)
Тут на сцену виходять фарисеї з трьома допитами: сліпого, батьків і знову сліпого. Можемо зауважити хоча б дві їхні характеристики: незважаючи на те, що декілька разів повторюються факти, вони їх не слухають. Вони вже мають свої ключі до читання – зокрема релігійні, – які слугують їм своєрідним фільтром дійсності. Їхня «інтерпретація» Бога насправді перешкоджає їм бачити Його. Сліпі «всередині», вони не спроможні бачити очевидності фактів! Навіть такої гарної події, як це чудо: замість того щоб радіти і святкувати, вони критикують… саму Божу дію (була ж субота, а в суботу не можна робити чуда!).

Одночасно Йоан не перестає підкреслювати, наскільки у фарисеїв зростає «сліпота» і, внаслідок цього, суперечка між ними (в. 16). Ось що стається з людьми, коли вони не бажають бачити добра.

У допитах знову з’являються відповіді сліпонародженого: він не каже нічого нового, але вперте й вірне відтворення фактів приводить його до все глибшого розуміння віри. Він не вдається в абстрактні роздуми, а просто повторює те, що сам пережив: начеб усе краще й краще бачив сенс того, що пережив.

Фарисеї та батьки сліпонародженого (18–23).
Фарисеї сподівалися, що сам зцілений дасть їм якусь зачіпку, аби вони могли звинуватити Ісуса; оскільки цей задум їм не вдався, то вони вирушили до його батьків. Учителі не бажають вірити в розповідь того, хто був сліпим, і в його свідчення про Ісуса, оскільки це суперечить їхнім ідеям.
Батьки сліпонародженого постають як справжній символ страху. Не заперечують фактів, але намагаються залишитися осторонь. Саме це, насправді, стає для них і «самоосудом», до того ж подвійним, оскільки розкриває їхню «пилатівську» позицію як стосовно сина, так і щодо Ісуса. Їм поставлено три запитання: чи це їхній син? Чи він народився сліпим? Як вони пояснюють його зцілення? На перші два запитання вони відповідають без проблем, адже йдеться про очевидні факти. Однак бояться відповісти на третє, оскільки воно змушує їх відповідати від першої особи. Назвати ім’я Ісуса могло означати для них вигнання зі синагоги… тому легше все звалити на сина. Але чому вони не можуть радіти зціленню сина й виявити своєї вдячності Ісусові? Через страх.
Страх мати власну думку, страх бути інакшими… Їхню позицію можна б назвати конформізмом, хоч вражає, що на догоду тому, «що люди подумають», вони готові відмовитися від власної дитини!

Хвилина правди: фарисеї і сліпонароджений (вв. 24–34)
Після допиту батьків дебати ще більше загострюються. Провідники знову бажають натиснути на зціленого, аби змогти засудити Ісуса. Оскільки вони не змогли довести обману, то тепер пробують використати наївність юнака:
«Воздай славу Богові! Ми знаємо, що той чоловік – грішник» (в. 24). Ісусові вороги настільки закриті перед правдою і світлом, що у своєму серці вже сформулювали засуд, але хочуть, щоб і той, хто зазнав благодаті чуда, зробив те саме щодо свого доброчинця. Вони послуговуються своїм авторитетом і своїм релігійним знанням для того, щоб налякати чоловіка. Вислів «Богові славу воздай!» є біблійною формулою, якою закликають людину висловитися на користь правди (пор. І.Н. 7, 19; 1 Сам. 6, 5; Єр. 13, 16). Однак у цьому випадку правда для начальства вже окреслена в їхньому звинуваченні, і вони хочуть, щоб і зцілений підтримав їх.

Чоловік, який уже навчився відрізняти світло від темряви, не лякається їхніх слів, вміло відкидає осуд і стверджує, що не знає, чи Ісус є грішником чи ні. Він певний в одному: раніше був сліпим, а тепер, завдяки Ісусові, бачить на власні очі світло. Провідники, перенесені з ґрунту морального суду до фактів, дещо збентежені, але не перестають пробувати спіймати юнака на якійсь технічній помилці. Однак він не грає в їхню гру, ба навіть дозволяє собі бути дещо іронічним, інтерпретуючи їхнє запитання як бажання самим стати учнями Ісуса (в. 27). А останні вже нічого й придумати не можуть, як тільки накинутися на юнака з лайками, виявляючи свою зневагу до Ісуса, ім’я якого навіть не хочуть вимовляти, одночасно підтверджуючи своє незнання щодо Його походження та доводячи вищість Мойсея. Лайки не пригнічують зціленого, він, вказуючи на абсурдність поведінки й логіки учнів Мойсея, відповідає дуже логічно та розумно. Ісус відкрив очі сліпому, показуючи, завдяки чуду, що Він приходить від Бога. Люди, бачачи події, мали б зрозуміти походження Ісуса й визнати, що хто діє в такий спосіб, посланий Богом. Крім того, логічно думати, що Бог слухає того, хто відкритий до його задуму спасіння, як також дарує свою силу тому, хто живе в духовній сфері. Тепер Ісус, здійснивши такий очевидний вчинок, показує, що Він не є грішником, ба навіть, що Він походить від Бога, тому що діє відповідно до його волі (в. 33). Для Йоана грішником є той, хто не слухає Божого задуму, а протистоїть йому; не сприймає правди й бунтує – так, як ті, що суперечать Ісусові – правдивому й остаточному Слову Отця. Пророка з Назарету, натомість, показано як післанця Бога і того, хто здійснює в месіанські часи пророцтва Іс. 29, 18–19; 32, 3–4; 35, 5; 42, 6–7; 61, 1.

