ТекстКоментар до текстуРоздуми над текстомПоради для молитви

Павло представлений як протилежність Йони: пророк втікав від своєї місії, бо не хотів і слухати про те, щоб звертатися до поган. Павло не лише не втікає від своєї місії, але й виходить назустріч всякій небезпеці, як у цій і багатьох інших подорожах (пор. 2 Кор 11,25б– 26), лиш би звістити любов Бога до всіх людей. Тож Бог спасає свого пророка, а з ним і його супутників.

Тут спадають на думку немислимі для нас труднощі численних місіонерів, особливо в минулі століття. Їхня самопожертва вважалася «martirio verde»: піти у добровільне вигнання з власної батьківщини, покинувши найдорожче і всіх близьких, пуститися шляхами, незвіданими для нас, але відомими для Бога, який нас провадить, шляхами, що таять небезпеку, але несуть спасіння…

Звіщання Євангелія завжди обходилося дорогою ціною, також і в плані особистих жертв, жертв, пов’язаних із незручними, непевними, небезпечними, виснажливими, нескінченними подорожами. Але поневіряння апостолів Євангелія несуть спасіння: саме завдяки Павлові його супутники спасаються (LD, сс. 352– 353).

9    А як проминуло досить часу, і плавба вже стала небезпечною, бо й піст минув вже, Павло попереджав,
10  кажучи їм: «Я бачу, мужі, що плавання не обійдеться без шкоди й великої втрати не лише для вантажу та корабля, але й для нашого життя.»
11  Та сотник більше довіряв керманичеві і власникові судна, ніж словам Павла.
12  Через те ж, що пристань не була вигідна на зимівлю, більшість була тієї думки, щоб вирушити звідти і, якщо можна, дістатися до Фініки, пристані крітської, що звернена на південний захід і на північний захід і перезимувати.
13  Якже подув легенький вітрець із полудня, вони, гадаючи, що здійснять свою думку, підняли котву і попливли близько попри Кріт.
14  Та незабаром зірвався буревій, що зветься Евракілон.
15  Ухопило корабель так, що він не міг іти проти вітру; ми пустилися навмання, і нас несло.
16  Підпливши під якийсь маленький острів, що звався Клавда, нам ледве вдалося опанувати човен;
17  ми витягли його і вжили допоміжних заходів, обв’язуючи корабель. А боячися, щоб не попасти на Сирту, спустили вітрило, і так нас несло.
18  Наступного дня, через те, що буря сильно кидала нас, почали ми викидати вантаж,
19  а на третій — моряки власними руками повикидали знадіб’я корабельне в море.
20  А що ні сонця, ані зір не було видно вже кілька днів, та й буря люто налягала, ми втратили вже всяку надію на рятунок.
21  Коли люди довго не їли, тоді Павло встав серед них і мовив: «Треба було, мужі, послухати мене й не кидати Кріту; так можна було б уникнути цієї небезпеки і шкоди.
22  А й тепер закликаю вас: Бадьортеся, ніхто бо з вас життя не втратить, лиш корабель (пропаде).
23  Цієї ночі бо з’явився мені ангел Бога, якому я належу і якому служу,
24  і сказав: Не бійся, Павле! Ти маєш перед кесарем з’явитися, тож Бог дарував тобі всіх тих, що пливуть з тобою.
25  Тому бадьортеся, люди, бо я вірую Богові, що воно так буде, як було сказано мені.
26  Ми мусимо натрапити на якийсь острів.»
27  Чотирнадцята ж ніч настала, як нас кидало по Адрії; та коло півночі моряки здогадувалися, що якась земля зближається до них;
28  тож кинули лот і було двадцять сажнів глибини. Відпливши трохи, знов кинули лот у море й було п’ятнадцять сажнів.
29  Тоді, побоюючися, щоб не наскочити десь на якісь підводні скелі, ми кинули чотири котви з корми і вичікували, щоб настав день.
30  А що моряки намагались утекти з корабля і вже були спустили човен у море, вдаючи, ніби хочуть викинути котви з переду корабля,
31  Павло сказав до сотника і вояків: «Якщо ці не зостануться на кораблі, ви не можете спастися.»
32  Тоді вояки відтяли линви човна, тож він упав.
33  А як мало дніти, Павло запрошував усіх щось з’їсти: «Оце сьогодні, — казав, — чотирнадцятий день, як ви, ждучи, перебуваєте натще й не їсте нічого.
34  Тому, прошу вас щось з’їсти, бо йдеться тут про ваш рятунок. Ніхто з вас ані волосу із голови не втратить.»
35  Сказавши це, взяв хліб, подякував перед усіма Богу і, розламавши, почав їсти.
36  Тоді всі піднялися на дусі й самі прийняли їжу.
37  Було ж усього нас на кораблі двісті сімдесят шість душ.
38  А як наїлися, то заходились полегшувати корабель, кидаючи пшеницю в море.
39  Коли настав день, моряки не розпізнали землі; вони лиш угледіли якусь затоку з побережжям, куди хотіли, по змозі, причалити кораблем.
40  Вони відчепили котви й пустили їх у море; одночасно вони розв’язали деменні мотузки і, розпустивши проти вітру жаглик, пустилися на берег;
41  а що потрапили на мілину між двома течіями, то корабель застряг. Ніс, врізавшися сильно, був нерухомий, а корму трощила навала хвиль.
42  Вояки були тієї думки, щоб в’язнів убити, — аби ніхто з них не втік уплав.
43  Та сотник, що хотів урятувати Павла, стримав їх від того наміру і звелів тим, що вміли плавати, першими кидатись у воду й дістатися на сушу,
44  а іншим рятуватися хто на дошках, хто на уламках судна. Таким то чином всі на землю врятувалися.

