Промова в Мілеті є третьою великою промовою Павла в Діяннях. Перша була виголошена в Антіохії Пісідійській до євреїв з діаспори (Ді 13,16– 41); друга — на Ареопазі в Атенах і була звернена до освічених поганських кіл (Ді 17,22– 31).

Ця промова адресована до провідників Церкви, якій він, Павло, присвятив найбільше старань. Вона — віха на шляху поширення християнства — позначає поворотний історичний момент, бо завершує період апостольського заснування Церкви і відкриває період історичної тяглості, запорукою якої є вірність моделі, що її залишив апостол. Автор Діянь усвідомлює, яку роль відіграє ця сторінка в його творі. Тому він вклав у неї всі свої старання, щоб подати вражаючий, сповнений особливого змісту синтез духовного спадку, пов’язаного з постаттю і місіонерською діяльністю Павла (RF, с. 584).

17  З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви.

18  Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив: «Ви знаєте, як з першого дня, коли я вступив у Азію, увесь час поводився я з вами,

19  служивши Господеві в повній покорі, в сльозах та у напастях, що їх я зазнав від підступів юдейських;

20  як я не ухилявся ні від чого, що могло бути вам корисним, щоби вам звіщати та навчати прилюдно і по домах,

21  засвідчуючи юдеям та грекам, щоб повернулися до Бога й увірували в Господа нашого Ісуса.

22  І ось тепер, зв’язаний Духом, я йду в Єрусалим, не відаючи, що там мене спіткає,

23  — тільки, що Дух Святий мені свідчить у кожнім місті, кажучи, що мене кайдани і муки чекають.

24  Та я життя моє ні за що вважаю, щоби лише закінчити шлях свій і службу, що я прийняв від Господа Ісуса, — звіщати Євангелію Божої благодаті.

25  І ось тепер я знаю, що ви не бачитимете вже більше обличчя мого, ви всі, між якими я пройшов, проповідуючи Царство.

26  Тому й свідкую перед вами нині, що я – чистий від крови всіх.

27  Я бо не ухилявся вам об’явити всю волю Божу.

28  Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною.

29  Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада.

30  Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів.

31  Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день, не переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум.

32  А тепер передаю вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими.

33  Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого.

34  Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки.

35  У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам’ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: «Більше щастя — давати, ніж брати.»

36  Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав молитися.

37  Усі тоді ревно заридали і, припавши Павлові на шию, цілували його,

38  смуткуючи найбільше з-за сл ів, які він сказав, що вже більше не побачити їм його обличчя. І вони провели його до корабля.

Ця промова — єдина, що звернена до християн і, на думку більшості коментаторів, повністю створена Лукою, хоч і містить деякі відлуння з послань Павла (BR, с. 574, п. 203).

Структура цього уривка побудована за взірцем прощальної промови, духовного заповіту (пор. в СЗ заповіти Якова в Бут 47,29– 49,33; Мойсея у Втор 32,1– 43; Ісуса Навина в ІН 23,2– 24,28; Самуїла в 1 Сам 12,1– 25; Товита в Тов 14,4– 11; Маттатії в 1 Мак 2,49– 70; а також заповіт Ісуса в Лк 22,21– 37; Йо 13,31– 17,26).

У цій своїй «прощальній промові» Павло пригадує те, що він зробив для Церков Азії (вв. 18– 21), описує, в якому він становищі і на що налаштований (вв. 22– 24), скеровує погляд в майбутнє (вв. 25– 31) і завершує деякими важливими рекомендаціями (вв. 32– 35). Промова охоплена передчуттям Павла про випробування, які на нього чекають, і виявляє його пастирську турботливість (СММ, с. 272).

Цей уривок знову перериває, як і Ді 20,7– 12, опис подорожі, який продовжився в Ді 20,13– 16, і знову буде у Ді 21,1.

в. 17. З Мілету (пор. Ді 20,15б, прим. 104) він послав у Ефес (пор. Ді 18,19, прим. 94) і прикликав (пор. Ді 7,14) пресвітерів (пор. Ді 11,30) Церкви (в. 28; пор. Ді 5,11, прим. 28).

Пресвітери, відповідальні за Церкву в Ефесі, долають 120 км (60 туди і 60 назад), щоб відповісти на запрошення Павла.

Твори кінця І століття по Р.Хр. засвідчують існування християнських спільнот за межами Палестини, якими управляли пресвітери (пор. 1 Тм 5,17.19– 20; Тит 1,5– 9).

