Павло ледь не потайки завершує свою другу місійну подорож, сівши на корабель зі своїми роботодавцями, Прискиллою і Акилою, рухається спершу в напрямку до Єрусалима, а потім до Антіохії. Для такого місіонера, як Павло, перебувати, хоч і з користю, на одному місці впродовж півтора року може здатися занадто довго. Павло хоче так само підтримувати контакти з Єрусалимською Церквою-матір’ю, як і з Антіохійською Церквою. Короткий переїзд через Ефес, де з корабля сходять Прискилла і Акила, закладає основи для подальшої розповіді, яка буде зосереджена на перебуванні Павла в цьому місті, що буде значно довшим від попереднього. Варто зазначити, що Павло зберігає деякі юдейські практики, як-от обіт назореїв. Але потім, після перерви, продовжує подорож, починаючи з Антіохії, що стала «базовим табором» для місії до поган, так само як Єрусалим був ним для проповіді християнства серед юдеїв (LD, сс. 260– 261).

18  Павло ж, перебувши там ще доволі днів, попрощався з братами і відплив у Сирію, а з ним Прискилла й Акила. Він остриг собі голову в Кенхреях, бо мав обіт.
19  Прибули вони в Ефес, і він зоставив їх там, а сам, увійшовши в синагогу, диспутував з юдеями.
20  І коли ці просили зостатись у них довше, він не згодився,
21  але, попрощався з ними, мовивши: «Я знову до вас повернуся, як на те воля Божа», — і відплив з Ефесу.
22  Зійшовши в Кесарію, він пішов, щоб привітати Церкву, та й пішов у Антіохію.
23  І перебувши там деякий час, він рушив далі і пройшов за порядком Галатський край та Фригію, утверджуючи всіх учнів.

Павло повертається до Антіохії, в первісну спільноту, що є осередком місії. Під час опису подорожі коротко згадано Ефес: це місто, якому Павло, ймовірно, хотів присвятити свій час ще віддавна і яке стане центром дії в наступному розділі.

в. 18. Павло ж, перебувши (пор. Ді 5,4) там ще доволі днів,
попрощався з братами (пор. Ді 1,14б) і відплив (пор. Ді 13,4б) у Сирію (пор. Ді 20,3; 21,3; тобто в Антіохію Сирійську [пор. Ді 11,19, прим. 63], яка залишається опорною точкою для місіонерської Церкви),
а з ним Прискилла й Акила (пор. Ді 18,2, прим. 90).
Він остриг собі голову (від гр. дієслова kèiro, стригти [волосся], підстригати (пор. Ді 8,32); натомість, в Ді 21,24 Лука вживе термін xyrèo, поголити [голову]) в Кенхреях (пор. Ді 18,1, прим. 89),
бо мав обіт (від гр. euchè, обітниця, благання; пор. Ді 21,23– 24; від того ж кореня, що й гр. дієслово èuchomai, просити в Бога допомоги, благати, молити, тривожно очікувати, пор. Ді 26,29; 27,29б).
Вислів бо мав обіт залишається незрозумілим. Неясно, чи цей обіт склав Акила чи Павло. Ймовірніше, останній. Також неясно, зістригання волосся означало завершення чи початок виконання обіту, який потім слід було завершити відвідинами храму (в Єрусалимі).
Можна дійти висновку, що Лука любить представляти Павла як людину, яка практикує юдейське релігійне життя: відвідує синагоги, поки може, молиться з юдеями, додержується їхніх свят, відвідує храм. Згаданий тут обіт може бути подібним до обіту назорейства^[1], що його складали, щоб подякувати Богові чи щоб отримати від нього допомогу в скрутних обставинах (RF, с. 547).

в. 19. Прибули вони в Ефес (в. 21б)^[2],
і він зоставив їх там,
Акила і Прискилла залишаються в Ефесі, де, мабуть, їх утримує їхнє ремесло виробників наметів (пор. Ді 18,3). Довкола них й надалі буде гуртуватися християнська громада, як випливає з 1 Кор 16,19.
а сам, увійшовши в синагогу (пор. Ді 9,2, прим. 52),
диспутував (пор. Ді 17,2б) з юдеями (пор. Ді 9,23б).

в. 20. І коли ці просили зостатись у них довше (пор. Ді 10,48б), він не згодився,
Павло не згодився залишитися і вирушив далі (можливо, тим самим кораблем), бо мав на меті зайти до Єрусалима, щоб привітати Церкву (в. 22), а також відсвяткувати свято.
Зах. текст додає: «Мені обов’язково потрібно наступне свято (Лука не каже, яке: можливо, Пасху) відсвяткувати в Єрусалимі».