У цьому драматичному описі корабельної аварії спокій і довіра Павла  до Бога контрастують з шаленством стихії та непевністю і страхом інших мандрівників (пор. 2 Кор 11,25б– 26).
Лука хоче показати: на те є Божа воля, щоб Павло, попри все, дістався Рима (вв. 23– 24) (СММ, с. 315).

в. 9. А як проминуло досить часу,
і плавба (пор. в. 10; Ді 21,7) вже стала небезпечною (від гр. episphalès),
бо й піст (пор. Ді 13,2) (іт. День Покути)[1] минув вже,
Сезон судоплавства в Середземному морі тривав від травня до середини вересня. Від середини вересня до середини листопада плавання було можливим, але не зовсім безпечним. Від середини листопада до середини березня плавання вважалося надто небезпечним, а тому припинялося взагалі (mare clausum).

Павло попереджав (від гр. дієслова parainèo, напоумлювати, радити; пор. в. 22),

в. 10. кажучи їм: «Я бачу, мужі,
що плавання (в. 9) не обійдеться без шкоди (гр. metá hýbreos) й великої втрати (в. 21б) не лише для вантажу (від гр. phortìon) та корабля (вв. 15.17.19б.22б.30.31.37.38.39б.44; пор. Ді 20,13), але й для нашого життя (вв. 22.37; пор. Ді 2,41б)».
Павло не є фахівцем з мореплавства; однак за 2 Кор 11,25б він уже врятувався з трьох корабельних аварій.

в. 11. Та сотник (вв. 31.43; пор. Ді 10,1б) більше довіряв керманичеві і власникові судна, ніж словам Павла (пор. Ді 5,36б).
Керманич (від гр. kybernètes, стерновий) і власник (від гр. nàukleros, капітан, судновласник) є двома особами з владними повноваженнями на кораблі. Щодо подорожі сотник не мав повановажень, але його, безперечно, кликали на пораду, приймаючи важливі рішення.

в. 12. Через те ж, що пристань (від гр. limén) не була вигідна на зимівлю (гр. prós paracheimasían, від того самого кореня, що й гр. дієслово paracheimàzo, зимувати; пор. Ді 28,11),
більшість була тієї думки, щоб вирушити (в. 21; пор. Ді 13,13) звідти і, якщо можна, дістатися до Фініки[2], пристані крітської, що звернена (гр. blèponta, букв. «що дивиться»; пор. Ді 1,9) на південний захід і на північний захід і перезимувати (пор. початок вірша).

