1 По тому було юдейське свято, й Ісус прибув до Єрусалиму. 2 А є в Єрусалимі Овеча купіль, що зветься по-єврейськи Витесда й має п’ять притворів. 3 У них лежала сила недужих, сліпих, кривих і сухих, які чекали,
коли зворушиться вода: 4 бо ангел Господній сходив час від часу в купіль і зворушував воду, і хто перший по зворушенні води спускався в купіль – одужував, хоч би яка була його недуга.
5 Був там один чоловік, що нездужав тридцять вісім років. 6Побачив Ісус, що він лежить, і, довідавшися, що він уже дуже довго нездужає, каже до нього:
– Бажаєш видужати?
7 Відповідає йому недужий:
– Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода, бо, коли я туди приходжу, інший передо мною сходить.
8 Ісус мовить до нього:
– Устань, візьми ложе твоє й ходи!
9 І відразу одужав той чоловік, взяв своє ложе й почав ходити.
10 А був то день суботній. Юдеї кажуть тому, що видужав:
– Та ж то субота. Не личить тобі носити ложе.
11 Той відповів їм:
– Той, хто мене оздоровив, сказав мені: «Візьми твоє ложе й ходи».
12 Спитали його:
– Хто той, що сказав тобі: «Візьми й ходи»?
13 Але той, що одужав, не знав, хто він, бо Ісус зник у натовпі, що був на тому місці. 14 Потім Ісус знайшов його у храмі й мовив до нього:
– Оце ти одужав – не гріши ж більше, аби що гірше тобі не сталося.
15 Чоловік пішов й оповів юдеям, що то Ісус оздоровив його.

У попередніх двох недільних євангельських читаннях євангелисти Йоан і Марко провадили нас від звіщення воскресіння та появи Воскреслого учням – до того, щоб ми самі могли зустріти «побачити» Воскреслого і стати свідками Його воскресіння. Сьогодні Літургія пропонує нам уривок, на перший погляд, без жодного видимого зв’язку із Воскресінням. Хоч сама згадка про воду (тим більше про «купіль») може бути знаком хрещального символізму, згідно з яким хрещення є переходом від смерті до життя, новим народженням, воскресінням («Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися»). Окрім того, у цьому уривку Ісус наказує паралітикові: «устань», грецькою ἔγειρε – те саме дієслово, яке Йоан вживає, говорячи про Христове воскресіння (див. напр.:
Йо. 2, 22; 21, 14), a також щоб сказати, що Ісус воскресив (дослівно: ἤγειρεν, підніс) Лазаря із гробу (див. Йо. 12, 1.9.17).
Вступ
Численні євангельські чуда можуть нас збентежити, якщо вважати їх лише проявами елементів чуттєвості чи тілесності в релігії. Можемо їх зрозуміти лише у світлі Христового об’явлення. Чудо – це складна дійсність, яка має два рівні: перший рівень охоплює сам факт, або те, що саме відбулося (чудо), що всі можуть зауважити, натомість другий рівень охоплює значення факту, яке він має для віруючого. Для науки не існує чудес, а лише факти, не роз’яснені доступними інструментами перевірки. Чудо як таке сприймає лише віруючий, тому що лише він спроможний зрозуміти знак і через нього піднятися до Бога.
Отже, чудо є функціональним посередником і відсилає до чогось важливішого й суттєвішого – до самого Бога. Чудо – це наче дорожній знак, який дозволяє водієві доїхати до мети. Якщо чудо не провадить нас до того, хто його вчинив, то залишається теоретичним і нереалізованим: скільки людей в Палестині бачило чуда Ісуса, але не навернулося!
Прочитаймо зараз «знак» зцілення паралітика, поміщений на початку 5 розд. Євангелія від Йоана, але прочитаймо його як «історію зустрічі». Побачимо, що він говорить набагато більше, ніж про саме зцілення якогось хворого, тому що зустріч з Ісусом вповні міняє людину і її спосіб життя, вкладаючи її в Божу логіку, в логіку любові та дару.
Тематика і динамізм
Попередній уривок (Йо. 4, 46–54) подає нам другий знак, що його описує Йоан: зцілення сина царського урядовця. Чоловік, який не належав до кола побожних юдеїв, став відомим завдяки своїй щирій вірі. Здається, що Йоан бажає закінчити один розділ, розділ сприйняття Ісуса, і відкрити другий – розділ відкинення. Дотепер різні особи в той чи інший спосіб залишали нам позитивну вістку. Зокрема перші учні, які пішли за Ісусом, Марія, матір Ісуса, яка спрямовує все до Нього. Відтак Никодим, хоч трохи й невпевнено, заохочує шукати Ісуса. Тоді настає і час самарянки, яка змінила своє життя й показала, як стають місіонерами. Наприкінці маємо сцену з царським урядовцем.
У будь-якому разі, хоч і в різні способи, усі вони прийняли Ісуса.
Тепер же, з цим чудом, починається період недовіри, а відтак і відкритої ворожнечі. Загрозливі хмари нависають над життям Ісуса. Протистояння юдеїв стає все більше відкрите й гостре, що й бачимо у 7 й 8 розділах. Щоправда,
деякі прояви цієї ворожнечі можна було помітити в описі вигнання торгівців з храму (пор. 2, 20), але це ще можна було толерувати. Тепер ситуація загострюється все більше й більше.
Уривок подає дві чітко відокремлені частини: у першій маємо опис чуда (вв. 1–9а), а в другій – ворожу реакцію юдеїв, тому що Ісус зцілив у суботу (вв. 9б–18).

