Промова Павла на свій захист (справжній шедевр ораторського мистецтва) висвітлює тезу, що його послання виходить не з ненависті до юдеїв, а з бездоганної і пристрасної ревності щодо Бога отців і його Закону. Тож подія в Дамаску розглядається як сповнення його юдейськості, хоч і залишається очевидним інший спосіб викладу порівняно з першою розповіддю про навернення (пор. Ді 9).

Ціла промова сповнена знаків: Павло говорить єврейською, звертається до «братів й батьків» (в. 1), ще раз підтверджує «Я — юдей» (в. 3), представляє Ісуса як «Праведника» (в. 14). Він подає себе передовсім як юдей, вірний традиціям. Христоцентричний підхід першої розповіді змінюється у цій, другій, на теоцентричний. І Павло говорить не про вчення, а про «путь» (в. 4). Одним словом, він має моральне право вважати себе ортодоксальним юдеєм. Що ж до розриву з Єрусалимом, то це тому, що «вони не приймуть твого свідоцтва про мене» (в. 18б), а тому «я пошлю тебе до поган далеко» (в. 21). Потім перед римською владою Павло, перевертаючи свою аргументацію, буде представляти себе не як «юдей», а покликатиметься на свої права римського громадянина (LD, с. 314).

1    «Мужі брати й батьки! Послухайте тепер мою оборону перед вами.»

2    Почувши, що він до них говорить єврейською мовою, вони ще більше притихли.

3    І він промовив: «Я – юдей, родом з Тарсу в Кілікії, але вихований у цім місті при ногах Гамалиїла, навчений докладно батьківського закону та ревнитель Бога, як і ви всі с
ьогодні.

4    Я переслідував путь цю аж до смерти, кидаючи в кайдани та запроторюючи в тюрми чоловіків і жінок;

5    як і первосвященик може мені бути свідком і вся старшина; я навіть брав від них листи до братів у Дамаску й ішов туди, щоб привести і тих, які там були, зв’язаними в Єрусалим, щоб їх покарати.

6    І сталося, як я був у дорозі й наближався до Дамаску, десь опівдні, зненацька велике світло з неба засяяло навкруг мене;

7    я повалився на землю і почув голос, що казав до мене: Савле, Савле! Чого ти мене переслідуєш?

8    А я озвався: Хто ти, Господи? Він же сказав до мене: Я — Ісус Назарянин, що його ти переслідуєш.

9    Ті ж, що були зо мною, бачили світло, та не розуміли того, що говорив до мене.

10  Я спитав: Що мені, Господи, робити? Господь сказав до мене: Встань, іди в Дамаск; там тобі скажуть усе, що тобі постановлено робити.

11  Коли ж я від сяйва того світла не бачив, ті, що були зо мною, повели мене за руку, і я прибув до Дамаску.

12  А був там якийсь Ананія, чоловік побожний за законом, доброї слави в усіх місцевих юдеїв.

13  Він прийшов до мене і, приступивши близько, сказав мені: Савле брате, прозри! І я тієї хвилини глянув на нього.

14  А він мовив: Бог батьків наших тебе наперед призначив спізнати його волю, бачити Праведника й чути з його уст голос;

15  бо будеш перед усіма людьми йому свідком того, що ти чув і бачив.

16  Чому ж іще зволікаєш? Встань, охристися та обмий твої гріхи, призвавши його ім’я.

17  І сталося зо мною, як я повернувсь у Єрусалим і молився у храмі: я потрапив у захоплення.

18  І я побачив його, який до мене мовив: Спішись, вийди швидко з Єрусалиму, бо вони не приймуть твого свідоцтва про мене.

19  А я сказав: Господи, та вони добре знають, що я кидав у в’язниці та бив по синагогах тих, що вірують у тебе.

20  А коли лилась кров Стефана, твого свідка, то і я сам стояв при тому й похваляв тих, що його вбивали, і стеріг їхню одежу.

21  Та він до мене мовив: Іди, бо я пошлю тебе до поган далеко.»

Це перша з трьох апологій (промов на власний захист), які Павло виголосить в Діяннях.

