Покинувши Филиппи, звіщателі Євангелія йдуть далі Ігнатієвою дорогою, переходять через Амфіполь і Аполлонію, і дістаються врешті до Солунської затоки, до Солуня. Те, що їх виганяють, якраз і дає змогу рухатися далі й засновувати нові спільноти. Євангеліє шириться, користаючи навіть з людського спротиву, з людської глухоти. У Верії люди здаватимуться більш відкритими, але й звідти врешті-решт… їх виженуть!

Тому не так люди виганяють апостолів, як вони самі рухаються з місця на місце як посланці Господні. Євангеліє пробігає дорогами імперії, і шириться як передвістив Ісус: Лука не без іронії твердить, що добра новина саме через вороже налаштування до неї розходиться довкола так широко і плідно (P. Bizzeti, Fino ai confini estremi, сс. 286– 288).

1    Перейшовши через Амфіполь та Аполлонію, прийшли в Солунь, де була юдейська синагога.

2    За своїм звичаєм, Павло ввійшов до них і змагався з ними три суботи про Писання,

3    вияснюючи і доводячи, що Христові треба було страждати й воскреснути з мертвих та що цей власне є Христос, — той Ісус, якого я вам звіщаю.

4    І деякі з них дали себе переконати і пристали до Павла та Сили, — а й велике число богобоязливих греків і жінок знатних чимало.

5    Але заздрісні юдеї назбирали з майдану якихось негідників, збили докупи натовп і заходилися підбурювати місто. Ставши перед домівкою Ясона, шукали їх, щоб вивести до народу.

6    А не знайшовши їх, поволокли Ясона й деяких братів до наставників міста, гукаючи: «Ось вони — ті, що підбурили ввесь світ і прийшли аж сюди.

7    Ясон прийняв їх до себе. Усі вони йдуть проти кесаревих наказів, говорячи, що є інший цар — Ісус.»

8    Так збунтували народ та начальників, які це слухали.

9    Взявши ж від Ясона й інших запоруку, вони їх відпустили.

10  Брати негайно вислали вночі Павла та Силу у Верію, а ці, прибувши туди, пішли в синагогу юдеїв.

11  Ці були благородніші від солунян: вони прийняли слово з повним запалом, щодня досліджували Писання, чи так воно є.

12  Багато ж із них увірували, — і жінок поважних грецьких та й чоловіків чимало.

13  Якже довідались юдеї із Солуня, що Павло звіщає слово Боже й у Верії, прийшли й туди підбурювати і бунтувати народ.

14  Тоді брати негайно відпустили Павла, щоб ішов аж до моря, а Сила й Тимотей зостались там.

15  Ті ж, що проводжали Павла, провели його аж до Атен і повернулись, одержавши наказ для Сили й Тимотея, щоб прийти до нього якнайшвидше.

Перша частина уривка (вв. 1– 9) побудована за звичною схемою: проповідь в синагозі, навернення одних, спротив інших, заворушення і обвинувачення, втеча з міста. Автор вважає за необхідне показати, що заворушення провокують заздрісні юдеї, тоді як Павло не дає для цього жодного приводу, щобільше, він відходить, щоб не ускладнювати ситуацію (в. 10).

Павло описує події в Солуні у Першому посланні до солунян, зокрема в 1 Сол 2,1– 12 і в Флп 4,16. Пор. також 2 Кор 8,1– 2. Розповідь Діянь є дуже стислою, бо для Луки важливо привести Павла в Атени (СММ, р. 240).

в. 1. Перейшовши (від гр. дієслова diodèuo, проходити) через Амфіполь та Аполлонію^[1],

Правдоподібно, що місіонерам знадобилося 4– 5 днів, щоб подолати відстань (близько 150 км) між Филиппами і Солунем. Дуже ймовірно, що Павло зупинявся в цих двох містах (Амфіполі й Аполлонії) лише на ночівлю, а не для проповідування, бо там не було організованих юдейських спільнот.

прийшли в Солунь (вв. 11.13)^[2],

У цьому місті було багато юдеїв, вони мали свою синагогу.

де була юдейська синагога (в. 10б; пор. Ді 9,2, прим. 52).