Один хворий серед багатьох
Від п’ятого розділу євангелист Йоан знову міняє краєвид у своєму Євангелії. Ісус покидає Галилею, де Він учинив другий знак – зцілення сина царського урядовця, і вирушає до Єрусалиму на якесь свято, можливо П’ятдесятницю. За мурами міста є великий басейн, названий Ветесда, або Ветцада, з величезною кількістю води, призначеної для різних потреб у храмі, що стояв поряд. Через те що купіль була накрита, а також через близькість храму, тут завжди був великий потік людей та вирішувалося багато справ. Збиралися також численні
хворі. Отож купіль стає не стільки місцем зустрічі, скільки місцем збіговища: кожен егоїстично намагався першим увійти у воду, щойно вона заворушиться.
Серед народу існувало повір’я, що це ангел Господній сходив час від часу й заколочував воду; і хто встиг першим зануритися по тому, як вода зрушувалася, одужував, незважаючи на те, якою була його хвороба.
Серед людей перебуває й один паралітик, який уже 38 років страждає від наслідків своєї хвороби, але ще більше від покинення і самотності, про що відкрито заявляє: «не маю нікого, хто б мене, коли вода зрушиться, спустив у купіль». Не знаходить нікого ні серед здорових, а тим більше серед хворих, тому що кожен думає про себе самого – аби першим дістатися до води. Можливо, до нього можна віднести слова, що не існує більшого страждання, ніж бути самим; також П. Сартр дозволив собі сказати, що «пекло – це інші». Отже, це місце перетворюється на поле сутички, егоїзму, де відбувається нелюдяний біг антагонізму й де панує не кодифікований, але практикований закон знищення іншого.
Чоловіка, якого євангелист залишає без імені, ідентифіковано лише довгим періодом хвороби. Однак несподівано, коли Ісус звертається до нього: «Бажаєш одужати?», він стає кимось. Перша характеристика цього чуда полягає в тому, що воно відбувається з ініціативи самого Ісуса, а не тому, що хтось просить. Але що насправді пропонує Ісус таким очевидним і, на перший погляд, безкорисним питанням? Хто не бажав би отримати зцілення після стількох років страждань? Задумаймося трохи над цим питанням, яке не, як
це може видатися на перший погляд, позбавлене змісту. До нової логіки Питання не має вартості саме в собі ані навіть у змісті, який воно висловлює. Його сенс – лише в особі, до якої воно звернене. Паралітик у тій хвилині
перестає бути анонімним, перестає бути одним із багатьох, а місце збіговища й суперництва стає місцем зустрічі.
Ісус, ставлячи очевидне запитання, встановлює зв’язок з паралітиком, для того, щоб увійти в його життя. Таким чином, розпочинається логіка дару, що є відкриттям до іншого, відкиненням упереджень, руйнуванням перешкод, перевищенням минулого, кінцем антагонізму між «я» і «ти». Якщо до цього моменту паралітикові підходило визначення, яке Е. Монтале дав сучасній людині, «живий чужинець серед чужих», тепер ситуація міняється й набуває несподіваного ракурсу. Дивним, майже банальним запитанням Ісус закладає основу стосункам, які зроблять зустріч плідною, приготовляючи здійснення того, що Б. Пастернак сформулював так: «Ми всі стали людьми лише настільки, наскільки любили людей і мали нагоду їх любити». Людина Ісус робить паралітика спроможним відповісти на любов і, отже, стати «людиною». З одного боку, це делікатний спосіб Ісуса постати Тим, хто приносить здоров’я і життя, а з іншого – нагода, дана хворому завдяки його відповіді прийняти свого співрозмовника.
