Вигуки дівчини в трансі звіщають правду про ідентичність двох місіонерів. Але Павлові, як і Ісусові (Лк 4,34– 35), не подобається така реклама, і він, як Ісус, змушує її замовкнути. Добру новину мають нести свідки, які вкладають в це своє життя, а не люди, які діють як гучномовці. Дух виходить, але разом з ним виходить і надія господарів дівчини на заробіток. Вони на це реагують люттю: як Петра і Йоана після зцілення кривого при дверях храму (Ді 3,2– 10), так і Павла і Силу тягнуть до представників влади. Їм висувають цілком фальшиве звинувачення: спробу порушити громадський порядок, а ще те, що вони — юдеї, які приносять протизаконні звичаї. Судді не приглядаються до деталей, наказуючи вибити звинувачених і вкинути до в’язниці. Але тут відбуваються надзвичайні речі, описані в дуже виразний спосіб (LD, сс. 232– 233).

16  Іншим разом, як ми йшли на молитву, зустріла нас одна служниця, що мала духа віщуна, і віщуванням справляла панам своїм великий заробіток.

17  Ідучи слідом за Павлом і за нами, вона кричала: «Ці люди — слуги Всевишнього Бога, які звіщають вам путь спасіння!»

18  Чимало днів вона таке робила. Набридло це Павлові й, повернувшися, він сказав до духа: «Велю тобі ім’ям Ісуса Христа вийти з неї!» І в ту ж мить він вийшов.

19  Побачивши її пани, що їхня надія на заробіток пропала, схопили Павла й Силу і потягли на майдан до влади.

20  Привівши ж їх до воєвод, сказали: «Ці люди колотять наше місто; це юдеї.

21  Вони навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не дозволено ані приймати, ані виконувати».

22  І натовп кинувся на них спільно, а воєводи, здерши з них одежу, звеліли їх сікти різками;

23  завдавши їм чимало ран, кинули у в’язницю, наказавши тюремникові пильно стерегти їх.

24  Він же, прийнявши такий наказ, вкинув їх у в’язницю до самої середини й забив їх ноги у колоди.

25  Павло та Сила опівночі молилися і співали Богу, а в’язні слухали їх.

26  Раптом зчинився землетрус великий, так що підвалини в’язниці затряслися: зненацька відчинилися всі двері, і кайдани на всіх розв’язалися.

27  Якже прокинувся тюремник і побачив відчинені темничні двері, витяг меч і хотів себе вбити, гадаючи що в’язні повтікали.

28  Аж тут Павло скрикнув голосом великим, кажучи: «Не завдавай собі ніякого лиха, всі бо ми тут!»

29  І, попросивши світла, тюремник ускочив до в’язниці й, тремтячи, кинувсь у ноги Павлові та Силі;

30  а вивівши їх звідти, мовив: «Панове, що мені слід робити, щоб спастися?»

31  Ті відповіли: «Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім».

32  І вони йому звіщали слово Господнє і всім, що були в його домі.

33  А він, узявши їх тієї години вночі, обмив їхні рани й охристився з усіма своїми.

34  Як же запровадив їх до себе в господу, то накрив стіл і веселився з усім домом, який увірував в Бога.

35  Коли настав день, воєводи послали лікторів, кажучи: «Відпусти тих людей».

36  Тюремник доніс ті слова Павлові: «Прислали воєводи, щоб вас відпустити; виходьте ж тепер і йдіть собі в мирі».

37  Але Павло промовив до них: «Нас, римлян, без судової розправи прилюдно вибили різками і кинули в тюрму, а тепер потай нас виганяють? Ні бо! Нехай самі прийдуть і виведуть нас!»

38  Ліктори донесли ці слова воєводам. А ті, почувши, що вони римляни, злякались

39  і, прийшовши, попросили в них вибачення; а як вивели, попросили вийти з міста.

40  Вони, вийшовши з в’язниці, зайшли до Лідії і, побачившися з братами та втішивши їх, вийшли.

Уривок починається коротким епізодом, який ще раз показує Павла, який протидіє народним забобонам того часу. На Кіпрі мовилося про ворожбита Елімаса, котрий був юдейського походження (Ді 13,6– 11). Тут йдеться про ремесло віщування, типове для грецького середовища. Для Луки важливо звернути увагу своїх читачів на чітке розрізнення між євангельським посланням і незліченними формами релігійності, якими кишіла тодішня епоха (СММ, с. 235).