в. 2. За своїм звичаєм (пор. Лк 4,16),

Павло ввійшов до них

і змагався (від гр. дієслова dialègomai, дискутувати, розмовляти, пор. Ді 17,17; 18,4.19б; 19,8.9б; 20,7.9; 24,12.25) з ними

три суботи (пор. Ді 13,14б; як робитиме в Корінті [Ді 18,4], а потім в Ефесі [Ді 19,8])

Тож Павло перебував в Солуні три тижні. А між одною суботою та іншою він працював, щоб не бути тягарем для братів (пор. Ді 20,33– 34; 2 Сол 3,7– 9; пор. також, тут далі, «Напрямки для роздумів»).

про Писання (в. 11б),

Як завжди, пріоритет належить юдеям (пор. Ді 3,26).

Очевидним є паралелізм між тим, що відбувається тут, в Солуні, і тим, що відбуватиметься в другій частині уривка (вв. 10– 15) у Верії.

в. 3. вияснюючи (пор. Ді 7,56; пор. також Лк 24,31.32.45) і доводячи (букв. «викладаючи з доказами», пор. Ді 14,23б),…

Тут подано дуже короткий підсумок проповіді, зверненої до юдеїв у Антіохії Пісідійській (Ді 13,17– 41): на основі пророцтв доводиться, що Ісус з Назарета, який помер і воскрес, справді є Месією, якого передвіщали пророки. Це урочисте визнання віри, синтез апостольського проповідування (керигма).

…що Христові (пор. Ді 2,31, прим. 16) треба було (пор. Ді 1,16) страждати (пор. Ді 3,18б) й воскреснути з мертвих (пор. Лк 24,26.46; Ді 26,23)

та що цей власне є Христос, — той Ісус, якого я вам звіщаю (пор. Ді 3,24). Пор. Ді 2,22– 24.

в. 4. І деякі з них дали себе переконати (пор. Ді 5,36б) і пристали (від гр. дієслова proskleròo, приєднуватися до) до Павла та Сили (вв. 10.14.15; пор. Ді 15,22б),

а й велике число богобоязливих греків (пор. Ді 13,43)

Зах. текст вводить між ними розрізнення, додаючи kài: богобоязливих і греків.

і жінок знатних чимало (в. 12б; пор. також Ді 1,14; 13,50; 16,14).

Деякі перекладають: «і чимало дружин впливових людей (міста)».

в. 5. Але заздрісні (пор. Ді 5,17б) юдеї (в. 13; пор. Ді 9,23б)

Це почуття лежить в основі й інших гонінь. Варто лише поглянути на заздрість і ревнощі первосвященика і юдеїв з Єрусалима (Ді 5,17), заздрість юдеїв з Антіохії (Ді 13,45) і невірство та ворожість юдеїв з Іконії (Ді 14,2).

назбирали (від гр. дієслова proslambàno, брати на свій бік; приймати; пор. Ді 18,26б; 27,33б.36б; 28,2; пор. також 2 Мак 10,15; Рм 14,1.3б; 15,7; Флм 17) з майдану якихось негідників (гр. poneròs, пор. Ді 5,3, прим. 27; пор. також Ді 19,13),

Букв. «…привернувши якихось лиходіїв, людей з майдану (від гр. agoráios, нероби, ледарі; але й, в Ді 19,38, судові слухання)»

збили докупи натовп (від гр. дієслова ochlopoiéo)

і заходилися підбурювати (від гр. дієслова thorybèo, здіймати галас криками, хвилювати; пор. Ді 20,10; від того ж кореня походить термін thòrybos, заворушення, пор. Ді 20,1; 21,34; 24,18б) місто (пор. в. 13б).

У такий спосіб легко можна звинуватити місіонерів у тому, що вони призводять до бунту і сіють неспокій в народі.

Ставши перед домівкою Ясона (вв. 6.7.9б),

Букв. «…і взявши в осаду дім Ясона».

Ясон (від гр. Iàson, переклад євр. Giosuè), ймовірно, був наверненим євреєм (мабуть, це та сама особа, згадувана разом з Лукієм і Сосипатром [мабуть, це «Сопатр з Верії», пор. Ді 20,4], яких Павло називає, в Рм 16,21б, «мої
родичі»).

шукали їх [Павла і Силу], щоб вивести до народу (пор. Ді 12,22).

