Лука завершує свою розповідь важливим парадоксом: Павло — закований в кайдани (пор. Ді 28,20б), але «приймав усіх, що приходили до нього, проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди» (вв. 30– 31). У такий спосіб справді показана сила Слова: воно дає себе сміливо (з «parresìa») і вільно виражати закутим в кайдани; це Слово не проходить через непрозорість людської особи, яка завжди ним може маніпулювати; інструмент є в’язнем, а Слово — не закуте в кайдани! Це останнє твердження Діянь, але не кінець ходи Слова… Тепер Слово може вільно лунати аж до кінця часів і до краю землі (DA, сс. 148– 149).
30 Павло перебув повних два роки в найнятій хаті та приймав усіх, що приходили до нього,
31 проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди.
Прибуття Павла в Рим є сповненням програми євангелізації, передвіщеної в Лк 24,47 і в Ді 1,8, а водночас точкою відліку для нового поширення християнства. Лука завершив своє Євангеліє відкритістю на перспективи місії апостолів; а тепер книгу Діянь завершує відкритістю на майбутнє (BJ, примітка до Ді 28,30– 31).
в. 30. Павло перебув (букв. «залишався», пор. Ді 5,4) повних два роки,
після закінчення яких проглядається звільнення, ймовірно тому, що обвинувачі не з’явилися упродовж встановленого терміну. Але Лука не продовжує розповідь, бо у вільному проповідуванні Павла в Римі задум твору досяг своєї цілі (СММ, с. 327).
НЗ чітко не вказує, що відбулося опісля. Побутує припущення, що Павла звільнили, можливо, внаслідок акту помилування Нерона. У такому разі він міг здійснити своє бажання поїхати аж до Іспанії (пор. Рм 15,24). Але потім, повернувшись до Рима, він постав перед судом і зазнав мучеництва на Остійській дорозі через відсічення голови. Про мучеництво Павла згадує Климент Римський в листі кінця І століття. За Євсевієм Кесарійським, який пише в IV столітті, датою мучеництва є 67 рік.
в найнятій хаті (від гр. mìsthoma; пор. також Ді 28,16)
та приймав (пор. Ді 2,41) усіх, що приходили до нього,
Зах. текст додає: «…як юдеїв, так і греків».
Умови римського ув’язнення Павла є доволі м’якими, щоб можна було приймати відвідувачів (пор. Ді 24,23). Це робить ще більш прийнятними прохання і практичні вказівки, що містяться в посланнях, які Павло написав за час ув’язнення (пор. Флп 2,19– 30; 4,18; Кол 4,7– 17; 2 Тм 1,16– 18; 4,9– 13).
в. 31. проповідуючи (пор. Ді 8,5б) Царство Боже (пор. Ді 1,3б) [як у Ді 20,25б]
і навчаючи (пор. Ді 2,42) про Господа Ісуса Христа (пор. Ді 2,31, прим. 16) з повною сміливістю (пор. Ді 2,29 і «Напрямки для роздумів» в Ді 9,19б– 31) та без перешкоди (гр. akolýtos, без перепон, спокійно).
Зах. текст додає: «кажучи, що він — Ісус Христос, Син Божий, який повинен буде судити цілий світ» (пор. Ді 17,31). Деякі кодекси завершують прикінцевим «Амінь».
Павла як в’язня, що покликався на кесаря, утримують з застосуванням доволі м’якого режиму, це дає йому змогу продовжувати своє служіння євангелізатора і вчителя. Лука пригадує двома дієсловами «проповідувати» і «навчати» дві форми служіння словом, що засвідчені вже від самого початку діяльності апостолів (пор. особливо Ді 2,36.42; 5,42; 15,35). Павло говорить «у повній свободі»: ця повна свобода, ця повна відвага завжди характеризувала слово служителів Господніх (термін, вжитий в Діяннях дванадцять разів). У Ді 4,29, у контексті першого переслідування в Єрусалимі, Церква просила Господа, щоб його слово проповідувалося «з повною сміливістю» (з повною відвагою).