Ісус є другом, який перед тим як дати є Тим, хто приходить; перед тим як запропонувати допомогу, хоч дуже цінну, зустрічає іншого на рівні його проблем і його потреб. Відповідно до прислів’я, яке каже: «Справжнім другом є не той, хто дає, а той, хто приходить», Ісус перед тим як щось запропонувати, приготовляє терен розуміння, діалогу і взаємної пошани, які допомагають зрозуміти дарунок як дар себе самого, а не як щедру милостиню багатія, який звернув увагу на простягнуту руку жебрака. Справжня дружба, писав Ціцерон,
є «idem velle, idem nolle» (дослівно: бажати того самого, не бажати того самого), єдністю почуттів та осіб, а не тільки діленням благ.
Не призвичаєний до логіки дару й міжособистісного характеру зустрічі, оскільки закритий у звичні схеми суперництва, чоловік не відповідає на запитання, метою якого було вирвати його з ізоляції і ховається за своєю самотністю і забуттям: «Не маю нікого…». Тепер, попри його власні сподівання, є Хтось, хто ним цікавиться, говорить до нього, наблизився до нього і пропонує йому допомогу. Саме тому, що «любов не дозволила Богові залишитися самому» (св. Тома), Ісус, Син Божий, наближається до потребуючого і промовляє до нього, входить у його життя, одне слово, любить його. Паралітик, зі свого боку, не готовий до справжньої зустрічі, тому що між ним та Ісусом стає, наче перешкода, вода. Для хворого єдиним спасенним елементом є вода, а Інший залишається лише знаряддям, завдяки якому він зможе першим увійти в купіль: «Не маю нікого, хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає». Це вода має значення, каже паралітик, вода, яка щойно зрушилася.
Ісус продовжує говорити, бажаючи заохотити іншого до діалогу, для того, щоб піднятися над ситуацією, яка склалася, над монологами, які не перетинаються і яким не вдається стати спілкуванням. Словами: «Устань, візьми ложе твоє і ходи» Ісус допомагає іншому зрозуміти, що це не вода має значення, а сила слова. Це потужне слово, творче слово, Боже слово, яке пролунало на початку світу. Це слово, яке творить те, що вимовляє. Справді, так як Слово з розділу 1 книги Буття дало початок життю, так і тепер те саме Слово повертає схиленому додолу хворобою життю його первісну силу.
Три накази містять значення, яке сягає набагато глибше за буквальний зміст окремих термінів:
1) «Устань»: лунає як наказ розпочати нове життя. Там, де колись панували параліч і застій, тепер вибухає життя (ми вже казали, що тим самим дієсловом грецькою мовою окреслено також воскресіння).
2) «Візьми»: цей наказ позначає початок якоїсь діяльності, тому що життя має бути динамічним, активним. Раніше для цього чоловіка існував хіба що розпач, нескінченне очікування когось, хто ніколи не приходив. Минуло, зрештою, 38 років бездіяльності та безкорисного очікування. Тепер зустріч з Ісусом спонукає до дії.
3) «Ходи»: ходити є початковою фазою зустрічі, способом дійти до інших. У цьому місці можемо зауважити цілковиту зміну первісної перспективи. Якщо раніше, будучи паралітиком, він чекав, аби хтось прийшов до нього, то тепер, зцілений, сам має йти до інших. Бути зціленим, отже, означає вирушити назустріч іншим і бути готовим до зустрічі: маємо для того, щоб дати, отримуємо, щоб могти віддати щось іншим. Зустріч з Ісусом робить його новою людиною, тому що «лише любов творить».