в. 18. Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив:

«Ви знаєте (пор. Ді 10,28),

як з першого дня (пор. Флп 1,5б), коли я вступив (від гр. дієслова epibàino, зійти, ступити; пор. Ді 21,2б.4б; 25,1; 27,2) у Азію (пор. Ді 6,9, прим. 34),

увесь час поводився я з вами (пор. 1 Кор 2,3– 5; 9,20– 23; Флп 3,17; 1 Сол 1,5б– 7; 2,6– 12) [букв. «як я був з вами»],

Зах. текст додає: «близько трьох років чи навіть більше».

в. 19. служивши (від гр. дієслова doulèuo, служити [пор. Ді 2,18], що означає повну залежність невільника від свого господаря, підпорядкування підданого своєму цареві чи цілковите зобов’язання людини перед своїм Богом) Господеві (пор. Рм 7,6; 12,11б; 14,18; пор. також Рм 1,1; Гал 1,10б; Флп 1,1; 2,22)

в повній покорі (від гр. tapeinofrosýne, покора як плід мудрості; пор. Еф 4,2; Флп 2,3; Кол 3,12; 1 Пт 5,5; пор. також Мт 11,29; 1 Сол 2,1– 12…),

в сльозах (в. 31, від гр. dàkryon, пор. 2 Кор 2,4; Флп 3,18; Євр 5,7) та у напастях (від гр. peirasmòs, спокуса, пор. Лк 22,28б; 1 Кор 10,9.13; Гал 4,14; 6,1б; 1 Сол 3,5),

що їх я зазнав від підступів (пор. Ді 9,24) юдейських (пор. Ді 9,23б);

Сльози апостола пов’язані з сумними випадками, що траплялися в його відносинах із заснованими ним спільнотами (пор. 2 Кор 2,4– 5; Флп 3,18). Про пережиті ним напасті з ефеського періоду є лише згадка без жодних уточнень (пор. 1 Кор 15,32; 2 Кор 1,8– 10; 2 Кор 11,23– 27; Флп 1,12– 17; 1 Сол 1,6; 2,14– 16).

в. 20. як я не ухилявся (в. 27, від гр. дієслова hypostèllo, уникати, відхилятися) ні від чого, що могло бути вам корисним,

щоби вам звіщати (в. 27; пор. Ді 14,27) та навчати (пор. Ді 2,42) прилюдно і по домах [«з дому в дім», пор. Ді 5,42] (Пор. 2 Тм 4,2),

в. 21. Засвідчуючи (вв. 23.24б; пор. Ді 8,25; пор. також Ді 1,8)

юдеям (Ді 2,14– 36; 13,16– 41) та грекам (Ді 14,5– 17; 17,22б– 31),

Юдеї та греки згадані разом тут і в Ді 14,1б; 18,4б; 19,10.17; пор. також Рм 1,16; 2,9– 11; 3,9; 9,24; 10,12– 13; 1 Кор 1,23– 25; 10,32; 12,13; Гал 3,28– 29.

Зверніть увагу на хіазм; і справді, на початку вірша сказано: засвідчуючи (спершу) юдеям та (потім) грекам; тепер же повернулися (наведене першим) стосується греків, а увірували — юдеїв.

щоб повернулися до Бога (пор. Ді 2,38; стосується греків) й увірували (пор. Ді 3,16) в Господа нашого Ісуса (пор. Гал 2,16; стосується юдеїв).

Лука вживає незвичний вираз eis theòn metànoian (повернулися (навернулися) до Бога), що наводить на думку, що за ним стоїть дієслово epistrèpho (змінювати напрямок, звертатися до Бога, пор. Ді 2,38; 3,19; 26,18.20), що передбачає відхід від ідолів (пор. Ді 14,15).

Віра і навернення мають іти разом (пор. Мр 1,15б). Греки-погани спершу мають навернутися до єдиного Бога і повірити з юдеями, що Ісус — це воскреслий Господь.

Таким є підсумок проповідування Павла (пор. Ді 17,30– 31; 1 Сол 1,9– 10).

