Лука в кількох віршах передає серйозну сварку між Павлом і Варнавою, не намагаючись її замаскувати (у в. 39 він буквально каже, що вона дійшла до «гострої суперечки») і не згіршуючись через розрив, який внаслідок неї виник. Мова не про конфлікт принципів, вирішення якого могло б поставити під загрозу майбутнє євангелізації світу, а про «спір на людському рівні», про розбіжності в оцінці значення співробітника, які вказують на відмінності характеру. Варнава, поблажливий до свого молодого небожа Йоана Марка (пор. Кол 4,10), хоче дати йому можливість реабілітуватися за його попередню поведінку, що їх розчарувала (пор. Ді 13,13б). Павло має неприємний спогад про випадок з його відходом і не хоче більше ризикувати, коли вирушає в нову подорож, в якій не бракуватиме небезпек (LE, с. 189).

36  По кількох днях Павло промовив до Варнави: «Повернімось і відвідаймо братів у кожному місті, в яких ми були звіщали Господнє слово, щоб довідатися, як маються».
37  А Варнава хотів узяти з собою і Йоана, прозваного Марком.
38  Та Павло вважав ліпше не брати з собою того, хто відлучився від них у Памфілії і не пішов був з ними на роботу.
39  І виникла гостра суперечка, так, що вони розстались. Варнава взяв із собою Марка й відплив до Кіпру.
40  А Павло, вибравши Силу, рушив у дорогу, переданий братами Господній благодаті.
41  І проходив він через Сирію та Кілікію, зміцняючи Церкви.

Місіонерська діяльність Павла після подолання перешкод, поставлених юдаїзуючими, може відновитися з новою впевненістю. Спершу він ставить перед собою мету повернутися і відвідати вже засновані спільноти. Цей уривок показує також труднощі, що виникли при виборі товаришів для місії. Через них Варнава назавжди зникає зі сцени Діянь, Павло ж залишається в центрі розповіді (СММ, с. 226).

в. 36. По кількох днях Павло промовив до Варнави (в. 39; пор. Ді 4,36):
Тепер ініціатива почати нову місію виходить від Павла.
«Повернімось і відвідаймо (пор. Ді 7,23б) братів (в. 40б; пор. Ді 1,14б) у кожному місті, в яких ми були звіщали (пор. Ді 3,24) Господнє слово, щоб довідатися, як маються».
Тут материнські спільноти виявляють турботу про Церкви, які вони заснували. Можна припустити, що від’їзд Павла з Антіохії в цю подорож відбувається десь наприкінці 50 року.

в. 37. А Варнава хотів узяти з собою (вв. 38.39; пор. Ді 12,25б) і Йоана, прозваного Марком (в. 39б; пор. Ді 12,12, прим. 66).

в. 38. Та Павло вважав ліпше (від гр. дієслова axiòo, вважати доречним; пор. Ді 28,22; пор. також Ді 5,41) не брати з собою (в. 37) того, хто відлучився (пор. Ді 5,37) від них у Памфілії (регіон, в якому розташоване місто Перга, де Йоан Марко відійшов від них; пор. Ді 13,13, прим. 69)
і не пішов був з ними на роботу (пор. Ді 13,2б.13б; 14,26б).

в. 39. І виникла гостра суперечка (від гр. paroxysmòs, незгода, сварка, напруга),…
У Ді 17,16 цей термін вжито у контексті, коли Павло дивився «на місто [Атени], повне ідолів, дух його кипів у ньому»; пор. також 1 Кор 13,5, де Павло описує ознаки любові, яка «не поривається до гніву».
так, що вони розстались (пор. Ді 13,13б).
Можливо, що глибинною причиною розриву Павла з Варнавою була суперечка, яка виникла між ними в Антіохії через спільні трапези, а отже, і через сопричастя між християнами, які походили з юдаїзму, і тими, що були вихідцями з поганства (пор. Гал 2,11– 13).
Варнава (в. 36) взяв із собою Марка (в. 37; свого небожа, пор. Кол 4,10) й відплив (пор. Ді 13,4б) до Кіпру (пор. Ді 11,19, прим. 62).
Варнава, уродженець Кіпру (Ді 4,36б), вже там проповідував з Павлом (Ді 13,4– 12), а «помічником був при них Йоан (Марко)» (Ді 13,5б).
Він, Варнава, більше не з’явиться в Діяннях. Про нього будуть короткі згадки в 1 Кор 9,6; Гал 2,13; Кол 4,10.

