Цитату з Ісаї (Іс 6,9– 10), подану в цьому уривку, не слід тлумачити як безповоротний засуд для Ізраїля; це означало б знову відкрити двері для антисемітизму! Натомість йдеться — як у намірі всіх пророків — про заклик до навернення, до покаяння, до визнання затверділості серця. І цей заклик лунає від самого початку Діянь.
Зрозуміло, що серцю Луки дуже дорогі його єврейські співрозмовники: вони залишаються його привілейованими співрозмовниками! Тож аж ніяк не можна сказати, що для них зачинено двері спасіння: як пророки в давнину, як Ісус, Павло не звіщає, що Бог закрився для свого народу. Добра новина й надалі є відкритою для них.
Двері дому Павла залишаються відчиненими для всіх тих, що хочуть до нього приходити. Можливість остаточного навернення залишається в руках Божих і довірена відповідальності кожної людини — чи то юдея, чи поганина (РВ, сс. 404– 406).
23 І призначивши йому день, прийшло їх більше до його домівки. Він викладав їм, свідчивши про Царство Боже, і переконував їх про Ісуса з закону Мойсея та пророків, — від ранку аж до вечора.
24 Деяких переконували його слова, а деякі не йняли віри.
25 І бувши в незгоді між собою, почали розходитися, коли Павло до них промовив лиш одне це слово: «Добре прорік був Святий Дух через пророка Ісаю до батьків ваших кажучи:
26 Піди до цього народу і скажи: Ви слухатимете вухами, і не зрозумієте, дивитиметесь очима, і не побачите.
27 Бо серце цього народу затовстіло й вони вухами тяжко чули, і очі свої зажмурили, щоб часом не бачити очима, і вухами щоб не чути, щоб не зрозуміти серцем і не навернутись, та щоб я не оздоровив їх.
28 Нехай, отже, буде вам відомо, що це спасіння Боже було послане поганам: і вони почують.»
29 Коли ж це сказав, юдеї відійшли, сильно сперечаючися між собою.
Це кульмінаційна сцена книги Діянь. Павло, як і досі в кожному місті, починає з того, що викладає послання юдеям. Вони розділяються між собою, а їхню відмову однодушно прийняти Слово пояснено зверненням до пророцтв, як і те, чому проповідування скероване прямо до поган. Павло, хоч і ув’язнений, поширює у такий спосіб своє послання в центрі тодішнього світу (СММ, сс. 325– 326).
в. 23. І призначивши (пор. Ді 13,48б) йому день (пор. 2 Мак 3,14; 14,21),
Спершу Павло сам просить їх покликати («скликає») знатніших юдеїв, і вони «збираються» в нього (Ді 28,17); тепер самі юдеї визначають момент, коли відбудеться зібрання.
прийшло їх більше до його домівки (від гр. xenìa, пор. Флм 22). Пор. Ді 28,16.
І цього разу вже більше тих, що проводять з Павлом цілий день.
Він викладав (пор. Ді 11,4) їм, свідчивши (пор. Ді 8,25; пор. також Ді 1,8б) про Царство Боже (пор. Ді 1,3б),
і переконував їх (в. 24; пор. Ді 5,36б) про Ісуса з закону Мойсея та пророків (пор. Лк 24,25– 27.44; Ді 13,27б; 17,2– 3; 24,14б; 26,22б– 23),
від ранку аж до вечора.
Вживання дієслова в формі минулого часу недоконаного виду (імперфекті) вказує на тривалість дії, адже вона триває від ранку аж до вечора (пор. також Ді 18,4.28; 19,8– 9).
Тут подано підсумок головних тем, а також схема проповідування Павла. Він їх докладно розглянув у промові в Антіохії Пісідійській, Ді 13,16– 41.
в. 24. Деяких переконували (в. 23б) його слова, а деякі не йняли віри (як у Ді 14,4).
в. 25. І бувши в незгоді (від гр. asýmphonos; пор. Ді 5,9) між собою, почали розходитися,…
Свідки реагують так, як завжди, починаючи від П’ятидесятниці (пор. Ді 2,12– 13), реагували на звістку про Царство: вірять або не вірять, приймають або не довірять. Бо ця звістка звернена до свободи людей: так було в Іконії (пор. Ді 14,1– 4), у Солуні (пор. Ді 17,4– 5), у Верії (пор. Ді 17,11– 13), в Атенах (пор. Ді 17,32– 34), в Корінті (пор. Ді 18,6– 8). «Слово благодаті» й надалі є «знаком протиріччя всюди». Насправді ж Павло робить не що інше, як проповідує сповнення обітниці, але таке сповнення приголомшує тих, що завжди його очікували, але уявляли по-іншому (BR, с. 674).