Щодо останнього вислову — буквально: «без перешкоди» — то він вжитий лише тут в НЗ. Але він узгоджується зі словами Павла в 2 Тм 2,9: «за яку (Євангелію) я страждаю аж до кайданів, немов злочинець. Та слова Божого зв’язати не можливо». Цей вислів є також однією з незмінних ознак того, що Лука хотів донести, розповідаючи про діяння Христових посланців: незважаючи на весь спротив, попри всі спроби залякуваннями чи гоніннями змусити замовкнути речників Євангелія, звістка про спасіння переможно проклала собі дорогу в світі. Жодна людська перешкода не могла б її спинити.
Потрібно, зрештою, звернути увагу на те, як Лука у цьому останньому огляді підсумовує зміст послання з подвійною згадкою про «Царство Боже» і про «володарювання» Ісуса Христа. В Римі, де імператор є тим, хто отримує титул «Господа» (а також «спасителя»!) і панує над імперією, яка підкорила собі багато народів та охоплює майже весь відомий цивілізований світ. Євангельський парадокс сягає своєї кульмінації в цьому фіналі книги: з позицій слабкості і залежності щодо переможної римської влади юдейський в’язень сміє проголошувати, що істинним Господом світу є не кесар, а той незнаний юдейський пророк на ім’я Ісус, розіп’ятий за Понтія Пилата.
З юдеохристиянами Єрусалима, як і з християнами з поган з Антіохії, з усіма «Теофілами» (друзями Бога), яким адресована ця книга, ми покликані прославляти Бога і радіти, адже Бог «відкрив двері віри» і дарував навернення навіть поганам, «щоб мали життя» (пор. Ді 11,18б; 14,27; 15,3). Рим, де завершується книга Діянь, був тоді найбільш очевидним символом універсалізму: космополітичне місто, де були представлені «всі народи» — або майже всі.
Та проте Лука прекрасно знає, що історія не завершилася, що місія свідків Христових має продовжуватися: необхідно, щоб свідчення про того, хто є «Господом усіх» (Ді 10,36б), справді дісталося в часі й просторі світу «аж до краю землі» (Ді 1,8б). Тож незавершеність його розповіді має свій сенс: Лука запрошує своїх читачів усіх часів і собі залучатися до реалізації цієї програми, самим писати продовження Діянь апостолів, щоб добра новина про спасіння звіщалася по всій землі, в усіх культурах. Епілог, який ми щойно прочитали, не має бути завершенням красивої пригоди з минулого. Історія християнського свідчення залишається відкритою аж до «повернення» Господа (пор. Ді 1,11) (LE, сс. 317– 319).
…
Просити в Господа сили і благодаті бути здатним запалити надію в собі (та в інших), коли численні ситуації вразливості і загрози доводять нас до проявів податливості, якщо не відчаю;
мудрості й покори, щоб завжди сміливо звіщати Добру Новину, щоб євангельська звістка, яку нам передав Ісус, слово Отця, дісталося до всіх, несучи радість і спасіння.
Дякувати Господу за його обітниці прощення і спасіння. Перед ними жодна темрява не позбавлена світла, жодне зусилля не є марним і жодна поразка, навіть гріх і смерть, не позбавлена можливості відкуплення.
…
Господи Ісусе, ось ми готові вирушати, щоб звіщати ще раз Твоє євангеліє світові, в якому нас покликало до життя Твоє таїнственне, але любляче Провидіння! Господи, моли Отця (Йо 16,26), щоб він через Тебе зіслав нам Духа, який зробить наше свідчення відкритим, добрим і дієвим. І будь з нами, о Господи, щоб зробити всіх нас одним, зробити нас придатними, завдяки Тобі, передавати світові Твій мир і Твоє спасіння. Амінь (Павло VI, 27 вересня 1974 р., цит. за LD, с. 370).