в. 40. А Павло, вибравши Силу, рушив у дорогу,
Сила є одним з тих, що передали апостольського листа антіохійцям (пор. Ді 15,22б). Через цього нового товариша Павло зберігає свої зв’язки з материнською спільнотою.
переданий (пор. Ді 2,23; попереднє видання СЕІ перекладало: «доручений») братами (в. 36) Господній благодаті (пор. Ді 2,47).
Спільнота немовби відчувала власну відповідальність за цю подорож і супроводжувала місіонерів молитвою, надаючи їм також допомогу на подорож (пор. Ді 13,3; 14,26).

в. 41. І проходив він через Сирію та Кілікію (пор. Ді 15,23б; пор. також Ді 9,11, прим. 54), зміцняючи (пор. Ді 14,22) Церкви (пор. Ді 5,11, прим. 28).
Зах. текст додає: «передаючи їм, щоб зберігали приписи старших» (Ді 16,4).
Павло більше не вирушає морем, а подорожуючи наземним шляхом, прямує на північ. Він проходить Сирію, долає перевал «Сирійських воріт» і дістається своєї рідної провінції Кілікії. Продовжуючи потім свій шлях через «Кілікійські ворота» (або «Ущелину диявола», вузький прохід, що дає змогу подолати Таврійський масив), він прибуває в Лікаонію, де навідується до Церков Дерби і Лістри (пор. Ді 16,1).
Подорож, що тут починається, — це так звана друга місійна подорож Павла (Ді 15,36– 18,22). Відвідавши Церкви Сирії, Кілікії і Лікаонії, Павло вирушає до Фригії, Галатського краю і Місії. Далі переходить в Македонію, потім вирушає в Атени і Корінт, повертається на азійське узбережжя в Ефес, а звідти через Кесарію в Антіохію. Ця його подорож триватиме понад три роки, ймовірно, від весни 50 до осені 53 року (СММ, сс. 227– 228).

Запитуючи себе, чому Святий Дух дозволив, щоб Варнава зник з історії Діянь апостолів первісної Церкви, ми усвідомлюємо, що саме в цьому проявляється мудрість Господа, який приймає людську історію так, як вона розвивається.

Влада Бога в цьому сенсі є слабкою, бо поважає вибір кожного, тож не може чинити інакше, як лиш виливати своє благословення — що є силою добра, здатною діяти в серцях як закваска — на історію, яку обирає людина. Ми бачили, що апостоли рухалися шляхом Євангелія, Воскреслого, дорогами світу, але правдою є й протилежне: сам Господь йде слідом за апостолами, коли вони звертають на криві стежки!

Бог не витрачає часу і сил на докори щодо вибору людини: він дарував їй свободу, добре знаючи, на які ризики йде.

Ясна річ, все це дуже далеке від нашого способу думання, схильного змінювати інших і світ, тут і негайно: наша воля не витримує, коли їй перечать, бо ми малі і слабкі.

Бог же не відхиляє як браковане нічого з того, що відбувається, а приймає все і все перетворює на історію спасіння, саме тому, що має любов настільки дієву і могутню, що навіть розбрат між братами — від Каїна і Авеля до Павла і Варнави — він здатний використати в своєму плані спасіння.

Якщо ми хочемо рухатися за баченням Бога, то наші зусилля мають бути спрямовані на пошуки того, як позитивно використовувати навіть болісні, несправедливі чи гріховні досвіди (P. Bizzeti, Fino ai confini estremi, сс. 270– 271).

Просити в Господа дарувати нам ласку навіть у найзапекліших дискусіях бути носіями миру і доброзичливості, а не поділу;
не дозволяти нам приймати вигляд «захисників істинного вчення». Єдність Церкви заслуговує (і вимагає) від нас терплячості, розуміння, здатності приймати і слухати.

Дякувати Ісусові, Господу лагідному і сумирному серцем, за те, що великодушно допомагає нам нести наші тягарі і тягарі інших. Він, у своєму милосерді, огортає однаковою ніжністю і нас, й інших.

…

Прошу тебе, мій Господи, не дай мені величатися, коли отримую похвалу, чи бути пригніченим, коли відчуваю власну неспроможність. Якщо я шукаю Тебе і лише Тебе, знаю, що можу служити Тобі, як використовуючи власні здібності, так і приймаючи свої обмеження і слабкості. Даруй мені ласку не вважати себе великим, коли чую, як мене хвалять, і не відчувати себе нікчемним, коли зазнаю невдачі. Даруй мені постійну радість, радість служити Тобі в добрі і погані часи, радість бути слугою, який віддає в Твоє розпорядження те, ким є, з єдиним лише прагненням в усьому подобатися Тобі! (LD, с. 219).