в. 22. І ось тепер (вв. 25.32; пор. Ді 15,10), зв’язаний Духом (гр. dedemènos [пор. Ді 9,2б] egò tó pnèumati, букв. «зв’язаний/поневолений я Духом»),

я йду в Єрусалим (пор. Ді 19,21; 20,16; 21,4б.15; пор. також Ісус в Лк 9,51б),

Павло, віддаючись під провід Духа («під поштовхом / в’язень Духа»), який дає йому зрозуміти, якою є воля Божа, і спонукає його цій волі підкоритися [відлуння від «треба було…» з передвіщень страстей в Євангеліях], йде в Єрусалим…

Пор. також втручання Святого Духа в Ді 13,2б: «Відлучіть мені Варнаву і Савла на діло, до якого я їх покликав».

не відаючи, що там мене спіткає,

Наступний вірш починається грецькою: … «Окрім (гр. plén) того, що Дух Святий, у кожнім місті…».

в. 23. — тільки, що Дух Святий (пор. Ді 2,4)

мені свідчить (в. 21; букв. «мене попереджає [дає мені свідоцтво]») у кожнім місті, кажучи,

що мене кайдани (від гр. desmòs, кайдани, в’язниця; пор. Ді 9,2б; пор. також Флп 1,17б) і муки (пор. Ді 7,10) чекають (пор. Ді 5,4).

в. 24. Та я життя моє ні за що вважаю (пор. Ді 2,41б; пор. також в Лк 9,24),

Складно побудована фраза. Її ще можна перекласти: «Я не надаю жодного значення власному життю» (пор. Ді 15,26; 21,13; Флп 1,21– 23), або: «Я вважаю, що моє життя не вартує того, щоб брати його до уваги (щоб про нього говорити)»; а ще: «Я зовсім не зважаю на життя, воно не становить для мене жодної цінності ».

Це твердження пригадує вислів Ісуса: «хто своє життя погубить ради мене, той його знайде» (Мт 16,25б; Мр 8,35б; Лк 9,24б).

щоби лише закінчити (від гр. дієслова teleiòo, сповнити, довести до кінця, пор. Йо 4,34б; 17,4) шлях свій (пор. 1 Кор 9,24– 27; Гал 2,2б; Флп 2,16б; 3,12– 14; пор. також 2 Тм 4,7: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг…»)

і службу (пор. Ді 1,17б), що я прийняв від Господа Ісуса (пор. Кол 4,17),

звіщати (в. 21) Євангелію (добру новину, пор. Ді 15,7б) Божої (пор. Рм 1,1б; 15,16; 2 Кор 11,7б) благодаті (в. 32; пор. Ді 2,47).

Павло турбується лиш про те, щоб сповнити доручення, яке він отримав від Господа, «службу» (diakonìa), що визначає його історичну роль апостола: «свідчити про радісну звістку дарованої Божої любові» (RF, с. 589).

в. 25. І ось тепер (в. 22) я знаю (в. 29), що ви не бачитимете вже більше обличчя мого (в. 38),

Через згадане минуле і передбачене похмуре майбутнє урочисте звернення набуває тепер форми прощальної промови (пор. 2 Тм 4,6– 8).

Мова не лише про те, що Павло планував від’їхати до Іспанії (пор. Рм 15,24– 28), він ще й висловлює своє передчуття, яке, однак, не мало справдитися — він зміг повернутися в Ефес і залишив там Тимотея (1 Тм 1,3).

ви всі, між якими я пройшов, проповідуючи (пор. Ді 8,5б) Царство (пор. Ді 1,3б) [як у Ді 28,31].

в. 26. Тому й свідкую (від гр. дієслова martýromai; пор. Ді 23,11б; 26,22; пор. також Ді 1,8) перед вами нині,

що я — чистий  від крови (в. 28б; пор. Ді 15,20б) всіх (пор. Ді 18,6, а також слова Пилата, в Мт 27,24б).

У попередньому перекладі СЕІ було: «я не маю вини перед тими, які би загинули», але в грецькому оригіналі зовсім не мовиться про загибель. Насправді, у тексті йдеться, що Павло зробив те, що мав зробити: бути чистим від крови (гр. katharòs apò toù hàimatos) якоїсь людини означає не бути відповідальним за її долю чи за її життя, означає визнавати її дорослою, відповідальною за саму себе (DA, с. 129). Найкраще коментує цей вислів притча Єзекиїла, де пророка порівняно з вартовим, який має доручення від Бога попередити народ про небезпеки, які над ним нависають; якщо він подає сигнал тривоги, а народ не звертає уваги і гине, то сам винен за свою кров, а не пророк (пор. Єз 33,2– 9). Невипадковим є таке зіставлення між пророком і пастирем. Він має завдання довести до відома людей всі вимоги Божої волі, нічого не опускаючи, не замовчуючи і не корегуючи з обережності. Інакше він сам буде відповідальним за погибель, якій іде назустріч його спільнота (пор. Єз 3,18– 21). Пресвітери мають не лише звітувати за тих, кого їм було доручено, але й відповідати перед Богом за ту спільноту, за яку сам Бог взяв на себе особисте зобов’язання. Адже Святий Дух поставив їх хранителями християнської спільноти, що є «Божим зібранням, ekklesìa», яку він взяв собі у власність «кров’ю  власного Сина» (RF, сс. 590– 591).