в. 6. А не знайшовши їх,

поволокли (пор. Ді 8,3) Ясона (в. 5б) й деяких братів (вв. 10.14; пор. Ді 1,14б) до наставників міста (в. 8), гукаючи:

Наставники міста (від гр. politàrches) — це місцеві магістрати (не римляни), які займалися управою міста і стежили за громадським порядком.

«Ось вони — ті, що підбурили (від гр. дієслова anastatòo; пор. Ді 21,38) ввесь світ (пор. Ді 11,28) і прийшли аж сюди.

в. 7. Ясон (в. 5б) прийняв їх до себе (прийняв, пор. Ді 2,41).

Усі вони йдуть проти кесаревих наказів (пор. Ді 16,4),

говорячи, що є інший цар — Ісус» (пор. Йо 19,12– 16).

Варто звернути увагу, як звинувачення перетікає в політичну площину (пор. Лк 23,2б): в такому разі Ясон був би винуватий в тому, що прийняв у себе і захистив бунтівників, що дав прихисток небезпечним підбурювачам.

І справді, християни уникали щодо Христа титулу basilèus (цар), який належав імператору: вони радше воліли вживати титул Christòs (Месія) і Kýrios (Господь) (BJ).

в. 8. Так збунтували (пор. Ді 15,24) народ та начальників (в. 6), які це слухали.

в. 9. Взявши ж від Ясона (в. 5б) й інших запоруку (гр. lambànein tò hikanòn; у цьому контексті означає «взяти достатню/належну грошову суму»), вони їх відпустили.

Наставники міста/політархи, хоч і стурбовані, не схоже, що сприймають небезпеку викритого бунту надто серйозно, адже обмежуються тим, що відпускають Ясона та інших, взявши з них запоруку і зобов’язавши їх відіслати тих людей, які підбурювали до безладів (LE, с. 207).

Така запорука, за римською правничою практикою, переставала діяти у випадку скоєння повторного «злочину». Але Павло покидає місто (вв. 10.14).

Початковий успіх проповідування юдеям з Верії показує, наскільки згубним виявився маневр юдеїв з Солуня, яким вдалося і тут перервати апостольську діяльність Павла.

Загальна схема дій така сама, як і в попередньому уривку (вв. 1– 9), але більш стисло викладена (СММ, с. 243).

в. 10. Брати (в. 6) негайно (в. 14; пор. Ді 9,18) вислали (як у Ді 9,25; 23,31б) вночі (пор. Ді 5,19) Павла та Силу (в. 4) у Верію^[3],

Через свої втечі (що є частою темою в Діяннях: пор. Ді 9,25 [з Дамаска]; 9,30 [з Єрусалима]; 13,50– 51 [з Антіохії Пісідійської]; 14,20б [з Лістри] і в. 14 [з Верії]) Павло врешті потрапляє на південь Греції і наближається до великих осередків культури: Аттіки і Ахаї.

а ці, прибувши туди, пішли в синагогу (в. 1б) юдеїв (як у Солуні, пор. в. 2).

в. 11. Ці були благородніші (від гр. eughenès, букв. «благородного походження», гостинніші) від солунян (в. 1б): вони прийняли слово з повним запалом (від гр. prothymìa, готовність, налаштованість),

Деякі перекладають: «Ці були більш відкриті…: вони прийняли слово з великою прихильністю (з повним налаштуванням)».

щодня досліджували (пор. Ді 4,9) Писання (пор. Йо 5,39), чи так воно є (пор. Ді 7,1; пор. також Лк 24,27).

Звістка про те, що Ісус — це Христос, про якого говорить Писання (пор. в. 3), спонукає позитивно налаштованих юдеїв старанно досліджувати сувої Біблії, щоб перевірити твердження Павла.

в. 12. Багато ж із них (у Солуні були тільки «деякі», пор. в. 4; пор. також Ді 17,34)

Серед них був, мабуть, і Сопатр, син Пірра, пор. Ді 20,4 [Сосипатр?, у Рм 16,21].

увірували, — і жінок поважних (від гр. euschèmon, благородний [в. 4б; пор. Ді 13,50], як Лідія в Ді 16,14) грецьких та й чоловіків чимало.

У зах. тексті: «і повірили багато з-поміж греків і чоловіків і жінок високого стану».

