ТекстКоментар до текстуРоздуми над текстомПоради для молитви

У присутності прокуратора Фелікса Павло ґрунтовно і докладно розбиває звинувачення в бунті й повертає свою справу в її справжню, тобто релігійну, площину, проголошуючи легітимність власної віри, яка пов’язана з тією, що її сповідують його обвинувачі. Павло промовляє згідно з християнським посланням, але послуговується для цього термінами, що властиві водночас і вірі євреїв, виявляючи у такий спосіб безпідставність звинувачення.

10  Як же намісник дав знак Павлові говорити, цей озвався: «Знаю що ти багато літ суддя над цим народом, тому й з довір’ям буду себе самого боронити.

11  Можеш розвідатися, що нема більш, ніж дванадцять днів, як я прийшов у Єрусалим на прощу,

12  і що мене не знайдено ні в храмі, ані у синагогах, ані в місті, щоб я сперечався з кимось чи робив заколот у народі.

13  Та й того, в чому вони перед тобою мене тепер винуватять, вони не можуть доказати.

14  Однак, я тобі признаюся в тому, що я, згідно з путтю, яку вони звуть сектою, служу Богові батьків наших і вірую усьому, що написано в законі та в пророків,

15  маючи на Бога надію, яку й вони самі теж мають, що буде воскресіння праведних і неправедних.

16  Тому і я сам стараюсь завжди мати чисту совість перед Богом і перед людьми.

17  Отож, по багатьох роках прибув я, щоб зробити милость моєму народові і принести офіри.

18  Тому вони мене і знайшли очищеного у храмі, без натовпу й без колотнечі.

19  Це були деякі юдеї з Азії, — їм то належало б з’явитися перед тобою й обвинуватити мене, коли щось мають проти мене.

20  Або нехай оці принаймні скажуть, який злочин вони знайшли в мені, коли я стояв перед синедріоном,

  1. — якщо не йдеться тут про те єдине слово, що я був крикнув, стоячи між ними: За воскресіння мертвих стою на суді сьогодні перед вами!»

Павло відкидає звинувачення в тому, що він провокував безлади (вв. 11– 13; пор. Ді 24,5). Потім дає пояснення щодо свого звання «назорей» (пор. Ді 24,5б і Ді 2,22, прим. 14), що геть не заважає йому залишатися вірним юдейській релігії (вв. 14– 16). Врешті він захищається від звинувачення в тому, що осквернив храм (вв. 17– 19). На завершення він пригадує, що на момент, коли він стояв перед Синедріоном, не було можливо довести його вину в жодному злочині (вв. 20– 21) (BJ, примітка до Ді 24,10).

в. 10. Як же намісник (пор. Ді 7,10б) дав знак (від гр. дієслова nèuo, дати знак згоди головою) Павлові говорити, цей озвався:

«Знаю (пор. Ді 10,28) що ти багато літ (Фелікс є прокуратором близько шести років)

суддя (пор. Ді 3,13б; багато кодексів додають «справедливий») над цим народом, тому й з довір’ям буду себе самого боронити (пор. Ді 19,33б).

Букв. «бо я знаю, що тобі відомі речі, пов’язані зі мною, я себе захищаю».

Павло також починає свій захист із captatio benevolentiœ, що все ж відрізняється від Тертулової своєю стриманістю. Павло знає, що Фелікс — багато літ суддя і добре знає справи цього народу. Тож він є компетентним, і Павло охоче довіряє йому свою справу.

Павло відповідає насамперед на перше звинувачення (Ді 24,5): «чоловік цей — зараза, що між усіма юдеями… збиває колотнечі, і що він провідник секти назореїв».

в. 11. Можеш розвідатися (пор. Ді 24,8), що нема більш, ніж дванадцять днів,

Дванадцять днів можна було б вивести з Ді 21,27 і Ді 24,1 (сім + п’ять); але вони не відповідають реальному підрахунку, який можна отримати, враховуючи вказівки з Ді 21,17.18.26.27; 22,30; 23,12; 24,1 (= п’ятнадцять днів) (GR, с. 273, прим.).

як я прийшов у Єрусалим на прощу (пор. Ді 8,27б і Ді 10,25б),

в. 12. і що мене не знайдено ні в храмі (в. 18; пор. Ді 13,1, прим. 18),

ані у синагогах (пор. Ді 9,2, прим. 52), ані в місті,

щоб я сперечався (пор. Ді 17,2б) з кимось чи робив заколот (від гр. epìstasis; пор. також Ді 15,2) у народі.

в. 13. Та й того, в чому вони перед тобою мене тепер винуватять (в. 19; пор. Ді 22,30), вони не можуть доказати (від гр. дієслова parìstemi, в юридичному значенні: подавати достатні свідчення для доказу; пор. Ді 1,3).