в. 27. Я бо не ухилявся (в. 20)

вам об’явити (в. 20) всю волю (пор. Ді 2,23) Божу.

Проповідник Євангелія свідомий того, що показав їм дорогу спасіння, звіщаючи їм всю волю Божу. Тепер же настала їхня черга нею жити.

Пригадавши про власну місію, Павло переходить до настійливого напоумлення про те, щоб його слухачі вірно виконували свою. Це серце його промови.

Приклад Павла має стати для них джерелом натхнення, а їхня вірність стане ознакою того, що вони засвоїли його науку і його перестороги (LE, с. 246).

в. 28. Зважайте (пор. Ді 5,35) на самих себе й на все стадо (від гр. pòimnion, пор. в. 29б; пор. також Лк 12,32; 1 Кор 9,7б; 1 Пт 5,2– 3),

над яким Дух Святий (пор. Ді 13,2) поставив вас єпископами (пор. Йо 21,15– 17; Ді 1,20б),

В італійському перекладі слово хранителі (наглядачі, сторожові), яке Лука вживає лише тут, є перекладом гр. терміну epìskopoi, але ще не в сучасному значенні слова «єпископи». Вони є відповідальними за спільноту: саме до такої функції їх покликано покладенням рук апостола (пор. Ді 14,23; Флп 1,1б; Тит 1,7– 9; 1 Тм 3,2– 7; 1 Пт 2,25)^[1].

щоб пасли (від гр. дієслова poimàino, пор. 1 Пт 5,2) Церкву (в. 17) Божу (гр. tèn ekklesìan toù theoù; пор. 1 Кор 1,2; 10,32б; 11,16б.22; 15,9б; 2 Кор 1,1; Гал 1,13б; 1 Сол 2,14; 2 Сол 1,4; 1 Тм 3,5б.15),

Контекст нагадує Пс 74,1– 2: «Чому відкинув, Боже, нас навіки, палає гнів твій на овець твоєї пастви? Згадай твою громаду, яку ти придбав собі віддавна».

Пор. Йо 10,11.14.16б: «Я — добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе… Я… знаю своїх, а мої мене знають… і вчують вони мій голос, —  і буде одне стадо й один пастир!»^[2].

що її він придбав (від гр. дієслова peripoièo, пор. 1 Пт 2,9; пор. також Гал 1,4; Од 5,9) кров’ю (в. 26б) власною (іт. власного Сина) (пор. Ді 5,28б; Еф 1,7; 2,13; Кол 1,20; Євр 9,12б; 13,12; пор. також Рм 3,25; 5,9; 8,32; Од 1,5б; 5,9б; 12,11; а також Лк 22,20б).

Гр. текст наводить букв. «кров’ю власною» (гр. diá toú háimatos toú idíou)… Кров’ю Бога?!

Така відважна еліптична конструкція — єдина в НЗ: в жодному іншому місці не мовиться про кров «Бога»! Тому деякі переписувачі вважали за потрібне виправити цей текст, пишучи: кров’ю власного Сина. Але навіщо перекреслювати вислів з таким сильним впливом таїнства воплочення і хреста, євангельського парадокса Бога, який віддав своє життя, щоб вирвати нас з тенет смерті? (LE, с. 247).

в. 29. Я знаю (в. 25), що по моїм відході (від гр. àphixis) ввійдуть поміж вас вовки (від гр. lýkos; пор. Мт 7,15б; 10,16; Лк 10,3б; Йо 10,12; пор. також Єз 22,27; Дідахе 16,3) хижі (від гр. barýs, жорстокий; пор. Ді 25,7),

Вже Ісус так називав фальшивих пророків (Мт 7,15).