в. 16. Іншим разом, як (пор. Ді 22,6, прим. 113) ми йшли на молитву (в. 25; пор. Ді 1,14),

зустріла нас одна служниця (пор. Ді 12,13),

що мала духа віщуна (гр. pnèuma pýthona, букв. «духа пітона»,  алюзія на змія, який охороняв Дельфійського оракула),

У тодішній мові цей вираз означав віщуна-черевомовця, а також людину, яка передбачала майбутнє. Однак завжди проводився зв’язок між цією діяльністю і якоюсь надлюдською силою. Тож поведінка служниці здається схожою на ту, яку мали деякі біснуваті з Євангелія (пор., напр., Лк 4,41).

і віщуванням (від гр. дієслова mantéuo, передрікати, займатися віщуванням) справляла панам своїм великий заробіток (від гр. ergasìa, прибуток, гроші; пор. в. 19; Ді 19,24б.25б).

У грецьких авторів часто знаходимо засудження використання з метою наживи (великий заробіток) так званих віщунських здібностей деяких людей.

в. 17. Ідучи слідом за Павлом і за нами, вона кричала (букв. «кричала, кажучи»):

«Ці люди — слуги Всевишнього Бога (пор. Ді 7,48), які звіщають вам (в. 21; пор. Ді 3,24) путь спасіння (пор. Ді 4,12)!».

Тут відчутне відлуння свідчень, які в Євангелії давали про Ісуса біснуваті, у них також мовиться про Всевишнього Бога (пор. Мр 5,7; Лк 8,28; пор. також Мт 8,29; Мр 1,24; 3,11; Лк 4,34.41). Слова віщунки, як і біснуватих з Євангелія, є правдивими, але ні Ісус, ні Павло не приймають такого свідоцтва.

Від в. 18 і надалі зникає вживання ми (яке знову з’явиться в Ді 20,5), і розповідь повертається до третьої особи множини.

в. 18. Чимало днів вона таке робила. Набридло (пор. Ді 4,2) це Павлові й, повернувшися, він сказав до духа:

«Велю тобі ім’ям Ісуса Христа вийти (пор. в. 19) з неї!».

Павло призиває ім’я Ісуса Христа (пор. Ді 19,13), як робив Петро для зцілення кривого при Красних дверях (пор. Ді 3,6 і Ді 3,16б і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,1– 10 і в Ді 3,11– 26).

Як в Лк 4,34, крики дівчини передають чистісіньку правду: Павло і його товариші якраз і є слуги Всевишнього Бога, які звіщають путь спасіння (в. 17б).

Такого роду пропаганда не подобається Павлові, який за кілька днів вже не може стриматись. Цю молоду служницю використовують, з неї зробили автомат, який приносить добрі прибутки. Те, що спочатку було природним даром, стало джерелом відчуження; мова про своєрідну проституцію, від якої господарі отримують подвійний заробіток. Не маючи сили спокійно дивитися на таку деградацію, Павло виголошує екзорцизм-звільнення: Велю тобі ім’ям Ісуса Христа вийти з неї! (в. 18). Дух негайно «виходить», а з ним «виходить» і надія на заробіток (пор. вв. 16б.19), на який розраховували господарі. Вони реагують на це крайнім насильством (в. 19б). Добру новину завжди несуть свідки, які вкладають в це своє життя, а не люди, які діють як гучномовці (BR, с. 510).

І в ту ж мить він вийшов (в. 19).

Через вигнання злого духа служниця втрачає також і силу виголошувати передбачення. Це єдиний екзорцизм, про який мовиться в Діяннях, хоча на це є алюзії в Ді 5,16; 8,7 і в епізоді про юдейських заклиначів/екзорцистів в Ді 19,13– 20.

У вв. 19– 40 міститься перший епізод про переслідування з боку поган, з відкритими звинуваченнями у порушенні громадського порядку. Але цей епізод водночас показує, що такі звинувачення є марними, тож представники влади, визнавши в проповідниках Євангелія відсутність будь-якої провини, а щобільше — присутність особливого Божого захисту, офіційно їх відпускають (СММ, с. 236).