Дві наступні будуть звернені до правителя Фелікса, в Ді 24,10б– 21, і царя Аґриппи, в Ді 26,2– 23.

Тепер же, з дозволу і в присутності римського тисяцького (пор. Ді 21,39б– 40), ця перша апологія звернена до юдеїв Єрусалима. Ця промова має за мету показати, що Павло не зневажає Закон, ані релігію батьків (а отже, він не міг осквернити храм, в чому його звинуватили в Ді 21,28, але про це в захисті не згадується). Окрім того, він був вихований в юдаїзмі за найчистішою традицією і виявляв таку ревність, що переслідував християн. Саме через небесне втручання він навернувся до віри в Христа, і саме для того, щоб скоритися велінню Бога, він вдався до проповідування поганам. На цих словах його промову перерве юрба (Ді 22,22) (СММ, с. 285).

в. 1. «Мужі брати (пор. Ді 1,16) й батьки (пор. Ді 7,2)!
Послухайте (пор. Ді 1,4б) тепер мою оборону перед вами».
Початок промови побудований за взірцем промови Стефана (Ді 7,2нн).
Термін батьки вжитий тут не з огляду на присутність членів Синедріону, а як літературний засіб, щоб надати його звертанню урочистості (його не буде в промові до Синедріону в Ді 23,1).
Термін оборона (від гр. apologhìa [пор. Ді 25,16б], походить від дієслова apologhèomai, пор. Ді 19,33б). Пор. також 1 Кор 9,3; Флп 1,7.16б; 2 Тм 4,16; 1 Пт 3,15.

в. 2. Почувши (пор. Ді 1,4б), що він до них говорить єврейською мовою (пор. Ді 21,40б; 26,14; пор. також Ді 2,6б),
вони ще більше притихли (пор. Ді 11,18).
У попередньому уривку (Ді 21,40б) Лука повідомляє, що настала велика тиша; тепер же, почувши, що він заговорив їхньою мовою, юдеї ще більше притихли.

в. 3. І він промовив:
Лука тепер (вв. 5– 16) відтворює першу розповідь про навернення Савла (Ді 9,1– 19) у вигляді скороченого підсумку, припускаючи, що читачеві вона відома, збагачує її деякими деталями біографічного характеру (в. 3) і додає епізод про видіння в храмі (вв. 17– 21). Розповідь ведеться від першої особи однини і представляє все в новому світлі: Павло, який вірно і дуже ревно дотримувався Закону і батьківської традиції, став з Божої волі і без розриву зв’язків з юдаїзмом ревним апостолом поган (GR, с. 255).
«Я — юдей, родом з Тарсу в Кілікії (= Ді 21,39),
але вихований (гр. anatethrammènos, вирощений, [від гр. дієслова anatrépho, пор. Ді 7,20б], термін, що вживається на позначення періоду, коли дитина ще має потребу в батьках)
у цім місті (тобто в Єрусалимі)
Автор наголошує, що Єрусалим був місцем дитинства і формації Павла, а не Тарс, який був місцем народження, і доповнює це фактом про те, що Савло навчався при ногах Гамалиїла (пор. тут далі). Одним словом, Павло є справжнім фарисеєм, що цілком суперечить висунутим проти нього в Ді 21,28 звинуваченням.
при ногах Гамалиїла (пор. Ді 5,34, прим. 31),
Гр. вираз parà toùs pòdas (букв. «при ногах»; власне, в раббіністичних школах рабі сидів на невеликому підвищенні, своєрідній кафедрі, а його учні — на землі перед ним) в біблійній мові є символом підкорення (пор. Лк 7,38; 8,35б.41; 10,39; 17,16; Ді 4,35.37б; 5,2б.10; 7,58б).
навчений докладно (пор. Ді 18,26б) батьківського закону (пор. Ді 21,24б)
та ревнитель (пор. Ді 21,20б) Бога (пор. Чис 25,13; 1 Цар 19,10.14; Ді 26,5– 6; Рм 10,2; Гал 1,13– 14; Флп 3,5– 6), як і ви всі сьогодні.
Виходячи з послідовності трьох дієприкметників — народжений (в укр. перекладі родом), вихований, навчений, — що є складовими літературного жанру біографії (пор. Ді 7,20– 22), можна припустити, що Павло вже змалку жив у Єрусалимі, куди переїхала його родина (у Ді 23,16 сказано, що сестра і племінник Павла жили в Єрусалимі). Отже, попри відсутність згадок про це у його посланнях, може бути правдивою обставина, що Павло мав громадянство Тарсу (пор. Ді 21,39) і римське (пор. Ді 22,25– 28, пор. також Ді 16,37), причому останнє він мав від самого народження (Ді 22,28б).
Те, що Павло добре знав елліністичне середовище і ментальність, слід приписувати подальшому впливові, коли він, будучи вже християнином, вирушив до Тарса і провів там близько десяти років.