А потім Лука, ймовірно, вкладає в Павлові уста слово, що стосується проблем, які терзатимуть Церкву наприкінці І століття (пор. Лк 21,8).

У посланнях неодноразово знаходимо заклики стерегтися небезпечних для спільноти людей, а особливо фальшивих наук (в. 30). Пор. Рм 16,17– 18; 1 Тм 1,3– 11; 4,1– 5; 6,3– 5; 2 Тм 2,14– 26; 3,6– 9; 4,3– 4; Тит 1,10– 11; 3,9– 10; пор. також 2 Пт 2,1– 3.18– 19; 3,3– 7; 1 Йо 2,18– 19.26; 3,7; 4,1– 3 тощо.

Ісус сам посилав своїх учнів «як ягнят між вовки» (Лк 10,3).

які не щадитимуть стада (в. 28).

Зверніть увагу: «ззовні» прийдуть вовки хижі, а «зсередини» — з-поміж  вас самих — повстануть…

в. 30. Та й з-поміж вас самих (пор. 1 Тм 1,20) повстануть люди, що говоритимуть погубні речі (від гр. diestrammèna, науки, що зводять; від гр. дієслова diastrépho, пор. Ді 13,8.10),

щоб потягнути (від гр. дієслова apospào, насильно відтягувати, віддалятися, пор. Ді 21,1) за собою (пор. 2 Пт 2,1– 2, а також Мт 24,24; Лк 21,8; Гал 1,7; 4,17; 1 Йо 2,19; пор. також Ді 5,36– 37) учнів (пор. Ді 6,1).

Ось і майбутнє: відсутність Павла, відповідальність пресвітерів і загрози від хижих вовків, готових пожерти цю молоду Церкву.

в. 31. Тому чувайте (від гр. дієслова gregorèo),

Цей вислів є сильнішою версією попереднього заклику зважати на самих себе й на все стадо (в. 28).

Він відлунює тим, що звучав з уст Ісуса (пор. Мт 24,42– 44; 25,13; 26,38б.41; Мр 13,35– 37; 14,34б.38; Лк 12,37– 40). Аналогічні до нього містяться в 1 Кор 16,13; Кол 4,2; 1 Сол 5,1– 6; 2 Тм 4,5; Євр 13,17; 1 Пт 5,8– 9; Од 3,2– 3; 16,15.

пригадуйте собі (від гр. дієслова mnemonèuo; пор. 2 Тм 1,3– 6; 2,8; 2 Пт 1,9.12), що я три роки (в Ді 19,10 сказано «два роки»), ніч і день (пор. Ді 9,24б; пор. також Ді 5,19),

не переставав кожного з вас із сльозами (в. 19) наводити на розум (від гр. дієслова nouthetèo, пор. Рм 15,14б; 1 Кор 4,14б; Кол 1,28; 3,16; 1 Сол 5,12б.14; 2 Сол 3,15).

Найбільшою загрозою для Церкви є не гоніння, що походить від зовнішніх ворогів, а проникнення в неї фальшивих вчителів або ж єресь, що виникає всередині, якщо під цим словом розуміти не розбіжності у богословській думці (про що свідчить сам НЗ), а сектантство, говорити погубні речі (в. 30), що породжує клани і схизми, які руйнують братнє сопричастя і баламутять віру вірних. Павло, який пробув у Ефесі три роки, безупинно «наводив на розум», ніч і день, із сльозами, відповідальних і кожного окремого члена спільноти.

в. 32. А тепер (пор. в. 22) передаю вас (пор. Ді 14,23б) Богові (в деяких рукописах «Господу») і слову його благодаті (в. 24б),…

А тепер Павло прощається («передаю вас Богові») через заступництво, яким передає пресвітерів Богові і слову його благодаті (пор. Ді 14,3.23.26; 15,11.40б; пор. також Ді 2,47).

Ми могли б очікувати, що Павло передасть Слово пресвітерам, як дорогоцінну спадщину на збереження. Натомість, він самих пресвітерів передає Слову благодаті. Воно [Слово], отже, не є звичайним посланням, яке слід поширювати. Це життя і джерело життя для тих, які його слухають і ввіряють йому себе (BR, с. 580).

А ще іншими словами: «Я передаю вас Слову, яке заповнить мою відсутність; досі ви мали з собою “речника” Слова, а тепер саме Слово буде поміж вас: слухайте його! Воно…» (DA, с. 129).

