Як Ісус рішуче здійснив подорож до міста свого мучеництва (пор. Лк 9,51б; 13,33), так і Павло твердо постановив вирушити в Єрусалим, попри трагічні передбачення. У тому місті він має скласти свідчення вірності Ісусові. Таким є істинне і остаточне значення об’явлення Духа, який веде його на цьому шляху. У такому богословському обрамленні стають зрозумілими всі подробиці, навіть ті, які можуть здаватися суперечливими чи незначними, якщо їх взяти окремо.

Отже, Павло крокує слідами Мученика найвищою мірою, якому він посвятив своє життя і за якого ладен померти. У цьому портреті апостола, окрім легкого і зрозумілого ідеалізування, відчувається захоплення і симпатія, з якими Лука ставиться до цієї історичної особистості, яку він знову пропонує як взірець для християн і місіонерів (RF, с. 604.607).

1    І розлучившися з ними, ми попливли простою дорогою і прибули на Кос, а другого дня на Родос, звідси ж — у Патару.

2    Найнявши корабель, що плив у Фінікію, ми сіли і попливли.

3    Коли виринув перед нами Кіпр, ми лишили його ліворуч і попливли в Сирію та й пристали до Тиру, бо там мав корабель скинути вантаж.

4    А знайшовши учнів, ми перебули там сім день. Вони під впливом Духа говорили Павлові не йти в Єрусалим.

5    Коли скінчились нам дні побуту, ми вирушили, і як ми йшли, то нас проводжали всі з жінками і дітьми аж за місто. На березі ми стали на коліна і помолилися.

6    Потім поцілували ми одні одних на прощання і сіли на корабель; вони ж вернулися додому.

7    А ми, скінчивши плавбу, прибули з Тиру у Птолемаїду і, привітавши братів, перебули в них один день.

8    На другий день ми далі вибралися у дорогу і, прибувши в Кесарію, увійшли в дім Филипа євангелиста, одного з сімох, і зосталися в нього.

9    Було ж у нього четверо дочок-дівчат, які пророкували.

10  І коли ми більше днів перебули, якийсь пророк, Агав на ім’я, прибув з Юдеї.

11  Він прийшов до нас і, взявши пояс Павла, зв’язав собі руки й ноги та й мовив: «Святий Дух каже це: Отак юдеї зв’яжуть В Єрусалимі того чоловіка, що йому належить цей пояс, і видадуть в руки поган.»

12  Коли ми це почули, заходилися просити, ми й тамошні, щоб він не йшов до Єрусалиму.

13  Тоді Павло озвався: «Що ви робите, плачучи і надриваючи моє серце? Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса.»

14  Коли ж годі було його переконати, ми погодилися, кажучи: «Нехай буде воля Господня.»

Розповідь, яку перервано промовою до пресвітерів Ефеса, продовжується новим фрагментом з «подорожнього щоденника», в якому уточнено морський маршрут і зупинки на ньому, які позначають напрямок (варто прослідкувати в карті, стор. 713). Після опису відрізків маршруту маємо передбачення про долю Павла і описи зворушення учнів. Водночас, цей уривок показує, що Павло свідомо йде назустріч небезпеці, бо впевнений, що кориться Духові і служить братам.

Розповідь знову повертається до першої особи (пор. Ді 16,10, прим. 80), починається третя з чотирьох «секцій з ми» (Ді 16,10– 17; 20,5– 15; 21,1– 18 і 27,1– 28,16).

в. 1. І розлучившися (пор. Ді 20,30б) з ними,

ми попливли (в. 2б; пор. Ді 13,13) простою дорогою (букв. «рухаючись прямо»; пор. Ді 16,11)

Букв. «Коли ж сталося (пор. Ді 22,6, прим. 113), що ми попливли, віддалившись від них, рухаючись прямо…».

і прибули на Кос, а другого дня на Родос, звідси ж — у Патару (один варіант додає: «і в Мири», пор. Ді 27,5б, прим. 122)^[1].

Під час першої частини подорожі, тобто до Патари, корабель рухається більш-менш по контуру південно-західного узбережжя Малої Азії, проходячи поміж групою островів Споради, з яких згадані Кос і Родос.

У Патарі Павло та його товариші зуміли сісти (в. 2) на торговельний корабель з більшою вантажомісткістю (який завантажує і розвантажує товари, пор. в. 3б), який пливе до портів римської провінції Сирія (Фінікія).

