Корінт, на відміну від Атен, здавалося б, був не надто налаштованим прийняти Євангеліє: це зіпсоване місто, де цікавились лише «бізнесом», у ньому намішано багато релігій, що начебто позбавляє можливості знайти правду. Та проте саме в Корінті Павлові вдається заснувати одну з найбільш численних і важливих спільнот І століття. У в. 10 чітко стверджується, що Господь має тут «багато людей», — і це вражає, суперечить здоровому людському глузду: очевидно, що коли під впливом Євангелія розкриваються серця, зовнішні ознаки втрачають значення, а судження про людей кардинально змінюються. Саме невільники з Корінта, люди без моральних заслуг, без політичної чи культурної ваги, зуміють створити дуже активні спільноти, з усіма їхніми обмеженнями, підтвердження чого знаходимо в посланнях Павла (П. Біззеті, Аж до кінців землі, с. 299).

1    Після цього Павло вийшов з Атен і прибув до Корінту.

2    Він тут знайшов одного юдея, на ім’я Акила, родом з Понту, що прибув недавно з Італії, і Прискиллу, його жінку, — бо Клавдій був звелів усім юдеям вийти з Риму; — і він пристав до них.

3    А що він був того самого ремесла, то перебував у них і працював, бо ремесло їхнє було — намети виробляти.

4    Щосуботи ж вів бесіди в синагозі й переконував юдеїв та греків.

5    Якже прибули з Македонії Сила та Тимотей, Павло запопадливо взявся за слово, засвідчуючи юдеям, що Ісус є Христос.

6    А що вони противилися і хулили, він обтрусив свою одежу й до них мовив: «Кров ваша хай впаде на голову вашу! Я – чистий; віднині піду між поган.»

7    І, вийшовши звідтіль, пішов у господу до одного на ім’я Тит Юст, який був богобійний, а його дім був сумежний синагозі.

8    Крисп, голова синагоги, увірував у Господа з усім своїм домом, та й багато корінтян, чувши (слово), увірували і христились.

9    Уночі ж Господь сказав до Павла у видінні: «Не бійся, говори лиш, не мовчи,

10  бо я з тобою, і ніхто не нападе на тебе, щоб тобі завдати лиха, бо я маю багато людей у цім місті.»

11  І він перебув рік і шість місяців, навчаючи їх слова Божого.

Тепер маємо опис початків однієї з найважливіших спільнот, заснованих Павлом — спільноти Корінта. І тут теж повторюється розрив з синагогою, що до того сталося в інших містах. У видінні (вв. 9– 10) Павло отримує підтвердження, що розпочата ним апостольська діяльність відповідає Божому задуму (СММ, с. 250).

в. 1. Після цього Павло вийшов з Атен (пор. Ді 17,16, прим. 86) і прибув до Корінту^[1].

Павло прибуває до Корінта сам, бо він відіслав Тимотея і Силу (пор. в. 5) з Атен до Солуня (пор. Ді 17,14– 15). На подорож пішки суходолом, потрібно було щонайменше три дні. Його прибуття до Корінта слід датувати кінцем 49 р. по Р.Хр., що на півтора року (в. 11) раніше за його появу перед проконсулом Галліоном (пор. Ді 18,12– 17), яка відбулася в 51– 52 році.

в. 2. Він тут знайшов одного юдея, на ім’я Акила, родом з Понту (регіон на південно-східному узбережжі Чорного моря), що прибув недавно з Італії (від гр. Italìa; пор. Ді 27,1.6), і Прискиллу^[2], його жінку, — бо Клавдій був звелів (від гр. дієслова diatàsso, постановити, дати розрядження, пор. Ді 20,13б) усім юдеям вийти з Риму;

Про едикт Клавдія згадує Светоній у Житті дванадцяти Кесарів, Життя Клавдія, 25,4: «Judœos impulsore Chre[i]sto assidue tumultuantes Roma èxpulit» («Він [Клавдій] вигнав з Рима юдеїв, які, підбурені Крестом [Христом?], постійно перебували в сум’яттях»). Вигнання відбулося, ймовірно, близько 49– 50 р. по Р.Хр.