в. 21. але, попрощався з ними, мовивши: «Я знову до вас повернуся, як на те воля Божа» (пор. Рм 1,10; 15,32; 1 Кор 4,19; 16,7б; Євр 6,3),
Вислів як на те воля Божа (гр. toù theoù thèlontos) поганського походження був також поширений серед юдеїв і християн (а сьогодні й серед мусульман: Inshallah) [що ще називається Conditio Jacobœa (пор. Як 4,15; пор. також 1 Кор 4,19)] і відплив з Ефесу (в. 19).

в. 22. Зійшовши в Кесарію (пор. Ді 8,40б, прим. 50),
він пішов (від гр. дієслова anabàino; пор. також Ді 7,23) в Єрусалим, щоб привітати (від гр. дієслова aspàzomai, вітати, обіймати; пор. Ді 20,1; 21,19; 25,13б) Церкву (пор. Ді 5,11, прим. 28),
та й пішов (від гр. дієслова katabàino) у Антіохію (пор. Ді 11,19, прим. 63).
Павло прибуває в Антіохію (звідки він поїхав, пор. Ді 15,40), ймовірно, наприкінці весни 52 року, а потім…

в. 23. І перебувши там деякий час (пор. Ді 1,7), він рушив далі…
Попри значиму зупинку, щоб привітати Єрусалимську Церкву, саме Антіохія (яка його підтримала як апостола) залишається спільнотою-«пристановищем» для Павла, і саме тут він проводить найбільше часу (пор. Ді 11,26– 30; 13,1– 3; 14,26– 28; 15,30– 35).
Звідси починається так звана «третя місійна подорож Павла», однак Лука старається не відрізняти її чітко від попередньої (що розпочалася в Ді 15,36), і ця подорож здається майже її продовженням. Справжня мета цієї подорожі — Єрусалим (пор. Ді 19,21).
…і пройшов за порядком (пор. Ді 3,24) Галатський край та Фригію (пор. Ді 16,6, прим. 76),
утверджуючи (пор. Ді 14,22) всіх учнів (пор. Ді 6,1).
Вздовж свого маршруту Павло відвідує спільноти, вже засновані під час другої місійної подорожі, і робить він це у зворотному напрямку щодо Ді 16,6 (бо тепер його метою є Ефес): спершу спільноти Галатського краю, а потім — Фригії. У цю подорож Павло бере з собою й Тита (пор. 2 Кор 8,16– 17.23; 12,18), однак Діяння про нього не згадують.
Пор. тут в примітці, підсумовані в тексті кількома рядками, сотні кілометрів, які подолав апостол морем і суходолом^[3].
^[1]       У СЗ той, хто виголошував обіт (гр. euchè, обітниця), ставав nazìr (пор. Чис 6,1– 21; Суд 13,5; 16,17; 1 Мак 3,49). Про справжній обіт назорейства, який полягав у тому, щоб певний час відрощувати в себе на голові волосся (пор. Чис 6,5), щоб потім його обстригти в Єрусалимі в храмі і вкинути в жертовний вогонь (пор. Чис 6,18), мовитиметься в Ді 21,23– 24, але без стосунку до цього уривку. А ще цей обіт полягав у практикуванні різного роду утримання на певний час (від вина і п’янких напоїв… пор. Чис 6,3– 8), наприкінці якого потрібно було принести жертву в Єрусалимському храмі (ягня, ягничку, барана, кошик опрісноків… пор. Чис 6,14– 17).

^[2]       Ефес (гр. Èphesos), розташований недалеко від гирла ріки Каїстр, яка впадає в Егейське море, був портовим містом першорядної важливості для торгівлі, транзитним пунктом між Сходом і Заходом. Важливою була його стратегічна роль на Егейському морі як кінцевої точки прибуття для товарів, які доправляли по Єфрату.

Ефес був стародавньою грецькою колонією в Малій Азії (сучасна південна Туреччина), що постала на двох пагорбах на південному заході від Артемізіону, грандіозного храму на честь Артеміди (богині «великої-матері» життя і родючості), відомого як одне з семи чудес світу [пор. Ді 19,24, прим. 100], який привертав дуже велику кількість паломників аж до VI століття по Р.Хр. Ставши знову грецьким за Олександра Великого, це місто перейшло під владу Пергама. Від 133 р. до Р.Хр. воно було під пануванням Риму, який і надав місту у 129 р. до Р.Хр. статус столиці провінції Азія. У часи Павла за кількістю населення (200 000 жителів) воно було третім містом Сходу після Олександрії Єгипетської і Антіохії на Оронті.