Ці три накази позначають кінець одного способу життя й початок іншого, цілком іншого, створеного зустріччю з Ісусом. Вистачило одного простого й наївного запитання, щоб наблизити два світи, аж до зустрічі між ними, аби
вирвати хворого з його ізольованості й дати йому можливість ходити, тобто йти назустріч іншим. Ось на що спроможна справжня дружба! Дійсно, як це показав Ісус, друг – це той, хто приходить, хто наближається, щоб нахилитися над іншим, щоб говорити до нього й розділити з ним, як із братом-сестрою, його страхи, проблеми й труднощі.

Чудо закінчується без присутності натовпу, майже в засекреченні якоїсь таємниці. Насправді Йоан приготовляє свого читача до наступного кроку, який тлумачить те, що сталося, з богословського погляду.

Зцілена людина досвідчила цінність визволення, осягнула живе зцілення як кінець жаху, розв’язання з ланцюгів, які тримали її рабом допомоги інших, допомоги, яка ніколи так і не приходила. Тепер той чоловік вільний, незалежний, суб’єкт дій та ініціатив, спроможний не тільки отримати, а й
дати, не тільки чекати на інших, а й самому піти їм назустріч.

Щоб не залишитися навічно карликом
Друга частина уривку виростає й розростається на хиткому терені недовіри та полеміки. Зцілення сталося в день суботи. Ісус наказав колишньому паралітикові взяти й нести своє ліжко і таким чином практично дав дозвіл
порушити суботній відпочинок. Реакція юдеїв приголомшує. Ще раз нам показано, як можна заплутатися у власних переконаннях, хай якими б вони були високими та святими. Перед величчю чуда юдеї не спроможні стати над своїми дріб’язковими казуїстичними питаннями. Їм було запропоновано ознайомитися з ідентичністю Ісуса; їм було уможливлено стати велетнями, піднявшись на плече Ісуса. Вони ж воліли залишитися карликами, сліпими перед новим обрієм, який відкривався перед їхніми очима. Але не сперечаються з паралітиком, який виправдовується тим, що виконує наказ Ісуса.
Однак чому Ісус вибирає саме суботу, аби зцілити й дати не цілком правовірні накази? Бажає бути революціонером? Провокатором? Ні! Просто, Він бажає повернути собі суботу – день, посвячений Богові – як день, який йому вповні належить, аби показати «в той день Боже панування над життям і його силу спасіння». Незабаром християни скористалися цією подією, відтворюючи її іконографічно на стінах катакомб, щоб символічно показати хрещення. Тепер вода звільняє вже від гріха, а не тільки від фізичної хвороби.

Можливо, у цьому світлі ще більшого значення набуває друга зустріч Ісуса з колишнім паралітиком у храмі. Ісус закликає його вповні зрозуміти значення і вартість визволення: «Оце ти одужав, – не гріши ж більше, аби що гірше тобі не сталося» (5, 14). Ісус не стверджує, що хвороба була наслідком гріха, але попереджає, дар фізичного зцілення зобов’язує його жити як вільна людина. Яка користь бути визволеним з хвороби, аби потім стати рабом егоїзму, що є джерелом і коренем кожного гріха? Визволення, яке дарує Ісус, є і внутрішнє, і зовнішнє. Здоров’я тіла без «здоров’я» душі не тільки неповне, а й приречене також бути позбавленим джерела, яке його живить, – ось і значення отого «ще гіршого». Ісус заохочує зціленого залишитися в силі зцілення, жити як вільна людина, відкрита до діалогу з іншими, передавати іншим досвід солідарності й любові, досвід, який Він сам пережив. Тоді насправді буде зцілення «цілої людини», а фізичне оздоровлення – знаком і причиною зцілення, яке започатковує цілком нове життя.
Лише в такий спосіб чудо стає «знаком», тому що відсилає до особи, яка його здійснила. Людина, за прикладом Ісуса, вчиться йти назустріч потребуючому братові, щоб простягнути йому дружню руку, аби зменшити його страждання та зі зустрічі зробити нагоду до зцілення. Хоч у цілому епізоді можна відчути певну полеміку, ба навіть відкриту ворожість, мусимо все ж таки визнати, що саме завдяки юдеям та їхній зашкарублості ми мали змогу почути дуже важливі Ісусові слова, які пролунають у в. 19, де Ісус дає пізнати себе тим, які мають вільний ум і свобідне серце, щоб слухати Його і йти за Ним без упереджень, без смертоносних схем. Врешті решт, маємо повірити Ісусові, не висовуючи жодних умов та звільнившись від упереджень, якщо не хочемо страждати від духовного паралічу й вічно залишатися духовними карликами.
У цей рік, проголошений Церквою роком віри, коли святкуємо ювілей 1025-ліття хрещення Руси-України, цей уривок може повернути нас до самих витоків нашої віри і значення хрещення, яке ми отримали. Ми, завдяки Христовому Слову, стали спроможні піднятися на власні ноги, отримали силу нести свій хрест, йдучи слідом за Ісусом, та вийти назустріч усім нашим братам і сестрам, несучи їм слово миру, благовість спасіння і єдність віри