і він пристав до них.

в. 3. А що він був того самого ремесла (гр. homòtechnos), то перебував у них і працював,

Павло бажав, наскільки це було можливо, сам дбати про своє забезпечення. У 1 Сол 2,9 він каже: «Ви пам’ятаєте, брати, про наш труд та про працю: вночі і вдень ми працювали, щоб з вас когось не обтяжити, та проповідували вам Божу Євангелію» (пор. Ді 20,34; 1 Кор 4,12; 2 Сол 3,7– 12). Християнське свідчення відбувається не лише в синагозі чи в місці святкового культу; для Павла робота також стає нагодою для євангелізації.

Павло, як учень рабинів, які всі вивчали якесь ремесло, вмів виготовляти намети з козячої шкіри, як це робили в Кілікії, на його батьківщині.

бо ремесло їхнє було — намети виробляти (від гр. skenopoiòs, той, хто вичиняє шкіру, щоб виготовляти намети).

Термін ремесло (від гр. tèchne; ручне вміння, мистецтво, пор. Ді 17,29б) вказує на те, що вони належали до категорії ремісників, це відрізняло їх від некваліфікованої робочої сили.

Тепер, у вв. 4– 6, ми бачимо звичну схему проповідування Павла, на якій побудована історія спасіння: пріоритетність Ізраїля — відкинення — звіщання поганам.

в. 4. Щосуботи (пор. Ді 13,14б) ж вів бесіди (пор. Ді 17,2б) в синагозі (в. 7б; пор. Ді 9,2, прим. 52)

й переконував (пор. Ді 5,36б) юдеїв та греків.

в. 5. Якже прибули (букв. «зійшли») з Македонії (пор. Ді 16,9, прим. 79) Сила (пор. Ді 15,22б; що згадується тут востаннє) та Тимотей (пор. Ді 16,1– 3),

Тепер Павло здебільшого був вільним від роботи, оскільки Сила (Сильван) і Тимотей (згадувані як товариші Павла в 2 Кор 1,19) привезли йому фінансову допомогу від македонських спільнот (2 Кор 11,8– 9; Флп 4,15), а відтак…

Павло запопадливо взявся (від гр. дієслова synècho; що також має значення: бути пригніченим, в полоні чогось; пор. Ді 28,8) за слово,

засвідчуючи (пор. Ді 8,25; пор. Ді 1,8) юдеям,

що Ісус є Христос (пор. Ді 2,31, прим. 16).

Проповідування юдеям завжди має за мету довести їм через Писання, що Ісус є провіщений Месія.

в. 6. А що вони противилися і хулили (пор. Ді 13,45),

він обтрусив свою одежу (пор. Ді 13,51) й до них мовив:

«Кров ваша (пор. Ді 15,20б) хай впаде на голову вашу (пор. Ді 5,28б; пор. також Мт 27,24б– 25)! Я — чистий (пор. Ді 20,26);

Цим жестом і словами Павло робить своїх супротивників-юдеїв (в. 5б) відповідальними за нещастя, яке над ними нависає.

У 1 Сол 2,16: «Вони забороняють нам до поган говорити, щоб ті спаслися, тож повсякчасно доповнюють свої провини. Врешті спіткав їх гнів».

віднині піду між поган (пор. Ді 7,45)».

Йдеться про другу урочисту заяву Павла щодо своїх намірів. Однак це не виключає, що згодом в Ефесі він продовжить свою місіонерську працю в синагозі (пор. Ді 18,19; 19,8).

Відтак — в доволі провокативний спосіб — Павло переїжджає в дім Тита Юста, богобоязливого поганина, і робить з цього дому, суміжного з синагогою, місце свого проповідування поганським слухачам, входячи у такий спосіб у відкриту конкуренцію з синагогою.

в. 7. І, вийшовши звідтіль, пішов у господу до одного на ім’я Тит Юст (від гр. Tìtios Ioùstos [пор. Ді 1,23б], імена виразного латинського походження),

У зах. тексті: «переселившись від Акили, він вирушив у дім Тита Ю.».