в. 2. Найнявши корабель (вв. 3б.6; пор. Ді 20,13), що плив у Фінікію (пор. Ді 11,19, прим. 61), ми сіли (в. 4б; пор. Ді 20,18б) і попливли (в. 1).

в. 3. Коли виринув перед нами (букв. «побачивши здалека», від гр. дієслова anaphàino) Кіпр (пор. Ді 11,19б, прим. 62), ми лишили його (пор. Ді 6,2б) ліворуч (від гр. euònymos, букв. «з добрим передвістям», тобто «ліворуч»)

і попливли (пор. Ді 13,4б) в Сирію (пор. Ді 18,18; 20,3) та й пристали до Тиру (в. 7)^[2], бо там мав корабель (в. 2) скинути вантаж (від гр. дієслова apophortìzo).

Помітно, що Лука добре знає мореплавну термінологію.

в. 4. А знайшовши (від гр. дієслова aneurìsko, виявити, знайти після пошуків) учнів (пор. Ді 6,1), ми перебули там сім день (пор. Ді 20,6б).

Спільноти Фінікії, серед яких й спільнота Тира, були засновані гелленістами, тими, «що були розсипалися через гоніння з приводу Стефана» (Ді 11,19), Павло і Варнава вже раз відвідали їх, коли їхали на Єрусалимський собор (Ді 15,3).

Вони під впливом Духа

Вислів під впливом Духа (гр. dià toù pnèumatos, через…) не означає, що йдеться про «накази Духа» (пор. в. 11; Ді 20,22– 23), натомість мовиться про пророцтва щодо випробувань, які чекають на Павла. Через ці пророцтва християни намагалися відмовити Павла від його наміру (вв. 12.14).

говорили Павлові не йти (в. 2) в Єрусалим (в. 12б).

в. 5. Коли скінчились нам дні побуту, ми вирушили, і як ми йшли,

то нас проводжали (пор. Ді 15,3) всі з жінками і дітьми аж за місто.

На березі (від гр. aighialòs, пор. Ді 27,39.40б) ми стали на коліна і помолилися (пор. Ді 7,60; пор. також Ді 1,14).

в. 6. Потім поцілували ми одні одних на прощання

і сіли на корабель (в. 2); вони ж вернулися додому (гр. éis tà ídia, що може означати: «кожен [повернувся] до своїх справ, до свого, до своєї роботи, до своєї оселі»; пор. Йо1,11; 16,32; 19,27б).

в. 7. А ми, скінчивши плавбу (від гр. ploùs, пор. Ді 27,9.10б),

прибули з Тиру (в. 3б) у Птолемаїду^[3]

і, привітавши братів (пор. Ді 1,14б, тобто християн, на відміну від людей з Тира, яких Лука називає просто учнями, mathetài [пор. в. 4]), перебули в них один день.

в. 8. На другий день ми далі вибралися у дорогу

Зійшовши на берег, невелика групка вітає братів і відразу рушає далі наземним шляхом, щоб через 24 години прибути в Кесарію, що на відстані близько 50 км звідти.

і, прибувши в Кесарію (пор. Ді 8,40б, прим. 50),

увійшли в дім Филипа євангелиста (пор. Ді 8,5, прим. 43), одного з сімох (пор. Ді 6,3– 6),

Тут знову зустрічаємо Филипа євангелиста (від гр. hò euanghelistès, рідкісний термін в НЗ, вжитий лише в Еф 4,11 і 2 Тм 4,5), за розповіддю Ді 8,40, Филип залишився в Кесарії («Филип… по дорозі звіщав Євангелію всім містам, аж поки не прийшов у Кесарію»). Його не слід плутати з апостолом Филипом (Йо 1,43б– 46; 6,5.7; 12,21– 22; 14,8– 9), згаданим лише в Ді 1,13 (в списку апостолів).

Ймовірно, це вперше Павло і Филип зустрілися після мучеництва Стефана, що сталося понад двадцять років тому.

і зосталися (пор. Ді 5,4) в нього.

в. 9. Було ж у нього четверо дочок-дівчат (від гр. parthènos, дівчина на виданні або у стані посвяти божеству, тобто діва), які пророкували (букв. «четверо пророкуючих дочок-дівиць»; пор. Ді 2,17 [= Йоіл 3,1– 2]).