в. 4. Я переслідував путь (пор. Ді 19,9, прим. 99) цю аж до смерти (вв. 7б.8б; пор. Ді 7,52; пор. також в. 19; 1 Кор 15,9б; Гал 1,13б; Флп 3,6),
кидаючи в кайдани та запроторюючи в тюрми чоловіків і жінок (пор. Ді 8,1б.3б; 9,2.14; 26,10);

в. 5. як і первосвященик (пор. Ді 4,1, прим. 20) може мені бути свідком (пор. Ді 6,3) і вся старшина;
Старшина (гр. presbytèrion, пор. 1 Тм 4,14б) — це Синедріон: «рада старших народу, первосвященики та книжники» (пор. Лк 22,66). Пор. також Ді 4,15, прим. 25, а також Ді 5,21б.
Аби засвідчити, що він насправді переслідував прибічників цієї путі (в. 4), Павло покликається на свідчення первосвященика і старшини: ці події сягають приблизно двадцятирічної давнини, і багато хто міг би ще їх собі пригадати.
я навіть брав від них листи до братів (пор. Ді 1,14б)
у Дамаску (вв. 6.10.11б; пор. Ді 9,2, прим. 51) й ішов туди,
щоб привести і тих, які там були, зв’язаними (пор. Ді 9,2б) в Єрусалим, щоб їх покарати. Пор. Ді 26,11.

в. 6. І сталося, як (гр. eghèneto, як у в. 17)^[1] я був у дорозі й наближався до Дамаску (в. 5),
десь опівдні (гр. perì mesembrìan; пор. Ді 8,26; ця вказівка, якої немає в Ді 9,3, з’явиться знову в Ді 26,13),
зненацька велике (від гр. ikanós, чого немає в Ді 9,3) світло з неба (в Ді 26,13 «понад сяйво сонця») засяяло навкруг (пор. Ді 9,3б) мене (пор. також Ді 26,13);

в. 7. я повалився на землю і почув голос (вв. 9б.14б; пор. Ді 2,6), що казав до мене:
Савле, Савле (пор. Ді 7,58б)! Чого ти мене переслідуєш? (в. 4; пор. Ді 9,4б; 26,14б)

в. 8. А я озвався: Хто ти, Господи? (= Ді 9,5; 26,15)
Він же сказав до мене: Я — Ісус Назарянин (пор. Ді 2,22, прим. 14), що його ти переслідуєш (в. 4) (= Ді 9,5б; 26,15б; але без означення Назарянин).

в. 9. Ті ж, що були зо мною, бачили світло,
та не розуміли того (в. 7), що говорив (пор. Муд 18,1) до мене.
У Ді 9,7б сказано, що товариші Павла чули голос, але нікого не бачили. Тут же уточнено, що бачили світло, та не розуміли того, що говорив до нього. Можливо, в Ді 9,7б Лука мав намір сказати, що вони чули голос Павла і дивувалися, бо не бачили, з ким він говорить. Або ж, ще простіше, Лука не подбав про узгодження подробиць, задовольняючись наполяганням на тому, що товариші Павла теж до певної міри були свідками цього чуда (СММ, с. 287).