в. 13. Якже довідались юдеї (в. 5) із Солуня (в. 1б),

що Павло звіщає (пор. Ді 3,24) слово Боже й у Верії (в. 10),

прийшли й туди підбурювати (пор. Ді 4,31)

і бунтувати (в. 8) народ (як у Ді 14,2.19б; пор. 1 Сол 2,14).

в. 14. Тоді брати (в. 6) негайно (в. 10) відпустили Павла,

щоб ішов аж до моря (ймовірно, до порту Підна),

а Сила (в. 4) й Тимотей (в. 15; пор. Ді 16,1) зостались там.

в. 15. Ті ж, що проводжали (пор. Ді 6,3) Павла, провели його (пор. Ді 9,27) аж до Атен (пор. Ді 17,16, прим. 86)…

У зах. тексті: «і він перейшов (вздовж) Тессалії, бо (йому) завадили звіщати їм Слово».

Тож зах. текст дає зрозуміти, що Павло дістається до Атен морем (пливучи вздовж берега Тессалії), а це понад 300 км від Верії.

…і повернулись, одержавши наказ для Сили (в. 4) й Тимотея (в. 14),

щоб прийти до нього якнайшвидше.

Лука пише скорочено і спрощено. Тимотей мав супроводжувати Павла, оскільки Павло його знову відішле з Атен в Солунь (1 Сол 3,1нн), звідки той повернеться з Силою, щоб наздогнати Павла в Корінті (Ді 18,5).

^[1]       Ці два міста — це два етапи переміщення Ігнатієвою дорогою, великою військовою дорогою, яка вела від Дураццо до Візантія (пор. прим. 84). Амфіполь (гр. Amphìpolis, сьогодні Неохорі, за 44 км від Филиппів), оточений звивиною ріки Стримон, був торговельним центром і головним містом першого району Македонії. Аполлонія Македонська (гр. Apollonìa) була містечком, розташованим за 46 км від Амфіполя на річці Вардар.

 

^[2]       Місто Солунь (гр. Thessalonìke, сьогодні Салоніки, на відстані приблизно 57 км від Амфіполя, римська колонія з 146 р. до Р.Хр.), розташоване на Ігнатієвій дорозі (пор. прим. 83), було головним містом другого району Македонії і осідком проконсула. Зручно розміщене в глибокій бухті Термейської затоки, воно мало дуже жвавий порт, завдяки якому було найважливішим торговельним осередком на півночі Егейського моря. Недалеко від цього міста височіла гора Олімп, що вважалася оселею богів. Воно є батьківщиною Аристарха (пор. Ді 20,4; 27,2б; Кол 4,10; Флм 24) і Секунда (пор. Ді 20,4). Обставини заснування Солунської Церкви описані в 1 Сол 1,5– 2,16.

 

^[3]       Містечко Верія (пор. в. 13; Ді 20,4; гр. Bèroia, сьогодні Верія) десь за 75 км від Солуня, доволі далеко від Ігнатієвої дороги [пор. Ді 16,12, прим. 81], розташоване біля підніжжя гори Олімп. Це головне місто третього району Македонії. Це також батьківщина Сопатра, сина Пірра (Ді 20,4).

 

Якби хто побажав відтворити методи і розмах місіонерської праці Павла за схематичними вказівками з книги Діянь, то в нього вийшла б дуже жвава і драматична картина, без періодів зупинки і перепочинку.

Однак внаслідок публічного ширення звістки в середовищі синагоги навертається ряд видатних юдеїв і багато симпатиків-поган. Для Луки важливо зазначити, що і в Солуні, і згодом у Верії значна частина новонавернених походить з вищого суспільства і що в обох цих випадках мовиться про жінок високого стану. Такий факт не позбавлений вірогідності та не є чимось новим. З відомостей Йосифа Флавія знаємо, що до юдаїзму приєднувалися здебільшого заможні жінки — аристократки міста. Зрозуміло, що нове послання справляло на цих людей сильне враження, і вони переходили до християнського руху.