Зцілений розвіяв аргументацію вчених простими, але водночас глибокими словами. Вони ж, не можучи витерпіти такої ганьби, переходять до особистих образ і звинувачують чоловіка в гріху від народження, про що вже йшлося на початку уривку (в. 34). Для юдейських керівників правда стає звинуваченням їхнього життя, а за це карали вигнанням із синагоги того, хто перечить їхнім словам (9, 22.34; 12, 42; 16, 2). Юнак, залишившись вірним тому, хто його зцілив, дорого розплачується за це свідчення Ісуса-Правди. Випадок сліпонародженого чітко висвітлює конкретну ситуацію віри в цьому світі. Вона – драматична. Визнання Ісуса Христа і вірність світлу вимагають від цього чоловіка героїчного вчинку – він має пережити всі натиски й всі страхи. Його віру переслідує світ. Вона є вибором Сина Людського у великій боротьбі світла і темряви. Але в цій
битві вона є і перемогою життя. Сліпонароджений таким чином довів, що можна «мати світло життя» (8, 12) лише з вірою приймаючи особу Ісуса й ніколи не відокремлюючи світла слова, яке Ісус дарує, від світла, яким є Він сам.

Ісус і сліпонароджений (вв. 35–41)
Відтак повертається Ісус. Зауважмо велику дискретність у його діях. Він не нав’язує себе. Він усе зробив «даром», нічого не вимагаючи натомість. Він навіть зник зі сцени і не входив у дискусії. Він залишає людині вибір. Чудовим є спосіб, в який Ісус віч-на-віч підтверджує , що це Він зцілив: «Ти бачив Його».

Ось мета: віра – це бачити Бога поруч з нами.

Для роздумів над сьогоднішнім Євангелієм найкраще поставити себе на місце дійових осіб. Насправді їх тут багато, але всі вони допомагають виявити наше ставлення до Ісуса, нашу готовність і відповідальність прийняти самого Бога у своє життя. Тому ці наші роздуми можуть бути справжнім «контролем зору»: бачимо чи ні Воскреслого Ісуса у своєму житті, у наших родинах, у нашому суспільстві? Що затемнює наш погляд, а що робить його більш проникливим?

Увага Ісуса
Уже вкотре все починається Ісусовим зацікавленням людиною. Він зауважує людей; не переходить мимо, вдаючи, що нічого не помічає. Це погляд того, хто не зосереджений на самому собі, хто весь час у русі, однак дозволяє «потривожити» себе людськими переживаннями. Йоан гарно показує, що Ісус зауважує нас, зауважує труднощі наших стосунків: у сім’ї, родині, на роботі, в суспільстві…– і дає нам ключ, аби розв’язати їх, адже в кожній важкій ситуації можна знайти і щось добре, не повертаючись у минуле (ти це зробив, сказав…), а дивлячись у майбутнє. Справді вражає оте його уміння дивитися вперед, у майбутнє, його шукання добра в кожній ситуації: «щоб ділам Божим виявитися на ньому!». Коли б і ми уміли так дивитися! Не тільки в Церкві,
на роботі, а, зокрема, в сім’ї: наприклад, дивлячись на дітей, бачити їхні дари й таланти; пригадувати собі, що кожна дитина інакша й добра по-своєму. Це мав би бути також спосіб подивитися на наших рідних, зокрема чоловіка, жінку. Ісус, зрештою, не судить ані його, ані його батьків, оскільки вірить, що всі творіння бажані Богом для того, щоб кожна особа виявила на собі Божі діла, кожна по-своєму. Справді, кожному Бог щось дає… Нам слід лише відкрити це, або хоча б вірити, що в кожному щось є.

