У Діяннях передано не запис слів Павла і навіть не синтез на основі нотаток чи записів апостола, а канва християнської проповіді, яка ще могла бути актуальною в час, коли писав Лука. Не можна виключати того, що тут збереглися деякі елементи першого проповідування місіонерів. Ключем до всього є воскресіння. Воно визначає поворотний момент в згіршенні хрестом і надає спасенного значення цілій історії Ісуса. Саме тому в добрій половині цієї проповіді міститься наполягання на історичній і спасенній цінності та значимості воскресіння як остаточної і незворотної перемоги над смертю. Аргументація базується на двох підвалинах: на історичному свідченні тих, що були з Ісусом на його історичному шляху («Дванадцятьох», які були достовірними свідками для Луки), і на обітниці Писання для того, хто вміє його відчитати у світлі нової події (RF, сс. 407.409– 410).

13  А з Пафосу ті, що були з Павлом, пустилися на море й прибули в Пергу Памфілійську, але Йоан, відлучившися від них, повернувся в Єрусалим.

14  Вони ж, пройшовши поза Пергію, прийшли в Антіохію Пісідійську і дня суботнього ввійшли до синагоги й посідали.

15  А по прочитанні закону та пророків наставники синагоги послали їм сказати: «Мужі брати, як маєте якесь слово втіхи для народу, скажіте».

16  Встав тоді Павло і, давши знак рукою, мовив: «Мужі ізраїльські й ви, що боїтеся Бога, слухайте!

17  Бог цього народу, Ізраїля, вибрав наших батьків і підняв угору цей народ, під час його побуту в Єгипетській землі, і потужньою рукою вивів їх із неї.

18  І сорок років годував у пустині;

19  вигубивши ж сім народів у землі Ханаанській, дав їм у спадщину їхню землю,

20  майже по чотириста п’ятдесятьох роках. А після цього дав їм суддів аж до пророка Самуїла.

21  Потім вони домагалися царя, і Бог дав їм Саула, сина Кіша, мужа з покоління Веніямина: сорок років.

22  Та (Бог), відкинувши його, настановив їм царем Давида, якому так засвідчив: Я знайшов Давида, сина Єссея, чоловіка мені до серця, що виконає всю мою волю.

23  З його потомства, згідно з обітницею, Бог воздвиг Ізраїлеві Спасителя Ісуса,

24  під час коли Йоан перед його приходом проповідував усьому ізраїльському народові хрищення покаяння.

25  Сповнивши шлях свій, Йоан мовив: Я не той, за кого ви мене вважаєте, та он іде за мною, якому я не гідний взуття розв’язати.

26  Мужі брати, сини роду Авраама, і ті між вами, що бояться Бога! Вам послане оте слово спасіння.

27  Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали його, а засудивши його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи.

28  І хоча й не знайшли ніякої смертельної вини на ньому, вимагали у Пилата вбити його.

29  А коли виконали все, що було про нього написане, знявши його з хреста, поклали до гробу.

30  Та Бог воскресив його з мертвих,

31  і він багато днів являвся тим, що прийшли з ним з Галилеї в Єрусалим, які й тепер свідками його перед народом.

32  І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була зроблена батькам нашим.

33  Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса, як написано у другому псалмі: Ти — мій син; я сьогодні зродив тебе. –

34  А що він воскресив його з мертвих, так що він більш не повернеться у зітління, то (Бог) так промовив: Я дам вам святощі Давида, речі певні. –

35  Ось чому то в іншому місці він каже: Ти не даси твоєму Святому побачити зітління. –

36  Давид же, служивши свого часу волі Божій, помер і був прилучений до своїх предків, і зітління бачив.

37  Той же, що його Бог воскресив, не бачив зітління.

38  Нехай, отже, вам, мужі брати, буде відомо, що ним звіщається вам прощення гріхів, і від усього, в чому ви не могли виправдатися законом Мойсея,

39  ним кожний віруючий виправдується.

40  Уважайте ж, щоб з вами не сталося те, що сказано в пророків:

41  Глядіть, презирливі, дивуйтеся і щезніть, бо діло я зроблю за ваших днів, якому не повірите, коли хтось розповість вам».

