Головна тема цієї сцени неодноразово заторкнена в Діяннях: християнство продовжує лінію найкращої частини юдаїзму, зокрема фарисеїв. Твердження про Христа стають зрозумілими, якщо їх розглядати як сповнення надій юдаїзму на воскресінням з мертвих. Труднощі, з якими стикається «Путь», спричинені гострою внутрішньою суперечкою між євреями якраз щодо воскресіння мертвих, яку Павло тут вправно використовує, щоб розділити обвинувачів.

Епізод про незгоду Павла з первосвящеником Ананією знову ж таки демонструє поставу Павла, який взиває до законності, виступаючи проти зловживання владою, однак завжди виявляє повагу до неї (LD, сс. 320– 321).

30  Наступного дня, бажаючи довідатися достеменно, в чому юдеї його винуватять, він зняв з нього кайдани і звелів зібратися первосвященикам і всій раді, і привівши Павла, поставив його перед ними.

1    Поглянувши на синедріон, Павло мовив: «Мужі брати, я по цей день цілком за добрим сумлінням поводився перед Богом.»

2    Аж тут первосвященик Ананія велів тим, що стояли біля нього, бити його по устах.

3    Тоді Павло сказав до нього: «Бог тебе буде бити, стіно побілена! Як? Ти сидиш, щоб мене судити за законом, і наперекір законові велиш мене бити?»

4    Присутні ж сказали: «Ти зневажаєш Божого первосвященика!»

5    А Павло мовив: «Не знав я, брати, що то первосвященик; написано бо: Ти не будеш говорити зле проти начальника твого народу.»

6    Павло ж знаючи, що одна частина (ради) складалася з садукеїв, а друга з фарисеїв, кликнув у синедріоні: «Мужі брати! Я фарисей, син фарисеїв. За надію у воскресіння мертвих мене судять!»

7    Як тільки він це мовив, виникла незгода між фарисеями та садукеями, і розкололися збори;

8    бо садукеї кажуть, що нема воскресіння ні ангела, ні духа, а фарисеї визнають одне і друге.

9    І зчинився великий галас. Деякі книжники з групи фарисеїв, підвівшися, твердо заявили: «Ми не знаходимо нічого злого в цьому чоловіці; а що, як до нього говорив дух або ангел?»

10  Через те ж, що спір ставав дедалі більший, тисяцький, боячися, щоб вони не розірвали Павла, звелів загонові зійти і вирвати його з-поміж них і відвести в твердиню.

11  А наступної ночі Господь став перед ним і мовив: «Бадьорся! Як ти свідчив про мене в Єрусалимі, так свідчитимеш і в Римі.»

Цей уривок показує, що Павла звинувачують без причини і поводяться з ним несправедливо. Він не відрікся релігії своїх батьків, щобільше, він нею живе, тримаючись тієї духовної традиції, що була властива і для фарисеїв. Тема спільної надії на воскресіння повернеться знову в подальших промовах захисту (Ді 24,15.21; 25,19; 26,6– 8.23). Тож Павло притримується свідчення апостолів на користь воскресіння (пор. Ді 4,2.33) і тому, як і апостоли, відчуває спротив, особливо від садукеїв (пор. Ді 4,1– 2 і 5,17). До того ж, він зазнає переслідувань, які Ісус передбачив для своїх в Лк 21,12 (пор. Лк 12,11) (СММ, с. 291).

Розповідь про судове засідання перед Синедріоном має таку структуру:

а) скликання Синедріону і поява Павла (Ді 22,30);

б) інцидент з первосвящеником (вв. 1– 5);

в) спір про воскресіння (вв. 6– 10);

г) об’явлення Павлові (в. 11).

в. 22,30. Наступного дня, бажаючи довідатися достеменно (пор. Ді 21,34), в чому (пор. Ді 23,28; пор. також 25,26) юдеї (пор. Ді 9,23б) його винуватять (від гр. дієслова kategorèo, пор. Ді 24,2.8б.13б.19; 25,5б.11; 28,19б),

Спільнокореневими з дієсловом kategorèo є слова: katègoros, обвинувач (Ді 23,30.35; 25,16б.18), kategoroùmenos, обвинувачений (Ді 25,16) і kategorìa, звинувачення, обвинувачення (Йо 18,29).

