Павло міг задовольнитися тим, що є, і сказати «охрещеним» (у Йоанове хрещення): добре, що ви хоч вірите в Ісуса. Але Павло знає, що спільнота без Святого Духа не є повною, не здійснює місію, не має великих звершень. Без Святого Духа спільнота не може й думати про те, щоб бути вогнем, який запалює. Святий Дух — це майже невловима дійсність, яку потрібно представляти і пояснювати, щоб можна було просити його в дар. Святого Духа не можна виключати як для пізнання Бога Ісуса Христа, так і для братнього життя і звершення місії.

Дух є плодом молитви, бо дається в дар, але й є умовою для молитви, бо дає нам змогу чути Бога як Отця і кликати його «Авва» (Рм 8,15б). Часто мовиться про «Духа, цього невідомого», і справді, його пізнання не є очевидним, бо його пізнання — це участь в таїнстві Бога, це божественна сила в людській слабкості, це дар, який приходить зненацька, це приголомшлива новизна, що перевертає всяке людське сподівання (LD, сс. 271– 272).

1    Як Аполлос був у Корінті, Павло, пройшовши через горішні околиці, прибув у Ефес і, знайшовши там деяких учнів,
2    спитав їх: «Чи отримали ви Святого Духа, коли увірували?» Ті йому відповіли: «Та ми й не чули, чи є Святий Дух.»
3    І він спитав: «Яким хрищенням ви христились?» Ці відповіли: «Хрищенням Йоана.»
4    Тоді Павло промовив: «Йоан христив хрищенням покаяння, кажучи людям, щоб вірували в того, що по ньому прийде, тобто в Ісуса.»
5    Почувши це, вони христились в ім’я Господа Ісуса.
6    Як Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий, і вони почали говорити мовами й пророкувати.
7    А було їх усього яких дванадцять чоловік.
8    Увійшовши у синагогу, три місяці там промовляв відважно, бесідуючи і переконуючи про Царство Боже.
9    Як же деякі запекло не хотіли вірувати і злословили перед народом путь (Господню), він їх покинув і, відокремивши учнів, щодня провадив з ними бесіди в школі Тирана.
10  І так воно тяглось два роки, так що всі ті, що жили в Азії, юдеї і погани, чули слово Господнє.

Тепер маємо епізод про апостольську діяльність Павла в Ефесі, який дає змогу розгледіти деякі складні ситуації первісного християнства, де поряд з групами, які керувалися правдивим апостольським проповідуванням, були й інші середовища, пов’язані з Ісусовим посланням в більш широкий і незалежний спосіб. Однією з таких є група учнів згадуваного тут Йоана Хрестителя. Постать Йоана свого часу була дуже впливовою. Про нього згадує навіть історик Йосиф Флавій. Немає підстав дивуватися тому, що його учні продовжували існувати, будучи в різний спосіб пов’язаними з християнським рухом (СММ, с. 258). Тут маємо продовження розповіді про подорожі Павла, яка була перервана в Ді 18,23 для введення епізоду про Аполлоса. Перебування Павла в Ефесі (і його околицях, пор. Од 2– 3) припадає на 52– 55 роки. У жодному іншому місці Павло не залишався так довго під час своєї великої місії на Егейському морі.

в. 1. Як Аполлос (пор. Ді 18,24, прим. 96) був у Корінті (пор. Ді 18,1, прим. 89),
Павло, пройшовши через горішні околиці (Галатський край і Фригію, пор. Ді 16,6, прим. 76),
У зах. тексті: «Тоді як Павло, за своїм задумом, хотів вирушити в Єрусалим, Дух йому сказав повертатися в Азію. Пройшовши…».
прибув у Ефес (пор. Ді 18,19, прим. 94)
і, знайшовши там деяких учнів (в. 9б; пор. Ді 6,1),
Гр. терміном mathetès Лука завичай називає християн. Ці люди так себе і представляли поза спільнотами, однак Павло, мабуть, помітив у них щось таке, що змусило засумніватися в правдивості їхнього християнства.

в. 2. спитав їх:
«Чи отримали ви Святого Духа, коли увірували?» (пор. Ді 4,4; пор. також Ді 8,15– 16).
Павло хоче пересвідчитися в тому, що, окрім хрещення, вони отримали покладення рук і дар Духа.
Ті йому відповіли: «Та ми й не чули, чи є Святий Дух».
Учні відповідають, що нічого не знають про Духа: мабуть, не йдеться про цілковите незнання, оскільки дія Духа Божого була відома в СЗ як і в Кумрані. Тож це твердження слід тлумачити, що вони не знали, що Святий Дух і хрещення якось пов’язані.