42  Якже вони виходили, їх запросили, щоб вони й наступної суботи говорили їм про те саме.

43  А коли збори розійшлися, чимало юдеїв і побожних прозелітів пішли слідом за Павлом та за Варнавою, які в розмові з ними їх умовляли, щоб перебували в благодаті Божій.

Проповідь в Антіохії Пісідійській (Ді 13,13– 52) — це кульмінаційна точка першої подорожі Павла, під час якої відбувається перехід від проповідування юдеям до проповідування поганам. Ця довга проповідь підсумовує проповідування Павла, що у своїх засадничих лініях схоже на апостольську катехизу проповідей Петра. У Діяннях це перша і єдина проповідь Павла перед юдейською аудиторією.

в. 13. А з Пафосу (пор. Ді 13,6; пор. також Ді 11,19, прим. 62) ті, що були з Павлом, пустилися на море (від гр. дієслова anàgo, вирушати кораблем, відпливати; пор. Ді 16,11; 20,3.13; 21,1.2б; 27,2б.4.12.21; 28,10.11; пор. також Ді 7,41; 12,4б у значенні «вивести/ показати»)

й прибули в Пергу (в. 14) Памфілійську^[1],

Місія почалася під проводом Варнави, найстаршого віком і найбільш авторитетного серед місіонерів. Тепер в центрі уваги перебуває Павло і виконує провідну роль в їхній діяльності.

але Йоан (це Йоан Марко, пор. Ді 12,12, прим. 66),

відлучившися (від гр. дієслова apochorèo/apochorìzo, вийти з боротьби, відступити з сутички, відлучитися, пор. Ді 15,39) від них, повернувся в Єрусалим.

Причина такого відлучення не зазначена, але цей вчинок стає яблуком розбрату, що пізніше призведе до розділення між Варнавою і Павлом. Через таке відступництво (пор. Лк 9,62) Павло відмовиться брати Йоана Марка в другу місійну подорож (пор. Ді 15,37– 40).

в. 14. Вони ж, пройшовши поза Пергію (в. 13),

прийшли в Антіохію Пісідійську^[2] і…

…дня суботнього ввійшли до синагоги (пор. Ді 9,2, прим. 52) й посідали.

Павло і Варнава входять у синагогу в суботу (вв. 27б.42б; Ді 13,44; 15,21б; 16,13; 17,2; 18,4), як звичайні слухачі, і сідають, щоб послухати читання Писань.

Синагогальна літургія після початкового ісповідництва віри (shemà) заступницьких молитов (18 благословень), двох читань із Закону (Torah) і Пророків (haftarà) передбачала вільний виступ на зразок проповіді.

в. 15. А по прочитанні закону та пророків (Ді 15,21)

наставники синагоги (від гр. archisynágogos, пор. Ді 18,8.17; пор. також Мр 5,22; Лк 8,49; 13,14) послали їм сказати:

«Мужі брати (вв. 26.38, пор. Ді 1,16), як маєте якесь слово втіхи для народу, скажіте».

Мова про слово, яке виголошували після читання Писання і яке здебільшого стосувалося прослуханого біблійного уривка, воно мало на меті вивести з прочитаного корисні для присутніх практичні поради (це слово втіхи, гр. lògos paraklèseos; пор. Ді 2,40; пор. також Іс 40,1; Євр 13,22).

Насправді ж у своєму слові Павло не відштовхується від якогось конкретного уривка, а перед звісткою про Ісуса викладає загальний погляд на історію спасіння в СЗ.

