Триває проповідування, тривають навернення, тривають поділи між тими, які відкидають, і тими, які приймають Слово, тривають гоніння. В епізоді про зцілення продовжується паралелізм між Павлом і Петром, який зцілив кривого при Красних дверях (Ді 3,1– 10). Але тут інша публіка: погани перед чудодійною подією возносять славу не Богові, як євреї, а людям. Реакція двох євангелізаторів є швидкою і видовищною, якраз для того, щоб заспокоїти збуджену юрбу: вони роздирають на собі одіж і закликають навернутися «від цих марнот до живого Бога» (в. 15). Ця проповідь є чітким ісповідництвом монотеїзму перед проявами ідолопоклонства. Це реакція християнських проповідників у поганських середовищах — такі реакції відкривають двері для проголошення Євангелія (LD, с. 196).

8    У Лістрі сидів один чоловік, недужий на ноги, кульгавий від утроби матері своєї, який не ходив ніколи.

9    Він слухав, як Павло говорив; глянувши на нього пильно і, побачивши, що він мав віру, щоб спастися,

10  сказав голосом великим: «Устань на твої ноги просто!» Той скочив і почав ходити.

11  Як же народ побачив, що Павло зробив, підняв свій голос, гукаючи по-лікаонському: «Боги в людській подобі зійшли до нас».

12  І назвали Варнаву Зевсом, а Павла Гермесом, бо цей мав провід у слові.

13  І от жрець Зевса, що перед містом, привів до брами биків з вінками й хотів разом з народом принести жертву.

14  Довідавшись про це апостоли, Варнава та Павло, роздерли на собі одежу й кинулись між народ, кричачи:

15  «Люди добрі, що це ви робите? Таж і ми такі самі, як ви, люди, що проповідуємо вам, щоб ви від цих марнот навернулись до живого Бога, який створив небо й землю, і море, й усе, що є в них,

16  який за минулих поколінь дозволяв усім народам ходити своїми шляхами,

17  хоч і не лишив себе без усякого свідоцтва, добро творячи, даючи вам з неба дощ та врожайні пори, сповняючи харчами й радощами серця ваші!»

18  Таке кажучи, ледве народ спинили, щоб не приносили їм жертви.

Зцілення паралітика, що демонструє наявність в Павла чудотворних сил, схожих до тих, що були в Петра (пор. Ді 3,1– 10), створює ситуацію, за якої Павло має нагоду звернутися безпосередньо до поган, даючи взірець проповідування до них. Таке проповідування буде представлено в ширшому і повнішому форматі в проповіді в Атенах (Ді 17,22– 34) (СММ, с. 212).

в. 8. У Лістрі (пор. Ді 14,6б, прим. 73)
сидів один чоловік, недужий на ноги (букв. «неспроможний триматися на ногах, сидів»),
кульгавий від утроби матері своєї (пор. Ді 3,2), який не ходив ніколи.
Випадок, про який тут мовиться, дуже подібний до випадку зі зціленням кривого, яке здійснив Петро в Єрусалимі «біля дверей храму, що звалися Красними», в Ді 3,2– 10.

в. 9. Він слухав, як Павло (пор. Ді 13,9) говорив;
глянувши на нього пильно (пор. Ді 3,4) і, побачивши, що він мав віру (пор. Ді 3,16), щоб спастися (пор. Ді 4,9б),
Павло пильно подивився на чоловіка, який перед ним, зауважуючи, що він мав віру, щоб вилікуватися… Зцілення дається у відповідь на віру (Лк 7,50; 8,48; 17,19; 18,42б).

в. 10. сказав голосом великим (Ді 7,57): «Устань на твої ноги просто (гр. orthòs)!» (пор. Єз 2,1).
«Устань» (пор. Ді 1,15) — це слово, що приводить в рух (Ді 8,26; 9,6.18.34²; 10,26) або воскрешає (Ді 9,40). Пор. слова Петра в Ді 3,6б: «встань і ходи!».
Той скочив і почав ходити (як в Ді 3,8).

в. 11. Як же народ побачив, що Павло зробив,
підняв свій голос (пор. Ді 2,6.14), гукаючи по-лікаонському:…
По-лікаонському — це мова, якою спілкувалися місцеві погани, тоді як юдеї-іммігранти краще розуміли грецьку. Можливо, саме тому Павло і Варнава мають певні труднощі, щоб відразу вловити наміри народу.
…«Боги в людській подобі зійшли до нас (пор. Ді 28,6)».
Ця розповідь підкреслює ледь не в карикатурній формі, як погани прагнуть будь-що обожествити. Трансцендентність розчиняється в зневажливому баналізуванні божества. Ідея про богів, які, прийнявши людську подобу, відвідували землю, була звичною в стародавньому політеїстичному світі. Священне, божественне, становить загрозу для того, хто його не розпізнає; тому мешканці поспішають виконати свої «релігійні обов’язки» (пор. тут далі в. 13). Вони виявляють типову реакцію забобонності (BR, с. 443).

