Образ християн

У неділю самарянки, п’яту неділю після Пасхи Господньої, в читанні з Книги Діянь чуємо про поширення раннього християнства. Гоніння стали для деяких учнів Христа безпосереднім поштовхом до виходу поза межі Юдеї та Галилеї. Оскільки після смерті Стефана стало небезпечно залишатися у своєму народі, проповідуючи Христа, то деякі з учнів вирушили подалі від Єрусалиму. Вийшовши поза межі своєї землі, не всі, однак, були готові вийти поза межі свого народу, тому й проповідували Христа лише юдеям. Інші ж натомість, що опинилися у великому місті (Антіохії), бачачи, що юдеї – лише невелика частка населення того міста, і знаючи благовоління Боже до всіх людей, наважилися проповідувати язичникам – грекам. Каже Книга Діянь, що проповідь ця була справді успішною, а Єрусалимська Церква вислала довіреного учня (Варнаву) підтримати на дусі молоду спільноту. Варнава ж, прийшовши в Антіохію та побачивши велике число новонавернених, вважав за необхідне покликати з Тарсу апостола Павла (Савла), щоб краще утвердити у вірі антіохійських вірних. Святий Павло, прибувши до міста, разом з Варнавою навчав людей протягом всього року і саме в Антіохії, каже Книга Діянь, послідовників Христа почали називати християнами. Антіохійські християни швидко усвідомили свою єдність з матірною Єрусалимською Церквою, а водночас суть служіння братам, адже висилають в Юдею через руки апостолів матеріальну допомогу (в часі голоду).

Книга Діянь показує нам образ правдивих учнів Христа – християн. Вони здатні вийти поза межі своєї землі, а навіть поза межі середовища своїх співвітчизників. Вони радіють, коли бачать ласку Божу, підбадьорюють інших «триматися Господа рішучим серцем», вони люди добрі, повні «Духа Святого та віри». Вони навчають своїм словом та поставою силу людей і присвячують усе своє життя Богові. Вони вдячні, єдині у Дусі, співчутливі до потреб інших. Вони називають себе іменем Христа. Такий образ християн змальовує автор Книги Діянь.

Як колись антіохійські люди, так і ми сьогодні, наслідуючи їх, називаємо себе християнами. Але не завжди ми наслідуємо добру поведінку ранніх християн. Нам зручніше не виходити поза межі своєї землі і народу, не турбувати нікого своїми роздумами про віру, не мати рішучого серця, не підбадьорювати інших, не допомагати іншим, не перебувати з ними в єдності. Нам якось зручніше дбати про власні інтереси. Але хіба образ християн може змінитися? Хіба не того самого Христа ми наслідуємо, що й люди першого століття?

Якби ви відали про дар Божий…

У п’яту неділю після світлого Христового Воскресення під час Божественної Літургії чуємо євангельський уривок про розмову Господа з жінкою-самарянкою. Як і в читанні попередньої неділі, так і тут євангелист наголошує на божественній природі Спасителя. Цього разу Христос явно відкриває самарянці своє післанництво, стверджуючи, що Він саме Той, кого чи то юдеї, чи то самаряни очікували віками.

Господь Ісус, виявляючи нечеснотливе життя самарянки, не робить цього, щоб її осудити чи зневажити, але щоб показати їй правдиву спрагу, яка мучить її і яка не зникає від того, що вона черпає воду з Якової криниці. Спрага ця може бути вгамованою лише водою живою, яка не в надрах землі, а в Бозі має джерело, і яку не черпаком черпають, а вірою. Учням же Христос показує, що правдивий голод втамовується не їжею, яку вони принесли із міста, а їм незнаною. Їжею бо тією є чинити волю Отця і вершити діла Його.

«Була б ти відала про дар Божий, і – хто Той, що каже тобі: Дай мені напитися, – то попросила б сама в Нього, а Він дав би тобі води живої», – каже Господь жінці, відповідаючи на її здивування, коли попросив у неї напитися. Те ж саме говорить Христос і нам сьогодні: «Якби ви відали про дар Божий, і – хто Той, що каже вам: Дай мені напитися, наїстися, одягнутися,.. дай мені любов, терпеливість, підтримку, надію,.. дай мені час, зусилля, волю і бажання,.. то просили б самі в Нього…». Ми, як і жінка-самарянка, спрагнені Бога, а намагаємось цю спрагу вгамувати черпанням з криниці Якова, тобто із джерела земних дібр. І, як апостоли, маємо правдивий голод та намагаємося вгамувати його харчами, купленими у місті, тобто тлінними добрами. А Христос розмовляє з нами чи не щоденно через численних людей, кажучи: «Дай мені напитися». Ми ж не відаємо Того, хто просить, не знаємо, що Він є Той, хто все дає нам, хто все знає про нас. Самарянка вважала Христа за звичайного чоловіка-юдея, до того ж дивного, бо поводився інакше, ніж інші юдеї, а в розмові впізнала в Ньому Сповіщеного. Так і ми вважаємо інших людей за звичайних жебраків, потребуючих, голодних, сиріт, старих, подорожніх, до того ж дивних, хоч в розмові з ними покликані впізнати Христа, який не лише жінці-самарянці себе об’явив, але кожному з нас, бо просвічує кожну людину, яка приходить на світ (див. Йо. 1, 9), і який не лише їй, але кожному з нас пропонує повернутися до чеснотливого життя, поклонятися Отцеві в Дусі та Істині, черпаючи з радістю воду життя вічного.