в. 13. Якже подув легенький вітрець із полудня (від гр. nòtos, південний вітер; пор. Ді 28,13),
вони, гадаючи, що здійснять свою думку, підняли котву (від гр. дієслова àiro, піднімати [якір], пор. також Ді 8,33б)
і попливли близько попри (пор. Ді 27,8) Кріт.

в. 14. Та незабаром зірвався (букв. «проти нього» [корабля])
буревій (від гр. typhonikòs, смерч; в. 15; пор. Ді 27,4б), що зветься Евракілон (гр. Eurakýlon, північно-східний вітер).
Назва цього вітру походить від поєднання гр. слова èuros (східний/південно-східний вітер) і лат. слова àquilo (північно-східний вітер) і означає буревій, в якому вітер часто змінює напрямок.

в. 15. Ухопило (пор. Ді 6,12б) корабель (в. 10) так, що він не міг іти проти вітру (в. 14);
ми пустилися (від гр. дієслова epidìdomi, припинити щось робити, передати; тобто припинити боротися проти вітру і дозволити себе нести) навмання, і нас несло (вв. 17б.27; пор. Ді 13,49).
У зах. тексті: «ми здалися [на нього], який дув, і згорнувши вітрила, нас несло». Тобто далеко від передбаченого маршруту.
Дуже сильний вітер штовхає корабель у відкрите море, і його тягне геть, так що його ніс вже не може бути зверненим проти вітру, тому моряки мусять здатися на волю вітру [не маючи змоги дістатися пристані Фініки] (RP, с. 901).

в. 16. Підпливши під (від гр. дієслова hypotrècho, швидко пропливати на південь/під прикриттям) якийсь маленький острів, що звався Клавда,
Малий острівець Клавда (або Кавда, сьогодні Гавдос, іт. Гоццо) розташований найдалі на південь з островів Греції, за 40 км на південь від Кріту (в. 12).
нам ледве (пор. Ді 14,18) вдалося опанувати човен (пор. вв. 30.32);
Човен (від гр. skàphe) звичайно залишався у воді, на буксирі; він слугував для маневрів і був невід’ємним засобом для висадки людей і розвантаження товарів (особливо за відсутності пірсу для швартування чи причалу). Тепер же його потрібно витягнути нагору, інакше він може затонути чи розбитися об корабель.

в. 17. ми витягли його і вжили допоміжних заходів (від гр. boètheia, від того ж кореня, що й гр. дієслово boethèo, надавати допомогу, пор. Ді 16,9б), обв’язуючи (від гр. дієслова hypozònnymi, зв’язувати, тримати разом, зміцнювати конопляними канатами, обв’язувати мотузкою) корабель (в. 10).
Нелегкий переклад цього тексту скеровує до такого тлумачення:
човен витягують на борт, бо, якби його лишили на своєму місці, він би перешкоджав складному маневру: потрібно було затягнути мотузки, які стискають «покриття» корабля (дерев’яні дошки, які становлять оббивку корпусу судна), аби не допустити, щоб він розламався через лютування водяних валів (метод, що іноді використовували в античності).
А боячися (вв. 24.29; пор. Ді 2,43), щоб не попасти (вв. 26.29, пор. Ді 12,7б) на Сирту,
Буревій (в. 14) штовхає корабель до африканського узбережжя. Вони бояться натрапити на вкрай небезпечні піщані коси Сирти (гр. Sýrtis), великої бухти з мілководдям, без причалів, на віддалі від узбережжя Киренеї (Лівія). Оповідач її згадує, щоб посилити драматичний ефект; насправді ж корабель є за 600 км від неї!
спустили (в. 30; пор. Ді 9,25б) вітрило (в. 19, пор. Ді 9,15), і так нас несло (в. 15б).

в. 18. Наступного дня, через те, що буря сильно (гр. sphodròs) кидала (від гр. дієслова cheimàzo, трясти; пор. в. 20) нас,
почали ми викидати вантаж (від гр. ekbolè, пор. Ді 27,18б; від гр. дієслова ekballo, пор. Ді 7,58),
У море викидають частину вантажу (це знову повториться у в. 38), а далі (в. 19) й те оснащення, що не було вкрай необхідним. Пор. Йона 1,4– 5а.