У вв. 17– 22 слово Павла містить деякі аналогії зі словом Стефана (Ді 7,2– 53), бо починається пригадуванням священної історії: обрання Ізраїля, його зростання в Єгипті, звільнення і життя в пустелі, його поселення в Ханаанській землі, період суддів до Самуїла і встановлення монархії з Саулом, якого Бог відкинув. Це швидкий стислий виклад, в якому він не згадує ні Авраама, ні Йосифа, ні Мойсея, які є важливими персонажами в очах Стефана. Можна помітити, що, на противагу до Стефана, взиваючи до пам’яті народу, він не ставить перед собою полемічних цілей (пор. Ді 7,51– 52). Це дуже скорочений вступ, бо Павло поспішає дійти до Давида і до теми месіанської обітниці. Саме Давид, як у проповіді Петра, буде представлений як постать Христа, а не Мойсей, як це було у Стефана. Давид — це «чоловік мені до серця, що виконає всю мою волю» (в. 22б). Він описаний в якнайсприятливішому світлі: за його похвалою можна розгледіти проголошення величі його нащадка — Месії. Християнського читача вже наводять на думку про Ісуса. Павло виразно спонукатиме до цього своїх слухачів вже від наступного вірша (LE, сс. 166– 167).

в. 16. Встав (пор. Ді 1,15) тоді Павло і, давши знак рукою,…

У синагогах можна було говорити сидячи або ж стоячи (як Петро, пор. Ді 1,15; 15,7), відповідно до звичаю грецьких і римських промовців. Знак рукою звичайно подавав античний промовець, щоб попросити тиші (пор. Ді 12,17; 19,33; 21,40; 26,1б)

…мовив: «Мужі ізраїльські (пор. Ді 2,22)

й ви, що боїтеся Бога (в. 26, як сотник Корнилій, пор. Ді 10,2), слухайте (пор. Ді 1,4б)!

Отже, аудиторія не складається з самих лише євреїв.

Звернення до слухачів звучить тричі: «Мужі ізраїльські», «Мужі брати» (вв. 26 і 38), як у проповіді Петра після П’ятидесятниці (пор. Ді 2,14.22.29).

в. 17. Бог цього народу, Ізраїля (в. 24б),

вибрав (пор. Ді 1,2б; пор. також Втор 4,37; 7,7; 10,15; Пс 33,12б) наших батьків (вираз, що повторюється кілька разів у промові Стефана, пор. Ді 7,2– 53)

і підняв угору (пор. Ді 2,33) цей народ, під час його побуту (від гр. paroikìa, вигнання, побут) в Єгипетській землі (Втор 4,34б.37б.45б; 2 Сам 7,6),

і потужньою (букв. «піднятою», прикметник, що є похідним від кореня дієслова hypsòo, пор. Ді 2,33) рукою вивів їх із неї.

Цей біблійний вислів виявляє надзвичайну допомогу, яку Бог дарував євреям під час визволення з Єгипту (Вих 6,1.6; 12,37– 41.51; 32,11; Втор 3,24; 4,34; 5,15; 6,21; 7,8; 9,26б; Пс 136,12; Єз 20,34; Лк 1,51).

в. 18. І сорок років (пор. в. 21б; пор. також Ді 1,3, прим. 4)

годував (etrophophòresen [від гр. дієслова trèpho, пор. Ді 12,20], годував, дбав, допомагав; інші відчитують гр. entropophòresen [від гр. дієслова tropophorèo], терпів, витримував) у пустині;

в. 19. вигубивши (від гр. дієслова kathairèo, знищувати, опускати, знімати, пор. в. 29; Ді 19,27) ж сім народів у землі Ханаанській (пор. Втор 7,1; ІН 14,1; 2 Сам 7,9),

дав їм у спадщину (пор. Ді 20,32б, прим. 107) їхню землю (пор. Втор 12,10; ІН 14,1; пор. також Втор 4,26.38; 2 Сам 7,10),

в. 20. майже по чотириста п’ятдесятьох роках (пор. Ді 7,6б).

Погляд скеровується вперед, аж до заслання (1150– 700 рр. до Р.Хр.)! (RP, сс. 526.533).

Однак це число, ймовірно, стосується періоду від входу в землю Ханаанську аж до монархії (в. 21). Судді, згадані тут далі, діяли в цей період. Пор. також Вих 12,40– 41.

А після цього дав їм суддів аж до пророка Самуїла (1 Сам 3,20).

