Діставшись Іконії, місіонери (пор. Ді 13,14) знову входять в синагогу на проповідь. Спершу вони мають великий успіх серед юдеїв і богобоязливих людей. Але й цього разу це викликає спротив юдейських кіл, які закрилися на звістку про спасіння. Вони ширять пропаганду серед поганського населення проти «братів». Лука підкреслює, що «брати» (Павло і Варнава) діяли «досить часу» і відважно проповідували, незважаючи на зростання загрози. Лише перед крайньою небезпекою вони зрештою відходять.

1    В Іконії вони ввійшли, як звичайно, в юдейську синагогу й промовляли так, що увірувала велика сила юдеїв і греків.

2    Юдеї ж, які зоставилися невірними, підбурили й роз’ятрили настрій поган проти братів.

3    Та все ж таки Павло й Варнава перебули досить часу, одважно промовляючи у Господі, який свідчив слову своєї благодаті й зізволяв, що знаки й чудеса творились їх руками.

4    І розділився народ у місті: одні пристали до юдеїв, другі ж тримались апостолів.

5    Коли ж погани і юдеї разом з їхньою старшиною кинулися, щоб їм заподіяти зневагу та їх каменувати,

6    вони, збагнувши це, втекли в міста Лікаонські, Лістру та Дербу й околицю,

7    і там звіщали Євангелію.

Лука стисло розповідає, як розгорталося проповідування в Іконії. Місіонери діють за вже відомою схемою: проповідують в синагозі, мають успіх в одних і спротив від інших (який тут сягає аж спроби каменування) і відходять (СММ, с. 210).

в. 1. В Іконії (пор. Ді 13,51, прим. 71)

вони ввійшли, як звичайно (як в Ді 13,14), в юдейську синагогу (пор. Ді 9,2, прим. 52)

й промовляли так, що

увірувала велика сила юдеїв і греків (мова, ймовірно, про «богобоязливих», пор. Ді 10,2).

в. 2. Юдеї (вв. 4.5; пор. Ді 9,23б) ж,

які зоставилися невірними (відкинувши…; від гр. дієслова apeithèo, не коритися, бунтуватися; пор. Ді 19,9; 26,19б),

підбурили (пор. Ді 13,50) й роз’ятрили (пор. Ді 7,6б) настрій (пор. Ді 2,41б) поган проти братів (пор. Ді 1,14б; пор. також 1 Сол 2,14бнн).

Відмова повірити відразу ж переростає в шалену протидію (в. 5; пор. Ді 13,45.50; 14,19; 17,5– 8.13; 18,6; 19,9).

Зах. текст з метою вибудувати більш послідовну розповідь переписує текст: «Але начальники синагоги юдеїв і головні члени синагоги, не повіривши, підняли гоніння і налаштували думки поган проти братів. Однак Господь дуже швидко дарував мир».

в. 3. Та все ж таки Павло й Варнава перебули досить часу,

одважно промовляючи (пор. Ді 2,29 і «Напрямки для роздумів» в Ді 9,26– 31) у Господі,

який свідчив слову своєї благодаті (пор. Ді 20,24б; пор. також Ді 2,47)

й зізволяв, що знаки й чудеса (пор. Ді 2,22) творились їх руками (Ді 5,12; 19,11).

Пор. молитву апостолів у гонінні в Ді 4,29– 30: «І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати твоє слово. Простягни твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги твого Ісуса».

в. 4. І розділився (від гр. дієслова schìzo, ділити, від якого походить термін «схизма»; пор. Ді 23,7б) народ у місті:

одні пристали до юдеїв (в. 2), другі ж тримались апостолів (пор. Ді 1,2; пор. також Ді 28,24).

Тут вперше Павла і Варнаву названо апостолами (пор. Ді 1,2). Таке означення, яке вживали виключно до Дванадцятьох, ймовірно, слід віднести до значення слова (апостол = посланець, делегований, уповноважений на місію; юдаїзм мав аналогічну інституцію, shaliàh, делегат, посередник, повноважний емісар).

в. 5. Коли ж погани (пор. Ді 7,45) і юдеї (в. 2) разом з їхньою старшиною кинулися (букв. «коли ж була спроба…»; від гр. hormè, натиск, виступ проти…),

щоб їм заподіяти зневагу та їх каменувати (пор. Ді 7,58, прим. 42),

І це реально станеться в Лістрі (Ді 14,19).

в. 6. вони, збагнувши це (пор. Ді 12,12), втекли (пор. Мт 10,23) в міста Лікаонські^[1], Лістру та Дербу^[2] й околицю (пор. 2 Тм 3,11),

в. 7. і там звіщали Євангелію (пор. Ді 5,42).