він зняв з нього кайдани (пор. Ді 21,33)

і звелів зібратися первосвященикам (пор. Ді 4,1, прим. 20) і всій раді (пор. Ді 23,1.6; пор. Ді 4,15, прим. 25),

і привівши (від гр. дієслова katàgo, зводити вниз, причалювати, приставати до берега; пор. Ді 9,30; 23,15.20.28б; 27,3; 28,12) Павла, поставив його перед ними (пор. Ді 23,20.28; 24,20).

У Ді 23,28 Клавдій Лісій, трибун, повідомить правителя Фелікса, що «бажаючи дізнатися про причину, за яку вони його винуватили, я привів його на їхню раду».

Все стається, як передбачав Ісус учням (Мр 13,9; Лк 21,12): «Вас видадуть на суди (як у цьому уривку), битимуть по синагогах, ставитимуть перед правителями (Феліксом, а потім Фестом, Ді 24; 25,1– 12) та царями (Аґриппою, Ді 25,13– 27; 26,1– 32) з-за мене — їм на свідоцтво» [Мт 10,17– 18 додає «перед ними й поганами»].

в. 23,1. Поглянувши (пор. Ді 3,4) на синедріон (пор. Ді 22,30), Павло мовив:

«Мужі брати (пор. в. 6 і Ді 1,16),

Павло, порушуючи найелементарніші норми судової процедури, починає виступ, немовби він сам головує на цьому зібранні, трактуючи своїх слухачів вже як рівних собі, а не так, що вони були «Начальники народу й старші!» (відповідно до формули, яку вживав Петро в Ді 4,8б) або «Мужі брати й батьки» (пор. Ді 22,1; пор. також Ді 7,2).

я по цей день цілком за добрим сумлінням (означає «за чистою совістю», в Ді 24,16) поводився (від гр. дієслова politéuo, діяти [як громадянин], пор. Флп 1,27) перед Богом».

Добре сумління (гр. synèidesis agathè) — це характеристика павлівської моралі (пор. Рм 2,15; 9,1; 13,5б; 1 Кор 4,4; 8,7.10.12; 10,25б.27б.28б.29; 2 Кор 1,12; 5,11б; 1 Тм 1,5.19; 3,9б; 2 Тм 1,3; пор. також Євр 9,9.14; 10,2б.22; 13,18).

в. 2. Аж тут первосвященик (вв. 4б.5; пор. Ді 4,1, прим. 20) Ананія^[1]

велів тим, що стояли біля нього (в. 4; пор. Ді 1,3),

бити його (в. 3²; пор. Ді 18,17) по устах.

Так само робили щодо Ісуса в Йо 18,19– 23, але цього немає в синоптиків.

У час, коли відбувалися ці події, первосвященик Ананія вже, мабуть, більше не був на посаді, але, безперечно, ще користувався престижем і впливом.

в. 3. Тоді Павло сказав до нього:

«Бог тебе (пор. Втор 28,22) буде бити (в. 2б), стіно побілена!

Точнішим перекладом вислову tòiche kekoniamène, «стіна побілена», був би варіант: «стіна запорошена»; по суті, порох, осідаючи на стіні, перетворює її колір на біло-сірий, злинялий. Цей вислів може пригадати інший, «гроби побілені», яким Ісус звертається до фарисеїв на додаток до фрази «лицеміри» в Мт 23,27– 28 (пор. також Єз 13,10– 15).

Як? Ти сидиш, щоб мене судити (пор. Ді 3,13б) за законом,

і наперекір законові (букв. «порушуючи закон», від гр. дієслова paranomèo, порушувати/йти проти закону) велиш мене бити (в. 25б)?» (пор. Лк 19,15)

Відповідь Павла є бурхливою: прокляття, що набуває характеру пророчої погрози (Лука, ймовірно, знає про насильницький кінець Ананії).

в. 4. Присутні (в. 2) ж сказали:

«Ти зневажаєш (від гр. дієслова loidorèo) Божого первосвященика (в. 2)!»

