Починається остання драматична подорож, яка приведе Павла до Рима. Ця сторінка захоплює не лише багатством і розмаїттям розповідних деталей, пригодницьких сцен і моментів напруги, але й духовним посланням, яке проглядається в різних епізодах і зверненнях головного героя, Павла. Розповідь побудована за зразком щоденника подорожі чи маршруту, де поряд з етапами шляху зазначені головні елементи морської подорожі: вітри і затрачений час.

Ці скупі відомості про першу частину подорожі, де особливо докладно описано труднощі, що виникли через зустрічний вітер, який змушує обходити острови, за якими можна знайти прихисток, готують ґрунт для подальшої події — кораблетрощі, де Павло постане в усій своїй величі людини і християнина (RF, сс. 693– 694).

1    Коли було вирішено, що маємо відплисти в Італію, Павла і деяких інших в’язнів передали сотникові Августової когорти, що звався Юлій.
2    Сівши на адрамітський корабель, який мав плисти попри міста азійські, ми вирушили. З нами був Аристарх, македонець із Солуня.
3    На другий день ми пристали до Сидону. Юлій обходився з Павлом по-людяному і дозволив йому навідатися до друзів і користуватися їхньою допомогою.
4    Відчаливши звідти, ми пливли попри Кіпр, бо вітри були противні,
5    і, перепливши море, що омиває Кілікію та Памфілію, причалили в Мирах Лікійських.
6    Там же сотник знайшов олександрійський корабель, що плив в Італію, і посадив нас на нього.
7    Багато днів пливли ми поволі й насилу прибули до Кніду; коли ж вітер не допустив нас причалити, ми попливли попри Кріт коло Салмони.

8    А пливучи з трудом попри неї, прибули до одного місця, що зветься Гарна Пристань, біля якої було місто Ласея.

Розповідь про подорож Павла до Рима починається з опису маршруту, в якому цікавими є вказівки на послідовність портів, сам курс і труднощі через вітри, типові для цього регіону і пори року (як у Ді 16,11– 12; 20,3– 6.13; 21,1– 4).
Знову маємо розповідь від першої особи множини (пор. Ді 16,10, прим. 80), що перервалася в Ді 21,18; тож починається остання з чотирьох «секцій з ми» (Ді 16,10– 17; 20,5– 15; 21,1– 18 і 27,1– 28,16).
Точність розповіді, особливо в географічних деталях, створює враження, що вона написана на основі акуратного щоденника подорожі.

в. 1. Коли було вирішено, що маємо відплисти (пор. Ді 13,4б) в Італію (пор. в. 6; Ді 18,2),
Зах. текст уточнює: «правитель вирішив відіслати його (Павла) до кесаря».
Павла і деяких інших в’язнів (гр. desmòtas; пор. Ді 9,2б) передали (пор. Ді 2,23)
сотникові (в. 6; Ді 10,1б) Августової когорти, що звався Юлій (в. 3; від гр. Ioùlios).
Августова когорта (пор. Ді 10,1б) — це, ймовірно, когорта Августа І (від гр. spéira Sebastós), присутність якої засвідчена в Сирії в часи Квіринія.

в. 2. Сівши (пор. Ді 20,18б) на адрамітський^[1] корабель (в. 6; пор. Ді 20,13),
який мав плисти (пор. Ді 13,4б) попри міста азійські (пор. Ді 6,9, прим. 34),
ми вирушили (в. 4; пор. Ді 13,13).
З нами був Аристарх (пор. Ді 19,29б), македонець (пор. Ді 16,9) із Солуня (пор. Ді 17,1б, прим. 84).
Це, ймовірно, та сама людина, про яку вже була згадка в епізоді про повстання золотарів в Ефесі (пор. Ді 19,29б), а потім як про супутника Павла в подорожі до Єрусалима (Ді 20,4). Його Павло згадує у Посланні до колосян (Кол 4,10) як «товариш мій у неволі» і в Посланні до Филимона (Флм 24) як «мій співробітник».
Також у Посланні до колосян (Кол 4,14) мовиться про Луку, «любого лікаря», який також міг бути одним із супутників Павла.