Розквіту Ефеса в особливий спосіб сприяли й імператори, які увіковічнили себе величними громадськими спорудами. Міські мури були завдовжки 8 км, у центрі міста — площа, до якої сходилися дві головні вулиці; на невеликій прилеглій площі була розташована бібліотека, з залою, щедро оздобленою мармуром й іншим декором; а Одеон, амфітеатр на схилах гори Піон (пор. Ді 19,29) діаметром 145 м, на своїх 66 рядах сидінь, які піднімалися аж на 30 м вгору, міг вмістити до 25 000 людей!

Завдяки християнству, яке проповідували Павло і Йоан, це місто стало одним з найважливіших релігійних центрів Сходу. У ньому відбувався собор 431 року. Важливість спільноти, яка там поставала, підкреслюється також і частими згадками про неї (пор. Ді 18,21б.24; 19,1.17.26; 20,16.17; пор. також 1 Кор 15,32; 16,8; 1 Тм 1,3; 2 Тм 1,18б; 4,12; Од 1,11; 2,1) і посланням, яке Павло написав до християн цього міста. Саме з Ефеса було надіслане Послання до галатів (можливо, й Послання до филип’ян).

^[3]       Пройдений ним шлях просто вражає. З Корінта до Ефеса, якщо переплисти Егейське море із заходу на схід, відстань становить 400 км. З Ефеса до Кесарії — ще 1000 км плавання. Антіохія Сирійська розташована від Кесарії на відстані 450 км, до яких потрібно додати 200 км наземної подорожі з Кесарії до Єрусалима і назад. Тож шлях, описаний до в. 22, становить щонайменше 2000 км. З Антіохії Павло продовжує свою подорож суходолом через Кілікію, Лікаонію, Галатський край і Фригію, доходячи знову до Ефеса: близько 1500 км. Отже, в шести віршах підсумовано маршрут у 3500 км, половина якого пролягла морем, а половина — наземним шляхом (BR, p. 548, nota 138).

Те, що ми прочитали, дуже схоже на примітки хроніки, але вони показують, що Павло турбується про одне — утверджувати братів у вірі. Вселяти відвагу. Виховувати їх: вести до зростання, допомагати їм ставати дорослими. Павло є не лише великим проповідником, який спершу привертає в християнство чимало людей, а потім їх покидає, він турбується й про їхнє зростання у вірі, про їхню «постійну формацію». Тут Лука показує щоденне душпастирське життя, без сенсаціних подій, але дуже важливе для зростання зрілої віри (LD, с. 261).
Можливо, навчати і зміцнювати Церкву не так захопливо чи приємно, як проповідувати перед юрбами людей, здобувати нових навернених, засновувати нові Церкви. Звичайні буденні завдання, пов’язані з управлінням, душпастирством, навчанням і участю в різних зустрічах, часто є величезною працею. Ніхто не забуде навернення Павла, заворушення в Ефесі чи його морську подорож, але хто пам’ятає місяці кропіткого щоденного навчання і формації чи ті зусилля, які він докладав під час свого служіння задля укріплення Церков? Його послання свідчать про те, що він був рішуче налаштований вникати навіть у найменші деталі щоденного життя Церков. Писати листи для зміцнення спільноти в труднощах, терпляче навчати новонавернених — це не найбільш помітні чи вдячні завдання в служінні. Однак ми досить добре знаємо потреби спільнот і виклики учнівства, щоб розуміти, що невтомні зусилля Павла задля християнського виховання були одним з найтриваліших внесків, які він тільки дав Церкві, і найвагомішим прикладом, який він залишив наступним поколінням християнських провідників (WW, сс. 170– 171; цитовано також в LD, сс. 261– 262).

Просити в Господа ласки не давати собі зачаровуватися тим, що видно ззовні. Є чимало не надто престижних робіт, виконуючи які, смиренні працівники копають в глибину, будують з більшою міцністю, поширюють Царство з більшою ефективністю.

Дякувати Господу за приклад, який він дає нам через Ісуса та його апостолів: працювати смиренно, але витривало, щоб вміти шукати те, що має більшу цінність в його очах.

…

Дай мені, о Господи, прийняти те, що Ти для мене приготував, бо, попри моє марнославство, маю у своєму серці прагнення присвятити себе Тобі так, як Ти хочеш і наскільки Ти захочеш. Якщо Ти мені допоможеш, я буду Твоїм і присвячу себе Твоїм справам, якими б вони не були — малими чи великими. Не полишай мене на владу того, що видно ззовні, але приведи мене своєю надійною рукою туди, де Ти хочеш мене бачити. Амінь (LD, с. 262).