Це третя розповідь про навернення Павла. Розбіжності між трьома розповідями можна пояснити тим, що в кожному окремому випадку розповідь звернена до іншої аудиторії. Якщо перша (Ді 9) має на думці читача книги — християнина, який походить з поганства, а друга (Ді 22) є апологією перед юдеями, то ця, третя, звернена до політичної «еліти». Але саме через ці розбіжності стають зрозумілими і різні цілі розповідей: перша підкреслює посередництво Церкви, яку представляє Ананія; друга висвітлює християнську ідентичність, що має тяглість і відмінності з юдаїзмом; третя має на меті пояснити причини місії Павла до поган.

Всі особливості скеровані до цієї мети: яскраве світло є просвітленням, яке готує Павла до того, щоб відкрити очі ізраїльському народу і поганам, щоб дати їм перейти від темряви до світла. У жодному іншому місці не розкривається так, як тут, зміст місії, яку Воскреслий доручає Павлові: нести всім «надію Ізраїля», що вже сповнилася в Ісусі (вв. 6 і 23). Ті, що увірують в Ісуса, євреї і погани, отримають прощення гріхів і стануть частиною його святого народу (вв. 16– 18). Це стане можливим завдяки нестримній силі Воскреслого, якій марно опиратися (в. 14), що з очевидною ясністю показує подія з Дамаска (LD, сс. 344– 345).

1    Агриппа ж сказав до Павла: «Дозволяється тобі про себе говорити.» Тоді Павло, простягши руку, розпочав свою оборону.
2    «Царю Аґриппо! Вважаю себе щасливим, що сьогодні маю виправдатись перед тобою від усього того, в чому юдеї мене винуватять,
3     — особливо ж тому, що знаєш усі звичаї юдейські та їхні спірні питання. Тому я прошу вислухати мене терпляче.
4    Моє життя змалку, як воно пройшло між моїм народом і в Єрусалимі, знають усі юдеї.
5    Вони здавна мене знають, коли б хотіли свідчити, що я жив за найсуворішою сектою нашої віри — фарисеєм.
6    Та й нині мене судять за надію на обітницю, що була батькам нашим дана Богом;
7    (обітницю), якої дванадцять поколінь наших, уночі і вдень з витривалістю Богові служивши, надіються осягти. За цю надію, царю, мене юдеї винуватять.
8    Чому вважається у вас за неймовірне, що Бог воскрешає мертвих?
9    Справді, і я гадав, що треба мені було багато діяти проти імени Ісуса Назарянина,
10   — що я і робив у Єрусалимі. Сам я багато святих позамикав був у в’язницях, одержавши від первосвящеників на те владу; а коли їх убивали, я давав проти них свій голос.
11  І часто, по всіх синагогах караючи їх, я примушував їх хулити й у несамовитій люті переслідував їх ген по далеких містах.
12  Отак, ідучи в Дамаск з уповноваженням та відпорученням первосвящеників,
13  у дорозі опівдні, царю, я побачив з неба світло понад сяйво сонця, що опромінило навкруги мене й тих, що йшли зо мною.
14  Усі ми попадали на землю, я ж почув голос, що говорив до мене єврейською мовою: «Савле, Савле! Чого ти мене переслідуєш? Трудно тобі проти рожна бити ногою.»
15  А я озвався: «Господи, хто ти?» Господь же сказав: «Я – Ісус, якого ти переслідуєш.
16  Але встань і підведись на ноги: на це бо я тобі з’явився, щоб вибрати тебе слугою й свідком видіння, в якому ти мене бачив, і тих, в яких тобі ще з’явлюся.
17  Я визволю тебе від народу та від поган, до яких я тебе посилаю,
18  щоб їм відкрити очі, щоб вони повернулися від темряви до світла і від влади сатани до Бога, та щоб вірою в мене одержали відпущення гріхів і спадщину між освяченими.
19  Тому, царю Аґриппо, я не був неслухняний небесному видінню,
20  а, навпаки, я почав проповідувати спочатку тим, що в Дамаску, а потім тим, що в Єрусалимі і по всім краю Юдейськім, а також поганам, щоб покаялись і навернулися до Бога та й чинили діла, достойні покаяння.