…що може збудувати (від гр. дієслова oikodomèo, скріпити, пор. Ді 9,31)

Це дієслово часто вживається в моральному сенсі («бути збудуванням для інших», пор. Рм 14,19б; 15,2б.20; 1 Кор 3,9– 17; 8,1б; 10,23б; 14,3.5б.12б.17б.26б; 2 Кор 10,8; 12,19б; 13,10б; Еф 2,20– 22; 4,29б), а також в есхатологічному сенсі [«будувати Церкву», «будувати тіло Христове»], (пор. 1 Кор 3,9– 14.16; Еф 4,12б).

й дати вам спадщину…^[3]

…між усіма освяченими (від гр. дієслова haghiàzo, пор. Ді 26,18б).

Букв. «які були освячені»; пор. Рм 15,16б; 1 Кор 1,2; 6,11; 7,14.

Пор. Еф 1,18– 19: «щоб він [Отець] просвітлив очі вашого серця, аби ви зрозуміли, до якої надії він вас кличе, яке то багатство славної спадщини між святими, і яка безмірна велич його сили для нас, що повірили…».

Звідси підсумок: слово його благодаті може збудувати: християнське життя будується поступово, як споруда (в. 32б), і слово Євангелія має для цього окрему силу Божу (пор. Рм 1,16: Євангеліє — це «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує»; пор. також Іс 55,10– 11; 1 Кор 1,18; 2 Кор 5,17). Воно має в собі владу дати спадщину між освяченими, тобто вічне життя, щастя майбутнього світу, який був обіцяний вибраним (пор. в. 32б).

Під висловом «[той], що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими» розуміється діяння Святого Духа. Саме завдяки Духові будується і помножується Церква, плід Слова. І знову ж таки завдяки Духові всім віруючим дається відпущення гріхів і частка спадщини з тими, що були освячені, відповідно до обітниці Отця (пор. Ді 26,18б) (BR, сс. 580– 581).

Тепер же, майже як post scriptum, Павло відчуває потребу ще раз на власному прикладі пригадати пастирям про безкорисливість, з якою вони мають виконувати свої обов’язки.

в. 33. Ні срібла, ні золота, ані одежі (пор. Ді 3,6)

я не вимагав (від гр. дієслова epithymèo; пор. 1 Кор 10,6; Гал 5,17; Як 4,2) ні від кого.

в. 34. Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною,

служили оці руки (пор. Ді 18,3).

В Ефесі Павло також продовжував працювати руками для прожитку і, не живучи ні за чий кошт, він міг значно вільніше звіщати Слово, а ще йому вдавалося допомагати плодом своєї праці іншим (пор. Еф 4,28).

в. 35. У всьому я показав вам (пор. Ді 2,22), що, так працюючи (букв. «тяжко працюючи», від гр. дієслова kopiào), треба допомагати (від гр. дієслова antilambàno) слабосильним (пор. Ді 9,37)…

Треба (гр. dèi, пор. Ді 1,16) піклуватися про слабосильних (ймовірно, тут Лука має на увазі вбогих і нужденних, а не «слабких у вірі»).

…і пам’ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав:

«Спогад» Господніх слів є улюбленою для Луки темою (пор. Лк 22,61б; 24,6– 8.44; Ді 11,16), хоч він і приписує Ісусові блаженство, не записане в Євангеліях. Воно є відповідником грецької максими (пор. Тукидід, Пелопоннеська війна 2,97,4; Плутарх, Моральні твори 2,173d…).

«Більше щастя (від гр. makários, пор. Ді 26,2) — давати, ніж брати».

Зах. текст наводить: «Блаженний більше той, хто дає, ніж той, хто отримує».

На відміну від того, як є у світі, де щастя полягає в тому, щоб «отримувати» чи навіть «брати» — відповідно до подвійного значення гр. дієслова lambàno, — блаженство Царства полягає в тому, щоб «давати». З огляду на значення, це блаженство можна поставити поряд з версією проповіді про блаженства, яку пропонує Лука: «Дай кожному, хто тебе просить… Позичайте, не чекаючи назад нічого… Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену…» (Лк 6,30.35.38; пор. також Мт 10,8б); пізніше, коли Ісус закликав запрошувати за власний стіл бідних, він у тому ж сенсі додав: «І ти будеш щасливий, тому що вони не мають, чим тобі відплатити» (Лк 14,14).