в. 19. а на третій — моряки власними руками повикидали (пор. Ді 22,23) знадіб’я (пор. в. 17б) корабельне (в. 10) в море.

в. 20. А що ні сонця, ані зір не було видно вже кілька днів,
У той час єдиними контрольними точками для орієнтування на місцевості були сонце і зорі.
та й буря люто налягала,
Букв. «і нависаючи (від гр. дієслова epìkemai) чимала (пор. Ді 12,18) буря (від гр. cheimòn, від того ж кореня, що й дієслово cheimàzo, пор. в. 18)».
ми втратили (від гр. дієслова periairèo, губити, закінчуватися, рухатися вздовж берега; пор. в. 40; Ді 28,13) вже всяку надію (пор. Ді 2,26б) на рятунок (вв. 31б.43.44б; пор. Ді 4,9б; пор. також в. 34 і Ді 4,12). Пор. також Пс 42,8; 69,2– 3.15– 16; Іс 43,2.

в. 21. Коли люди довго не їли (букв. «Залишаючись довго без їжі»),
Не через відсутність їжі (пор. вв. 33– 38), а через страх і морську хворобу.
тоді Павло встав (пор. Ді 1,15) серед них і мовив (пор. вв. 9б– 10):
Автор створює дещо неправдоподібну сцену: Павло стоїть посеред зібраних людей, на кораблі, який кидає в різні боки, під гуркіт бурі. Ця формула є стереотипною: Лука хоче надати урочистості слову апостола (GR, с. 297).
«Треба було (в. 26; пор. Ді 1,16), мужі, послухати мене (пор. Ді 5,29) й не кидати (в. 12) Кріту;
так можна було б уникнути цієї небезпеки і шкоди (в. 10).

в. 22. А й тепер закликаю вас (в. 9б): Бадьортеся (вв. 25.36, від гр. дієслова euthymèo, бути в доброму гуморі),
ніхто бо з вас життя (в. 10б) не втратить, лиш корабель (в. 10) (пропаде).

в. 23. Цієї ночі (в. 27; пор. Ді 5,19) бо з’явився мені ангел (пор. Ді 5,19, прим. 29) Бога, якому я належу і якому служу (пор. Ді 7,7б; пор. також Ді 24,14),
З’яви «підбадьорення» вже відбувалися в Корінті (Ді 18,9– 10) і в Єрусалимі (Ді 23,11), де явився сам Господь. Але тут Павло пристосовує свою мову до поганської аудиторії.

в. 24. і сказав: Не бійся (в. 17б), Павле (пор. також Ді 18,9)!
Заохота «не боятися» зазвичай звучить перед словом об’явлення і означає обіцянку Божої допомоги, іноді пов’язаної ще й з місією, дорученою Богом. По суті, Павло отримує зараз об’явлення щодо його місії, через яку йому забезпечено Божий захист. Йому не потрібно боятися небезпеки смерті, на яку його наражає буремна подорож, адже Бог — з ним, щоб він сповнив те завдання, яке йому було доручено. Насправді,…
…Ти маєш (в. 21б) перед кесарем (пор. Ді 25,11б; тобто перед імператорським трибуналом Риму) з’явитися (пор. Ді 1,3),
тож Бог дарував тобі (пор. Ді 25,11б) всіх тих, що пливуть з тобою (гр. pleòntas, ті, що перебувають в плаванні, від гр. дієслова plèo; пор. Ді 13,4б) (пор. потім в. 44б).
А точніше: «Бог дарував тобі милість для всіх тих, які пливуть з тобою» (пор. Пс 89,10; 107, 23– 30). А пізніше і для зцілення жителів Мальти (пор. Ді 28,8– 9).

в. 25. Тому бадьортеся (пор. в. 22), люди,
бо я вірую (пор. Ді 4,4) Богові, що воно так буде, як було сказано мені.