в. 5. А Павло мовив:

«Не знав я, брати (пор. Ді 1,14б), що то первосвященик (в. 2); написано бо: Ти не будеш говорити зле проти начальника твого народу (пор. Вих 22,27)».

Відповідь Павла є щонайменше дивною, зважаючи на те, що він стоїть перед Синедріоном. Але вона має сенс, якщо ця сцена розгортається посеред натовпу, перед вежею Антонія.

У всякому разі Павло не намагається вибачитися, але критикує підхід первосвященика, поведінка якого робить його «не впізнаваним». Загалом, Лука зумів показати, що той, хто мав би додержуватися закону, його не дотримується, а той, кого звинувачують в його порушенні, закон поважає (GR, с. 263).

Тепер же, вправно залишаючи осторонь висунуті йому перед тим звинувачення, Павло зумів використати приховані богословські тертя між фарисейським і садукейським крилом Синедріону, подаючи свій випадок як випадок фарисея, якого судять за його віру у воскресіння.

в. 6. Павло ж знаючи, що одна частина (ради) складалася з садукеїв (в. 8), а друга з фарисеїв (в. 8),

кликнув у синедріоні (пор. в. 1 і Ді 22,30):

«Мужі брати (в. 1)! Я фарисей (Ді 26,5; у Флп 3,5б: «[я] фарисей за законом», гр. katà nòmon pharisàios),

син фарисеїв (гр. yiòs pharisàion, тобто член цієї групи; власне, малоймовірно, що він мав на увазі, що належав до сім’ї, яка примкнула до фарисейства).

За надію (пор. Ді 2,26б) у воскресіння мертвих (пор. Ді 24,15.21; пор. також Ді 4,2б) мене судять!»

в. 7. Як тільки він це мовив, виникла незгода (в. 10; пор. Ді 15,2) між фарисеями (в. 8) та садукеями (в. 6), і розкололися збори (пор. Ді 14,4);

в. 8. бо садукеї кажуть, що нема воскресіння ні ангела (в. 9б; пор. Ді 5,19, прим. 29), ні духа,

а фарисеї визнають (від гр. дієслова homologhèo, заявляти; пор. Ді 24,14) одне і друге (пор. Ді 8,38).

Фарисеї (вв. 6.7.9; пор. Ді 5,34, прим. 30) вірили, що людина братиме участь у житті майбутнього світу через прославлене тіло, як ангел (пор. Мт 22,30; Мр 12,25; Лк 20,36; 24,39б; Ді 12,15б; 1 Кор 15,42– 44).

Садукеї (пор. Ді 4,1б, прим. 21), радикальні традиціоналісти, відкидали віру у воскресіння, бо вона не мала підтверджень у Торі (пор. Мт 22,23– 33; Мр 12,18– 27; Лк 20,27– 38), і відкидали будь-яку релігійну науку, яка посилалася на надприродні дійсності (існування ангелів і духів). У цьому останньому питанні Павло знайде у фарисеях союзників.

в. 9. І зчинився великий галас.

Деякі книжники (пор. Ді 4,5б, прим. 23) з групи (пор. Ді 19,27) фарисеїв (в. 8), підвівшися (пор. Ді 1,15), твердо заявили (від гр. дієслова diamàchomai, категорично стверджувати):

«Ми не знаходимо нічого злого в цьому чоловіці;

Відповідь, яку дають фарисеї, є дуже схожою до тієї, що дає Пилат первосвященикам і юрбі щодо Ісуса (пор. Лк 23,4б.14б.22; пор. також Йо 18,38б; 19,4б.6б).

а що, як до нього говорив дух або ангел (в. 8)?»

Ця остання фраза може вказувати на видіння Павла дорогою до Дамаска (пор. Ді 22,6– 11).

Деякі пізні кодекси додають: «не вступаймо у війну з Богом», що нагадує Ді 5,39б, де фарисей Гамалиїл заступився за апостолів проти садукеїв.