Він тут закликає до юридичного принципу: вину потрібно доводити, а не невинність (в. 19).

в. 14. Однак, я тобі признаюся (пор. Ді 23,8б) в тому,…

Лука вибирає це дієслово, що тут означає робити зізнання перед судом, а також проголошувати свою віру (власний символ віри).

У вв. 14– 15 міститься немовби короткий виклад християнської віри в перспективі віри СЗ, в тяглості зв’язку між Законом і обітницею (пор. Ді 22,3; 23,6).

…що я, згідно з путтю (пор. Ді 19,9, прим. 99), яку вони звуть сектою (пор. Ді 5,17),

служу (пор. Ді 7,7б) Богові батьків наших (пор. Ді 3,13)

і вірую усьому, що написано в законі та в пророків,

Секта — це не що інше, як путь, життєвий маршрут (галаха, пор. Ді 16,17б), накреслений Богом. Павло вірить в усе те, що написано в законі та в пророків (пор. Лк 24,27.44б; Ді 13,15; 28,23б), тож сповідує віру батьків, ту віру, яка творить Божий народ батьків. Як істинний юдей, він (на відміну від поган) має на Бога надію (в. 15), яку розділяють і його обвинувачі.

Лука підкреслено наполягає на тяглості між тим, що сповідує Павло, і традицією Ізраїля. Християнство — це не інша релігія щодо юдаїзму. Це сам юдаїзм, який отримав те, на що надіявся століттями. Відкидаючи Христа, юдеї зрікаються власної релігійної традиції.

Пор. далі, в промові перед Аґриппою (Ді 26), традиційний аргумент пророцтв (Ді 2,23нн; 3,24) і заяви Павла (Рм 1,2; 3,31; 10,4; 16,26; 1 Кор 15,3– 4; Гал 3; тощо).

в. 15. маючи на Бога надію (пор. Ді 2,26б; пор. також 1 Пт 1,21б), яку й вони самі (фарисеї) теж мають (пор. Ді 23,6б.8б),

що буде (гр. mèllein èsesthai; підсилена форма майбутнього, того, що от-от має статися) воскресіння праведних і неправедних (в. 21).

Отже, мова про загальне воскресіння, яке виходить за межі воскресіння лише праведних. У такому формулюванні воскресіння сприймається згідно з баченням Дан 12,2– 3; Йо 5,28– 29; Мт 25,31нн; Од 20,12– 13, тобто збігається з підходом фарисеїв (пор. Ді 23,6б– 8), і не відповідає концепції Павла про воскресіння, концепції, пов’язаній не з вселенським судом, а з пасхальною подією, яка є синонімом прослави (пор. 1 Кор 15,22– 23; 1 Сол 4,14– 17).

Після «символу віри» Павло переходить до викладу практики (вв. 16– 18), якої дотримується кожен побожний ізраїльтянин: мати чисту совість, давати милость (тобто милостиню), приносити офіри в храмі та здійснювати обряди очищення.

в. 16. Тому і я сам стараюсь (від гр. дієслова askèo, вправлятися, силкуватися)

завжди мати чисту совість (гр. apròskopon synèidesin, букв. «совість, що не хитається»; пор. також Ді 23,1) перед Богом і перед людьми.

Тепер Павло відповідає на друге звинувачення, конкретне, в якому виокремлено той факт, що він «навіть пробував і храм опоганити…» (Ді 24,6). Пор. Ді 21,28– 29.

в. 17. Отож, по багатьох роках

У Ді 18,22 сказано, що Павло «пішов (іт. в Єрусалим), щоб привітати Церкву», тож минуло 4– 6 років. Якщо ж останніми були відвідини, згадані у розділі 15, то минуло 8– 9 років.

прибув я, щоб зробити милость моєму народові (пор. Ді 7,45) і принести офіри.

Це єдиний натяк на реальну причину подорожі Павла: віддати збірки (милость, пор. Ді 9,36б), здійснені в спільнотах Македонії і Греції (пор. Ді 11,29– 30; Рм 1,25– 28.31б; 1 Кор 16,1– 4; 2 Кор розділи 8– 9; Гал 2,10), своєму народові (букв. своєму «etnìa»). Згадка про офіри (від гр. prosphorà, позачерговий податок), ймовірно, натякає на пожертви, які приносили за звільнення від обіту, про який мовилося в Ді 21,26.

в. 18. Тому вони мене і знайшли очищеного (від гр. дієслова hagnìzo, тобто в стані передбаченої законом чистоти; пор. Ді 21,26.27– 29) у храмі (в. 12),

А це протилежне до заявленого в обвинуваченні, де мовилося про осквернення (Ді 24,6).