21  За це юдеї, схопивши мене в храмі, хотіли роздерти.
22  Але, одержавши від Бога допомогу, я по цей день стою і свідчу малим і великим, нічого не кажучи, крім того, що Мойсей і пророки говорили, що має наступити:
23  що Христос має страждати, і що він перший, воскресши з мертвих, має проповідувати світло народові й поганам.»

Це третя, найдовша і найретельніше опрацьована промова, виголошена Павлом на свій захист (інші в Ді 22,3– 21 і 24,10б– 21). Її можна структурувати так: після вступу, побудованого з майстерною ввічливістю, але без улесливості (вв. 2– 3; пор. Ді 24,10б) — можливо, з прихованою алюзією на некомпетентність римської влади — Павло проголошує, що його християнська віра цілковито узгоджується з вірою фарисеїв у воскресіння (вв. 4– 8; пор. Ді 23,6б); потім він розповідає про обставини свого навернення (вв. 9– 18; пор. Ді 9,1– 19; 22,3– 21) і на завершення підсумовує своє проповідування — християнство є сповненням Писань (вв. 19– 23; пор. Ді 13,16б– 47).
За постійними розбіжностями можна побачити, як виринає питання відносин між юдаїзмом і християнством (пор. Ді 24,14– 16) (BJ, прим. до Ді 26,1).
Слід зауважити, що у цьому останньому слові відбувається перехід від апології до справжньої місіонерської проповіді, яка викличе різну реакцію у присутніх.
в. 1. Аґриппа (вв. 2.19; пор. Ді 25,13, прим. 119) ж сказав до Павла:
«Дозволяється тобі про себе говорити».
Тоді Павло (зах. текст додає: «з упованням і підбадьоренням Святого Духа»), простягши руку (пор. Ді 13,16), розпочав свою оборону (в. 2б; пор. Ді 19,33б).
в. 2. «Царю Аґриппо (в. 1)! Вважаю себе щасливим (пор. Ді 20,35б), що сьогодні маю виправдатись (в. 1б) перед тобою від усього того, в чому юдеї (вв. 3.4б.7б.21; пор. Ді 9,23б) мене винуватять (в. 7б; пор. Ді 19,38б),
в. 3. особливо ж тому, що знаєш (пор. Ді 2,14б) усі звичаї (пор. Ді 6,14б і Ді 26,26) юдейські (в. 2)…
Букв. «бо ти найбільше (пор. Ді 20,38) є знавцем (гр. gnòstes, пор. Ді 2,14б) усіх звичаїв юдейських…».
BJ перекладає: «тим паче, що ти є обізнаний» / «бо ти, краще за будь-кого іншого, знаєш».
…та їхні спірні питання (пор. Ді 15,2б).
Аґриппа живе в юдейському світі та є віруючим (так випливає з Ді 26,27).
Тому я прошу вислухати мене (пор. Ді 1,4б) терпляче (від гр. makrothýmos, з великодушністю; з довготерпеливим духом; пор. Мт 18,26; Лк 18,7).
в. 4. Моє життя (від гр. bìosis; букв. «моя поведінка / мій спосіб життя») змалку (пор. Лк 18,21б // Мр 10,20б),
як воно пройшло між моїм народом і в Єрусалимі,
знають усі юдеї (в. 2; пор. також Ді 22,3 і перед Синедріоном в Ді 23,6).
в. 5. Вони здавна мене знають,
Можна ще відчитати: «відтоді, як вони мене пізнали ще від початку…».
коли б хотіли свідчити (пор. Ді 1,8),
що я жив за найсуворішою (пор. Ді 18,26б) сектою (пор. Ді 5,17) нашої віри (від гр. threskèia) — фарисеєм (Ді 23,6б; Флп 3,5– 6; пор. Ді 5,34, прим. 30).
в. 6. Та й нині мене судять (пор. Ді 3,13б) за надію (пор. Ді 2,26; пор. в. 7) на обітницю (пор. Ді 1,4б), що була батькам нашим (пор. Ді 2,39; 13,32; Рм 4,13– 17; Гал 3,15– 18) дана Богом;
Це надія на месіанське царство, яка передбачає воскресіння всіх (пор. Ді 24,15; пор. також 2 Мак 7,9б; Дан 12,2– 3). Ісус своїм воскресінням встановив це царство, і він є запорукою нашої надії (пор. 1 Кор 15,12– 22; Кол 1,18).