в. 10. Через те ж, що спір (в. 7) ставав дедалі більший, тисяцький (пор. Ді 21,31), боячися, щоб вони не розірвали (від гр. дієслова diaspào, роздирати, хапати; пор. Суд 14,6; 16,12; Ос 13,8) Павла,

звелів загонові (від гр. stràteuma; пор. Ді 23,27) зійти і вирвати його з-поміж них і відвести в твердиню (пор. Ді 21,34б, прим. 111).

в. 11. А наступної ночі (пор. Ді 5,19) Господь став перед ним (пор. Ді 6,12) і мовив:

«Бадьорся (гр. thàrsei, наказовий спосіб однини від гр. дієслова tharsèo, мати довіру, пор. Мр 10,49б; Мт 9,2б.22; Ді 28,15б; у множині tharsèite, пор. Мр 6,50б; Мт 14,27; Йо 16,33б)!

Як ти свідчив (пор. Ді 8,25; пор. також Ді 1,8) про мене в Єрусалимі, так (іт. та гр. текст додає слово необхідно) свідчитимеш (пор. Ді 20,26) і в Римі».

Гр. термін dèi (необхідно / треба) багато разів у Євангелії від Луки (Лк 4,43; 9,22; 24,7) і в Діяннях (пор. Ді 1,16) стосується тих речей, які становлять частину Божого задуму (про мене (іт. речі, які мене стосуються)). Однак свідчення стосується і проголошення слова (пор. Ді 28,23.31; пор. також Ді 9,16).

Видіння, яким було винагороджено апостола (пор. інші об’явлення розради, в Корінті в Ді 18,9, а потім під час бурі в Ді 27,23), не залишає сумнівів: Господь його втішає і передвіщає йому подальший розвиток його шляху, кінцева мета якого Рим (перша згадка — в Ді 19,21б, а третя — в Ді 27,24), ідеальне завершення Діянь.

Досконала арка з’єднує два міста — Єрусалим і Рим, початок і кінець апостольського свідчення за Ді 1,8. Але прогресивне поширення цього свідчення не залежить від випадкових і непевних наслідків судового процесу, а від суверенної і вільної ініціативи Господа: має сповнитися Божий план, це необхідно, як каже текст Діянь. Вся діяльність Павла, від дня в Дамаску і надалі, проходила під проводом Ісуса, який час до часу вказував йому шлях, яким слід було йти, підтверджував і скріплював свободу й відвагу першого покликання (RF, с. 635).

^[1]      Ананія (від гр. Hananìas, пор. Ді 24,1), син Неведея, був призначений первосвящеником близько 47 р. по Р.Хр. (Йосиф Флавій Юд. старож. 20,103); був заарештований і відісланий до Рима за правління Фелікса (52– 59 рр. по Хр.), але потім повернув собі милість, помер насильницькою смертю від рук сікаріїв у 66 р. по Р.Хр., на початку юдейської війни (Йосиф Флавій Юд. війни, 2,441нн). Його не слід плутати ні з Ананією, учнем з Дамаску, згадуваним в розповідях про навернення Павла (пор. Ді 9,10– 19а; 22,12– 16); ні з чоловіком Сафіри (пор. Ді 5,1– 10).

Отже, Павло постає як обвинувачений перед найвищою владою свого народу, так само як раніше Ісус (Лк 22,66), Петро та Йоан (Ді 4,1– 22; 5,27– 41), а також Стефан (Ді 6,12б — 7,60). Але в цих розповідях про появу перед судом немає жодних стереотипів, бо кожна з них має свої оригінальні риси.

Дивно, що тут Павло сам бере слово, ще до того, як його почали допитувати, щоб представити себе перед Синедріоном вірним юдеєм, який не відчуває докорів сумління за свою поведінку перед Богом (пор. в. 1: вжите дієслово несе в собі відтінок відповідальної поведінки, яку повинен мати «Божий громадянин»). Ці слова не сподобалися первосвященикові, якого могло занепокоїти те, як Павло поглянув на тих, що мають його судити, цей погляд є знаком впевненої в собі людини, але комусь така поведінка може здаватися самовпевненою. Ананія, щоб покарати його за зухвалість, велить бити його по вустах і накликає на себе дошкульну репліку від Павла, який його називає побіленою стіною (в. 3); цей образ, безперечно, був натхненний пророком Єзекиїлом, який викривав лжепророків і передвіщав їхню погибель (Єз 13,10нн).