в. 12. І назвали Варнаву (в. 14; пор. Ді 4,36) Зевсом,
а Павла Гермесом, бо цей мав провід у слові (гр. hegoùmenos [пор. Ді 7,10б] toù lògou, той, хто веде у слові, «модератор», найбільш красномовний).
Йдеться не так про Зевса і Гермеса греків (Юпітер і Меркурій для латинян), як, мабуть, про богів Лікаонії, уподібнених до богів Олімпу^[1].

в. 13. І от жрець (пор. Ді 4,1, прим. 20) Зевса (в. 12),
що перед містом,
привів до брами биків з вінками (в BJ: «биків, прикрашених гірляндами»)
й хотів разом з народом принести жертву (в. 18б; пор. Ді 10,13б).

в. 14. Довідавшись про це апостоли (пор. Ді 14,4б), Варнава та Павло (пор. Ді 13,43), роздерли на собі одежу й кинулись між народ, кричачи:
Роздирання на собі одежі (від гр. diarrègnymi tà himàtia) виражає реакцію крайнього емоційного збудження (пор. Бут 37,29б.34; Чис 14,6б; ІН 7,6; Суд 11,35; 2 Сам 1,11; 3,31; 1 Мак 2,14; 3,47б; Йов 1,20…), а також знак обурення і жаху через почуті слова, які зневажали Бога (пор. Мт 26,65 // Мр 14,63).
Сукупність цих трьох дій — сильно кричати, роздирати на собі одіж і кидатися між народ — має паралель в Юдт 14,16– 17.
Далі маємо (вв. 15– 17) коротку проповідь, що показує марноту поганства і необхідність навернення до живого Бога (потрібно відійти від поклоніння ідолам і навернутися до найбільш чистого монотеїзму): ці аргументи будуть розвинуті у проповіді в Ареопазі в Атенах (Ді 17,22– 31). Деякі з обговорюваних тем вже містяться в антиідолопоклонницькому проповідуванні СЗ і знову з’являться в деяких посланнях Павла (Рм 1,19– 21; Гал 4,8– 9; 1 Сол 1,9– 10). Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 15. «Люди добрі, що це ви робите?
Продовжується паралелізм з епізодом про зцілення, яке здійснив Петро, пор. Ді 3,11– 16.
Таж і ми такі самі, як ви, люди (пор. Ді 10,26б; Як 5,17), (в італ. смертні як ви) (пор. Муд 7,1нн),…
Букв. «…ми схожі за природою (від гр. homoiopathès) до вас…». BJ перекладає: «Ми теж люди, підвладні тій самій долі, що й ви…».
…що проповідуємо вам (пор. Ді 5,42), щоб ви від цих марнот навернулись (пор. Ді 2,38) до живого Бога,…
Терміном марнота (гр. ton matáion) зазвичай окреслюють ідолів (пор. Єр 2,5б; 8,19б; 10,15; 16,19б; 51,18), що не мають в собі сили і дії. Живий Бог є, на противагу ідолам, Богом, повним життя, який діє на благо людини (пор. Іс 37,4; Дан 6,27; Ос 2,1б; 2 Кор 6,16; Гал 4,9; 1 Сол 1,9; 1 Тм 2,15). Він створив небо… Тема сотворення є найбільш дієвою для спростування ідолопоклонства, яке вважало за богів ті речі, які самі є Божими створіннями (пор. Рм 1,23) (СММ, с. 214).
…який створив небо й землю, і море, й усе, що є в них,
Останнє формулювання міститься в ісповідництві віри юдаїзму (пор. Ді 4,24б; 17,24).

в. 16. який за минулих поколінь (пор. Ді 2,40, прим. 17) дозволяв усім народам ходити (пор. Ді 1,25б) своїми шляхами (пор. також Ді 17,30),

в. 17. хоч і не лишив себе без усякого свідоцтва, добро творячи,
даючи вам з неба дощ (від гр. hó hyetós, пор. Ді 28,2б) та врожайні пори (пор. Пс 104,13; 147,8; Єр 5,24; Йоіл 2,23),
сповняючи (пор. Ді 2,4) харчами й радощами (пор. Ді 2,28) серця ваші (пор. Ді 2,37)!» (пор. Пс 4,8; 145,15– 16).
Проповідь не завершилась. Потім Павло мав би пояснити, як тепер той живий Бог послав їх звіщати його у Христі, через якого здійснилося чудо зцілення паралітика. Але все це Лука залишає на припущення читача, бо не хоче наперед виявляти вплив великої проповіді в Атенах (СММ, сс. 214– 215).