в. 3. І він спитав: «Яким хрищенням ви христились?»
Ці відповіли: «Хрищенням Йоана» (пор. Ді 1,5 і Ді 2,38б).
Те, що вони не знають Духа, дає Павлові зрозуміти, що й їхнє хрещення не могло бути християнським, бо тоді воно було б тісно пов’язане з пізнанням Духа Божого і готувало б до прийняття його в дар (пор. Ді 2,38б; 8,16; 18,25б). І справді ці люди відповідають, що отримали лише хрищення Йоана (пор. Лк 3,3– 16).
Тут вп’яте в Діяннях мовиться про Йоана як предтечу Христа (пор. Ді 1,5; 11,16; 13,24– 25; 18,25б). Необхідність повернутися до цієї теми разом з тим фактом, що через двадцять років після смерті Йоана його учні ще є в таких далеких від Йордану місцях, ще раз доводить важливість Йоана Хрестителя.

в. 4. Тоді Павло промовив: «Йоан христив хрищенням покаяння (пор. Ді 1,5 і Ді 2,38; Мт 3,11; Мр 1,4.8; Лк 3,3; пор. також Йо 1,26.31.33; Ді 10,37б),
кажучи людям, щоб вірували (пор. Ді 4,4) в того, що по ньому прийде, тобто в Ісуса» (пор. Ді 13,24– 25; пор. також Ді 1,5).
Павло пояснює, що хрещення Йоана було лише приготуванням до месіанського діла Ісуса (пор. Мт 3,11б; Мр 1,7– 8; Лк 3,16б; Йо 1,26б).

в. 5. Почувши це, вони христились (в. 4) в ім’я Господа Ісуса.
Щодо виразу в ім’я Ісуса пор. Ді 3,6 і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,11– 26.
Мова не про «поновлене» хрещення, а про новий чин, такий новий як отримання Святого Духа (в. 6), про існування якого учні Йоана навіть не чули (RP, сс. 722– 723).

в. 6. Як Павло поклав на них руки (пор. Ді 6,6 і «Напрямки для роздумів» в Ді 6,1– 7),
Павло чинить те саме, що й апостоли Петро і Йоан чинили над наверненими Самарії (пор. Ді 8,17). Цим Павло виявляє й те, що продовжує справу апостолів.
зійшов на них Дух Святий (пор. Ді 8,17),
і вони почали говорити мовами (пор. Ді 2,4б) й пророкувати (пор. Ді 2,17; 10,44– 46).
Це можна назвати «третьою П’ятидесятницею». Те, що тільки що сталося, повторює явища, які вже відбулися в першій П’ятидесятниці (пор. Ді 2,4б [і відповідна примітка 13] і Ді 2,11б) і в домі поганина Корнилія (пор. Ді 10,44– 46).
Тож маємо свідчення про літургійну і сакраментальну практику, яка пов’язує дар Духа з покладенням рук, що асоціюється з обрядом хрещення.

в. 7. А було їх усього яких дванадцять чоловік.
Неясно, чи Лука наполягає на цьому числі дванадцять через його символічне значення, що може стосуватися дванадцятьох перших учнів (пор. Ді 1,26б, прим. 10). У всякому разі вони становлять перше ядро Ефеської Церкви.

в. 8. Увійшовши у синагогу (пор. Ді 9,2, прим. 52),
три місяці там промовляв відважно (пор. Ді 2,29 і «Напрямки для роздумів» в Ді 9,26– 31),
бесідуючи (пор. в. 9б; Ді 17,2б) і переконуючи (пор. Ді 5,36б) про Царство Боже (пор. Ді 1,3б).