Як і в попередньому уривку, Павло не збирається давати себе кривдити всупереч Закону. Не те, що він відмовляється страждати за свого Господа, але для нього християнська покора не означає все пасивно приймати. Свідчення справжнього віруючого полягає в тому, що він насмілюється прикликати до порядку тих, що отримали певну владу над іншими і нею зловживають. В ім’я римського права Павло домігся, щоб його не бичували незаконно. В ім’я юдейського Закону, додержання якого повинен вимагати Синедріон, він протестує тепер проти безпідставного наказу бити беззахисного обвинуваченого. Його постава нагадує, як Ісус повівся в такій самій ситуації (пор. Йо 18,23), а тут ще додається прокляття!…

Все таки він не є пригнічений і не обмежується покірним мовчанням; навпаки, він продовжує відважно тримати повний контроль над спором! Будучи обізнаним з юдаїзмом свого часу і складом Синедріону, він вправно демонструє своє добре сумління побожного юдея і «вигукує»: «Я фарисей, син фарисеїв». Для нас, читачів, таке уточнення довершує свідчення про особу апостола (підтверджене Павлом, який перелічує свої давні славні юдейські титули в Флп 3,5). Він додає: «За надію у воскресіння мертвих мене судять!» (в. 6). Насправді ж це не зовсім так, якщо брати до уваги безпосередні причини його судового процесу, до якого призвели звинувачення юдеїв з Азії (пор. Ді 21,28), але це і є справжня суть питання: як і Петро з апостолами, так і Павло проголошує, що Ісус є Месією, бо він, розіп’ятий, воскрес із мертвих. І ця подія передвіщає загальне воскресіння, що його сповідує як положення віри фарисейський рух (пор. слова Марти з Витанії в Йо 11,24).

Такими словами Павло продовжує ту лінію захисту, яку він застосував у своїй промові до юрби: існує тяглість між його юдейською вірою і його наверненням в Ісуса Христа…

Його заява спричиняє поділ у великій раді. Лука майстерно описує суперечку кількома словами, у звичному для нього стилі, і показує нам, що не лише ущемлені корпоративні інтереси чи ірраціональний гнів натовпу, яким маніпулюють, провокують людей до заворушень і насильницьких дій: коли «богословська злість» опановує релігійних людей, це може призводити до ще гірших крайнощів!

Оскільки бунт набуває виразних ознак насилля, трибун, дбаючи про захист життя цього дивовижного в’язня, римського громадянина, втручається у відповідний момент і витягує Павла зі сутички, оскільки його могли просто розірвати на шматки, і наказує відвести назад у фортецю… Отож його розслідування не зрушило з місця, і він, мабуть, навіть не уявляє собі наслідків, до яких призведе ця така дражлива справа! Лука невдовзі дуже докладно розповість про неї, що перетворить цю частину книги на справжнісінький роман (LE, сс. 272– 275).

Просити розуміння того, що Євангеліє «коштує», бо воскресіння є настільки великою і немислимою дійсністю, що в неї можна повірити виключно через високу ціну, яку сплатили Господь життя і його свідки;

змоги, попри наші слабкості і нашу малу віру, бути готовими свідчити про те, що ми бачили, чули, а може й переживали.

Дякувати Господу за те, що нас «завербував» звіщати Євангеліє воскресіння, істинну «надію  Ізраїля», яка поширюється на нас і на всіх людей;

а ще дякувати йому за те, що на прикладі Павла і багатьох інших свідків він просить нас не забувати, що великі справи завжди вимагали великих зусиль і не менш великих жертв.

…

Дякую Тобі, Господи, за перспективи, які Ти широко переді мною відкриваєш, і за запрошення розповідати всім про чудеса, які Ти нам готуєш. І якщо я маю продемонструвати, що справді вірю в Твої обітниці, дай мені силу прийняти випробування з якомога більшою радістю в душі та відповідно до надії, яку ти посіяв у мені. Амінь (LD, с. 322).