який був богобійний (пор. Ді 13,43),

а його дім був сумежний (від гр. дієслова synomorèo, бути сусіднім до, прилягати до) синагозі (в. 4).

в. 8. Крисп (гр. Krìspos; пор. 1 Кор 1,14б), голова синагоги (пор. Ді 13,15; 18,17), увірував у Господа (пор. 1 Кор 1,14) з усім своїм домом (пор. Ді 10,2),

та й багато корінтян (від гр. Koríntios), чувши (слово), увірували…

Зах. текст, щоб уточнити, що мовиться про навернених з поганства, додає: «віруючи в Бога через ім’я нашого Господа Ісуса Христа».

…і христились (пор. Ді 2,38б).

Серед охрещених, приналежних до спільноти Корінта, в посланнях Павла згадані: такий собі Стефан зі своєю родиною (1 Кор 1,16), разом з Фортунатом і Ахаїком (1 Кор 16,15– 17), а ще Крисп і Ґай (цих двох охрестив сам Павло, пор. 1 Кор 1,14). А також, ймовірно, Терцій, писар Послання до римлян, Ераст, «скарбник міський» (розпорядник громадського скарбу Корінта) і «брат» Кварт (пор. Рм 16,22– 23). А ще, можливо, родина Хлої (пор. 1 Кор 1,11) і врешті Фива, «сестра наша, служителька Церкви в Кенхреях» (Рм 16,1).

в. 9. Уночі (пор. Ді 5,19) ж Господь сказав до Павла у видінні (пор. Ді 7,31):

Це третє з видінь Павла (пор. Ді 16,9).

«Не бійся, говори лиш, не мовчи (пор. Іс 49,2; Єр 1,7.9б.17),

в. 10. бо я з тобою, і ніхто не нападе на тебе, щоб тобі завдати (пор. Ді 28,10б) лиха,

Букв. «ніхто не накладе на тебе (рук), щоб тобі зашкодити».

Вислів Не бійся,… бо я з тобою вказує на обіцянку дієвої Божої допомоги (пор. ІН 1,9: «Не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався»; а ще Єр 1,8: «Не страхайсь перед ними, бо я з тобою, щоб тебе врятувати»; пор. також Іс 41,10.13– 14; 43,5; Єр 1,19).

бо я маю багато людей у цім місті» (пор. Йо 10,16).

Тож погани, багато людей (іт. численний народ) також покликані бути частиною єдиного народу Божого. Попри спротив юдеїв і зіпсуття поганського міста Господь зуміє привернути багатьох до віри. Щодо скромного стану перших навернених читайте, що каже Павло в 1 Кор 1,26– 29.

в. 11. І він перебув (пор. Ді 2,3б) рік і шість місяців, навчаючи (пор. Ді 2,42) їх слова Божого.

Отже, вперше Павло, який перед тим ніколи не міг довго перебувати в одному місті, діє тут рік і шість місяців (з 51 по 52 рік по Р.Хр.). Тож Корінт стає, після Єрусалима і Антіохії Сирійської (де він перебував «рік», Ді 11,26), «третім головним містом» Церкви, що народжувалася. Ефес, трохи пізніше (де він перебуватиме «два роки», пор. Ді 19,10), буде «четвертим» (RP, с. 699).

^[1]       Місто Корінт (гр. Kòrinthos; пор. Ді 19,1), на відстані близько 60 км від Атен, було з 27 р. до Р.Хр. столицею римської провінції Ахаї, осідку римського правителя (проконсула) [у часи Павла ним був Луцій Юній Галліон (Ді 18,12– 17)].

Розташоване на однойменному перешийку, воно послуговувалося двома портами (власне, його називали «містом двох морів»): Кенхреї (гр. Kenchreài; пор. Ді 18,18б; Рм 16,1б) на Егейському морі, куди прибували товари зі сходу, і Лехей (гр. Lechàion), куди причалювали кораблі, що приходили із заходу. Завдяки «дорозі, викладеній валками» (колодами), гр. dìolkos, завдовжки 8 км малі причіпні човни могли не обгинати непевний мис Малія [будівництво каналу відбулося лише наприкінці ХІХ століття].

