Слово поширюється, але євангелисти платять за це високу ціну. Павло, після того, як його виганяли з різних місць, зазнає каменування; місіонери не мають спокою. І навіть християни, яких Павло і Варнава залишають в окремих спільнотах, не матимуть миру. Їх готують до того, що вони зазнають багато страждань. Стражданнями є гоніння, стражданням є також байдужість, коли люди не зволять навіть звернути увагу на євангельську пропозицію, яку просто вважають «застарілою». Тож щоб увійти в Царство Боже, нам потрібно «перейти» і через страждання, типові для нашого часу, супроти яких необхідно «твердо триматись віри» (LD, сс. 201– 202).

19  Аж тут з Антіохії та Іконії надійшли юдеї, які, привабивши на свій бік чернь, каменували Павла й виволікли геть за місто, думавши, що він умер,
20  Та коли учні його обступили, він устав і повернувсь у місто. Наступного дня вийшов з Варнавою в Дербу.
21  А як звістили Євангелію в тім місті й придбали чимало учнів, повернулись назад у Лістру, Іконію й Антіохію,
22  підсилюючи серця учнів і заохочуючи твердо триматись віри, бо через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже.
23  Вони настановили їм по церквах старших, а після молитви і посту, передали їх Господеві, в якого ті увірували.
24  І перейшовши Пісідію, прибули в Памфілію.
25  Звістивши слово в Пергії, спустились в Атталію,
26  а звідтіля відпливли в Антіохію, звідкіль були віддані ласці Божій на діло, яке довершили.
27  Прибувши ж і зібравши Церкву, розповідали все, що Бог учинив з ними та як він відчинив поганам двері віри.
28  І перебули з учнями чимало часу.

Тут відбувається доволі різкий перехід від попереднього уривка. Лука, ймовірно, не володів якимись конкретними відомостями, тож він пришвидшує події.

У вв. 21– 28 подано загальний огляд зворотньої подорожі, що завершується в Антіохії Сирійській. Цей уривок має на меті синтетично представити успіх місії до поган і у такий спосіб підготувати наступний розділ (СММ, сс. 215– 216).

в. 19. Аж тут з Антіохії (Пісідійської; в. 21б; пор. Ді 13,14, прим. 70) та Іконії (в. 21б; пор. Ді 13,51, прим. 71) надійшли
юдеї (пор. Ді 9,23б), які, привабивши на свій бік (пор. Ді 5,36б) чернь,
Зах. текст додає: «… переконали відокремитись від них, кажучи: «Вони не кажуть ні слова правди, а все те брехня». І підбуривши чернь…».
каменували (пор. Ді 5,26б; пор. також Ді 7,58, прим. 42) Павла
й виволікли (пор. Ді 8,3б) геть за місто (пор. Ді 7,58; Лк 4,29),
думавши (пор. Ді 7,25), що він умер,
Павло сам стверджує, що був «у смертельних небезпеках часто» (2 Кор 11,23б) і «Від юдеїв… мене… раз каменовано» (2 Кор 11,24– 25; пор. також 2 Тм 3,11).

в. 20. Та коли учні його обступили (вв. 21.22.28б; пор. Ді 6,1),…
Букв. «Оточивши його (від гр. дієслова kyklòo, утворити коло)…», ймовірно, щоб захистити.
…він устав (пор. Ді 1,15) і повернувсь (в. 22б) у місто.
Наступного дня вийшов з Варнавою в Дербу (пор. Ді 14,6б, прим. 73).
Далі підкреслено, що апостоли використовують цей новий перехід різними містами, в яких утворилися християнські спільноти, не лише для утвердження віри в цих нових християнах, але й для надання спільнотам ознак певної структури. У цих спільнотах відтворюється синагогальна структура, як в Єрусалимі, але призначення старших в кожній спільноті ще на початковій стадії: за такий короткий час, безперечно, не могли з’явитися «вчителі» і «наставники», як в Антіохії Сирійській (пор. Ді 13,1). Отже, призначають старших, мудрих за віком людей, щоб надати певної міцності щойно утвореним спільнотам і забезпечити їм певну тяглість. Насправді ж, і життя, і зростання цим спільнотам даватиме не хто інший, як Господь, в якого ті увірували (в. 23) (DA, с. 95).