…коли Павло до них промовив лиш одне це слово (гр. rhèma hèn; «це єдине/останнє слово»):
Юдеї відмовляються повірити, тож Павло застосовує (вв. 26– 27) слова, якими Бог передвіщав Ісаї (Іс 6,9– 10) незначний плід його місії (пор. в Євангеліях Мт 13,14– 15; Мр 4,11– 12; 8,18; Лк 8,10б; Йо 12,39– 40).
«Добре (пор. Мр 7,6; Мт 15,7) прорік був Святий Дух
через пророка Ісаю (Іс 6,9– 10) до батьків ваших (пор. Ді 7,51б) кажучи:
Пророче слово, яке відтак буде цитоване, приписується, як у Ді 1,16; 4,25, Святому Духові.
У НЗ це єдиний раз, коли цитата наводиться зі вступом, який представляє повноваження, довірене пророкові…
в. 26. Піди до цього народу і скажи:
Ви слухатимете вухами (вв. 27.28б; пор. Ді 1,4б), і не зрозумієте (пор. Ді 7,25²),
дивитиметесь очима (пор. Ді 1,9), і не побачите.
Іншими словами: «Скільки б ви не слухали, не почуєте; як би ви пильно не дивилися, не побачите».
в. 27. Бо серце (пор. наприкінці вірша; пор. Ді 2,37) цього народу затовстіло (від дієслова pachýno) й вони вухами тяжко чули (в. 26),
Пор. Ді 7,39, а особливо 7,51: «Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом!».
і очі свої зажмурили (від гр. дієслова kammýo), щоб часом не бачити очима, і вухами (пор. Іс 29,10; 33,15) щоб не чути (в. 26),
щоб не зрозуміти (в. 26) серцем (пор. в. 27)
і не навернутись (букв. «повернутись», пор. Ді 2,38), та щоб я не оздоровив їх (як у Ді 28,8б, але тут в майбутньому).
Іншими словами: «…так щоб я їх не міг оздоровити».
У єврейському тексті розповіді про покликання Ісаї (Іс 6,9– 10) саме пророк робить народ затверділим вухами і сліпим; тоді як в грецькій версії LXX сам народ не хоче навертатися. Ця цитата з Ісаї вже була наведена в Євангеліях у зв’язку з «нерозумінням» притч і знаків, які чинив Ісус: у формі «цитати сповнення» у Мт 13,14– 15; адаптована до арамейської версії у Мр 4,12 (пор. Мр 8,18), де підкреслено, що цей «неуспіх» відповідає Писанню і таїнственному плану Божому (пор. також Рм 11,8); а потім знову в Йо 12,39– 40, де цитата (адаптована і скорочена) наводить на думку, що причиною невірства є сліпота людини, ошуканої брехнею «князя цього світу» (Йо 12,31), якого переможе лише хрест. Лука теж наводив на це коротку алюзію (Лк 8,10б), ймовірно, бажаючи зберегти цю цитату як ілюстрацію до завершення цілого свого твору.
в. 28. Нехай, отже, буде вам відомо (пор. Ді 2,14б), що це спасіння (пор. Ді 4,12) Боже (гр. tò sotèrion toù theoù) було послане (пор. Ді 3,20) поганам (пор. Ді 7,45): і вони почують (в. 26)» (пор. Пс 67,3; 96,2; 98,2).
Спасіння Боже пригадує Лк 3,6, де служіння Йоана Хрестителя сприймалося, завдяки цитаті з Іс 40,5, як початок вселенського звіщання спасіння.
У праці Луки термін спасіння вжито в Лк 2,30, а вислів спасіння Боже є лише тут і в Лк 3,6. Тож можна дійти висновку, що праця Луки починається і завершується темою (Божого) спасіння.
Разом із заявою з Ді 13,46б– 47 і 18,6б маємо тут третє проголошення того, що проповідь переходить до поган через затверділість юдеїв.
Західний текст додає:
в. 29. Коли ж це сказав, юдеї (пор. Ді 9,23б) відійшли,
сильно сперечаючися між собою (пор. Ді 15,2, а також Ді 6,9б; 9,29).
Деякі екзегети відкидають цей додаток (пропущений в давніших рукописах), бо вважають, що він виводить з гри юдеїв. Насправді ж навіть цей доданий вірш не віддаляє їх остаточно зі сцени. Юдеї віддаляються, себто дистанціюються, через розбіжність думок в їхньому середовищі. Однак в цьому є «констатація провалу» чи радше об’явлення впертого невірства, що є джерелом нерозв’язаної напруги між обітницею, призначеною для Ізраїля, та історичним поворотом, через їхнє відкинення (BR, с. 676).