Тож висока результативність християнської місіонерської діяльності викликає бурхливу реакцію юдеїв, які в цих новоприбулих бачать для себе небезпечних конкурентів, що відтягують від синагоги найбагатших і найпрестижніших клієнтів…

Цього разу Павло і його товариші не хочуть наражати себе на небезпеку, пам’ятаючи про неприємний досвід у Филиппах. Ясон, чоловік, який їх приймає в себе, виступає їхнім поручителем перед магістратами. Про всяк випадок мандрівні місіонери з обережності змінюють тактику.  Вночі на Ігнатієвій дорозі їх супроводжують друзі, звідти вони прибувають у Верію (в. 10) (RF, сс. 513– 516).

Заснування двох спільнот (Солунь, Верія) тривало значно довше, аніж можна судити з цих кількох тижнів, про які згадують Діяння, враховуючи те, що Послання до солунян описують через кілька місяців по тому квітучу Церкву і зазначають, що в цьому місті Павло, який забезпечував себе сам ремеслом власних рук (пор. 1 Сол 2,9; 2 Сол 3,7– 12), двічі отримував допомогу від любих филип’ян (пор. Флп 4,16). Євангелізація міста повинна була брати до уваги сильний релігійний синкретизм, в рамках якого одночасно почитали римських богів, що представляли офіційний культ, місцеві божества Тракії, містерійні культи, завезені з Єгипту і Малої Азії, і віру в Ягве євреїв, присутніх у великій кількості, якщо вони вже змогли собі побудувати там синагогу. До спротиву від різних «релігійних конфесій» додаються ще й інші труднощі для місіонерів, як-от тимчасовий характер їхнього перебування без перспективи сталого і надійного поселення на одному місці та все гостріші прояви ворожості з боку юдеїв, яких приєднується мало порівняно з великим числом богобоязливих греків і жінок знатних (в. 4), як сталося і у Верії (в. 12).

Дати історичну прив’язку цій місії, яку можна вивести на основі порівняння з посланнями Павла, вкрай важливо для всього датування його епістолярію. Саме в Корінті, звідки він пише два Послання до солунян, Павло зустрічає Галліона (пор. Ді 18,12), старшого брата Сенеки. Надпис із Дельфів уточнює, що Галліон був проконсулом в Ахаї в той час, коли Клавдій написав 26-е чи 27-е послання до міста, відоме як імперська акламація, остання з яких відбулася 1 серпня 52 р. по Р.Хр. Якщо ж Галліон через своє слабке здоров’я залишався в Ахаї лише один рік, з травня 51 р. по травень 52 р. по Р.Хр., то з цього випливає, що перше писання Нового Завіту, тобто Перше послання до солунян, датується кінцем 51– го чи початком 52 р. по Р.Хр. Тож євангелізація Солуня відбулася в 50 році (ВМ, сс. 241– 242).

Духовна спадщина павлівської євангелізації проявляється ще й у святих Кирила і Методія (греків із Солуня) і в тому унікальному осередку духовності, яким є гора Афон — незалежна республіка, яку утворюють двадцять монастирів, під проводом патріарха Константинопольського, її початки сягають ІІ століття, а найбільший розвиток припадає на період, що починається з XIV століття (ВМ, сс. 244– 245).

…

Просити в Господа здатності звіщати добру новину Євангелія, долаючи страх того, що нас можуть відкинути, піддати критиці чи що ми можемо зачепити чутливість тих, що нас слухають.

Горе нам, якщо ми його не звіщаємо, не довіряючи його дієвості, чи виявляючи недбальство, бо маємо (занадто) багато інших справ.

Дякувати Ісусові, який нас кличе звіщати Євангеліє з милосердям, бо він зійшов на хрест, помер за всіх нас і хоче, щоб всі люди спаслися.

за те, що нам пригадує, що його не можна звіщати без молитви, покладаючись лише на власні слова, майже забуваючи, що Слово спасіння передається Духом, плодом витривалої і одностайної молитви (LD, с. 240).

…

Господи, дай мені усвідомити покладену на мене відповідальність — покладену Тобою — звіщати Христа і свідчити його власним послідовним життям. Дай мені зрозуміти, що маю з повагою ставитися до відмінностей на рівні самоусвідомлення і культури, що маю розуміти необхідність діалогу і розвитку. Дай мені не лякатися байдужості; щобільше, вона має посилювати в мені, з Твоєю допомогою, відчуття нагальної потреби нести звістку. Амінь.