в. 3. На другий день ми пристали (пор. Ді 22,30б) до Сидону^[2].
Юлій (в. 1б) обходився з Павлом по-людяному (від гр. philànthropos, приятель людей; пор. Ді 28,2; Тит 3,4)
Лука в подальшій розповіді наполягатиме на людяному ставленні до Павла різних сотників (пор. Ді 24,23; пор. також Ді 28,16).
і дозволив йому навідатися до друзів і користуватися (пор. Ді 24,2) їхньою допомогою.
Павло сходить на берег, щоб відвідати місцевих християн (безперечно, в супроводі вояка, пор. Ді 28,16) і отримує від них підтримку і допомогу (від гр. epimèleia, сприяння; пор. також Ді 24,23; 2 Тм 1,16– 17), а ще, ймовірно, харчі на дорогу.

в. 4. Відчаливши (в. 2б) звідти, ми пливли (в. 7б; пор. Ді 13,4б) попри Кіпр (пор. Ді 11,19, прим. 62), бо вітри (від гр. ànemos; пор. в. 7; Ді 27,14.15) були противні,
Гр. дієслово hypoplèo (пор. Ді 13,4б) буквально означає «плисти попід», тобто, на мореплавному жаргоні, «плисти попід вітер». Тут (а потім у в. 7б) воно має (менш технічне) значення «плисти попід берег». Власне, вони радше воліють плисти вздовж берега, аніж наражатися на ризик, виходячи у відкрите море. Тож не маючи змоги прямувати на захід, до Італії, вони рухаються в північному напрямку (зі східного боку Кіпру до берега сучасної Туреччини), розтягуючи подорож, але маючи захист від вітрів, що дмуть із заходу.

в. 5. і, перепливши море, що омиває Кілікію (пор. Ді 9,11, прим. 54б) та Памфілію (пор. Ді 13,13, прим. 69), причалили в Мирах (від гр. Mýra) Лікійських^[3].
Зах. текст додає: «через п’ятнадцять днів» (пор. Ді 27,27).
Тут Павло вдруге змінює корабель.

в. 6. Там же сотник (в. 1б) знайшов олександрійський (в. 2) корабель (пор. Ді 18,24, прим. 97), що плив в Італію (в. 1), і посадив нас на нього.
Єгипет тривалий час був житницею імперії, і забезпечення регулярних перевезень з Олександрії до Рима було постійним клопотом імператорів, які мусіли протистояти численному і часто непокірному міському населенню та запобігати періодичним нестачам їжі.
Корабель, про який мова, є вантажним (navis oneraria), він перевозив збіжжя. По суті, в Ді 27,10 мовитиметься про «вантаж». У Ді 27,18б буде сказано, що «почали ми викидати вантаж», а в Ді 27,38б: «заходились полегшувати корабель, кидаючи пшеницю в море».
Тогочасні кораблі, округлої форми, вантажомісткістю приблизно 300 тонн, з великим центральним і кількома іншими вітрилами,  рухалися на максимальній швидкості 5– 6 вузлів. Це були приземисті кораблі, але з добрими можливостями для перевезення вантажу.

в. 7. Багато днів пливли ми поволі (від гр. дієслова bradyploèo, пор. Ді 13,4б)
й насилу (в. 8; пор. Ді 14,18) прибули до (пор. Ді 16,7) Кніду;
На краю однойменного півострова, на північ навпроти острова Родос.
коли ж вітер (в. 4б) не допустив нас причалити,
ми попливли (в. 4) попри Кріт коло Салмони.
Букв. «ми пливли попід (на південь) Кріт, перед Салмоною».
Вітер, який дме із заходу, відтісняє їх на південь (незрозуміло, чи вони хотіли причалити в Кніді чи лише продовжити курс, тримаючись більше на північ); тож морехідці неспроможні взяти курс на Сицилію, але рухаються на південний-захід, до північно-східного мису Кріту, мису Салмона (точніше Саммоніо, сьогодні Сідерос, північний схід о. Кріт).