Тож останнє слово, з яким Павло звертається до пресвітерів, об’єднує цілу промову наполегливим закликом до дарування, що є характерною рисою Бога, який дає благодать, так само як цей Бог з’являється нам в Ісусі впродовж усього Євангелія від Луки. У такий спосіб Павло ставить свої дії, а також дії пресвітерів, в один ряд з тим, що робив Христос.

Наприкінці свого послання свідок відступає перед Словом. Павло залишає пресвітерів вже не зі своїм словом чи своїм прикладом, він їх залишає слухати слів Господа Ісуса, яким вони повірили. Він їх по-справжньому передав Слову благодаті (BR, с. 582).

в. 36. Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав молитися (пор. Ді 1,14).

Цей вислів ще можна прочитати: «впавши на коліна (гр. thèis tà gònata; пор. Стефан, в Ді 7,60; Петро, в Ді 9,40; Павло, в Ді 21,5б; пор. також Ісус в Гетсиманському саду, Лк 22,41б; а ще Павло, в Еф 3,14), з усіма ними почав молитися». Пор. також Еф 6,18– 19.

Ставати на коліна для молитви — це звичай єврейського благочестя (1 Цар 8,54; Ез 9,5; Дан 6,11…), який перейняли християни.

в. 37. Усі тоді ревно заридали і, припавши Павлові на шию,

цілували його (пор. Рм 16,16; 1 Кор 16,20б; 2 Кор 13,12; 1 Сол 5,26; 1 Пт 5,14; пор. також Лк 15,20б, а ще Бут 33,4б; 45,14б; Тов 7,6),

в. 38. смуткуючи (букв. «журячись / терзаючись», як у Лк 2,48б) найбільше (гр. màlista, пор. Ді 26,3) з-за слів, які він сказав, що вже більше не побачити їм його обличчя (в. 25).

І вони провели його (пор. Ді 15,3) до корабля (пор. Ді 20,13).

^[1]      Щодо термінології з в. 28 у її буквальному значенні: насамперед, щодо визначення служіння тих, кого оповідач називає пресвітери: у заснованих Павлом Церквах вони є колегією відповідальних за управління місцевою спільнотою (пор. Ді 14,23). Від грецького слова пресвітери походить італійське слово «prete». Тут Павло їх окреслює хранителями (наглядачами) стада. Дослівно йдеться про epìskopoi (від якого походить слово «єпископи»). Вони несуть відповідальність за те, щоб пасти Церкву Божу. У цій промові встановлена рівнозначність між пресвітерами, єпископами і пастирями. Іншими словами, пресвітери колегіально виконують єпископську і душпастирську функцію, необхідну для життя Церков. З ІІ століття й надалі ситуація змінюється: лише голова колегії пресвітерів набуватиме сану єпископа. Але Лука не знає такого ієрархічного поняття. Він редагує свій твір одночасно з укладанням «пастирських» послань, що їх приписують Павлові (пор. 1 Тм 3,2– 7, а передусім Тит 1,5.7, де пресвітери і єпископи ототожнюються; пор. також 1 Пт 5,1нн щодо ототожнення пресвітерів з пастирями стада) (LE, с. 240).

 

^[2]      Пастир (гр. poimén) і стадо (гр. pòimnion) є типовими старозавітніми образами, які виражають турботу Бога про свій народ (пор. Бут 48,15б; 49,24б; Чис 27,17б; 2 Сам 7,7; 1 Цар 22,17; 2 Хр 18,16; Пс 23,1– 4; 74,1; 77,21; 78,52.70– 72; 79,13; 80,2; 95,7; 100,3; Сир 18,13б; Іс 40,11; 49,9б– 10; Єр 3,15; 13,17б; 23,1– 4; 31,10б; 50,6.19; Єз 34,9– 24; 37,24; Міх 2,12– 13; 7,14; Зах 11,16). Такі образи часто трапляються і в НЗ (пор. Мт 9,36; 10,6; 15,24; 18,12– 14; 25,32б; 26,31б; Мр 6,34; 14,27б; Лк 12,32; 15,3– 7; Йо 10,11– 16.26– 29; 21,15– 17; Еф 4,11; 1 Пт 2,25; 5,2; Од 7,17).