Судді (від гр. kritès, магістрат, пор. Ді 3,13б) були полководцями, яких Бог наставив для Ізраїля в особливо важкі часи, що настали після завоювання землі та смерті Ісуса Навина. Про їхні діяння розповідає нам книга, що так і називається Суддів (пор. Суд 2,16– 19; пор. також Рут 1,1; 2 Сам 7,11; 1 Хр 17,10).

в. 21. Потім вони домагалися царя (1 Сам 8,5.19),

і Бог дав їм Саула, сина Кіша, мужа з покоління Веніямина (1 Сам 10,20– 24; 11,15): сорок років (пор. в. 18б).

Павло, відомий спершу під іменем Савло, також належав до племені Веніямина, пор. Рм 11,1б; Флп 3,5.

в. 22. Та (Бог), відкинувши (від гр. дієслова methìstemi, віддаляти, зводити, пор. Ді 19,26; пор. також 1 Сам 13,14; 15,11– 35; 2 Сам 7,15) його,

настановив (пор. Ді 3,7) їм царем (пор. 1 Сам 16,1– 13; 2 Сам 7,8) Давида (вв. 34б.36, пор. Ді 1,16б), якому так засвідчив (пор. Ді 1,8):

Я знайшов Давида (пор. Пс 89,21), сина Єссея (від гр. Iessài),

чоловіка мені до серця (1 Сам 13,14; пор. Ді 2,37),

що виконає всю мою волю (пор. також Іс 44,28, однак там цитата стосується царя Кира).

Від Давида Павло тепер безпосередньо переходить до звіщання Ісуса. Згадує деякі аспекти його публічного життя, починаючи від хрещення від Йоана, і події страстей і воскресіння (вв. 23– 31). І насамкінець наводить біблійний доказ воскресіння і прославлення Ісуса (вв. 32– 37).

в. 23. З його потомства (пор. Ді 3,25б), згідно з обітницею (в. 32б; пор. Ді 1,4б; пор. також 2 Сам 7,12), Бог воздвиг (пор. Ді 9,27)…

…Ізраїлеві Спасителя (пор. Ді 5,31; деякі рукописи мають гр. термін soterìa [пор. Ді 4,12], спасіння) Ісуса (пор. Лк 2,11),

Згадка про походження Ісуса від Давида (пор. Іс 11,1) була одним з часто повторюваних пунктів у первісному проголошенні (пор. Рм 1,3).

Вже в самому імені Ісуса (= Бог спасає) закладена його місія: бути Ізраїлеві Спасителем (пор. Мт 1,21б).

в. 24. під час коли Йоан перед його приходом (пор. Мал 3,1– 2; Лк 1,76)

проповідував усьому ізраїльському народові (в. 17) хрищення покаяння (пор. Ді 1,5 і Ді 2,38б; пор. також Лк 3,3; Мр 1,4).

в. 25. Сповнивши шлях свій (від гр. dròmos, біг в рамках спортивних змагань; тож букв. «скінчивши свій біг», пор. Ді 20,24; 2 Тм 4,7), Йоан мовив:

Я не той, за кого ви мене вважаєте (Йо 1,20),

Букв. «Чим [ким] ви мене вважаєте (від гр. дієслова hyponoèo, припускати, підозрювати; пор. Ді 25,18б; 27,27)? Це не я!».

та он іде за мною,

Цей вислів зазвичай наявний в контекстах «наслідування» (Мр 1,7.17.20б; 8,34).

якому я не гідний взуття розв’язати (Лк 3,16; Мр 1,7б; Мт 3,11; Йо 1,27). Цей образ пригадує відносини між господарем і рабом, але цю послугу не можна було вимагати від невільника-єврея.

«Для Луки Йоан Хреститель — це доказ Божої дії, що починається з Ісусом і, попри новизну, є продовженням справи, яку він вчинив у Ізраїлі аж до цього моменту» (J. Roloff, цит. за RP, с. 536).

в. 26. Мужі брати (в. 15), сини роду (пор. Ді 4,6) Авраама (пор. 1 Мак 12,21б; Гал 3,7),

і ті між вами, що бояться Бога (в. 16)!

Вам (деякі читають «нам») послане (пор. Ді 3,20б) оте слово спасіння (пор. Ді 4,12; пор. також Ді 5,20б).