Павло ще раз твердить, що його судять за надію у воскресіння (Ді 23,6б; 24,15; 25,19). Так він готує перехід до вв. 8 і 9, де він починає говорити про Ісуса.
в. 7. (обітницю), якої дванадцять поколінь наших,
Гр. прикметник dodekàphylos вжито тут як іменник: «[сукупність із] дванадцяти поколінь»; це слово трапляється лише тут в цілому Писанні.
уночі і вдень (пор. Ді 9,24б; пор. також Ді 5,19) з витривалістю (від гр. ektèneia, напруга, запал) Богові служивши (поклонявшись, пор. Ді 7,7б),
надіються (від гр. дієслова elpìzo, надіятися на, чекати) осягти (пор. Ді 16,1).
За цю надію (в. 6), царю, мене юдеї (в. 2) винуватять (в. 2).
в. 8. Чому вважається у вас за неймовірне, що Бог воскрешає мертвих? (пор. в. 23; Ді 25,19; пор. також Рм 4,17б; 2 Кор 1,9б; Євр 11,19).
Автор посилається на воскресіння мертвих загалом чи має на увазі воскресіння Ісуса, яке його започатковує і слугує гарантією воскресіння всіх в кінці часів? Який зв’язок між месіанською надією і воскресінням мертвих? Лише наприкінці промови (в. 23) ця тема буде продовжена і сформульована по-іншому за допомогою традиційних християнських термінів, чи радше відповідно до богословської моделі Луки (RF, с. 671).
Тепер починається третя розповідь (третя редакція) про навернення Павла (перша — в Ді 9,1– 19; друга — в Ді 22,5– 16).
в. 9. Справді, і я гадав, що треба мені було (пор. Ді 1,16) багато діяти (пор. Ді 9,1) проти імени Ісуса Назарянина (пор. Ді 3,6, а також Ді 2,22, прим. 14),
в. 10. – що я і робив у Єрусалимі.
Вся ця фраза (вв. 10– 11) побудована на вислові що я і робив, з чотирма уточненнями: «позамикав був», «давав проти них свій голос», «примушував їх», «переслідував їх».
Дії Савла-переслідувача підкреслено у Ді 8,1.3; 9,1– 2; 22,4– 5.
Сам я багато святих (пор. Ді 9,13б) позамикав був у в’язницях (пор. Ді 8,3б; 22,4– 5),
одержавши від первосвящеників (в. 12б; пор. Ді 4,1, прим. 20) на те владу (вв. 12.18; Ді 1,7б, прим. 5); (пор. Ді 9,2.14; 22,5б)
а коли їх убивали (пор. Ді 2,23б), я давав проти них свій голос (гр. katènenka [від гр. дієслова kataphèro; пор. Ді 20,9; 25,7] psèphon, «нести/кидати камінець [голос]», білий — на оправдання, чорний — на засуд).
Дуже ймовірно, що це посилання на вбивство Стефана (пор. Ді 8,1; 22,20).
в. 11. І часто, по всіх синагогах (пор. Ді 9,2, прим. 52) караючи (катуючи) їх, я примушував їх хулити (тобто зрікатися імені Ісуса; пор. Ді 13,45) й…
…у несамовитій люті
переслідував їх (вв. 14.15б; пор. Ді 7,52) ген по далеких містах (пор. Ді 9,1.14; 22,19).
Павло представляє себе немов «комісара поліції» юдеїв, фанатичного і завзятого аж до крайнощів. Це потрібно для того, щоб представити через контраст подальшу зміну, що з ним відбулася.
Вв. 12– 18 пригадують тут — уривок за уривком, з деякими варіаціями — те, про що вже була розповідь у Ді 9,3– 9 і в Ді 22,6– 11. Павло (тобто автор Діянь) пропускає (досить важливу!) зустріч з Ананією (Ді 9,10– 18 і в Ді 22,12– 16) і свою тимчасову сліпоту (Ді 9,8– 9.12.18; 22,11– 13). Все зосереджується на прямій і яскравій зустрічі Павла з воскреслим Христом.