Ісус настільки уважний до інших, що це не сліпий шукає за ним, а Він сам знаходить сліпого. Але все ж таки запрошує його до співпраці: «Іди і вмийся», тобто робить його активним учасником і змушує встати й рушити.
А вкінці це знову Ісус, що ставить йому запитання: «Чи віриш?» людина не може сама дійти до цього: потрібно, аби втрутився Ісус. Шлях віри не є дорогою, яку проходимо самі: ми потребуємо Бога, але Він потребує, щоб і ми співпрацювали. Адже шлях віри це насправді шлях до іншого!

Дискусії учнів
Цікавість учнів відображає загальні упередження: перед якоюсь важкою проблемою, як, наприклад, сліпота, вони шукають причину, точніше «винуватця». Чи це не нагадує нам часами тих дискусій, які виникають на роботі чи в сім’ї, у колі друзів? Хто винен? Хто буде відповідати за це? Розпочинаючи таким чином помилковий шлях – коли стаємо інквізиторами, ми вже наперед знаємо правду й шукаємо лише додаткових доказів, і вже більше не слухаємо й не бачимо фактів.

Сліпота фарисеїв
Увесь шлях фарисеїв можна підсумувати в одному вислові: «нема гіршого глухого від того, хто не бажає чути»; і саме проти цього Ісус висловлюється у в. 41. Не вистачає навіть чуд, незаперечних доказів… усе ж таки для того, щоб вірити, треба цього хотіти! Інакше це небажання бачити дійсність. На жаль, навіть у нашому щоденному житті ми дуже часто не посуваємося зі своїх позицій: ми так звикли думати й говорити певним чином, що вже не чуємо й навіть не хочемо чути думки наших рідних.

Очевидно, що нас непокоїть постать «поганих фарисеїв», але як часто ми є саме такими! Уже знаємо хто такий Бог, якими є наші чоловік/жінка чи наші рідні («знаю тебе, як розгорнену книгу»); маємо наші думки і й переконані в тому, що вони правдиві.

иникає також контраст між простотою сліпого і плутаною аргументацією інших. На жаль, у нашому житті ми так само провадимо складні розмови довкола банальних речей… а якби ми зуміли розповісти речі такими, якими
вони є!

Простота сліпого
Розповідаючи про те, що з ним сталося, сліпий відкрив Божу любов. Об’явлення приходить йому саме з того, що він розповідає те, що з ним сталося. Також і щоденне життя є привілейованим місцем, де можна відкрити, що
нас хтось любить і що ми могли б любити – Бога і ближнього.

Окрім того, важливою є і простота сліпого, з якою він прийняв те добро, що Ісус йому вчинив.

Ісус залишає зціленому велику свободу: не шукає подяки; не нав’язується… а вимагає лише віри: «Віриш в Сина Людського?». Сліпому залишено відповідальність дати свідчення перед іншими. А як ми самі засвідчуємо нашу віру не тільки перед «чужими нам людьми», а саме перед найріднішими: чоловіком/жінкою, батьками, дітьми? Чи як ми, як сім’я, свідчимо нашу віру?

Насправді сліпонароджений приходить до віри, повторюючи те, що з ним сталося. Можливо, і ми можемо зробити так само? Не чекати, аби з нами сталося щось грандіозне, а просто пригадуючи гарні речі нашого життя: дітей, батьків, друзів, життя, дім..

Двозначність поведінки батьків
Насправді дивує поведінка батьків – приклад, який нас непокоїть. Ми також дбаємо про наших рідних, зокрема дітей, але чи інколи не поводимося як і ці батьки з Євангелія: коли настають труднощі, залишаємо їх – нехай самі
вирішують проблеми («бо інакше як навчаться жити?»).

Насправді ми очікували, що батьки цього сліпонародженого зрадіють з того, що сталася з їхнім сином! А натомість… Здається, що саме цю відсутність радості батьків через зцілення сина найважче зрозуміти: як можна не радіти, коли твоїй дитині добре? Коли твої рідні щасливі?

Пасхальне Таїнство
У цьому уривку унаочнено Пасхальне таїнство: до Воскресіння через Хрест. Слава зустрічі з Воскреслим Христом проходить через відречення від себе самого, через готовність порвати з певним середовищем, зокрема із зіпсованою ментальністю. Розв’язки, які пропонують набуття якоїсь вигоди, компромісу зі злом чи подвійної гри, не належать до логіки Євангелія й послідовників Христа.
Життя – це радісна, хоч і важка, проща у напрямі Світла, в якому наші особисті зусилля випереджує і підтримує Божа благодать. Тож це Євангеліє закликає нас сьогодні, не боячись труднощів, відкинення, ба навіть переслідувань, відважно йти за Христом, ставати свідками Його Правди, яка просвітлює кожну людину!