Цей вислів пригадує Пс 107,20: «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили» (пор. також Ді 10,36).

Наступні вірші (вв. 27– 28) підкреслюють парадоксальний характер драми страстей: засліплення мешканців Єрусалиму та їхніх провідників, нерозуміння ними слів пророків призвели до того, що вони, самі того не відаючи, долучилися до сповнення пророцтв! Петро злегка торкався цієї теми в Ді 3,17нн, але подавав «незнання» юдеїв як своєрідне виправдання. Павло ставиться до них значно суворіше, виявляючи, що вони попросили у Пилата вбити його (Ісуса), хоча й не знайшли ніякої вини на ньому (ті самі слова промовив Пилат в Лк 23,4.14б).

в. 27. Та мешканці Єрусалиму і князі їхні (пор. Ді 4,5б) не визнали його (пор. Ді 3,17; пор. також Йо 16,3), а засудивши його, сповнили слова пророків (в. 29; пор. Лк 24,25), які читаються щосуботи (в. 14б).

в. 28. І хоча й не знайшли ніякої смертельної вини на ньому (пор. також Ді 25,18),

Підкреслено невинність Ісуса (Лк 23,4б.14б.15б.22; Мт 26,60; 27,4; Ді 13,13– 14).

вимагали у Пилата вбити його (Лк 23,21.23.24; Ді 2,23б).

Дивовижно ще й те, що наступний уривок (в. 29) — це єдине місце в Діяннях, де згадується, що Ісуса зняли з хреста і поховали (LE, с. 167).

в. 29. А коли виконали все, що було про нього написане,

Юдеї — люди, які слухали слова пророків щотижня — не визнали Ісуса, не збагнули, що в ньому сповняється Святе Писання (в. 27; пор. Лк 24,25.44б), однак самі й сповнили (Лк 18,31б; 22,37), розіп’явши Ісуса (пор. Ді 2,23).

знявши (в. 19) його з хреста (букв. «з дерева», гр. apò toù xýlou, пор. також Ді 5,30б), поклали до гробу.

За Лк 23,50– 53 поховання здійснили друзі Ісуса (Йосиф з Ариматеї, «радник, — людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради, ані вчинків», пор. Мт 27,57– 60). Тут скидається на те, начебто поховання слід приписувати юдеям. Але, вірогідно, не йдеться про іншу традицію, а радше лиш про сконденсовану розповідь подій.

У первісному проповідуванні деталь про поховання (пор. 1 Кор 15,4) підтверджувала реальність Ісусової смерті та ще й непрямо натякала на розповіді про віднайдення порожнього гробу, що їх передавали Євангелія. Пор. також Ді 2,29, що немовби припускає перевірку такої гробниці (СММ, с. 203).

в. 30. Та Бог воскресив його з мертвих (вв. 33.34.37; пор. Ді 3,7),

Це послання є в центрі первісного проповідування, керигми, пор. Ді 2,24.32; 3,15; 4,10; 5,30; 10,40; 17,31б.

в. 31. і він багато днів (пор. Ді 1,3) являвся (від гр. дієслова horào; вживається на позначення з’яв Ісуса після воскресіння; пор. Ді 9,17; 26,16; пор. також Лк 24,34; 1 Кор 15,5)

тим, що прийшли з ним з Галилеї (пор. Ді 1,11, прим. 6) в Єрусалим,

які й тепер свідками його перед народом (пор. Ді 1,8; у Ді 10,41: «вибраними Богом свідками»).

в. 32. І ми звіщаємо вам (пор. Ді 5,42)

ту обітницю (пор. в. 23), що була зроблена батькам нашим (Ді 26,6б; пор. Бут 22,17– 18).

в. 33. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса (в. 30; пор. Ді 1,15),

як написано у другому псалмі (Пс 2,7б; пор. Євр 1,5; 5,5б):

Ти — мій син; я сьогодні зродив тебе.

Воскресіння і прославлення Ісуса є остаточним і урочистим проявом його Божого синівства. Людськість Ісуса виявляє повне володіння привілеями, які йому належаться, так сповняється пророцтво Божого синівства, обіцяне наступникові Давида в 2 Сам 7,12– 16 (СММ, с. 204).