в. 12. Отак, ідучи в Дамаск (в. 20; пор. Ді 9,2, прим. 51). Пор. Ді 9,3; 22,6.
Павло наполягає і ще раз підтверджує, що діяв…
з уповноваженням (в. 10) та відпорученням (гр. epitropè, дозвіл; від того ж кореня, що й гр. дієслово epitrèpo, дозволяти, допускати) первосвящеників (в. 10) (пор. Ді 9,2.14; 22,5),
в. 13. у дорозі опівдні (пор. Ді 22,6),
царю, я побачив з неба світло понад сяйво сонця,
що опромінило навкруги (від гр. дієслова perilàmpo, світити довкола, огортати, пор. Лк 2,9 [лат. circumfùlgeo]) мене й тих, що йшли зо мною (пор. Ді 9,3б; 22,6б).
Букв. «…я побачив з висоти неба сяйво сонця, яке сяяло, огортаючи світлом мене й тих, що йшли зо мною».
в. 14. Усі ми попадали на землю (на відміну від Ді 9,4; 22,7, тут усі падають на землю),
Зах. текст додає: «зі страху і лише я почув…».
я ж почув (пор. Ді 1,4б) голос (пор. Ді 2,6), що говорив до мене єврейською мовою:…
У перших двох розповідях про навернення Павла (пор. Ді 9,4– 7; 22,7– 9) немає уточнення «єврейською мовою» (пор. Ді 21,40б; 22,2; пор. також Ді 2,6б), тобто розмовною, арамейською.
«Савле, Савле (пор. Ді 7,58б)! Чого ти мене переслідуєш (в. 11б)? (= Ді 9,4б; 22,7б)
Трудно (гр. skleròn, складно, тяжко; мається на увазі впертість Павла) тобі проти рожна (гр. pròs kèntra) бити ногою (від гр. дієслова laktìzo, брикатися)».
Наведене тут прислів’я використовує образ в’ючної тварини, запряженої у віз чи плуг, яку селянин поганяє рожном (довгою палицею з цвяхом на кінці). Вжитий тут гр. термін kèntra (множина від kèntron) здебільшого означає залізні шпори, якими користувалися вершники.
Цей вислів, що з’являється лише тут, був мовним зворотом, який трапляється в різних грецьких авторів (пор., напр., Евріпід, Вакханки, 794) і був досить поширеним в той час. Він означає, що неможливо противитися вищій волі, навіть якщо вона йде врозріз із власними прагненнями. Тут цей вислів означає, що Павло не може ухилитися від могутньої і нездоланної дії Господа.
в. 15. А я озвався: «Господи, хто ти?»
Господь же сказав: «Я — Ісус (гр. egó eimí Iesoús; зах. текст додає [як у Ді 22,8б]: «Назарянин»), якого ти переслідуєш (в. 11б) (= Ді 9,5; 22,8).
У Ді 22,10 фраза доповнена запитанням: «Що мені, Господи, робити?».
в. 16. Але встань (пор. Ді 1,15) і підведись на ноги (пор. Єз 2,1; де мова про покликання пророка):…
У Ді 9,6: «Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити».
У Ді 22,10б: «Встань, іди в Дамаск; там тобі скажуть усе, що тобі постановлено робити».
На відміну від слів Ананії, звернених до Павла у другій розповіді (Ді 22,14), де йшлося, що Бог його «наперед призначив спізнати його волю, бачити Праведника» [і слів Ісуса у видінні під час молитви Павла у храмі (Ді 22,17б– 18)], цього разу доручення стосується місії Павла, хоча в її основі, безперечно, та сама ідея. Взаємозв’язок між «слугою» і «свідком» (пор. тут далі) цікавий через поєднання подібне до того, що міститься у пролозі Євангелія від Луки (Лк 1б– 2), за яким про «речі, які сталися між нами», нам передали «ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова».