в. 26. Ми мусимо (в. 21) натрапити (в. 17) на якийсь острів (пор. Ді 13,6)».
Іншими словами: «Треба, щоб ми сіли на мілину на якомусь острові».
Цим островом буде Мальта (пор. Ді 28,1).
І знову, як і в інших критичних моментах, Павлові вдається розпізнати спасенне значення подій завдяки божественному об’явленню. У словах ангела Господнього, який з’явився вночі, звучить богослов’я Луки: Павло має з’явитися перед імператором. Іншими словами, його людська історія не полишена на волю випадку чи випадкових обставин, а перебуває в руках Бога, який скеровує історію. Очевидно, що таке ясне і чітке прочитання Божого задуму Лука може робити вже після самих подій. Павло ж переживає цей трагічний досвід, як і всі інші, але з надією і довірою, які він отримує від Господа (в. 24: «Не бійся…»). Але на кораблі надія і віра не можуть зводитися до сфери індивідуального і особистого, бо доля одного зростається з долею інших. Спасіння Павла є запорукою і гарантією спасіння для всіх (RF, сс. 703– 704).

в. 27. Чотирнадцята ж ніч настала (пор. в. 21; пор. також в. 33),
Говорячи про чотирнадцять ночей, а не днів, Лука підкреслює драматичний характер цієї сцени. У цьому сенсі слід розуміти й фразу коло півночі наприкінці вірша.
як нас кидало (в. 15б) по Адрії (від гр. Adrìas);

Назвою Адрія (Адріатичне море) окреслювали зазвичай ту частину Середземного моря, що між Крітом і Мальтою, разом з Сицилією і верхньою частиною Італії на північному-заході.
та коло півночі (пор. Ді 5,19) моряки (в. 30; від гр. nàutes) здогадувалися (пор. Ді 13,25), що якась земля (гр. tinà chòran) зближається до них;
Так це бачать моряки: «земля зближається до нас!».

в. 28. тож кинули лот (від гр. дієслова bolìzo, кидати лот; це означає кидати в море трос, до якого прив’язана свинцева вага [гр. bolìs] для вимірювання глибини води)
і було двадцять сажнів (від гр. orgyìa) глибини.
Сажень (морська одиниця довжини = 4 лікті) відповідав 1,85 м. Отже, глибина була близько 37 м.
Відпливши трохи,
знов кинули лот у море й було п’ятнадцять сажнів (близько 28 м).

в. 29. Тоді, побоюючись (в. 17б), щоб не наскочити десь на якісь підводні скелі (як у в. 17б),
ми кинули чотири котви (від гр. ànkyra, вв. 30б.40) з корми
На відміну від звичаю кидати котви з переду, їх кидають з корми, щоб відвернути небезпеку того, що корабель може повернутися і тим самим підставити під хвилі цілий бік.
і вичікували (пор. Ді 18,18б), щоб настав день.

в. 30. А що моряки (в. 27б) намагались утекти з корабля (в. 10)
і вже були спустили (в. 17б) човен (в. 16б) у море,
вдаючи (букв. «під приводом»; від гр. pròphasis), ніби хочуть викинути котви (в. 29) з переду корабля,

в. 31. Павло сказав до сотника (в. 11) і вояків (вв. 32.42; пор. Ді 23,23):
«Якщо ці не зостануться на кораблі (в. 10),
ви не можете спастися (в. 20б)».

в. 32. Тоді вояки (в. 31) відтяли (від гр. дієслова apokòpto, перерізати)
линви (від гр. schoinìon) човна (в. 16б),
тож він упав (пор. в. 17).

в. 33. А як мало дніти,
Павло запрошував (пор. Ді 2,40) усіх щось з’їсти (в. 34.36б.38; пор. Ді 2,46б):
«Оце сьогодні, — казав, — чотирнадцятий день (пор. в. 27), як ви, ждучи (пор. Ді 3,5), перебуваєте натще (букв. «без їжі»; пор. в. 21) й не їсте нічого (пор. в. 36б).