Четверо дочок Филипа, ймовірно, наділені харизмами, вони беруть слово на літургійних зібраннях, щоб заохочувати до молитви чи втішати спільноту (пор. 1 Кор 14,3; пор. також Еф 5,18б– 19; Кол 3,16). Не виключено, що терміном «пророчиці» окреслювали певну роль, якось визначену в межах спільноти та пов’язану зі звіщанням і катехизою (RF, с. 606, прим. 6). Пор. 1 Кор 11,5, де є припущення, що там були жінки-пророчиці [незважаючи на те, що Павло каже в 1 Кор 14,34: «[жінки] нехай мовчать, їм бо не дозволено говорити!»]. Пор. також Лк 1,41б– 42: «Єлисавета сповнилася Святим Духом і викликнула…»; і Лк 2,36, де мовиться про Анну, вдовицю, якій дано титул «пророчиця».

Про наявність пророків вже мовилося в Ді 11,27; 13,1; 15,32; 19,6б.

в. 10. І коли ми більше днів перебули,

якийсь пророк, Агав на ім’я (пор. Ді 11,28), прибув з Юдеї (пор. Ді 1,8б).

Хоча Агав представлений тут, так ніби з’являється в розповіді вперше, ймовірно, що мова про того самого чоловіка (який прийшов з Єрусалима в Антіохію), котрий звістив «Духом, що на всім світі має бути велика голоднеча, яка й настала за Клавдія» (Ді 11,28).

в. 11. Він прийшов до нас і, взявши пояс Павла, зв’язав собі (в. 11б; пор. Ді 9,2б) руки й ноги та й мовив:

Як і пророки СЗ, Агав починає своє послання, яке має передати, символічними діями. Взявши довгий пояс Павла, він зав’язав його на вузол довкола ніг і рук. Ця дія є символічною, схожою на те, як чинили інші пророки (пор. Ахія, в 1 Цар 11,29н; Ісая, в Іс 8,1– 4; 20,2н; Єремія, в Єр 13,1н; 18,1н; 19,1н; 27,1н; Єзекиїл, в Єз 4– 5 тощо).

Пояс (гр. zòne) був довгою смугою тканини, якою підперізувалися; за ним можна було також зберігати гроші і цінні предмети (пор. Мт 10,9б; Мр 6,8б).

«Святий Дух каже це (пор. Ді 20,23):

Лука християнізує біблійну формулу: «Господь промовив» (пор. Іс 3,16; Єз 4,13; Ам 3,11; 5,16; Наум 1,12; Аг 1,7; Зах 1,16); вона добре відображає його концепцію: на пророче слово надихає Святий Дух. Пор. також Од 2,1.8.12.18; 3,1.7.14.

Отак юдеї (пор. Ді 9,23б) зв’яжуть (в. 11) в Єрусалимі

того чоловіка, що йому належить цей пояс,

і видадуть (пор. Ді 2,23) в руки поган».

Ці слова нагадують пророцтво Ісуса про свої страсті (пор. Лк 9,44б; 18,32). Передчуття того, що на апостола чекає страждання, стає все сильнішим і виразнішим (пор. також Ді 28,17б).

в. 12. Коли ми це почули, заходилися просити (закликали, благаючи…; пор. Ді 2,40), ми й тамошні,

щоб він не йшов до Єрусалиму (в. 4б; пор. також Мт 16,22).

в. 13. Тоді Павло озвався:

У зах. тексті: «Та, обернувшись до нас, Павло сказав…».

«Що ви робите, плачучи і надриваючи моє серце (пор. Ді 2,37)?

Цей образ не є біблійним, як і тема про переконування; вони є частиною класичних зразків грецької літератури.

Таж я готовий не тільки бути зв’язаний,

але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (пор. Ді 3,6; пор. також Ді 20,24; а ще Флп 3,10; Кол 1,24 тощо).

в. 14. Коли ж годі було його переконати (пор. Ді 5,36б),

ми погодилися (пор. Ді 11,18), кажучи: «Нехай буде воля Господня».