в. 10. Я спитав: Що мені, Господи, робити? (пор. Ді 2,37б; чого немає в Ді 9,5– 7)
Господь сказав до мене: Встань (в. 16; пор. Ді 1,15), іди в Дамаск (в. 5);
там тобі скажуть усе, що тобі постановлено (пор. Ді 13,48) робити.
Тепер Павла готують не лише до хрещення, але й до всього того, що буде далі, тобто до його майбутньої місії; розповідь про навернення стане далі розповіддю про покликання.

в. 11. Коли ж я від сяйва (пор. Ді 4,21б) того світла (в. 6б) не бачив (Ді 9,8),
ті, що були зо мною, повели мене за руку (пор. Ді 9,8б), і я прибув до Дамаску (в. 5).

в. 12. А був там якийсь Ананія (пор. Ді 9,10– 19),
чоловік побожний за законом, доброї слави (пор. Ді 6,3) в усіх місцевих юдеїв.
Ананія вже представлений не як «учень» (пор. Ді 9,10), а на рівні з Павлом, як чоловік побожний за законом (пор. Ді 2,5), який, до того ж, був доброї слави в усіх юдеїв (що мешкали в Дамаску), які представляють його слухачам в сприятливому світлі.

в. 13. Він прийшов до мене і, приступивши близько, сказав мені:
Савле брате (пор. Ді 1,14б), прозри! (пор. Ді 9,17– 18; пор. також Лк 18,42)
І я тієї хвилини (букв. «в ту ж годину») глянув на нього [знову] (пор. Ді 1,9).
Того, що йде далі (вв. 14– 16), немає в Ді 9,3– 19. І справді, у першій розповіді, Ананія нічого не сказав Павлові про об’явлення, які він отримав про нього щодо його ролі в Божому плані (Ді 9,15– 16). Павло ж вважає за необхідне пригадати, що вже тоді, з вуст того, хто його зцілив і охрестив, він дізнався, що Господь його наперед призначив бути перед усіма людьми йому свідком (в. 15).

в. 14. А він мовив: Бог батьків наших (пор. Ді 13,13)
Такий вислів (відмінний від «Господь», в Ді 9,17) вибраний для того, щоб слухачі побачили в тому, що відбувається з Павлом, прояв волі Бога Ізраїля.
тебе наперед призначив (пор. Ді 3,20б) спізнати його волю (пор. також Гал 1,15),
бачити Праведника й чути (пор. Ді 1,4б) з його уст голос (як у в. 7);
Тут вказано на Ісуса, Праведника (від гр. hò dìkaios, пор. Ді 3,14), не називаючи його, щоб не дратувати слухачів.
Дієслова бачити і чути Лука часто вживає разом (пор. в. 15б; Ді 2,33; 4,20б; 8,6б; 19,26; пор. також Лк 2,20; 7,22, а також Ді 1,4б).

в. 15. бо будеш перед усіма людьми йому свідком (пор. Ді 1,8; пор. в. 20)…
Тож подія в Дамаску подана як покликання, що походить безпосередньо від Воскреслого. У такий спосіб Павло представлений як легітимний продовжувач місії апостолів (пор. 1 Кор 1,1), бо сповнятиме цю місію свідчення (будеш свідком) аж до краю землі (пор. Ді 1,8б). І буде свідчити перед всіма людьми; погани виразно не названі, як у Ді 9,15, згадка про них буде у в. 21, що спричинить переривання промови Павла.
…того, що ти чув і бачив (пор. 14б).
Отже, через Ананію, що є чоловік побожний за законом, доброї слави в усіх юдеїв, Лука дає нагоду юдеям Єрусалима пізнати повноваження, які Павло отримав, щоб бути апостолом поган. Павло був покликаний Богом, подібно як великі пророки Ізраїля; покликаний пізнати задум спасіння, побачити Воскреслого, що є необхідною умовою для того, щоб бути «апостолом», тобто посланцем «до людей», як його свідок. У наступному вірші, в. 16, згадується хрещення Савла, щоб довершити опис першої розповіді: там хрещення було поставлене у зв’язок з відновленням зору і даром Святого Духа (Ді 9,17– 18); тепер же воно пов’язане з взиванням імені Ісуса (ісповідництвом віри) і прощенням гріхів.