в. 34. Тому, прошу вас (пор. Ді 2,40) щось з’їсти (в. 33), бо йдеться тут про ваш рятунок (пор. Ді 4,12).
Тут рятунок (гр. soterìa) стосується фізичної неушкодженості, але в Діяннях він зазвичай охоплює і релігійне значення «спасіння». Термін рятунок, іменник (soterìa) чи дієслово (sòzo/diasòzo), аж сім разів вжите в цій довгій розповіді (пор. вв. 20б.31б.34.43.44б; Ді 28,1.4). Пор. також Ді 4,9б.
Ніхто з вас ані волосу із голови не втратить» (пор. 1 Сам 14,45б; 2 Сам 14,11б; 1 Цар 1,52; Мт 10,30; Лк 12,7; 21,18).
Павло, який перебуває в найгіршому з усіх становищі, в кайданах, всіх підбадьорює і запрошує поїсти. Переляканий, промерзлий, тремтячий, слабкий люд, під впливом слів і дій Павла, відкриває свої згортки і починає їсти. Євхаристія — це хліб, який дає силу, дає життя, це надіятися всупереч всякій безнадії, це підноситися на дусі, воскресати (РВ, с. 393).

в. 35. Сказавши це, взяв хліб, подякував (пор. Ді 24,3) перед усіма Богу і, розламавши (пор. Ді 2,42б), почав їсти.
Зах. текст додає: «давши з нього і нам».
Тут, ймовірно, мова не про Євхаристію, хоча самі терміни — що вже вживалися для опису помноження хлібів у Євангеліях (пор. Мт 14,19; 15,36; Мр 6,41; 8,6; Лк 9,16; Йо 6,11 або ж просто звичаїв юдейського споживання їжі, пор. Лк 6,4; 24,30) — немовби на неї і вказують (пор. також Лк 22,19; 24,35; Ді 2,42б.46; 20,7.11; 1 Кор 11,23– 24).
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 36. Тоді всі піднялися на дусі (пор. в. 22; як Павло в Ді 9,19) й самі прийняли їжу (в. 33б).

в. 37. Було ж усього нас на кораблі (в. 10) двісті сімдесят шість душ (в. 10б).
Це число може бути реальним, а може й символічним (це «трикратне число», бо виводиться з суми чисел від 1 до 23; як у випадку 153 рибин в Йо 21,11 [сума з чисел від 1 до 17]). У всякому разі, цифра не здається перебільшеною, зважаючи на те, що деякі стародавні кораблі могли перевозити до шестисот пасажирів (пор. Йосиф Флавій, Життя 3,15).
Зазначення кількості осіб пригадує також кількість осіб, які споживали хліб і рибу після Ісусового чуда: «Тих же, що їли, було…» (пор. Мт 14,21; 15,38; Мр 6,44; 8,9; Лк 9,14; Йо 6,10б).

в. 38. А як наїлися (букв. «наситилися їжею», пор. в. 33), то заходились полегшувати (від гр. дієслова kouphìzo) корабель (в. 10), кидаючи (пор. Ді 7,58) пшеницю (від гр. sìtos) в море (пор. Ді 27,6б).
Ця операція вже була частково здійснена (вв. 18б– 19).

в. 39. Коли настав день, моряки не розпізнали (пор. Ді 24,8) землі;
Зазвичай морські маршрути не включали Мальту.
вони лиш угледіли (пор. Ді 7,31б) якусь затоку (від гр. kòlpos, вигин морського берега, лоно) з побережжям (в. 40б; пор. Ді 21,5б),
На північно-західному узбережжі Мальти є невелика бухта під назвою «бухта святого Павла», її й потрібно ототожнювати з описаною тут.
куди хотіли, по змозі, причалити (пор. Ді 7,45; в деяких версіях: «поставити в безпечне місце») кораблем (в. 10).

в. 40. Вони відчепили (пор. в. 20б) котви (в. 29) й пустили їх у море;
одночасно вони розв’язали (пор. Ді 16,26) деменні мотузки (від гр. pedàlion)
Демена, стернові весла по боках корабля, на час бурі піднімали.
і, розпустивши проти вітру жаглик, пустилися на берег (в. 39);
Букв. «піднявши на вітрі, що дув, переднє вітрило».
Жаглик (від гр. artèmon, фор-брамсель) був малим квадратним вітрилом спереду, з його допомогою можна було керувати кораблем.
За кілька днів судно стало схоже на пліт, який має лише одне маленьке вітрило на носі, що тримається на похиленій щоглі, та ще два демена і якори (BR, с. 664).