Окреслення Павла «свідком» ще раз встановлює його глибинний зв’язок з його попередниками-пророками, Стефаном (Ді 22,20) і Дванадцятьма (Ді 1,22; 2,32; 10,39– 43).
…на це бо я тобі з’явився (Лк 24,34; пор. Ді 13,31; 1 Кор 15,5),
щоб вибрати тебе (пор. Ді 3,20б) слугою (пор. Ді 13,5б; пор. Ді 4,1б) й свідком (в. 22; пор. Ді 1,8)
видіння, в якому ти мене бачив (пор. Ді 22,15), і тих, в яких тобі ще з’явлюся.
Ця остання частина в. 16, що є доволі штучною і загадковою, прояснює, про що має свідчити Павло: він буде свідком Воскреслого, якого він бачив на дорозі до Дамаска (разом з іншими свідками перед ним), а водночас буде ще й одним з головних свідків вселенської місії спасіння, яку сам Воскреслий сповняє (пор. вв. 22– 23) і провадить (АВ2, с. 369).
У другій же розповіді (Ді 22,3– 21) Господь об’явить Павлові його покликання лише пізніше, під час видіння в Єрусалимському храмі. Пор. Ді 22,17– 21: «І сталося зо мною, як я повернувсь у Єрусалим і молився у храмі: я потрапив у захоплення. І я побачив його, який до мене мовив: Спішись, вийди швидко з Єрусалиму, бо вони не приймуть твого свідоцтва про мене. А я сказав: Господи, та вони добре знають, що я кидав у в’язниці та бив по синагогах тих, що вірують у тебе. А коли лилась кров Стефана, твого свідка, то і я сам стояв при тому й похваляв тих, що його вбивали, і стеріг їхню одежу. Та він до мене мовив: Іди, бо я пошлю тебе до поган далеко».
У двох наступних віршах підсумовано ціль апостольства Павла, що подається з посиланням на різні уривки Писання (особливо зі СЗ).
в. 17. Я визволю тебе (пор. Ді 7,34) від народу та від поган (пор. Ді 7,10), до яких я тебе посилаю (пор. Єр 1,7– 8),
в. 18. щоб їм відкрити очі (пор. Іс 35,5; 42,7.16; 61,1),
щоб вони повернулися (в. 20; пор. Ді 2,38) від темряви до світла (пор. в. 23; пор. також Іс 42,16; Еф 5,8; Кол 1,12– 14; 1 Пт 2,9б)
Навернення описане як «відкривання очей» і як перехід від темряви до світла. Варто звернути увагу на схожість з хрещальними висловами, що мають виразне літургійне походження, з Кол 1,12– 14 (пор. також Лк 2,32).
і від влади (в. 10) сатани (пор. Ді 5,3, прим. 27) до Бога (пор. Еф 2,2),
У Діяннях диявольська влада часто ототожнюється з практикуванням ворожбитства (пор. Ді 8,20– 23; 13,10; 19,13– 17).
та щоб вірою (пор. Ді 3,16) в мене
одержали відпущення гріхів (пор. Кол 1,14) і спадщину (пор. Ді 20,32б, прим. 107)
Відпущення (від гр. àphesis, звільнення) гріхів є даром, який після свого воскресіння обіцяв Ісус (пор. Лк 24,47) і проповідували апостоли (пор. Ді 2,38; 5,31б; 10,43б; 13,38). Спадщина тут є участю в майбутніх благах для тих, кого було зроблено «гідними мати участь у долі святих у світлі» (Кол 1,12): це володіння Царством, обіцяне для освячених вірою в Ісуса.
між освяченими (пор. Ді 20,32б) (пор. Втор 33,3– 4; Муд 5,5; 1 Кор 1,2).
Через посилання на ці вірші, особливо з Єремії та Ісаї, покликання Павла піднесене до рівня великих пророчих покликань, особливо «Слуги Ягве» (пор. Ді 13,47).
Християнська місія Павла є продовженням місії пророків і сповненням їхніх обітниць щодо майбутнього спасіння. Крім того, фразеологія з в. 18 нагадує ту, що міститься в християнському напоумленні чи катехизі, наявних у посланнях періоду ув’язнення (Послання до ефесян і Послання до колосян) (RF, с. 673).