в. 34. А що він воскресив його з мертвих (в. 30),

так що він більш не повернеться у зітління, то (Бог) так промовив:

Я дам вам святощі Давида (в. 22), речі певні (гр. tà pistà, в значенні «надійні», «постійні», пор. Ді 16,15; пор. також Іс 55,3).

Ця цитата означає: те, що Бог пообіцяв Давидові, буде дано теперішньому поколінню.

в. 35. Ось чому то в іншому місці він каже:

Ти не даси твоєму Святому побачити зітління (Пс 16,10б, що цитує Петро в Ді 2,27б). Очевидно, що тут є посилання на Ісуса, а не на Давида, який, натомість, зітління бачив (в. 36б).

в. 36. Давид (в. 22) же, служивши свого часу (букв. «у власному роді», пор. Ді 2,40б, прим. 17) волі (пор. Ді 2,23) Божій, помер (1 Цар 2,10; букв. «заснув», пор. Ді 7,60б) і був прилучений до своїх предків, і зітління бачив (пор. Ді 2,29).

в. 37. Той же, що його Бог воскресив (в. 30), не бачив зітління (пор. Ді 2,31б).

Відповідно до розуміння Лукою хреста, тут немає жодного натяку на спокутування замість когось (Лука пропускає заяву Мр 10,45, за якою «Син Чоловічий [прийшов…] щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох»), жодної прослави Ісусової смерті самої по собі; щобільше, хрест подається як наслідок незнання, лиходійства і співпраці з римлянами (вв. 28– 29). У книзі Діянь не знайдемо заяв Павла на кшталт: «Христос умер за наші гріхи» (1 Кор 15,3б). Ісус помер, покірно сповняючи місію, яку йому призначив Бог (Лк 24,26.46). Він страждав і помер (так само Лука говорить про учнів, які страждають і помирають), бо намагався охопити тих, які заблукали і зазнали вигнання… Воскресіння/вознесіння Христа є божественним підтвердженням того, що послух Ісуса є частиною Божого задуму: засадничою річчю про Ісуса є воскресіння, це Божа відповідь на незнання і відкинення людей, яка підтверджує, що Ісус насправді сповнив Божі обітниці (пор. Рм 1,4). Спасіння є тут і тепер (WW, сс. 139– 140).

Слово Павла завершується стислим проголошенням того, що для слухачів означає вчинене Ісусом, та містить непрямий заклик до покаяння. Такий заклик підсилюється суворою (і похмурою) пересторогою стосовно навернення поган (СММ, с. 205).

в. 38. Нехай, отже, вам, мужі брати (в. 15), буде відомо (пор. Ді 2,14б),

що ним звіщається (пор. Ді 3,24) вам прощення гріхів (пор. Ді 2,38; пор. також Лк 1,77; 3,3; 24,47),

і від усього, в чому

ви не могли виправдатися законом Мойсея,

Лука підкреслює контраст між тим, чого не могло бути за Законом (ця ідея Павла виражена в Рм 8,2– 4; Гал 2,16– 17; 3,2– 4.10– 14; 5,4– 6), і тим, що тепер можливо…

в. 39. ним (воскреслим Ісусом) кожний віруючий виправдується (пор. Ді 15,11; пор. також Рм 1,16нн; 4,25; Гал 2,16; 3,24).

в. 40. Уважайте ж, щоб з вами не сталося те, що сказано в пророків:

Невірство і відкинення з боку юдеїв (Мт 21,33– 46; 22,1нн) є типовою темою Луки, до неї він повернеться наприкінці книги Діянь (28,26– 27).

Наступна цитата, з пророка Авакума (Ав 1,5) в перекладі LXX (пор. вступ до Діянь, прим. 3), набуває дошкульного тону: щоб покарати лиходія, який зневажає союз, Бог вступає в союз із ще більшими лиходіями (халдеями, пор. Ав 1,6). Однак, якщо продовжувати читання, то віщування нещастя відкриває горизонт надії (Ав 2,4): «Ось воно бундючне, воно нещире — його серце; а праведний з віри своєї буде жити» (пор. Рм 1,17; Гал 3,11) (BR, p. 436).