в. 19. Побачивши її (служниці-віщунки, вв. 16– 18) пани (гр. kýrioi),

що їхня надія (пор. Ді 2,26б) на заробіток (в. 16б)

пропала (букв. «вийшла», як у вв. 18 і 18б),

Лука вживає те саме гр. дієслово exèrchomai, виходити (що вже вживалося в Ді 8,7), що іронічно вказує як на вихід духа [екзорцизм], так і на надію на заробіток.

схопили (пор. Ді 9,27) Павла й Силу (вв. 25.29б; пор. Ді 15,22б.40)

і потягли (від гр. дієслова helkýo, виводити силою, пор. Ді 21,30б) на майдан до влади (пор. Ді 4,5б).

Майдан (від гр. agorà) — це була центральна площа (за латинською термінологією це був forum), де розгорталося громадське життя міста (там проходили і судові слухання, там же влаштовували й базар).

в. 20. Привівши ж їх до воєвод (вв. 35.36.38), сказали:

Воєводами (від гр. strategòs; у класичній грецькій цей термін стосується воєначальників; пор. Ді 4,1б) були двоє чиновників, звані duùmviri iuredicùndo, яких обирали щороку на пост суддів і верховних магістратів міста.

«Ці люди колотять (від гр. дієслова ektaràsso, хвилювати, вносити безлад; здіймати переполох; пор. також Ді 15,24б) наше місто (як у Ді 24,5);

Причина — втрачений заробіток (в. 16б) — маскується за відмовкою про громадський порядок, до якого римська влада була дуже чутлива.

це юдеї (яких не дуже схвально сприймали в грецьких містах, де вони були в меншості).

Павла і Силу обвинувачі сприймають і представляють як юдеїв, а не як християн.

в. 21. Вони навчають (в. 17) звичаїв (пор. Ді 6,14б), яких нам, римлянам (від гр. romáios, вв. 37.38 і в Ді 2,10; 22,25б.26б.29б; 23,27б; 25,16; 28,17б), не дозволено ані приймати (пор. Ді 15,4), ані виконувати».

Мова про юдейські звичаї (пор. Ді 6,14). Обвинувачі не розрізняють між християнами і юдеями. А конкретно їх звинувачують у прозелітизмі: юдеям дозволялося практикувати свою релігію, однак вони не мали права втягувати в неї римлян. Тож християнська пропаганда була незаконною (BJ). Само собою римлянину (зобов’язаному дотримуватися mos maiorum) не було дозволено приймати чужоземних богів і нові релігійні звичаї, які не були публічно затверджені державою. Насправді ж римська адміністрація ставилася до цього дуже толерантно, лиш би це не вело до безладів, про що саме й заявляють у цьому випадку господарі віщунки (СММ, с. 237).

в. 22. І натовп кинувся на них спільно,

а воєводи, здерши з них одежу (пор. Флп 1,30; 1 Сол 2,2),

звеліли їх сікти різками (від гр. дієслова rabdìzo, пор. 2 Кор 6,4– 5; 11,23– 25; 1 Сол 2,2);

в. 23. завдавши їм чимало ран (букв. «завдавши їм чимало побоїв»), кинули у в’язницю (як у Ді 4,3),

Покарання є суворим, адже, у в. 33, буде сказано, що тюремник «обмив їхні рани».

наказавши тюремникові (вв. 27.36; від гр. desmophýlax) пильно стерегти їх (гр. «asphalòs [пор. Ді 2,36] terèin [пор. Ді 15,5б]»).

в. 24. Він же, прийнявши такий наказ, вкинув їх у в’язницю до самої середини

й забив їх ноги у колоди (букв. [в однині] «в дерево», гр. tò xýlon; іншими словами: «міцно закріпив їхні ноги в кайданах з дерева»; пор. Ді 5,30б).

Без найменшого розслідування (всупереч всякій належній юридичній і цивільній нормі) «стратеги» наказують вибити жертв цього наклепу (в. 21) і вкинути до в’язниці, заповівши дуже добре стерегти їх (в. 23б), наче б вони були небезпечними злочинцями. Поки що в’язничний сторож добросовісно виконує отримані накази.