в. 8. А пливучи з трудом (в. 7) попри неї (від гр. дієслова paralègo, пор. Ді 27,13б),
прибули до одного місця, що зветься Гарна Пристань,
Місцевість Гарна Пристань (сьогодні Kalòi Limènes) була, ймовірно, захищеною бухтою, відкритою на схід.
біля якої було місто Ласея (від гр. Lasáia, на південному узбережжі острова Кріт, можливо, на схід від мису Літінос).
^[1]       Місто Адраміт (гр. Adramýtteinon, десь за 12 км від сучасного Едреміт) було портом, розташованим в глибині однойменної затоки в Місії, між Троадою і островом Лесбос, в околицях гори Іда на азійському узбережжі Егейського моря.

^[2]       Місто Сидон (гр. Sidòn, арабською Sayda), дуже давній важливий фінікійський порт (пор. Ді 11,19б, прим. 61), розташоване у південній частині середземноморського узбережжя сучасного Ливану, за 35 км на північ від Тира (пор. Ді 21,3, прим. 109). В елліністичний і римський період Сидон був ще й квітучим торговим і культурним центром. Він часто згадуваний в пророчих книгах СЗ (пор. Іс 23,2.4.12; Єз 28,21– 23; Йоіл 4,4; Зах 9,2), а ще цей регіон відвідував Ісус (пор. Мт 15,21; Мр 7,31). Він також пригадується через оклики «Горе вам!» (болісний плач в стилі пророків, пор. Мт 11,21– 22; Лк 10,13– 14), які звертав Ісус проти Тира і Сидона. Пор. також Ді 12,20, прим.68.

^[3]       Мири, елліністичне місто в Лікії (за 2 км від сучасного Демре [або Кале], що межує з Памфілією), височіло на гребені скель. На півдні біля підніжжя цього бескиду і нині можна побачити рештки вражаючого театру діаметром 120 м. Це місто було анексоване Римською імперією в 43 р. по Р.Хр. Воно було розташоване поблизу Патари (де Павло змінював корабель, пор. Ді 21,1– 2, що повториться у Мирах в Ді 27,5– 6). Андріаке, порт в Мирах, мав виняткове зерносховище, що складалося з восьми довгих суміжних відділень, які наказав збудувати Адріан (як у Патарі, пор. 21,1б, прим. 108), а отже, був одним із етапів, які вибирали судна, завантажені зерном, що курсували між Олександрією і Римом.

Із апокрифічних «Діянь Павла і Теклі» випливає, що Павло проповідував і в Мирах. Це було місто, в якому єпископом був св. Миколай (IV стол. по Р.Хр.); його мощі було перенесено до Барі в 1087 р.

На цьому фінальному етапі подорожі до Рима знову з’являється «ми», розповідь від першої особи множини буде аж до Ді 28,16: це може бути слідом «щоденника подорожі», або літературним прийомом для створення враження про пряме свідчення, або ж знаком залучення читача до розповіді. Павло постійно перебуватиме в центрі розповіді. З ним є принаймні один християнський товариш — македонець Аристарх, який вже був з апостолом в Ефесі (Ді 19,29), де з ним погано обійшлися, а потім перейшов з ним Македонію (Ді 20,4) перед поверненням Павла до Єрусалима. Павло належить до групи в’язнів, яких прокуратор довірив сотнику Юлію. Останній командував когортою під назвою «Августова», а під час подорожі мав повноваження вирішувати, як пересуватися — землею чи морем.

Знайшовши вантажний корабель, що був зареєстрований в порту Адраміту — сьогодні Едреміт, що навпроти Лесбосу — і здійснював прибережне плавання попри берег Малої Азії, сотник одного осіннього дня 60 року наказує посадити в’язнів на це судно. Лука відразу каже, що цей сотник відчуває симпатію до Павла і дозволяє йому зійти на берег в Сидоні, під час першої зупинки на фінікійському березі, щоб піти привітатися з братами з місцевої спільноти і скористати з їхньої турботливої допомоги.