в. 16. Чому ж іще зволікаєш? (букв. «Чому… вагаєшся?»)
Встань (в. 10), охристися (пор. Ді 2,38б)
та обмий (від гр. дієслова apoloùo, мити; пор. 1 Кор 6,11) твої гріхи, призвавши його ім’я (пор. Ді 2,21; 3,6; пор. також Йоіл 3,5; Рм 10,13; 1 Кор 1,2; 2 Тм 2,22б).
Тут також пропущена виразна згадка про Ісуса, якого в хрещенні прикликали як «Господа», проголошуючи його воскресіння. Пропущено і дар Святого Духа (пор. Ді 9,17б).
Згадки про видіння, представлене тут далі (вв. 17– 21), немає в інших двох розповідях про навернення. У Ді 9,26– 30 мовилося лише про подорож Павла до Єрусалима і про те, як він покинув місто через труднощі з проповідуванням, з якими там стикнувся.

в. 17. І сталося (пор. в. 6) зо мною, як я повернувсь у Єрусалим (пор. Ді 9,26; Гал 1,18)
і молився у храмі:
Віра в Христа не відірвала Павла від юдейського благочестя.
Молитва є «передумовою» його захоплення (пор. Ді 10,9б– 10; 11,5).
я потрапив у захоплення (пор. Ді 10,10б). …
Видіння у храмі (вв. 17– 21) слідує відразу за епізодом з Дамаска; у такий спосіб навернення, що сталося в Дамаску, поставлене в прямий зв’язок з посланництвом до поган, з місією, отриманою від Воскреслого в Єрусалимському храмі. Павло-«християнин» молиться в храмі: тож немає розриву з релігією Ізраїля. Ми знову бачимо улюблені напрямки думки редактора: зв’язок між молитвою і проявом Бога, а також Єрусалим як точка відліку для універсальності спасіння.

в. 18. …І я побачив його, який до мене мовив:
Ім’я Ісуса знову пропущено.
Спішись, вийди швидко (Ді 12,7) з Єрусалиму,
бо вони не приймуть (пор. Ді 15,4) твого свідоцтва про мене.
Павло намагається виправдати свої дії, твердячи, що він пішов до поган не тому, що покинув юдаїзм, а тому, що намагався пристосуватися до промислу Бога юдаїзму. Це захист…, але й сповнення передбаченого Христом: «Вони не приймуть твого свідоцтва про мене». Пор. Ді 13,46– 48; 18,6; 28,25– 28.

в. 19. А я сказав: Господи (стосується Ісуса), та вони добре знають,
що я кидав у в’язниці та бив (пор. Ді 5,40) по синагогах (Ді 9,2, прим. 52; пор. також в. 4; Ді 8,3; 9,1– 2; 26,9– 11) тих, що вірують (пор. Ді 4,4) у тебе.

в. 20. А коли лилась кров (пор. Ді 15,20б) Стефана,…
Вжите дієслово походить від enchýno/enchýnnymi (від ekchèo [яке слід читати: «enchèo»]) і вказує на «вилиття» жертовної крові. Те саме дієслово вживається для опису вилиття Святого Духа в Ді 2,17.18 і 10,45б.
Стефан, проливаючи свою кров, у такий спосіб стає подібним до всіх пророків (пор. Лк 11,50), а особливо до Ісуса (пор. Лк 22,20б).
…твого свідка (в. 15),
Стефана названо «твоїм свідком», бо і він бачив воскреслого Господа і дав про нього свідчення, аж до смерті (Ді 7,55– 60). Гр. термін можна справедливо перекласти «твій мученик», який дуже скоро стане означати того, хто свідчить навіть даруванням власного життя (пор. Од 2,13б; 6,9б; 17,6).
то і я сам стояв при тому (пор. Ді 6,12) й похваляв (пор. Ді 8,1)
тих, що його вбивали (пор. Ді 2,23б), і стеріг їхню одежу (пор. Ді 7,58б).
Слово Воскреслого (в. 18) є провокативним і готує ґрунт для того, щоб промову перервали юдеї. За логікою оповідача, відповідь Павла  про його минуле гонителя мала б переконати юдеїв, що теперішня ревність християнина Павла не може йти врозріз з минулою ревністю (пор. 1 Тм 1,12– 17).