Розповідь про звільнення Павла і Сили пригадує ту, що описувала чудодійне звільнення апостолів в Ді 5,17– 20 і Петра в Ді 12,5– 11.

Бог діє ефективно і цілком конкретно: він відповідає на довірливу молитву, з якою до нього звертаються (в. 25), звільненням своїх посланців, яке неможливо пояснити природними засобами (JK/2, с. 80).

в. 25. Павло та Сила (вв. 19б.29б) опівночі (пор. Ді 5,19) молилися (в. 16) і співали Богу (пор. Євр 2,12б; пор. також Еф 5,19; Кол 3,16б),

а в’язні (гр. dèsmioi; в. 27б; пор. Ді 9,2б) слухали їх.

в. 26. Раптом зчинився землетрус (від гр. seismòs) великий,

так що підвалини в’язниці затряслися (пор. Ді 4,31):

У цьому регіоні часто відбуваються землетруси; відтоді й до сьогодні вони неодноразово спустошували район Филиппів. Але тут Лука бажає вказати на надзвичайне втручання Бога на користь ув’язнених місіонерів.

зненацька (в. 33б; Ді 3,7) відчинилися (в. 27) всі двері (пор. Ді 5,19б; 12,10), і кайдани на всіх (пор. Ді 12,7б; пор. також Пс 107,13– 16) розв’язалися (від гр. дієслова anìemi, розпускати, розв’язувати, послабляти; пор. Ді 27,40).

Опис в зумисно драматичних тонах прагне виразно показати грандіозність того, що сталося, і привернути увагу, до яких наслідків могла призвести втеча в’язнів, якби не втручання Павла (СММ, с. 238).

в. 27. Якже прокинувся тюремник (в. 23б) і побачив відчинені (в. 26) темничні двері, витяг меч і хотів себе вбити (пор. Ді 2,23б), гадаючи (пор. Ді 7,25), що в’язні (в. 25б) повтікали.

Тюремник ніс особисту відповідальність за в’язнів і в разі їхньої втечі його засуджували до такого ж покарання, що й їх (пор. Ді 12,18– 19; 27,42).

в. 28. Аж тут Павло скрикнув голосом великим (пор. Ді 7,57), кажучи:

«Не завдавай собі ніякого лиха, всі бо ми тут!».

Павло і Сила не втекли, а інші в’язні, огорнуті жахом від того, що сталося, не були навіть спроможними думати про втечу.

в. 29. І, попросивши світла, тюремник ускочив до в’язниці (від гр. дієслова eispedào, застрибнути всередину) й, тремтячи, кинувсь у ноги (від гр. дієслова prospìpto, падати вперед; пор. Лк 8,47; як у Ді 5,10; 10,25б) Павлові та Силі (вв. 19б.25);

Тюремник злякався, бо усвідомив, що посланців з неба він потрактував як злочинців (BJ). Він їх не приймає за богів, як це зробили люди з Лістри (Ді 14,11– 18), але, розуміючи, що вони йому врятували життя, він звертається до них з покірною повагою, називаючи Панове (гр. kýrioi, в. 30), що, мабуть, не було його звичним ставленням до ув’язнених!

в. 30. а вивівши їх звідти, мовив:

«Панове, що мені слід (пор. Ді 1,16) робити (пор. Лк 3,10б), щоб спастися?».

Тюремник збагнув, що він став свідком втручання Бога і визнає, що потребує спасіння (пор. Ді 2,37б; 22,10).

в. 31. Ті відповіли: «Віруй у Господа Ісуса (пор. Ді 2,21; пор. також Йо 6,29б),

Віра в Христа є першою вимогою для спасіння. Ця віра виражається через хрещення, пор. в. 33б.

і спасешся ти і твій дім (в. 33б; пор. Ді 10,2)».

в. 32. І вони йому звіщали слово Господнє і всім, що були в його домі.

в. 33. А він, узявши їх тієї години вночі (пор. Ді 5,19), обмив їхні рани

Це рани (від pleghè), спричинені побоями (пор. вв. 22б– 23). Ця сцена пригадує епізод з притчі про «доброго самарянина» (Лк 10,34).