в. 19. Тому, царю Аґриппо (в. 1),
я не був неслухняний (пор. Ді 14,2; пор. також Іс 50,5: «я не спротивився, назад не сахнувся») небесному видінню (пор. Лк 1,22; 1 Кор 9,16нн; 2 Кор 12,1; Гал 1,16),…
Ми вже чули, як Павло покликався на власне «добре сумління» (пор. Ді 23,1б; 24,16). Його віра несе свідчення про Живого.
Вся місіонерська діяльність Павла відбувається під проводом Господа через різні видіння (пор. Ді 16,9– 10; 18,9– 10; 23,11). Павло не може не слухатися Бога: навіть ті, що хотіли б завадити апостольству Павла, повинні збагнути силу такого його підходу. Пор. слова Гамалиїла, в Ді 5,38б– 39: «Коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зо світу, – щоб ви часом не стали противниками Бога».
в. 20. …а, навпаки, я почав проповідувати (пор. Ді 11,13) спочатку тим, що в Дамаску (в. 12; пор. Ді 9,19б– 25), а потім тим, що в Єрусалимі (пор. Ді 9,26– 30)
і по всім краю Юдейськім (пор. Ді 1,8б), а також поганам,
щоб покаялись і навернулися (пор. в. 18) до Бога (пор. Лк 3,8; Мр 1,15б; Мт 3,8)…
Точніше: «я почав звіщати…, щоб навернулися і повернулися до Бога».
Пор. також слова Петра до юдеїв в Ді 2,38; 3,19; слова Варнави і Павла в Ді 14,15 і слова Павла пресвітерам Ефеса в Ді 20,21.
…та й чинили діла, достойні покаяння (пор. Мт 3,8; Лк 3,8; пор. також Ді 2,38).
в. 21. За це юдеї (в. 2б), схопивши мене (пор. Ді 1,16б) в храмі (пор. Ді 3,1, прим. 18),
хотіли (пор. Ді 9,29б) роздерти (Ді 21,30– 31; 22,22; 23,12.21б).
У двох наступних, а водночас останніх віршах цієї промови Павло знову наполягає на зв’язку між пророцтвами СЗ і воскреслим Христом (пор. Ді 2,31; 3,22– 26).
в. 22. Але, одержавши (пор. Ді 24,2) від Бога допомогу (від гр. epikourìa, підтримка, сприяння), я по цей день стою і свідчу (пор. в. 16; пор. також Ді 20,26)
малим і великим (букв. «малому, як і великому», гр. mikrò te kài megàlo; пор. також Ді 26,29),
нічого не кажучи, крім того, що Мойсей і пророки (пор. Ді 26,27) говорили, що має наступити (букв. «[речі], які мали от-от наступити»):
Пор. Ді 2,16; 3,18.24; 10,43; 13,27.40; 15,15; 24,14б; пор. також Лк 24,25б.27.44б.
в. 23. що Христос (пор. Ді 2,31, прим. 16) має страждати (пор. Ді 3,18б), і що
він перший, воскресши з мертвих,
має проповідувати світло (пор. в. 18) народові й поганам (пор. 7,45)».
Пор. Іс 42,6б; 49,6 [цит. в Йо 8,12; Ді 13,47]; Лк 2,30– 32.
Те, що сказано у вв. 22– 23, стосується Месії, Христа, того, кого Бог послав на просвітлення юдеїв і поган, воскресивши його зі смерті (пор. Ді 4,10; 5,30– 31; 10,40; 13,30.37), як запоруку і гарантію для всіх тих, що помирають. Такий синтез християнської керигми вбачає у смерті і воскресінні Ісуса сповнення Божого плану, що вже був об’явлений в СЗ.
Найголовніше вже було сказано, промову перервано, за описом наступного уривка (Ді 26,24– 29), в центральний і найвищий момент звіщання (пор. також Ді 17,32).

Це третя апологетична промова Павла, першу він виголосив перед юдеями в Єрусалимі (Ді 22,3– 21), а другу — в присутності прокуратора Фелікса в Кесарії (Ді 24,10– 21). Вона найрозлогіша і стилістично найбільш опрацьована. Це також остання велика промова Павла перед тим, як він покине Палестину і вирушить до Рима.