в. 21. Та він до мене мовив:
Іди, бо я пошлю тебе до поган (пор. Ді 7,45) далеко». Пор. також Ді 13,46– 47 [пор. Іс 49,6]; 18,6б; 26,16– 18; Рм 15,16; Гал 1,15– 16.
На велінні: я пошлю тебе (пор. Ді 9,15; пор. також Ді 3,20б) базується претендування Павла називатися «апостолом», тобто прямим посланцем від Господа до поган (пор. Рм 1,5; Гал 1,1; 2,7– 9; Еф 3,6– 8; Кол 1,25– 29; 1 Тм 2,7; тощо). Лука, хоч і відводить титул «апостола» лише Дванадцятьом (окрім як в Ді 14,4б.14), визнає цю прерогативу за Павлом.
Так Павло, посилаючись на Господній наказ (пор. також вв. 15– 16), виправдовує свою близькість з поганами, через яку йому висунули звинувачення в Ді 21,28. Згадка про поган провокує реакцію юдеїв і показує, що є справжнім каменем спотикання — те, що й погани покликані до спасіння безпосередньо Богом, без обов’язку прийняти Закон Мойсея (пор. Ді 11,18; 15,1– 4.13– 21).
^[1]      У Писанні вислів «Сталося, як…» (гр. eghèneto [від гр. дієслова ghìgnomai, породити, народити, зародитися, статися]; пор. Ді 4,5; 9,3.37; 10,10б; 16,16; 21,1; 22,17; 28,8.17) Лука вживає для введення нового епізоду. Він часто вказує на Боже втручання, яке змінює хід події.
Ізраїльтяни знають, що, починаючи від Авраама, Бог присутній у людські долі, коли береться спасти свій народ, а через нього — ціле людство. Даючи нам почути, як Павло пригадує про власне покликання, Лука пам’ятає розповіді про покликання патріархів і пророків. Лука згадує про Авраама, покликаного принести в жертву свого сина (Бут 22,1– 19), про Якова, якого повернули у свою землю (Бут 31,11– 13), а потім послали в Єгипет (Бут 46,2– 4), про місію, доручену Мойсеєві в епізоді з палаючим кущем (Вих 3,2– 10), про покликання Самуїла (1 Сам 3,4– 18). Він також пригадує покликання Ісаї (Іс 6,1– 13), а особливо покликання Єремії (Єр 1,4– 19) і Єзекиїла (Єз 1,25– 2,10). Тож шлях Павла вписується в історію, що розпочалася від Авраама, батька народу, а її сповнення об’являється в кінцевому видінні першого свідка-мученика, Стефана, який ісповідує свою віру в Сина Чоловічого, через якого приходить повна реалізація благословення Бога для народу. Але розповідь сягає далі Авраама. Тричі цитуючи слово світло (вв. 6б.9.11), Павло дає зрозуміти, що відбувається: сотворення, нове народження. Це яскраве світло дасть йому «прозріти» (в. 13), щоб дати себе охрестити і ввізвати ім’я Господнє (в. 16; пор. Ді 2,21). Друге Боже втручання сталося вслід за видінням в Дамаску, і було своєрідним продовженням захоплення, яке «сталося» з Павлом (в. 17). В Єрусалимі, коли він молився в храмі — як у день, коли його було арештовано — Павло побачив переслідуваного і прославленого Назарянина. Павла вже провадить сам Господь, який дасть йому подолати всі перешкоди з його минулого, коли він був гонителем (BR, сс. 624– 625.626).