 

^[3]      У СЗ тема спадщини (гр. kleronomìa) має довгу історію і розвиток: від «землі», обіцяної в спадщину Авраамові (пор. Бут 15,7; 28,4; пор. також Гал 3,18), до «Бога», істинної духовної спадщини для Ізраїля, що є джерелом його щастя (пор. Пс 16,5– 6; 73,26), аж до надії на щастя праведників в кінці часів на землі, дарованій їм у спадщину (пор. Втор 30,2– 10; Іс 60,21; пор. також Ді 13,19б) та есхатологічної спадщини праведників після смерті (пор. Муд 5,5).

У НЗ спадщина стосується Царства Божого (пор. 1 Кор 6,9– 11; Гал 5,21б; Еф 5,5б) і вічного життя (пор. Мт 19,16б; Мр 10,17б; Лк 10,25б; 18,18б), тобто щастя майбутнього світу, обіцяного вибраним (пор. Мт 5,5; Еф 1,14.18; Кол 3,24; Тит 3,7). Вислів, який вживає Лука в цьому уривку, — спадщина між…освяченими — є паралельним до Ді 26,18б і близьким до Кол 1,12– 14 (АВ/2, р. 329). Пор. також Ді 1,17, де з’являється гр. термін klèros у значенні «частка» (витягнути жереб).

Зважайте на самих себе… (в. 28). Цей вислів вже тричі був вжитий в Євангелії: в Лк 12,1б Ісус заохочував своїх учнів зважати на самих себе, остерігаючись фарисейської закваски, бо все колись виявиться; в Лк 17,3 таке саме заохочення звернене до учнів, коли звіщається неминуча поява спокус: учні мають «уважати на себе» та здійснювати братнє напоумлення і прощення; і нарешті в Лк 21,34 таке ж заохочення було застереженням для учнів перед небезпеками «світськості» (марнотратством, пияцтвом та життєвими клопотами) в день Господній і було закликом до витривалості у вірі. Озвучити таке ж заохочення в останніх словах, виголошених Павлом місцевій церкві, означає пригадати пресвітерам Ефеса, що вони повинні будуть стерегтися небезпеки погубних речей (в. 30) і небезпеки пристосування до світу, в якому вони живуть, особливо через служіння «братнього напоумлення», через яке звіщається прощення і Боже милосердя. Але таке складне завдання лежить поза межами можливостей пресвітерів Ефеса (і будь-кого іншого, хто виконує служіння в Церкві); тому Павло нагадує про того, хто їх «настановив» у Церкві — Святого Духа. Зважати на самих себе і на Боже стадо можуть лише ті, що покладаються на Духа, який в ту ж мить, коли ставить когось на якесь завдання, дає здатність виконувати його, за умови, що та людина постійно йому довірятиме (DA, сс. 130– 131).

…

Просити в Господа просвітити і запевнити нас в тому, що ми можемо добре служити братам, лише якщо по-справжньому є його слугами. Наше служіння буде достовірним і переконливим, лише якщо нами буде керувати цілковита безкорисливість і щире прагнення дарувати себе, виражене в уважній і розумній посвяті себе, коли ми віддаємо іншим наш час і наші розумові і душевні сили;

дати нам зрозуміти, що наша місія має черпати поживу в молитві, де радість того, що ми присвячуємо себе іншим, виражається подякою, а страждання стає причиною заступництва;

не дозволяти собі діяти, лише керуючись потребами і очікуваннями людей, в пошуках особистого схвалення і винагороди, чи гнатися за ефективністю, що націлена на досягнення видимих і грандіозних результатів, але нехтує терплячою уважністю до людей і духовним і спільнотним розпізнанням, що веде до спільних рішень.

Дякувати Господу за те, що може мати потребу в нас у будь-який момент, навіть після завершення робочого дня (Лк 17,7– 10). Таке усвідомлення ми отримуємо через певність в тому, що службу ми приймаємо від Господа Ісуса (в. 24), а не від людей. А це означає, що діяти на благо братів маємо, керуючись схваленням не людей, а Господа.

…

Я покірно прошу Тебе, мій Господи, приверни до себе мій погляд, допоможи мені звільнитися від монополії зовнішніх речей. Звільни моє серце від нестями гарячкової діяльності, від тривожного бажання отримати результат за будь-яку ціну, від поступливості перед зручностями і задоволеннями. Усі ці речі можуть зайняти моє серце і зробити його глухим і нечулим до Твоїх взивань. Наповни мене переконанням, о Господи, що маю скласти собі такий життєвий план, де Ти матимеш справді перше місце щодо часу, вибору і постійного орієнтиру. Амінь.