в. 18. Таке кажучи, ледве (гр. mòlis, з трудом, насилу; пор. Ді 27,7.8.16; пор. також Лк 9,39б; Рм 5,7; 1 Пт 4,8)
народ спинили, щоб не приносили їм жертви (в. 13б).
Деякі додають: «…і [переконали їх] всіх розійтися по своїх домівках».
^[1]       Овідій у Метаморфозах (VIII, 620– 724) подає як місце дії легенди про відвідини інкогніто Юпітера і Меркурія (латинських еквівалентів Зевса і Гермеса) сусідню Фригію; ніхто їх не прийняв, окрім двох старих селян, Філемона і Бавкіди, які були винагороджені тим, що замість померти перетворилися на два дерева, гілля яких переплелися між собою, утворюючи вічний символ подружнього життя; їхнє ж село поглинули води. Пригадуючи собі, мабуть, цю легенду, мешканці Лікаонії не хочуть і самі здійснити переступ своїх предків! Вірогідно, що Лука знав цю традицію (DA, с. 94).

Двоє посланців, дізнавшись, куди все це веде, як порядні юдеї роздирають на собі одежу в знак засудження богохульства, хоча й зовсім незумисного. А Павло відразу ж виступає з влучною і водночас шанобливою проповіддю, відповідною для аудиторії, що складалася здебільшого з анатолійських селян-поган. Він насамперед має на меті відмовити їх від їхнього наміру, але в його словах не бракує і вступних точок євангелізації. Мовою, призначеною для не-юдеїв, а тому дуже близькою до мови сімдесятьох, Павло починає словами: «Ми також люди, схожі за природою до вас». З подібною пересторогою Петро звернувся до Корнилія, коли той впав ниць до його ніг: «Встань, бо я теж людина» (Ді 10,26б). Павло спонукає своїх слухачів усвідомити непорозуміння, а водночас показує його наслідки: ті люди зупинилися на посланцях, не збагнувши походження і значення їхнього послання.
Отже, Павло переходить до першого нарису доброї новини, що займає всього кілька рядків… У ній він представляє поганам Бога благодаті. Що ж до Павла і Варнави, то вони є не більше, аніж посланцями цього Бога, сповненого турботи і ніжності. Наголос звістки зовсім не заторкує минулі провини, а ставить в центр добру новину, яку слід прийняти: життя, яким насолоджуються слухачі, дароване єдиним Богом. Провиною було б не слухати Слова благодаті, що в той момент звучить для них.
Цей нарис місіонерської проповіді буде розвинений у виступі Павла в Ареопазі в Атенах (Ді 17,22– 31). Однак вже відтепер стає зрозуміло, що Бог, запропонований цим синам народів, не вимагає від них дотримання приписів Тори. У спосіб не відразу зрозумілий з’являється образ Отця, який віддав свого Сина, щоб люди мали життя достоту (пор. Йо 10,10б). Тоді можна зрозуміти звинувачення в «зраді» чи у «відступництві», яке юдеї висунуть своєму братові Павлу. Як вони могли прийняти служіння єдиному Богові в інший спосіб, аніж той, який він сам приписав у святій Торі Ізраїля? Хіба не об’явлення на Синаї має бути світлом для людей ? (BR, сс. 443– 444).

Просити в Господа звільнити нас від спокуси бажати аплодисментів і почестей, знаючи, що прагнення урочистих перемог є всередині нашого серця і завжди схильне шукати визнання.
Ідолопоклонство власному “я”, більш чи менш замасковане, завжди сидить в засідці. Але ти, Господи, «навчи ж нас дні наші рахувати, щоб ми дійшли до розуму доброго» (Пс 90,12), бо «Чоловік бо — дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі. Потягне над ним вітер, і його немає, і місце, де він був, його не впізнає більше» (пор. Пс 103,15нн; Іс 40,6нн).
Дякувати Господу за всі ті випадки, коли дає нам відкрити, що все походить від нього і що все є його даром, і тоді дозвольмо собі «сповнити… радощами серця» (пор. в. 17б), щоб жити життям в правді і в радощах.
…
Я знаю, що я безумець, коли вважаю себе кимось чи коли почуваюся важливим через схвальні відгуки на мою адресу, і я ще більший безумець, коли йду їх випрошувати. І все ж потрапляю в ці сіті й залюбки в них заплутуюся. Я прошу в Тебе, Господи, усміхатися з моєї слабкості і відкрити мені очі, щоб я вмів сміятися з себе, зі свого безпідставного марнославства. Але якщо б це все мало якусь користь для Твоєї справи, даруй мені ласку, щоб я міг це прийняти з усмішкою людини, яка почувається залученою в історію, в якій вона виконує лише декоративну роль. Бо я є не хто інший, як людина, слуга, і ніхто інший, як бідний, покірний, непридатний слуга. Амінь (LD, сс. 197– 198).