Це слова Ісуса в Гетсиманському саду (пор. Мт 26,39б.42б; Мр 14,36б; Лк 22,42б) і слова з молитви «Отче наш» (Мт 6,10), які виражають не безмовне підкорення якомусь фатуму, а покірне прийняття милосердного Божого задуму (пор. Ді 18,21).

Цього разу вже не буде ані розпачливих прощань, ані молитов на колінах (пор. Ді 20,36– 38). Битва завершена. Повернувся спокій. У просторі свободи пророчого послання кожен може довіритися Божому задуму, який виходить за межі бачення усіх (BR, с. 585).

^[1]       Острів Кос (Còo, гр. Kôs), один зі Спорадів, увійшов до Риму в 197 р. до Р. Хр. Був відомий як батьківщина Гіппократа (бл. 460– 380 рр. до Р. Хр.), батька медицини, і храмом Асклепія, Asclepèion, (Ескулап у римлян), грецького бога медицини, ймовірно, на цьому острові оселився Гомер. Острів також славився своєю бібліотекою (у часи Птоломеїв, ІІІ століття до Р. Хр.), виробництвом мазей, пурпуру і своїми винами. Він також згаданий разом з Родосом в 1 Мак 15,23.

Острів Родос (гр. Ròdos; назва походить від грецького слова ròdon, що означає троянда) — найсхідніший з-поміж найбільших островів Егейського моря; він відомий Колосом Родоським — статуєю бога Геліоса (знищена землетрусом в 227/226 р. до Р.Хр.), — який височів над його портом (одне з семи чудес світу, пор. Ді 19,24, прим. 100б). У часи біблійної розповіді він був видатним осередком культури і науки. Цезар і Ціцерон їздили туди, щоб вивчати риторику і філософію. Навіть сам Тиверій усамітнювався на острові з 6 р. до Р.Хр. по 2 р. по Р.Хр.

Порт Патара (гр. Pàtara/Arsinòe, сьогодні Гелеміш в Туреччині), квітуче морське і торгове місто на південно-західному узбережжі Лікії на берегах Середземного моря, відоме в античності храмом Аполлона зі священним оракулом, який поступався за популярністю лише храму в Дельфах. У часи Адріяна на березі стародавнього порту було зведено величезне зерносховище (вісім розташованих поряд складів, з’єднаних між собою), а прямуючи до моря, ще й сьогодні можна побачити те, що збереглося від надзвичайного циліндричного маяка (Нерон 64– 65 рр. по Р.Хр.). Патара — батьківщина св. Миколая, який згодом став єпископом в сусідніх Мирах (пор. Ді 27,5б, прим. 122).

^[2]       Місто Тир (гр. Týros, в. 7; пор. також Ді 12,20, прим. 68) — дуже давній фінікійський порт (пор. Ді 11,19б, прим. 61), нині в Ливані (арабська назва Sur, єврейська Tzor). Місто розташоване вздовж берега за 88 км на південь від Бейрута. Вигідне географічне розташування сприяло тому, що місто процвітало завдяки торгівлі склом, кедровою деревиною, а насамперед пурпуром, барвником, який виготовляли з морських молюсків, і використовували для фарбування тканин для аристократів. За біблійною розповіддю (1 Цар 9,10– 12; Іс 23,1– 18), воно забезпечувало деревиною і робітниками будівництво храму Соломона в Єрусалимі. Жителі Тира розширили власну торговельну мережу по всьому Середземномор’ю і побудували колонії на Сицилії (серед яких Палермо і Трапані), в Сардинії, на Іберійському півострові і в Північній Африці. Найважливішою з цих колоній був, без сумніву, Карфаген, заснований у 814 р. до Р.Хр. групою переселенців під проводом, за грецькою історіографією, цариці Дідони. Як облогу Навуходоносора (586– 573 рр. до Хр.), так і цілковите знищення Олександром Македонським (332 р. до Хр.) цього міста передвіщали пророцтва у книзі Єзекиїла (пор. Єз розділи 26– 28). Місто було відбудоване за Селевкідів, а у 64 р. до Р.Хр. стало римським і належало до провінції Сирія. За імператора Септимія Севера місто стало колонією, а  водночас осередком літературних і філософських студій. Однак в останні століття місто ввійшло в довгий період занепаду через паралельний розвиток сусідніх портових міст — Акко в Палестині, Сидона і Бейрута в Ливані.