в. 41. а що потрапили на мілину між двома течіями (букв. «на місце між двома морями» [гр. èis tòpon dithàlasson], тобто «гребінь / піщана коса / мілководдя, що розділяє води»), то корабель (від гр. náys, пор. також в. 10) застряг (від гр. дієслова epikèllo, сідати на мілину).
Опис не є виразним. Дослівно це означає місце, де з обох боків море. Але може означати й піщану косу на поверхні води, з глибшим морем по боках, або мілководдя, або ще канал, морську протоку.
Ніс, врізавшися сильно (від гр. дієслова erèido, впиратися, різко зупинятися), був нерухомий, а корму трощила навала хвиль.

в. 42. Вояки (в. 31) були тієї думки, щоб в’язнів (гр. desmòtas; пор. Ді 9,2б) убити (пор. Ді 3,15), — аби ніхто з них не втік уплав.
Вояки несли відповідальність за в’язнів і мали заплатити власним життям у випадку їхньої втечі (пор. Ді 12,19; 16,27).

в. 43. Та сотник (в. 11), що хотів урятувати (в. 20б) Павла,
стримав (пор. Ді 8,36б) їх від того наміру
і звелів тим, що вміли плавати (від гр. дієслова kolymbào),
першими кидатись у воду й дістатися на сушу,

в. 44. а іншим рятуватися хто на дошках (від гр. sanìs), хто на уламках судна (в. 10).
Таким то чином всі на землю врятувалися (в. 20б).
Зверніть увагу, як наполегливо Лука підкреслює слово всі: пор. вв. 24б.33.35.36.[37] і тут, у в. 44, де, відповідно до передбачень Павла (вв. 22.24б– 26), всі на землю врятувалися.
Від Клавди (в. 16) до Мальти корабель несло майже 500 миль!
У кінці цієї довгої жвавої розповіді розуміємо, понад бажання подати ретельний опис подій і тримати читача в напрузі, Лука хотів насамперед показати непохитну віру Павла у випробуванні та вплив, який справив цей слуга Божий на своїх товаришів. Ми також повинні визнати, що попри всі перешкоди Божий задум сповняється: Богові надзвичайно важливо, щоб Павло свідчив про Нього аж до Рима (LE, с. 306).

[1]       Юдейське свято День Покути («Йом-Кіппур», день покаяння, очищення і великого прощення; пор. Лев 16,29– 31; 23,26– 32) відзначають десятого дня місяця Тішрі (сьомого місяця єврейського календаря), невдовзі після осіннього рівнодення. Цей піст завершувався за п’ять днів до свята Кучок і, відповідно до обчислення, за яким ішов Йосиф Флавій, такий день припадав десь наприкінці жовтня.

[2]       Пристань Фініка (від гр. Phòinix, можливо, сучасна Фінека) вважалася найнадійнішою пристанню південного узбережжя Кріту, на захід від Ласеї (пор. Ді 27,8б), поблизу мису Матала, що недалеко від Лутро, хоча її розташування залишається непевним. Це мало бути місце, придатне для зупинки на зиму, в прихистку від вітрів, і воно повинно було мати можливість прийняти багато сотень людей і зберігати в доброму стані вантаж зерна. Назва Фініка підказує, що цю пристань відвідували фінікійці на шляху до Карфагена.

Південно-західний вітер (від гр. lìps, іт. libeccio ) — вітер, що дме з південного заходу (з Лівії); містраль/північно-західний вітер (від гр. chòros, кавр, іт. maestrale) — вітер, що дме з північного заходу.

В глибині цього уривка можна розгледіти натяк на відому розповідь про Йону, який також потрапив у бурю, і охоплений жахом екіпаж корабля викинув вантаж у море. Ситуація є аналогічною, але в ній ролі дивним чином підмінено: Йона, який не слухався наказів Бога, був переслідуваний Божим гнівом. Проте, не бажаючи втягувати моряків, щоб ті розділили його долю, Йона обіцяє, що вони врятуються, якщо відмежуються від нього: Йону викидають в море, і буря втихомирюється!