й (іт. відразу ж: в. 26б) охристився (іт. він: пор. Ді 2,38б) з усіма своїми (в. 31б) [пор. також Ді 8,36б.38б].

в. 34. Як же запровадив їх до себе в господу (пор. Ді 16,15б), то накрив стіл

і веселився з усім [своїм] домом, який увірував в Бога.

Веселитися (від гр. дієслова agalliào; радіти, ликувати) означає тут радість, що супроводжує віру і навернення. Пор. Ді 8,8 (радість в місті Самарії); Ді 8,39б (радість скопця, охрещеного Филипом); Ді 13,48 (радість поган з Антіохії, які приймають віру); Ді 13,52 (радість учнів з Антіохії)… Пор. також «Напрямки для роздумів» в Ді 8,4– 8.

Все це розгорталося між опівніччю (в. 25) і світанком. Фактично, коли настав день (в. 35), Павло і Сила знову були у в’язниці, так ніби нічого й не сталося. Тепер розповідь йде своїм звичним плином, що перервався у в. 24.

в. 35. Коли настав день, воєводи (в. 20) послали лікторів (в. 38), кажучи:

Кожен дуумвір мав у своєму розпорядженні двох «лікторів» (від гр. rabdóuchos, в. 38, букв. «ті, які носять ràbdoi, палиці», що є перекладом на латину з грецької; по суті, це була римська інституція). Вони носили при собі пучок різок (символ влади), щоб карати порушників Закону (пор. в. 22б). До їхніх завдань належало, поміж іншого, викликати до суду, затримувати і карати побиттям винуватого.

«Відпусти тих людей».

У зах. тексті написано: «Коли настав день, воєводи зійшлися на збори на агорі і, згадавши про землетрус, що стався, злякалися і послали лікторів, кажучи: “Відпусти тих людей, яких ти вчора прийняв”».

в. 36. Тюремник (в. 23б) доніс (пор. Ді 11,13) ті слова Павлові:

«Прислали воєводи (в. 20), щоб вас відпустити;

виходьте ж тепер і йдіть собі (пор. Ді 1,25б) в мирі (пор. Ді 9,31, прим. 56)».

в. 37. Але Павло промовив до них:

«Нас, римлян (в. 21),

без судової розправи (гр. akatakrìtous, пор. Ді 22,25б; букв. «без отримання засуду»; пор. вв. 22– 23) прилюдно вибили різками (пор. Ді 5,40)

Павло апелює до двох причин, щоб довести несправедливе поводження з ними: відсутність суду і те, що він і Сила є римськими громадянами. Римський закон (lex Porcia [ІІІ ст. до Р.Хр.] від імені Марка Порція Катона) забороняв сікти різками (verberatio) того, хто мав таке громадянство (СММ, сс. 239– 240).

На воєводу, який звелів вибити римського громадянина, могли подати скаргу, а відтак піддати суворому покаранню (пониження в званні і позбавлення права обиратися на громадські посади).

В Єрусалимі Павло пригадає про той самий закон сотникові, який збирається його бичувати (Ді 22,25– 29).

і кинули в тюрму, а тепер потай нас виганяють (пор. Ді 7,58)?

Ні бо! Нехай самі прийдуть і виведуть нас!».

Прилюдне побиття дискредитувало Павла, а потайки їх відпустити означало, що воєводи намагаються вберегти себе від осоромлення. Сам по собі він не вимагає вибачень, але міркує, що задля добра місії і доброго імені посланців Євангелія не личить залишати місто крадькома, так начебто вони справді були винуватими.

в. 38. Ліктори (пор. в. 35) донесли ці слова воєводам (в. 20).

А ті, почувши, що вони римляни (в. 21), злякались (пор. Ді 22,25– 29)

в. 39. і, прийшовши, попросили в них вибачення;

а як вивели, попросили вийти з міста (пор. Мт 8,34б).

Зах. текст додає, розширюючи: «І вирушивши до в’язниці з багатьма друзями, вони їх просили вийти, кажучи: “Ми нічого про вас не знали, тобто що ви — праведні люди”. А як вивели, тиснули на них такими словами: “Вийдіть з цього міста, щоб (юдеї) не зібралися знов у нас, гукаючи погрози проти вас”». Іншими словами: щоб не повторилося заворушення попереднього дня (вв. 20– 22).