У Синоптичних євангеліях Тир згаданий як місце, де Ісус зціляє дочку жінки-ханаанянки (Мр 7,24– 30; Мт 15,21– 28); а потім через скорботний плач в стилі пророків (пор. Мт 11,21– 22; Лк 10,13– 14; пор. також в СЗ: Ам 1,9– 10; Зах 9,2– 4) над Тиром і Сидоном [пор. Ді 27,3, прим. 121].

 

^[3]       Стародавнє Акко зберегло свою назву до сьогодні, його ще називали Птолемаїда (гр. Ptolemàis) на честь Птоломея Філадельфа. У часи Павла воно щойно стало Colonia Claudia Felix Ptolemais. Потім у часи хрестоносців (а іноді й сьогодні в християнському середовищі) воно називалося Сен-Жан д’Акр. У НЗ воно згадане в Суд 1,31; 1 Мак 5,14– 15.22; 11,22– 24; 12,45– 48.

В давні часи Акко славилося виробництвом скла. Це було портове місто Фінікії, розташоване найдалі на південь (пор. Ді 11,19б, прим. 61), і один з найважливіших природних портів Палестини. Його називали «Ключем до Палестини» через вигідне розташування на узбережжі, яке плавно переходить у рівнину Ездрелон (Єзреель-долина). Хрестоносці зробили Сен-Жан д’Акр своїм головним портом причалювання в Палестину. Воно було останньою опорною точкою Держави хрестоносців і впало наприкінці кривавої облоги, яку здійснили в 1291 році мамлюки султана Аль-Маліка Аль-Ашрафа Халіля.

Старе місто Акко (Сен-Жан д’Акр), розташоване за 14 км на північний-схід від Хайфи, було включене до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. У «Плані поділу Палестини», розробленому ООН в 1947 р., Акко було включено до територій, які мають відійти до Арабо-палестинської держави. 17 травня 1948 року його окупувала Держава Ізраїль, яка відтоді здійснює над ним власний суверенітет.

Своїм послухом Духові Павло, відчуваючи, що той його переміг (пор. Ді 20,22) і допомагає йому відкласти вбік всі тривоги щодо власного добробуту і особистої безпеки, щоб іти за Божим проводом, показує свою «єврейськість», свою приналежність до народу, який в усі часи старався слухати Бога і виявляти йому послух, навіть тоді, коли світ рухався в іншому напрямку, навіть тоді, коли вірність Господу означала великі страждання. Павло нехтує, хоч і з тяжким серцем, всіма закликами до обережності і, згідно з Божою волею, виходить назустріч своєму майбутньому. Він вже є людиною «відстороненою», а тому може найкраще розпізнати Божу волю. Коли є така відстороненість, можна з найбільшою прозорливістю розпізнати те, до чого кличе Господь. Поки ти не є відстороненим, ти можеш сплутати свою волю з волею Бога. Поки ти не молишся наполегливо, щиро, радісно: «Нехай буде воля твоя» (пор. в. 14; Мт 6,10), ти завжди перебуваєш в небезпеці того, що тебе щось може засліпити… Відстороненість і покора дадуть тобі змогу відчути себе «переможеним Духом» (пор. Ді 20,22) і зробити своє життя таким, яким хоче його бачити Господь: свідченням його любові навіть для теперішнього покоління (LD, сс. 304– 305).

Просити благодаті (дару) здорового розрізнення, щоб не плутати дух світу з Божим Духом, наші бажання з Божим бажанням, добрі почуття з рішеннями, що їх Господь приготував для нас і для свого Царства.

Дякувати Господу за те, що своїм Духом «прив’язує» нас до себе, щоб мати нагоду провадити нас надійною рукою посеред численних світських імпульсів.

…

Господи, чини зі мною за Твоїм словом: чи коли я зустрічаю прихильність тих, які мене знають і зичать добра, чи коли не зустрічаю розуміння. Дай мені дивитися на Тебе і на Твою пресвяту волю, щоб визнати, що Ти мій Господь, що моє життя довірене Тобі, що все — Твоє, що я можу довіритися Тобі і довірити Тобі всі свої справи, свою сутність, своє майбутнє, свої сподівання. Укріпи мою волю, щоб я ніколи не відступав від того, чого Ти бажаєш, навіть коли інші не йдуть зі мною чи не визнають моїх дій. Амінь (LD, с. 305).