в. 21. А як звістили Євангелію (пор. Ді 5,42) в тім місті (Дербі, в. 20б)
й придбали чимало учнів (в. 20; від гр. дієслова mathetèuo, навчати, робити учнями [пор. Ді 6,1], як у Мт 13,52; 27,57б; 28,19),
Рухаючись у зворотному напрямку, місіонери знову відвідують три міста. Як не дивно, але в розповіді не йдеться про жоден спротив і не згадані ті трагічні події, які відбулися в тих містах (в. 19).
повернулись назад у Лістру (пор. Ді 14,6б, прим. 73), Іконію (пор. Ді 13,51б, прим. 71) й Антіохію (в. 19) (це другий перехід через ці три згадані міста; пор. 2 Тм 3,11),

в. 22. підсилюючи серця учнів (в. 20)
Маємо згадку про нову тему — про те, щоб «підсилювати» або утверджувати (від гр. дієслова episterìzo, укріплювати, надихати) у вірі спільноти, євангелізовані під час першого перебування тут. Застосоване дієслово — це типовий термін в місіонерській мові раннього християнства: пор. Ді 15,32б.41б; 16,5; 18,23б; пор. також Рм 1,11б; 16,25; 1 Сол 3,2б.13; 2 Сол 2,17; 3,3.
Ця тема була присутня вже в Лк 22,32б, де Ісус каже Петрові: «Ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів».
і заохочуючи (пор. Ді 2,40) твердо триматись віри (пор. Ді 5,4),
Твердо триматись (від гр. дієслова emmèno, залишатись; пор. Ді 28,30) означає тут «витривати», що є плодом вищезгаданого «утвердження/підсилення».
бо через багато страждань (пор. Ді 7,10) нам треба (пор. Ді 1,16) ввійти в царство Боже (пор. Ді 1,3б).
Вислів «нам треба ввійти в царство Боже» стосується не так Церкви, як (це підкреслено і в інших уривках) есхатологічного (в кінці часів) прояву спасіння (пор. Лк 18,24– 25; 23,42).
Цілий вірш можна прочитати буквально: «Вони укріпляли учнів на дусі і заохочували їх витривати у вірі, кажучи, що через багато страждань треба ввійти в царство Боже» (RF, с. 427).

в. 23. Вони настановили їм по церквах (в. 27; пор. Ді 5,11, прим. 28) старших, а…
Настановлення відбувалося за взірцем юдейських спільнот діаспори (пор. Ді 11,30). Про це ще буде мова у зв’язку з спільнотою Ефеса (пор. Ді 20,17).
Дієслово настановили, від гр. дієслова cheirotonèo, настановляти (пор. 2 Кор 8,19), вибирати (піднесенням руки), призначати, має ще й значення встановлювати, висвячувати (в широкому значенні таке настановлення забезпечує старшим «порядок», конкретне місце в спільноті, над якою вони мають чувати як пастирі над своїм стадом, пор. Ді 20,28 [BR, с. 448]) на служіння, оскільки все відбувається…
…після молитви і посту (пор. Ді 13,3),
Букв. «після того, як помолилися з постами (пор. Ді 13,2)».
передали їх (від гр. дієслова paratìthemi, підтримувати доказами; пор. Ді 17,3; 20,32; пор. також Лк 12,48; 23,46) Господеві, в якого ті увірували.
Ймовірно, що настановлення відбувалося так само, як і у випадку Сімох (Ді 6,1– 6): висування кандидата, призначення його відповідальним, молитва і піст, покладення рук (BR, с. 447). Павло і Варнава дозволяють, щоб надалі спільноти діяли самостійно, завжди передані Господеві, який їх провадитиме і допомагатиме. Згодом Павло з більшою точністю окреслить їхні зобов’язання (пор. Ді 20,28).

в. 24. І перейшовши Пісідію (пор. Ді 13,14, прим. 70), прибули в Памфілію (на південь від Таврійських гір, біля моря; пор. Ді 13,13, прим. 69).

в. 25. Звістивши слово в Пергії (пор. Ді 13,13, прим. 69), спустились в Атталію (гр. Attáleia, сьогодні Анталія, порт, розташований недалеко [знову ж таки в Памфілії] на південному узбережжі Малої Азії),

в. 26. а звідтіля відпливли (пор. Ді 13,4б) в Антіохію (Сирійську; пор. Ді 11,19, прим. 63),
звідкіль були віддані (пор. Ді 2,23) ласці (дарованій ініціативі; пор. Ді 2,47) Божій на діло, яке довершили (пор. Ді 13,2– 3; пор. також Ді 15,40б).