в. 9. Як же деякі запекло (від гр. дієслова sklerýno, затвердіти; пор. Ді 7,51)^[1]
не хотіли вірувати (пор. Ді 14,2)
і злословили (від гр. дієслова kakologhèo, злословити, погано говорити, очорнювати) перед народом путь (Господню),
Термін путь (від гр. hodòs, путь, шлях) означає християнську науку і практику, тобто те, як жити і діяти відповідно до неї^[2].
він їх покинув (пор. Ді 5,37; пор. також 2 Кор 6,17)
і, відокремивши (пор. Ді 13,2б) учнів (в. 1б),…
У книзі Діянь ми вже не побачимо, щоб Павло звіщав Слово в синагозі. Покинувши її, він відокремлює (відкладає вбік) учнів (пор. 2 Кор 6,14– 17), як він сам і Варнава були «відлучені» (відкладені вбік) для Святого Духа в Антіохії Сирійській (Ді 13,2б), бо мали свою місію.
щодня провадив з ними бесіди (в. 8) в школі Тирана (від гр. Týrannos).
Тиран був, ймовірно, філософом чи ритором, який давав уроки красномовства. У години, коли він не навчав, надавав свої «класи» Павлові. Деякі давні кодекси точніше вказують час — від п’ятої до десятої години (тобто з 11 ранку до 16 після обіду). Це були найспекотніші години дня, коли припинялася навчальна діяльність філософа. Ці відомості, хоч і не належать до тексту, є давніми і можуть бути автентичними.

в. 10. І так воно тяглось два роки (до яких слід додати три місяці з в. 8. У Ді 20,31 Лука каже «три роки»),
так що всі ті, що жили в Азії (пор. Ді 6,9, прим. 34), юдеї і погани, чули слово Господнє.
Тими, що жили в Азії, є мешканці регіону, центром якого є Ефес (з сімома містами, згаданими в Од 1,11), регіону, який є частиною римської провінції Азія. Діяльність Павла в Ефесі за ці два (чи три) роки проглядається і з промови до пресвітерів Ефеса (Ді 20,18– 35), а ще зі згадок, наявних в двох посланнях до корінтян, перше з яких, разом з Посланням до галатів, було написане в цей період (Послання до галатів — близько 53 року, а Перше до корінтян — близько 55 року). В Ефесі Павло продовжує працею своїх рук заробляти на прожиття та ще й дбає про допомогу бідним (Ді 20,34– 35). Серед його співробітників згадані Тимотей і Ераст (Ді 19,22), Ґай і Аристарх (Ді 19,29б), Тит (ніде більше не згаданий в Діяннях) та інші (2 Кор 12,18). У той же час колосянин Епафр працював у Колосах, а потім в Лаодикеї та Єраполісі (Кол 1,7; 4,12– 13), в містах, що також тяжіли до Ефеса. Отже, там був сильний місіонерський запал, натхненником якого був Павло (Кол 4,7– 17). Тому, пишучи до корінтян, він може надсилати вітання від всіх Церков Азії (1 Кор 16,19) (СММ, с. 261).

^[1]       Запеклість пригадує біблійну характеристику фараона (пор. Вих 4,21б; 7,3; 13,15) та ізраїльського народу, коли він віддалився від Господа (пор. Втор 2,30; 10,16; Пс 95,8; Іс 63,17; Єр 7,26; 17,23; 19,15б). Вона також вказує на впертий спротив «відвідинам» Бога (пор. Ді 7,51; Рм 2,5; 9,18б; Євр 3,8.15; 4,7б [де цитується Пс 95,8]). Пор. також Мт 19,8; Мр 10,5 і Ді 14,2; 28,27.

^[2]       Путь — це, мабуть, найдавніший спосіб визначення послідовниками Ісуса самих себе, це найдавніше слово на позначення Церкви. Путь, метафора, яка вказує форму моральної поведінки, що охоплює ціле життя людини або, як тут, спільноти віруючих (пор. 1 Кор 4,17), окреслює, особливо в Діяннях (Ді 9,2б; 18,25.26; 19,23б; 22,4; 24,14.22; пор. Мт 7,13– 14; 22,16; 24,14), «науку, якої тримаються прибічники Христа». Путь ототожнюється з Ісусом, який сказав: «Я — путь» (Йо 14,6).