Друга зустріч Павла з юдеями Рима задумана як місіонерська конференція чи радше проповідь, проведена в приватному мешканні Павла. Він власне свідчить — технічний термін місіонерської діяльності — про Царство Боже і говорить про Ісуса. Саме ці дві теми несе християнська звістка: царська гідність Бога, яка зараз проявляється в світі та в історії через історичного чоловіка Ісуса, який помер і воскрес. Для аудиторії, яка складається з юдеїв, без доказу з Писання обійтися не можна. Тож Лука додає через улюблену формулу: з закону Мойсея та пророків (в. 23б). Безперечно тут не місце наводити уривок з цієї проповіді, зверненої до юдеїв, бо її приклад був наведений раз і назавжди в Антіохії Пісідійській (Ді 13,16– 41). Реакція юдеїв не нова: вони розділилися на дві групи, як відбулося в Іконії (Ді 14,1– 2), в Солуні (Ді 17,4– 5) і в Корінті (Ді 18,1– 8). Юдейський «народ» як такий залишається далеким і вороже налаштованим щодо пропозиції християнського спасіння. І цю ситуацію не рятує приєднання чи навернення меншості.
Чому так сталося? Труднощі чи непорозуміння релігійного чи культурного характеру? Помилки місіонерського методу? Безперечно, якщо обмежити тлумачення історіографічним рівнем, то всі ці змінні величини разом творять картину, яка могла б дати пояснення цьому явищу. Релігійний рух, який народжується всередині юдаїзму і виражає його найвищі духовні цінності, витісняють на бік і бойкотують. Перші християни, які успадкували від юдаїзму любов і пошану до Святого Писання, знаходять пояснення на релігійному рівні в біблійних текстах. Тепер же повторення цього явища спротиву чи відкинення реформаторських рухів здається константою біблійного історичного досвіду. Іншими словами, маси та інституції здебільшого протидіяли цій реформаторській ідеї пророків чи харизматичних провідників. Пророча місія Ісаї — великого духовного лідера, який залишив слід в історії Ізраїля на щонайменше чотири століття — також проходила під знаком відкинення чи спротиву народу. Глибинний корінь такої духовної черствості, на переконання Ісаї, — в сумлінні, в затверділому «серці», яке заважає народові бачити і чути, тобто тлумачити і розуміти історичний досвід, події, щоб знайти шлях до джерел та змін, спасіння і визволення як дару Божого. Тому його завдання полягатиме в тому, щоб викривати, оголювати це внутрішнє засліплення чи глухоту свого народу (пор. Іс 6,9– 10).
Перша християнська спільнота намагалася показати сенс цього ганебного відкинення Ізраїля за допомогою тексту пророка VIII століття до Р.Хр. Але в тій же пророчій традиції була й перспектива відкритості. У школі Ісаї, яка зазнала впливу екуменізму періоду вигнання, визріла надія на подолання расових і культурних меж Ізраїля: спасіння буде запропоноване всім людям (пор. Іс 49,6). Останнє слово Павла в книзі Діянь є відлунням цієї великої надії Ісаї: поганські народи побачать спасіння Господа, бо вони почують християнську місіонерську звістку. Ідеальна арка з’єднує завершення Діянь з початком публічної діяльності Ісуса в Євангелії від Луки, де Йоан Хреститель, словами Ісаї, проголошує: Кожна людина побачить спасіння Господнє (Лк 3,6).
Втретє у книзі Діянь проголошено принцип, який надихає місіонерську методологію Павла: оскільки юдеї відкидають Євангеліє, воно буде запропоноване поганам. Так відбулося під час першої місії в Малій Азії (пор. Ді 13,46– 47), потім у Греції (пор. Ді 18,6), а тепер у Римі (в. 28). Цього разу це остання і вирішальна можливість, запропонована юдеям (хоча в Рм 10,19; 11,11– 15 тлумачення Павла є не таким песимістичним, бо його підтримує надія на їхнє кінцеве навернення). Відтепер і надалі місіонерська дія Церкви просуватиметься своєю дорогою поміж народами без ностальгійних зітхань і затримок. Лука зовсім не бажає засудити чи апріорі виключити Ізраїля, а стверджує автономність і повну свободу християнського руху в світі. Іншими словами, християн не можна звинувачувати в тому, що вони не виконали Божого задуму спасіння, задуму, який був профільтрований і просіяний через біблійні тексти (RF, сс. 717– 719).
Просити в Господа покори, щоб зуміти читати жорсткі слова Ісаї як звернені до нас;
зробити чутливим наше серце і відкрити наші очі й вуха, щоб ми могли навернутися (змінити дорогу і повернутися) і так прийняти його милосердне прощення.
Дякувати Господу за постійний заклик до навернення, до покаяння, до визнання власної затверділості серця. Прощення належить Йому, але залежить від нашої відповідальності.
…
Дай мені збагнути, о Господи, що, попри мої обмеження і мої немочі, прощення і спасіння завжди для мене доступні, бо Ти не хочеш смерті грішника, а хочеш, щоб він жив (пор. Єз 33,11). Просвіти мене, о Господи, щоб через Твого Духа я здався на провід Твого Слова і відкрив радість Твоєї дружби. Амінь.