в. 41. Глядіть, презирливі, дивуйтеся і щезніть (від гр. дієслова aphenìzo), бо діло я зроблю за ваших днів,

якому не повірите (пор. Ді 4,4), коли хтось розповість (від гр. дієслова ekdieghèomai, проголошувати, передавати; пор. 15,3) вам».

Ця ж цитата у перекладі СЕІ: «Погляньте поміж народами і зауважте, ви будете здивовані і приголомшені: буде у ваші дні той, хто вчинить справу, якій не йнятимуть віри, коли про неї розповідатимуть».

Вона таємниче натякає на діло, яке вчинить Господь і яке порушить плани і певність Ізраїля. В Авакума мова про нашестя халдеїв; тут діло — як стане видно з Ді 13,46– 47– це євангелізація, звернена до поган, не вдаючись більше до посередництва Ізраїля (СММ, с. 206).

Можливо також, що Лука хоче дати зрозуміти, що Павло передчував шалений спротив, який покладе край його перебуванню в Антіохії Пісідійській (пор. Ді 13,50нн).

в. 42. Якже вони виходили (деякі версії додають: «із синагоги юдеїв»),

їх запросили (іншими словами: «слухачі благали Павла і Варнаву», Ді 2,40), щоб вони й наступної суботи (в. 14б) говорили їм про те саме (букв. «ці слова»).

в. 43. А коли збори розійшлися,

чимало юдеїв і побожних (від гр. sebòmenos, той, хто почитає, богобоязливий; від гр. дієслова sèbomai, пор. Ді 10,2; 13,50; 16,14; 17,4.17; 18,7.13; 19,27б) прозелітів (пор. Ді 6,5б) [Зах. текст додає: «вважаючи доречним отримати хрещення»].

пішли слідом за Павлом та за Варнавою,…

Павло і Варнава згадані разом в такому порядку тут і в Ді 13,46.50; 15,2².22.35, а в зворотньому порядку — в Ді 14,14; 15,12.25б.

…які в розмові з ними

їх умовляли (пор. Ді 5,36б), щоб перебували (пор. Ді 5,4) в благодаті (пор. Ді 2,47) Божій (пор. також Ді 11,23б).

Деякі перекладають: «щоб пристали до дарованої ініціативи Божої» (RF, с. 405). Зах. текст ще додає: «і сталося, що всім містом ширилося слово Боже».

^[1]       Перга (гр. Pèrghe, пор. в. 14; Ді 14,25), місто в Памфілії, розташоване за кілька кілометрів від південного узбережжя Малої Азії. Це було важливе грецьке місто [що перейшло під владу римлян у 133 р. до Р.Хр.], про що можна судити із залишків доріг і храму, присвяченого богині-матері Артеміді, великого театру і численних громадських купалень. Павло дістається туди, висадившись в сусідньому порту Атталії (Ді 14,25б), а звідси вирушить вглиб суходолу.

Памфілія (гр. Pamphylìa, пор. Ді 2,10; 14,24б; 15,38; 27,5) була невеликим прибережним регіоном Малої Азії, що межував на заході з Лікією, а на крайньому північному сході з Галатією і омивався східним Середземним морем. Узбережжя Памфілії виходили в бік острова Кіпру.

^[2]       Антіохія (від гр. Antiòcheia) Пісідійська (пор. Ді 14,19.21б; пор. також 2 Тм 3,11) була невеликим містечком (поблизу сучасного Ялвач), розташованим на висоті 1200 м на пустельному плоскогір’ї Анатолії (Туреччина), десь за 160 км по прямій від Перги. Аби туди дістатись, потрібно пройти доволі довгий, дуже складний і небезпечний шлях. Вона була осередком цивільної і військової адміністрації римської провінції Галатія і з 6 р. до Р.Хр. володіла привілеєм вільного міста зі званням «Colonia Cæsarea». Якийсь час вона була жвавим торговельним вузлом, розташованим на дорозі Себасте, і відомим пунктом паломництв через розташований поблизу санктуарій Men Askaenos, присвячений фригійському богу місяця.