Корабель знову виходить в море і рухається вздовж берега Кіпру, який Павло свого часу відвідував разом з Варнавою (пор. Ді 13,4б; 15,39б); вони просуваються вперед, тримаючись півночі острова, щоб мати прихисток від вітрів. Тут вперше мовиться про те, що вітри є «зустрічними» — тож вони дмуть із заходу — і що плисти стає складно. Залишивши праворуч Кілікію і Памфілію, корабель заходить в Мири Лікійські; марштрут приблизно відповідає, лиш у зворотньому напрямку, тому, що був описаний в Ді 21,2– 3, з тією відмінністю, що в тому випадку корабель оминав Кіпр з півдня, бо вітри були сприятливими. Зійшовши в Мирах, пасажири знаходять місце на одному з відомих вантажних кораблів, що пливуть з Олександрії, на товарно-пасажирському вантажному судні, яке відпливало до Італії з вантажем зерна.

Зазвичай, корабель вантажомісткістю 300– 400 тонн міг рухатися зі швидкістю 10 км на годину (трохи більше за п’ять морських миль). У нашому випадку вітри перешкоджають плаванню. Моряки лавірують під вітер поміж південними островами Егейського моря: проходячи поблизу Родосу, вони пливуть попри берег півострова Кніду. Але північно-східні вітри не дають змоги переплисти на північ Кріту і досягнути Пелопоннесу. Тоді лоцман корабля провадить його аж до мису Салмони — сьогодні Сідерос — до північно-східного краю Кріту, а звідти, просуваючись вздовж південних берегів острова, прибуває до «Гарної Пристані» поблизу міста Ласея (в. 8). Цей причал, ймовірно, був маловідомим в античності; можливо, йдеться про Калолініонес, поблизу мису Літінос. Звернімо увагу, якої важливості оповідач надає вітрам, що перешкоджають руху корабля; він говорить про вітер: про вітер загалом (гр. ànemos, вв. 4б.7 і Ді 27,14.15), відтак розрізняє ті, що дмуть з південного заходу (гр. lips, південно-західний вітер, вітер, що несе дощ, Ді 27,12б), з північного заходу (гр. chòros, містраль/північно-західний вітер, Ді 27,12б) і з північного сходу (гр. eurakýlon, Ді 27,14б, або, в зах. тексті, eurokýlon). Таке багатство термінів привертає увагу: ця стихія, будучи чимось більшим за звичайне метеорологічне явище, відсилає до надлюдської сили. Кидати їй виклик означає викликати лють (від гр. hýbris, Ді 27,10) шалених хвиль, виявляючи нестриманість, яка ображає володаря всесвіту; це можна назвати зловмисним непослухом (BR, сс. 661– 663).

…

Просити в Господа, щоб відкрив нам розум і серце для розуміння того, що він ніколи не є відсутнім, а ефективно діє в нашій особистій історії, щоб сповнити свій задум спасіння. Тому нам не можна знеохочуватися і розчаровуватися перед щоденними труднощами.

Дякувати Господу за всі ті випадки, коли він нас провокує, стимулює, а потім просвітлює лагідністю свого слова.

…

Дай мені зрозуміти, о Господи, що жодна перешкода і жодна трудність не може звести нанівець Твою ініціативу, яка завжди зуміє прокласти собі шлях як поміж поворотами подій, так і в серці людей. Розпізнання, що осягається через уважне слухання Твого слова і слова Твоїх свідків, не завжди приходить легко і відразу. Воно є плодом терплячості, розсудливості і пророчого духу. Пошли мені Твого Святого Духа, щоб я вмів завжди відчитати в щоденних подіях Твоє милосердя, яке попереджає про небезпеки. Амінь.