Автор Діянь користає з нагоди подати своїм читачам новий підсумок діяльності і навчання Павла та реалістично змалювати його особистість. Але мабуть, ці дві цілі не пояснюють вичерпно особливості цієї промови, зверненої до царя Аґриппи в присутності римського прокуратора Феста і високопоставлених осіб Кесарії. Насправді ж виступ Павла починається з апологетичного стилю, але перетворюється на місіонерську християнську проповідь чи звістку, звернену до царя Аґриппи. А провідною темою як апологетичної частини, так і місіонерської промови є наполягання на повній узгодженості і тяглості християнської віри і звістки з основним стрижнем юдейської віри і з біблійними обітницями. Іншими словами, весь виклад Павла зосереджений на відносинах між юдаїзмом і християнством. І з цього читач мав би вивести для себе такий висновок: звинувачення юдеїв проти Павла не мають під собою ні підстав, ні сенсу, бо він вірить і звіщає те, у що кожен справжній юдей у своїй щирій надії вірить, на що чекає і надіється, тобто воскресіння мертвих, яке у воскресінні Ісуса Христа має своє перше сповнення.
Але чому Лука так турбується про те, щоб довести невинність Павла перед звинуваченнями юдаїзму? Чим ці проблеми могли цікавити його читачів, якщо вони вже залишили юдаїзм позаду після знищення Єрусалима? Новим горизонтом для християн Луки є поганський світ. Тепер Павло, який став першим великим місіонером поган, може бути поставлений за взірець і прототип будь-якого християнського місіонера. Але як Павло, благочестивий юдей, став місіонером поган? Чому він вступив у сутичку з юдейською владою, а потім опинився під арештом в Римі? Як влада імперії могла сприймати релігійний рух, який мав пропаганду такого роду? Автор Діянь вже довів політичну невинність Павла, яку відкрито визнали самі ж владні структури, що представляли римську адміністрацію в Палестині. Павло не підлягає, за римським правом, ні арешту, ні смертній карі. Такий юридичний статус Павла буде підтверджено на завершення цієї промови царем Аґриппою. Саме такого підтвердження просив прокуратор Фест, щоб задокументувати свою офіційну доповідь для Рима (пор. Ді 25,26– 27). Тепер же потрібно з’ясувати інший аспект питання: чому Павло увійшов у конфлікт з юдаїзмом? Пояснення дано у цьому довгому викладі, з яким Павло виступив перед обізнаним юдеєм, який займає незалежну позицію щодо ідеологічних сект і рухів всередині юдаїзму (RF, сс. 668– 670).

Просити в Господа, щоб дав нам усвідомлення того, що тінь хреста завжди супроводжує наше життя;
щоб допоміг нам збагнути цю реальність, бо нам потрібно дійти переконання, що лише «через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже» (пор. Ді 14,22). Труднощі, нерозуміння, поразки ніколи не полишають — в межах щоденності — буття учня, який живе і засвідчує силу Воскреслого;
щоб допоміг нам не замикатися в собі в позиції закритості чи агресивності, а жити з повною довірою в дарованій, милосердній любові Бога, який прощає і примирює.
Дякувати розіп’ятому Господу, який виявляє глибоку солідарність з нами, щобільше, заново проживає в нас і з нами ті випробування, які переживаємо ми. Вони є нашими і його страстями.
…
Я прошу тебе, о воскреслий Господи, дай мені збагнути, що і я належу до роду тих, що воскресли із мертвих, з яких Ти є первородним, щоб я міг відчути силу воскресіння в моєму щоденному житті.
Господи, Ти знаєш, як принадливість гасла ‘тут і тепер’ прив’язує мене до речей, що минають, прив’язує мене до скороминущого, тоді як Ти хочеш мені приготувати щось визначальне і незнищенне. Прийди, Господи, і переверни те, як я відчуваю і бачу життя. Дай мені відчути Тебе воскреслого, щоб я міг пережити на собі вплив воскресіння і очікувати його з радістю. Допоможи мені жити і свідчити світлу надію на воскресіння з мертвих. Амінь (LD, с. 346).