^[1]       Лікаонія (гр. Lykaonìa), малозаселене і неродюче плоскогір’я зі степами і болотами, була обмежена на сході Каппадокією, на півночі — Галатією, на заході — Фригією і Пісідією, а на півдні (де тягнеться гірський хребет Тавру) межувала з регіоном, що в давнину був відомим як Кілікія; але її кордони змінювалися з часом.

^[2]       Лістра і Дерба (два міста в Лікаонії), на відстані близько сотні кілометрів одне від одного, були розташовані на дорозі Себасте (імперській дорозі), що сполучала Ефес із Антіохією Сирійською. Павло побував у них під час першої і другої місійної подорожі. Можливо, він туди повернувся і під час третьої подорожі, оскільки «пройшов за порядком Галатський край та Фригію» (Ді 18,23б).

Стародавнє місто Лістра, що сьогодні зникло (гр. Lýstra, пор. Ді 14,6.8.21б; 16,1.2; 2 Тм 3,11), було розташоване десь за 40 км на південь від Іконії. З 6 р. до Р.Хр. це була римська військова колонія (Colonia Iulia Felix Gemina Lýstra), створена для захисту південних кордонів Галатії від набігів розбійників з гір. Цей суто сільськогосподарський центр був батьківщиною Тимотея (пор. Ді 16,1– 3). У І ст. по Р.Хр. разом з греками там проживали євреї (як-от родина Евніки, дочки Лоїди і матері Тимотея, пор. 2 Тм 1,5). Тут відбуваються події, про які мовитиметься наступному уривку (Ді 14,8– 18); а в Ді 14,19– 20 є згадка про каменування Павла деякими юдеями, що походили з Іконії й Антіохії.

Дерба (гр. Dèrbe, пор. Ді 14,6.20б; 16,1; 20,4; сьогодні Devri Şehri, на пагорбі Kerti-Höyük) була невеликим містечком в Лікаонії. Завдяки своєму розташуванню воно виконувало функцію митного посту на кордоні між Лікаонією і Кілікією. Тут імператор Клавдій насадив колонію ветеранів. Про приїзд в місто Павла буде мова в Ді 14,20б– 23; 16,1. Це батьківщина Гая (пор. Ді 20,4; пор. також Ді 19,29).

Свобода і відвага, з якою Павло і Варнава звіщають Слово, випливає не лише з того, що вони кажуть, але й із сили і ефективності їхньої дії. Зміст цієї звістки буквально окреслюється як слова Господньої благодаті; мова про ту даровану любов Бога, яка проявилася в Ісусі як сила для спасіння всіх людей. Видимим підтвердженням цієї спасенної любові Бога в Ісусі є знаки й чудеса, які супроводжують християнську проповідь. Як чуда Ісуса і дванадцятьох апостолів на початку, так і чуда місіонерів дають відчути за цим щось з нового світу, що є вільним від погроз смерті. Але ця визволительна сила, яка робить гідним довіри християнське слово, не обдаровує жодним привілеєм екстериторіальності, ані жодною охоронною грамотою місіонерів чи «апостолів», як їх тут називає Лука. Вони зазнають переслідування, викликаного їхньою свободою слова, і змушені рятуватися від насильства втечею.

Однак євангельську звістку вже не спинити. Кінцева нота, наче лейтмотив, пригадує цю невтримну силу «доброї новини» чи Євангелія (в. 7). Проте слід пам’ятати, що мова не про безособову чи міфічну силу, а про ініціативну відвагу двох чоловіків, які дають голос і конкретне обличчя слову благодаті (RF, с. 419).

Просити в Господа здатності приймати суперечності і гоніння, які є наслідком відважного звіщання «доброї новини»;

достатнього світла і віри для розуміння того, що кожного разу, коли ми його одважно звіщаємо, ми свідчимо та даємо голос і обличчя слову благодаті (в. 3).

Дякувати Господу за те, що допомагає нам у цьому складному завданні, даруючи з надлишком мир і спокій навіть серед погроз і гонінь.

…

Даруй мені й цього разу, о Господи, звіщати Твоє Слово, засвідчуючи його своїм життям і словами, які Ти вкладеш мені в уста. Ти знаєш мене і знаєш, який я слабкий, вразливий, лякливий, часто невільник того, що подумають інші. Зроби мене відважним свідком там, де Твої слова можуть здійснитися в моїх ділах, тобто в моєму способі любити всіх людей, яких зустрічаю і які через мене слухають Твоє слово спасіння. Амінь.