в. 40. Вони, вийшовши з в’язниці, зайшли до Лідії (Ді 16,13– 15)

і, побачившися з братами (пор. Ді 1,14б) та втішивши їх (пор. Ді 2,40), вийшли.

Зах. текст вставляє: «і, побачившися з братами, розповівши, що Господь для них зробив, та втішивши їх, вийшли».

У посланні до филип’ян (Флп 1,4– 5.7– 8) Павло виявить свою прив’язаність до цієї невеликої спільноти: «Завжди в кожній моїй молитві за всіх вас із радістю молившися, за участь вашу в Євангелії від першого дня і досі… Воно й справедливо думати це мені про всіх вас, бо ви в мене у серці; всі ви, чи то в моїх кайданах чи то обороні, чи в утвердженні Євангелії, берете участь у моїй благодаті. Бог мені свідок, як я тужу за всіма вами любов’ю Христа Ісуса».

Павло і Сила вийшли, тоді як автор (Лука) залишається в Филиппах, звідки він вийде пізніше, щоб наздогнати Павла в Троаді під час його повернення (пор. Ді 20,5: початок другої секції з «ми»).

Нічна сцена у в’язниці в Филиппах (вв. 24– 34) наводить фрагмент хрещальної катехизи, де очевидно проглядаються головні її етапи: прохання, звіщання віри і хрещення. Коли навернений сторож омиває рани двох звільнених в’язнів, він сам «омивається» купіллю духовного очищення. Текст двічі підкреслює родинний вимір і домашню солідарність навернення і хрещення. «Увесь дім», тобто родина і робітники, наслідують вибір батька, начальника тюрми в Филиппах.

Тут вдруге в Діяннях мовиться про таке колективне чи родинне навернення і хрещення (пор. Ді 16,15; пор. також Ді 2,37– 41; 8,34– 38; 10,33– 48). Це відповідає стародавньому способу мислення і звичаям, де релігійний вибір батька чи глави родини зумовлював вибір інших її членів.

Швидкий катехуменальний рух, який привів тюремника з Филиппів до віри, завершується невеликим родинним святом. Деякі приховані в тексті алюзії на «стіл» і на релігійну радість, на ликування (пор. Ді 2,46б), спонукають надати євхаристійної тональності цій родинній трапезі. Лука зберіг цей спогад про хрещення тюремника з Филиппів в контексті чудотворного звільнення через його сильне повчальне значення. Це запрошення твердо довіряти Богові, який своїми незбагненними шляхами веде події, навіть болісні і абсурдні, до непередбачуваних і плідних наслідків (RF, сс. 506– 507).

Просити в Господа дати нам розуміння, що економічні блага мають ставати інструментами солідарності, засобами для творення сопричастя і надання допомоги у випадках потреби. Ніколи не потрібно сприймати їх як винагороду. Навіть припускати найменшу думку про те, що Божа прихильність чи пропозиція спасіння може бути зумовлена грошима, означає руйнувати дарованість Євангелія.

Просити в Господа зробити нас відкритими і уважними свідками, які показують свою відвагу, звіщаючи слово, і вміють виголошувати вагомі слова спасіння;

здатності обґрунтовувати нашу віру зі стриманістю і розумінням, з поставою довіри і вдячності, власним значущим способом життя, щоб заново активізувати в інших приховані чи ослаблені пошуки відкрити серця людей, які здаються байдужими (АВ/2, сс. 126– 127).

Дякувати Господу за все те, що він чинить в житті людей і в ситуаціях найбільш немислимих, можливо, навіть з нашою допомогою, хоча саме він є дарувателем всякого добра.

…

О Господи, дай мені пізнати Твої дороги, ті, які Ти поставив на служіння моїй дуже крихкій свободі. Розповідь про звільнення Павла і Сили здається казкою, але я знаю, що вона повторювалася тисячі і тисячі разів в історії. Ти мені кажеш: «Спробуй і ти не боятися поразок і знайдеш дорогу миру і свободи». Дай мені, о Господи, завжди згадувати те, що Ти сказав колись і мені: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо 8,31– 32). Амінь.