Там проживало багато юдеїв, які мали такі самі права, що й греки. Ця Антіохія називається Пісідійська (хоч вона й розташована у Фрігії на межі з Пісідією), щоб відрізнити її від відомішої Антіохії на Оронті, що в Сирії (пор. Ді 11,19, прим. 63).

Пісідія (від гр. Pisidìa; пор. Ді 13,14; 14,24) — це район Малої Азії, нині в Туреччині. Вона була провінцією Римської імперії після реорганізації Діоклетіана, починаючи з 297 р. по Р.Хр. Цей регіон був розташований у південній частині Малої Азії, що відповідає гористому внутрішньому регіону на схилах Тавру, що на півночі Памфілії, який її відділяв від Середземного моря, нинішній «регіон Озер».

Проповідь сягає свого апогею у вв. 38– 39: Нехай, отже, вам, мужі брати, буде відомо, що ним [воскреслим Ісусом] звіщається вам прощення гріхів, і від усього, в чому ви не могли виправдатися законом Мойсея, ним кожний віруючий виправдується.

У способі мислення і висловлювання відчувається вплив Павла чи радше відбувається синтез між богослов’ям Луки (прощення гріхів) і богослов’ям Павла (справедливість через віру). Зважаючи, що ця проповідь звернена як до синів Авраама, так і до поган-симпатиків, які ходили в синагогу, то є передчуття універсальної й екуменічної перспективи цього плану спасіння. Вже більше не Закон, з його дискримінацією, а віра в Ісуса Христа дозволяє вільно приймати Божу ініціативу. І саме цей останній мотив звучить у завершальній ноті редактора. Двоє місіонерів рекомендують тим, на яких проповідь справила сильне враження, залишатися вірними «дарованій ініціативі Божій» (в. 43).

Тому проповідь Павла, звернена до юдеїв з Антіохії Пісідійської, яка симетрично відповідає промові Стефана і великим місіонерським проповідям Петра в першій частині книги, й досі є дієвим прикладом не лише для цілісного біблійного читання, що скріпляє разом СЗ з Ісусом, але й для правдивого ісповідництва християнської віри. Без прив’язки до історії спасіння ісповідництво віри зводиться до переліку теорій чи ідеологічної конструкції про Бога чи людину, або ж до накопичення емоційних досвідів. А водночас, біблійне читання без живої віри зводиться до сухої історіографії чи каталогізації соціо-культурних подій, здатних задовольнити інтерес вченого чи ерудита, але позбавлених критичної і пророчої цінності (RF, сс. 410.412– 413).

У часи відсутності здорового глузду і розчарування потрібно мати силу сказати, що Христос є джерелом надії, яка є в нас. Якщо все здається мінливим і нетривким, Христос є постійним і сталим. Якщо все здається тимчасовим, Христос є назавжди і обіцяє вічність. Свідчення про воскресіння визначає, як віруючий проживає свій час. Есхатологічний вимір християнства не віддаляє, а є тим «ще не зараз», яке надає сенс та скерування часу і ділу, що «вже присутнє» (LD, с. 182).

Просити в Господа сили ніколи не сумніватися в його милосерді: наші гріхи завжди можна простити, бо Ісус помер за нас і воскрес, щоб прийняти всіх — такими, як ми є, з нашими гріхами.

Дякувати Господу за послання, звернене до всіх людей — юдеїв і поган, — яке ламає всі досі наявні обмеження (пор. Рм 1,16). Його остаточне попередження є чітким: спасіння не залежить від родових характеристик чи якогось типу людських заслуг, а є неоціненним даром Бога всім тим, які готові визнати дію Бога у Христі.

…

Дай мені, о Господи, проповідувати, не виголошуючи проповідей; не словом, а власним прикладом, силою, що нестримно тягне за собою, і благотворним впливом моїх вчинків, через видиму схожість з Твоїми святими, і явну повноту любові, яку моє серце до Тебе відчуває. Амінь

(J. H. Newman, цит. за LD, с. 184).