Павло перебуває в руках Божих, а Бог хоче, щоб той дістався пристані; інші пасажири врятуються разом з ним милістю Божою: перефразовуючи Рм 5,19б, можна сказати, що «через послух одного багато людей стане праведними». Ми, безперечно, не відхилимося від думки Луки, якщо в цьому уривку, відчитаємо символ таїнства спасіння, що здійснилося в Ісусі Христі: в солідарності з ним через благодать Божу, ми розділяємо Його життя, яке перемагає смерть, подібно до спасіння, яке тут Павло обіцяє своїм товаришам в небезпеці (LE, сс. 303– 304).

Будь-який уважний читач зможе розпізнати в ужитих у в. 35 дієсловах очевидну близькість з традиційним описом дій Ісуса під час останньої вечері: Павло взяв хліб, подякував перед усіма Богу і розламав. Зах. текст підсилив паралель, додаючи: «давши з нього і нам». З цього не потрібно робити висновок, що, згідно з  Лукою, Павло звершив на цьому кораблі в небезпеці справжню Євхаристію, залучивши всіх тих людей, здебільшого поган, до релігійного чину, в який їх не було втаємничено. Однак вони можуть зрозуміти подяку, яку він складає перед усіма і яка відповідає логіці заяв, з якими звертався до них апостол у вв. 25.34– 36, засвідчуючи власну віру. Але там і в той момент важливо саме наповнити порожні животи і підбадьорити тих, що потрапили в корабельну трощу (в. 36).

На ще вищому рівні, для своїх християнських читачів, Лука справді має намір навести алюзію на Євхаристію, що є обітницею спасіння і хлібом на зміцнення у життєвих випробуваннях. Подібною за структурою і наміром є розповідь про помноження хлібів, яка є передвіщенням останньої Вечері (Лк 9,16), і розповідь з Емауса, що є пригадкою-алюзією на неї (Лк 24,30). Така близькість має велику духовну вагу, оскільки християнська спільнота, якщо вона це усвідомлює, не може звершувати Євхаристію у малому закритому колі привілейованих осіб, а має залучати до своєї молитви всіх голодних, всіх людей, затиснутих тривогою, з якими християни мають залишатися солідарними, і яких Господь так само хоче спасти (LE, с. 305).

Присутність Церкви в мінливості часу і в бурі — це присутність, яка звіщає спасіння Словом і таїнственно його передвіщає в євхаристійному святкуванні. Павло, як свідок і служитель Христа, є тут знаком Його присутності. В євхаристійному святкуванні зібране життя світу і людства: на кораблі посеред бурі є присутніми не лише учні, але й ціле людство в його найширшому значенні — зі злочинцями, з продажними моряками, з вояками і сотником, це римська імперія і єврейський народ (D. Barsotti, цит. за PB, с. 392).

Просити в Господа розуміння того, що між звичайною їжею і обрядом Євхаристії стоїть Євхаристія, яку проживаємо: в ситуаціях, де немає жодної людської надії, але де людина має відвагу вірити, надіятися, проявляти волю до життя, як-от поїсти, всі ті, що входять в цю духовну атмосферу, беруть участь у спасінні. Бо через цей хліб Бог виражає свою спасенну силу (РВ, с. 392).

Дякувати Господу за те, що робить нас, хоч ми й слабкі та негідні, знаряддям для спасіння наших братів. Він завжди з нами і ніколи нас не покидає.

Благаю Тебе, Господи, даруй мені відважно виконувати місію, яку Ти мені доручив. Допоможи мені не відступати перед бурями, в які потрапляю. Завжди мені пригадуй, що я спасаю інших і себе, не втікаючи, а твердо стоячи на своєму місці — і в штиль, і в бурю. Дай мені бути вповні місіонером, а не «місіонером у відставці» через легкодухість чи втому. Позбав мене духа Йони і вклади в мене дух Павла. Амінь (LD, с. 353).