в. 27. Прибувши ж і зібравши (пор. Ді 4,5) Церкву (в. 23),
розповідали (від гр. дієслова ananghèllo, проповідувати, звіщати; пор. Ді 15,4б; 19,18; 20,20.27; пор. також Ді 3,24) все, що Бог учинив з ними…
Павло і Варнава, вірні і активні члени Антіохійської спільноти, які щойно повернулися, звітують про зроблене.
…та як він відчинив поганам (пор. Ді 7,45) двері віри (пор. також Ді 15,4.12; 21,19).
Вислів двері віри (від гр. hé thýra [tès] pìsteos) є метафорою, яку знаходимо також в посланнях Павла (1 Кор 16,9; 2 Кор 2,12б; Кол 4,3).
Так закінчується перший місіонерський маршрут. Ціллю зворотної дороги могла бути не інакше, як Антіохія (Сирійська), звідки все й почалося. Це не якась культурологічна експедиція чи пригодницька подорож, після завершення якої подають звіт товариству чи друзям. Це діло і дарована ініціатива Господа, який і провадив всю цю справу. Це наполегливо висвітлює і сам автор. Тому й зустріч місіонерів, які повернулися, з Антіохійською спільнотою є не лише перевіркою їхньої роботи, оцінкою досягнутих результатів, але й «святкуванням». Цей досвід віри підсумовується однією фразою, яка надає сенсу всьому, що вони пережили: «Бог відчинив поганам двері віри» (в. 27б). Бог відкривається вже не через юдейські обряди і практики, а через віру в Ісуса і прийняття спасіння. Це вирішальний поворотний момент в історії, який підтверджує інший, започаткований у сцені з Корнилієм (Ді 10,45; 11,18). Тепер бракує лише офіційного підтвердження від першого великого християнського зібрання — Єрусалимського Собору (RF, сс. 430– 431).

в. 28. І перебули з учнями чимало часу (в. 20).
Вислів чимало часу є ще одними типовим стилістичним прийомом Луки (пор. Ді 12,18).

Місія в Лістрі викликає велике здивування, через несподівано різку зміну поглядів мешканців, які переходять від ентузіазму до каменування, факт, який можна зіставити хіба що зі зміною налаштування юрби між Вербною неділею і Страсною п’ятницею. Також дивує й те, що перед нами — єдиний випадок каменування, коли нещасному вдалося вижити, проте у тексті нічого не сказано про те, що каміння припинили кидати. Невідомо, що більше приваблює — чудо чи мужність Павла (і новонавернених, які практично утворюють довкола пораненого щит), який від’їхав наступного дня, маючи в душі намір повернутися туди, як тільки вдасться (в. 21). Цілковите мовчання Варнави дає зрозуміти, що крім керування місією, юдеї сприймають Павла як єдиного ворога, а отже і єдину мішень (ВМ, с. 208).
Через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже (в. 22б). Фраза Павла не є твердженням розчарованого чоловіка і навіть не викладом духовної стратегії. Лука її наводить наприкінці першої подорожі двох місіонерів, бо коротко подає конкретну ситуацію свідка, який проходить через те саме, що й Учитель… Ставлячи себе в один ряд з пророками, засудженими на смерть (пор. Лк 13,33), Ісус вказав своїм учням «тісні ворота» (Лк 13,24), через які вони зможуть увійти в Царство. Павло пригадує зі знанням справи слова Воскреслого, звернені до учнів з Емауса: «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?» (Лк 24,26). Тут же мовиться про ту саму вимогу Божого плану спасіння. Хіба апостоли, які були засуджені Синедріоном і зазнали ударів палицями, не вийшли із зали суду «раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді 5,41)? Павло неодноразово повертається до цього досвіду, який характеризує свідка, говорячи про це в різних місцях своїх послань (пор. 1 Сол 3,2– 4; 2 Сол 1,5), а особливо в 2 Тм 3,11– 12, де згадує те, що пережив в Антіохії, в Іконії та в Лістрі.
У 1 Тм 3,3– 4 він пише: «…щоб ніхто не хитався в цьому горю; самі бо знаєте, що така наша доля. Бо коли ми були між вами, то ми наперед вам казали, що маємо страждати, як воно й сталось, і вам відомо» (BR, с. 446).

Просити в Господа відваги підтримувати, допомагати, надихати, мотивувати по-людськи і по-християнськи наших братів і тих, кого ми зустрічаємо на нашому шляху;
вміння витримувати труднощі «місії»: коли нас маргіналізують, бо ми не «відповідаємо» панівній думці; коли почуваємося в скруті супроти позицій, що тонко суперечать Євангелію; коли нас звинувачують у фанатизмі, бо маємо відвагу стверджувати, що Ісус є Господом.

Дякувати Господу за те, що він нам пригадує, що ми не повинні змішувати нашу малу справу з його великою справою, наш невеликий сад з його безмежним Царством, наші інтереси з його святою волею.

…

Пригадай мені, Господи, що мені треба щодня готуватися протистояти труднощам, через які має перейти кожен слуга Твого Царства. Пригадай мені, що вони є знаком правильності шляху, що вони є ціною, яку треба заплатити, щоб увійти у Твій вимір, безмежний і неймовірний. Пригадай мені, що я маю Тобі служити «в повній покорі, в сльозах та у напастях» (Ді 20,19). Амінь.