Луці вдається майстерно вивести апологію з її розповідного контексту (жодного натяку на звинувачення в оскверненні храму), він вибудовує текст, який представляє читачеві проблему, що хвилює священного автора щодо Церкви свого часу: Церква, що складається здебільшого з необрізаних, потребує підтвердження, що її корені занурені в історію спасіння, яку провадить Бог через Ізраїля. Хіба місія до поганського світу, головну відповідальність за яку несе Павло, не вирвала з корінням поганськохристиянську Церкву з її юдео-біблійного ґрунту? Тож Лука наполягає на вірності апостола юдаїзму, в якому той глибоко вкорінений за народженням, вихованням і завзяттям (в. 3); об’явлення Воскреслого не означає розриву з минулим; як християнин і апостол Павло не покинув традицію свого народу. Сам Воскреслий, який об’явився Павлові в Єрусалимському храмі, тобто в релігійному центрі юдаїзму (вв. 17– 21), офіційно доручає йому, саме завдяки такій вірності традиції Ізраїля, бути апостолом поган. Місія до поганського світу, в результаті якої постала християнська Церква серед поган, є справді легітимною, є плодом Божої волі. Щобільше, у вв. 18– 19 аргументація обертається іншим боком: не Павло, а самі юдеї, які не приймають Євангелія, виявляють свою невірність Ізраїлю Божому. Саме минуле Павла як ревнителя Закону і гонителя християн мало б навести юдеїв на роздуми і надихнути їх повірити посланню апостола. Кожен щирий фарисей мав би чинити так само, як Павло (GR, сс. 256– 257).
Цей епізод дає зрозуміти, що наше християнське покликання полягає не в тому, чим ми просто «займаємось, щоб заробити собі на життя», а радше в тому, в який спосіб ми відповідаємо на місію, яку Бог призначає для нашого життя, або у ділах, які Бог нас просить зробити як частину його справи у світі. Водночас історія підказує, що не варто очікувати, що наші намагання бути вірними своєму покликанню не завдаватимуть нам труднощів і болю. Не всі «бачать» покликання так, як його бачимо ми. Світло, яке ми бачимо і яке сяє над нами та допомагає нам скеровувати свій шлях, може затьмарювати чи засліплювати інших. У наших намаганнях жити відповідно до нашого покликання нас можуть неправильно розуміти, навіть ненавидіти ті, яких не було покликано в такий самий спосіб, або які не почули так, як почули ми, чи не побачили так, як побачили ми. Можливо, найскладніша частина того, щоб жити своїм «покликанням», полягає не лише в наших намаганнях бути вірними Богові, але й в наших стараннях надати пояснення про себе самих нашим братам і сестрам, які не розуміють. У світі Луки світло, яке просвітило Павла по дорозі до Дамаска, засліпило багатьох, а ще більшій кількості людей розбило серця. Воно може й сьогодні робити те саме (WW, с. 188).

Просити в Господа здатності переживати «досвід» Ісуса, Сина, який помер і воскрес за нас; здатності переживати цей досвід через Писання; і не лише для того, щоб мати хороші ідеї чи святі думки, але насамперед для того, щоб зустріти Праведника і Святого, щоб «навчитися», як привести Його до братів;
Господа переконати нас в тому, що можна бути свідками лише того, що ми пережили у власному житті і в молитві. А це осягається смиренним, постійним і терплячим «відвідуванням» Святого Письма, яке здатне подолати сухість і моменти мовчання самого Слова. Так Писання стане живим Словом, об’явленням для нас і даром для інших.
Дякувати Ісусові за те, що продовжує щодня приводити нас до зустрічі зі своїм словом на літургії, а завдяки Святому Духу приводить наше серце до зустрічі зі своїм і дає нам звіщати його милосердя.
…
Мій Господи, не дай мені провести хоч один день, не шукаючи Тебе в Твоєму Слові. А Ти промовляй до мого серця, щоб воно не припиняло служити тобі і свідчити про Тебе. Як каже Магдален Дельбрель «Існує беззаперечна необхідність виразно звіщати слово, очевидна необхідність, бо лише ми (з Твоєю допомогою) можемо дати те, до чого вони (віруючі, а особливо невіруючі) не відчувають ні потреби, ні бажання, ні смаку». Амінь (LD, с. 316).