Біблія, а особливо пророки (пор. Іс 2,3; 30,21; 40,3…) і псалми (пор. Пс 1,6; 2,12; 18,22.31; 25,4.10; 27,11; 44,19; 67,3; 77,14; 119,29; 128,1…), як і юдаїзм, надають цьому терміну значення «правило життя» (євр. halakhah/ галака): спосіб поведінки згідно з волею Господньою, що передається в контексті союзу і виражається в Торі. У цьому сенсі, книжники і первосвященики, запитуючи Ісуса в храмі, роблять йому комплімент, кажучи: «Учителю, ми знаємо, що ти… навчаєш Божої путі по правді» (Лк 20,21б). Цей вислів може також означати те, як діє Бог, шляхи, якими він йде: «Готуйте путь Господню» (Лк 3,4, де цитується Іс 40,3; пор. Лк 1,76б), а особливо служіння Ісуса: «Ось я посилаю посланця мого [= Йоана Хрестителя] перед твоїм обличчям, що приготує путь твою перед тобою» (Лк 7,27, який продовжує Мал 3,1). «Божа путь» і очікування Ізраїля, що виражається в «хрещенні Йоана», тісно пов’язані між собою: очікування готує Божу путь, а путь Ісуса сповняє очікування дому Ізраїля (BR, с. 552).

Епізод про зустріч з групою християн, які мали ностальгію за Йоаном Хрестителем, як такий не має жодного зв’язку з Ефесом, окрім зовнішньої прив’язки, встановленої автором. Та проте увага, зосереджена на цій події, має бути якось виправдана, бо зазвичай Лука досить скупо наводить все те, що не входить в його план чи перспективу.

Отже, якщо поглянути на зустріч Павла в Ефесі з послідовниками Йоана з перспективи Луки, то можна сказати, що завданням Павла є не лише сприяти гармонійному поширенню християнського руху, але й надати єдність і згуртованість всім його течіям. Ці християни, які посилаються на хрещення Йоана, більше схожі на секту чи сепаратистський рух, принаймні на щось чуже місіонерській діяльності Павла. Лука ж намагається підкреслювати єдність і компактність Церкви. У такій його «екуменічній» ментальності подія з Ефеса є прикладом того, як потрібно відновлювати чи заново встановлювати християнську єдність. У цьому епізоді Павло представлений як творець єдності.

Вся ця бесіда чи невелике опитування, яке Павло проводить в релігійному колі, що постало під впливом науки Йоана Хрестителя, проливає світло на основу церковної згуртованості: це хрещення в ім’я Ісуса, який передає Святого Духа, є даром месіанських часів. Йоанове хрещення є хрещенням покаяння, що скеровує, як і його проповідь, до Ісуса, Месії, котрий сповняє пророчі обітниці. Той, хто не отримав досвіду Святого Духа, навіть не помітив цього історичного поворотного моменту, започаткованого Ісусом. Покладення рук, яким Павло передає Духа, що дає себе відчути в своїх харизматичних проявах, відповідає аналогічному вчинку апостолів у Самарії чи Петра в Кесарії в домі Корнилія. В Ефесі відбулася третя «п’ятидесятниця» Діянь, яка своїм значенням і символічною цінністю дає відчути, що Святий Дух є тією силою, яка згуртовує і об’єднує Церкву. Іншими словами, християнська група, яка живе своїм досвідом віри на узбіччі чи незріло, покликана інтегруватися і дозрівати через дар Духа (RF, сс. 553– 554).

Просити в Святого Духа дати нам здатність розпізнавати його, коли він проявляє свою дію натхненника і утішителя;
розпізнавати знаки і сліди його присутності, щоб не впадати в оману, щоб не плутати його дію з дією «духа світу».

Дякувати Святому Духові за те, що часто долучає нас до себе в справі потішення і заохочення наших братів у скруті.

…

О, Дух Сотворитель, прийди
До спраглих душ, вірних Тобі,
В небесну благодать веди,
Не дай серцям бути в журбі.
Потіш нас у час каяття,
Бога найвищий для нас дар,
Вогонь любові, джерело життя,
Наших душ неземний вівтар.
Ти приносиш нам сім дарів,
З волі Отця повсякчас,
Його ласкою нас зігрій,
Надихаєш даром слова нас.
Світлом осяй наш виднокіл,
В серця любов святу впусти
І кволу неміч наших тіл
Своєю міццю захисти.
Відкинь подалі ворогів
І обдаруй всіх миром враз,
І дай позбавитись гріхів,
Що скрізь підстерігають нас.
В Тобі пізнаємо Отця,
Дай, щоб і Сина знать могли,
В трьох іпостасях Бога Творця
Ми повноту любові знайшли. Амінь.
(Гимн Veni creator [вечірня П’ятидесятниці])