без натовпу й без колотнечі (пор. Ді 17,5).

в. 19. Це були деякі юдеї (пор. Ді 9,23б) з Азії (пор. Ді 6,9, прим. 34),

їм то належало б (пор. Ді 1,16) з’явитися перед тобою й обвинуватити мене (в. 13б),

коли щось мають проти мене.

в. 20. Або нехай оці принаймні скажуть, який злочин (пор. Ді 18,14) вони знайшли в мені, коли я стояв перед синедріоном (пор. Ді 4,15, прим. 25) (пор. Ді 22,30– 23,1– 10),

в. 21. – якщо не йдеться тут про те єдине слово, що я був крикнув, стоячи між ними:

Павло вправно намагається пов’язати християнську справу з фарисейським богослов’ям.

За воскресіння мертвих (пор. в. 15б)

стою на суді (пор. Ді 3,13б) сьогодні перед вами!» (пор. Ді 23,6б).

Якщо Павлові ставили у вину виключно його надію на воскресіння мертвих (пор. в. 15 і Ді 23,6б), яку розділяють і самі фарисеї, то очевидно, що звинувачення не могло мати під собою підстав.

Павло не намагається спростовувати перше звинувачення, яке наміснику має здатись перебільшеним і таким, що дуже важко довести, хоча розслідування в різних місцях імперії, де він бував, могло б його частково підтвердити: адже читач знає, що Павло, хоч і не бажаючи цього свідомо, часто вносив сум’яття в юдейські спільноти діаспори. Перед Феліксом значно важливіше спростувати звинувачення, що стосується нещодавніх подій в Єрусалимі. Намісник може з легкістю перевірити, що йдеться про безпідставні наклепи (вв. 11– 12).

Оскільки йому відомо, що Фелікс є доволі обізнаним в юдейських питаннях, Павло може добре пояснити, що його глибинні переконання і поведінка не суперечать Закону і пророкам, так само як і фарисеї, він наполегливо твердить про очікування воскресіння (пор. Ді 23,6). Далі ми побачимо, що намісник і справді цікавиться такими богословськими проблемами (вв. 14– 16).

Твердження з в. 17 надає читачеві Діянь нечувану інформацію: досі Павло ніколи не згадував того, що причиною його подорожі до Єрусалима було привезти гроші зі збірки своєму народові. Ця тема широко висвітлюється у великих павлівських посланнях: Павло, згідно з домовленістю, про яку мова в Гал 2,10 (пор. Рм 15,25– 28; 1 Кор 16,1– 4; 2 Кор розділи 8– 9), дбайливо організував на знак братнього сопричастя солідну збірку в Церквах Греції і Македонії для «бідних» Єрусалимської Церкви. У контексті цієї промови, в якій він підкреслює свою вірність Богові батьків наших (в. 14), а Церква ще вважається юдейською сектою, принаймні в Єрусалимі, Павло про це говорить з крихтою лукавства як про милость моєму народові, тому народові, з яким він вважає за потрібне показувати свою солідарність.

У вв. 18– 21 Павло підсумовує події, відомі читачеві, — його арешт і його появу перед Синедріоном — так, щоб намісник міг зрозуміти нікчемність висунутого звинувачення. Його останні слова повертають на перший план богословську дискусію про воскресіння мертвих, яка не могла розглядатися як частина судової справи римським трибуналом (LE, сс. 281– 282).

Просити в Господа здатності говорити чітко і спокійно. Звіщати добру новину мають не «трубачі», а люди, які смиренно покладаються на Слово і втілюють його в своєму житті.

Дякувати Господу за те, що завжди допомагає нам, коли ми проголошуємо його послання.

Його слово не повернеться порожнім, не здійснивши того, чого він хоче, і не довершивши того, за чим його було вислано (пор. Іс 55,11).

Дай мені, о Господи, дар говорити сміливо і відважно (parresìa), але завжди з уважністю, щоб не образити невідповідними словами тих, що не готові відразу прийняти ціле християнське послання. Не дай мені знеохочуватися, коли мені здається, що звіщання Слова не «приймається». Мені належить сіяти терпляче і витривало. Плоди ж (коли вони будуть) — Твої. Нагадуй мені завжди, що саме Ти навертаєш серця, а не мої вбогі, недолугі слова! Амінь.

Щопонеділка публікуємо черговий уривок молитовного читання, коментар і роздуми над книгою Діянь апостолів.

Ознайомитися з усіма матеріалами можна за посиланням Діяння святих апостолів.

План молитовного читання знаходиться ТУТ.

Придбати книгу “У школі апостолів” можна ТУТ

Знайти матеріали можна також за хештегом #у_школі_апостолів