Стародавнє місто, вщент зруйноване у 146 р. до Р.Хр., звелів відбудувати Юлій Цезар у 44 р. до Р.Хр., заснувавши там римську колонію воїнів-ветеранів під назвою Colonia Laus Julia Corinthiensis.

Швидке розростання Корінта легко пояснити його винятковим географічним розташуванням. Це місто, ведучи жваве торговельне життя і будучи дуже космополітичним, було відоме також свободою моральних звичаїв, злочинністю, чужоземними культами і забобонами. Новий Корінт успадкував недоліки давнього. Останній мав славу міста насолод, передусім завдяки відомому храму Afrodite Pandèmos («народної Афродіти»), зведеному на виступі скелі, який височів над містом. Страбон твердив (у не надто ясному уривку), що в тому місці жило близько тисячі священних проституток. Однак у першому столітті до Р.Хр. було відбудовано лише скромний храм на честь цієї богині. Фактом залишається те, що Корінт, через своє розташування і статус портового міста, сприяв проституції. Окрім того, як і в усіх великих містах, у Корінті проживало дуже багато бідних: дві третини населення (понад 300 000 мешканців у той період) були рабами.

^[2]       Акила (гр. Akýlas) і Прискилла (гр. Prìskilla; яку ще називали Priska) (Ді 18,18.26) будуть згадані Павлом у Рм 16,3– 4: «Вітайте Прискиллу та Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі, які за мою душу шию свою клали». І в 1 Кор 16,19: «Вітають вас у Господі сердечно Акила і Прискилла з їхньою домашньою Церквою» (пор. 2 Тм 4,19).

 

Спільнота Корінта є, мабуть, найважливішою з-поміж заснованих Павлом, про це свідчить виняткова тривалість його перебування в ній (рік і шість місяців) і чотири адресовані їй послання, включно з одним втраченим (пор. 1 Кор 5,9) і ще одним, написаним «крізь ревні сльози» (що згадується в 2 Кор 2,4), викликані якоюсь дуже серйозною, але настільки ж таємничою образою (пор. 2 Кор 2,5– 11); з цього міста вийшли також два послання до солунян.

Церква Корінта є, крім того, найбільш різноманітною, найбільш активною і найбільш проблематичною. Лука дає відчути наявність труднощів через запевнення Не бійся… Я з тобою з в. 10, що уподібнює апостола до великих пророків. Найрозлогіші і найпевніші відомості про цю Церкву знаходимо в двох посланнях, що дійшли до нас; вони, хоч і відображають ситуацію з відстані трьох чи чотирьох років по тому, висвітлюють і період її заснування, коли, безперечно, стали проявлятися перші симптоми проблем (RM, с. 258).

Просити в Господа зробити нас солідарними з близькими і далекими, солідарними в праці, у вірі та в діленні. Саме така євангелізація стосується всіх справжніх віруючих;

розуміння того, що пара «робота-звіщання» допомогає внести більше конкретики в практичне застосування Слова життя, вгамувати певну легку риторику, а також сповнити невідкладний обов’язок передавання віри. Той, хто працює в поті чола, говорить по-іншому, аніж той, хто не знає рутини щоденного життя. Як для такого активного і підприємливого міста, як Корінт, так і для нашого суспільства, бути хорошим працівником завжди було і є, серед іншого, також доброю візитівкою євангелізатора (LD, сс. 251– 252).

Дякувати Ісусу, нашому спасителю, який першим став солідарним з  кожним з нас, в радощах і скорботах, в трудах і у відпочинку;

за те, що просить нас, сьогодні, як і вчора, бути його співробітниками, які звіщають Слово.

…

Допоможи мені, Господи, бути смиренним і відкритим, готовим співчувати і розділяти з іншими їхні пережиття, не боятися забруднити руки чи потрудитися, не лякатися небезпеки, представляючи мій досвід віри, мою зустріч з Тобою — спасителем усіх. Амінь.