Слово Боже в устах християнського місіонера стає дієвим інструментом для викриття брехні ворожбитства і юдео-поганських забобонів. Сила Духа, що діє через Павла, виконує суд Божий; суд, який повергає в темряву того, хто противиться світлу Євангелія. Для того ж, хто щиро приймає це Господнє слово, як проконсул Сергій, сила Духа відкриває шлях спасіння через віру. У цій невеликій драмі, де зустрічаються два протилежні світи, головну роль відіграє Павло. Варнава не згаданий! Знаком цієї надзвичайної ролі апостола у світі поган є ім’я «Павло», яким він відтепер і надалі буде називатися (RF, с. 401).

1    Були ж в Антіохії, у Церкві, що там була, пророки й учителі як ось: Варнава, Симон, прозваний Ніґер, Лукій Киренейський, Манаен, вихований з Іродом тетрархом, і Савло.

2    Якось одного разу, коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий промовив: «Відлучіть мені Варнаву і Савла на діло, до якого я їх покликав».

3    Тоді вони, попостивши й помолившися, поклали на них руки і відпустили.

4    Ті ж, вислані Святим Духом, прибули в Селевкію, а звідти відпливли до Кіпру.

5    Прибувши в Саламіну, почали звіщати слово Боже в юдейських синагогах. Помічником же був при них Йоан.

6    Пройшовши увесь острів аж до Пафосу, знайшли одного чоловіка, ворожбита, ложного юдейського пророка, на ім’я Вар-Ісус,

7    який був з проконсулом Сергієм Павлом, розумною людиною. Цей, покликавши Варнаву і Савла, хотів почути слово Боже.

8    Але Елімас, ворожбит — так бо перекладається його ім’я — виступив проти них, і намагався проконсула від віри відвернути.

9    Тоді Савло, він же й Павло, повний Святого Духа, глянув на нього пильно

10  і мовив: «О повний всякого підступу і всякого лукавства, сину диявола, вороже всякої правди! Чи ж не перестанеш перекручувати прості дороги Господні?

11  Оце тепер на тобі рука Господня: ти станеш сліпим і дочасу не бачитимеш сонця». І зараз же впала на нього темрява й морок, і він, обертаючися на всі боки, шукав, хто б його повів за руку.

12  Тоді проконсул, бачивши, що сталося, увірував, вельми здивований наукою Господньою.

Звідси починається нова секція — центральна для цілої книги; вона складається з двох частин.

У першій (розділи 13– 14) Антіохія стає центром поширення Євангелія для поганського світу: вона є вихідною точкою для першої місійної подорожі (Ді 13,1– 14,28) в поганські землі [друга в Ді 15,36– 18,22; третя в Ді 18,23– 21,16].

У другій частині (розділ 15) ми присутні на першому «соборі» Церкви, що усталює способи співіснування між християнами, які походять з юдаїзму, і тими, що вийшли з поганства. З одного боку, Антіохія як центр поширення і євангелізації, а з другого, Єрусалим як центр сопричастя. Антіохія являє собою відцентрову силу Євангелія, а Єрусалим — доцентрову силу. Таким є рух життя, так само як діастола і систола творять рух людського серця (DA, с. 83).

в. 1. Були ж в Антіохії (пор. Ді 11,19, прим. 63), у Церкві (пор. Ді 5,11, прим. 28), що там була, пророки й учителі (від гр. didàskalos, вчитель, рабин, наставник; від того ж кореня, що й дієслово didàsko, пор. також Ді 2,42) як ось:
У Ді 11,27– 28 мовилося про мандрівних пророків, які прийшли з Єрусалима. Тут пізнаємо, що спільнота має вже власну життєву силу, бо в ній стало діють деякі пророки й учителі (пор. Ді 15,32; 21,10– 11; пор. також Рм 12,6б; 1 Кор 12,28– 29; 14,3; Еф 4,11; Як 3,1) або ж тлумачі Божої волі та вчителі слова.
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».
Подальший список є безперечно дуже давній (це третій список в книзі Діянь після переліку «Дванадцятьох» в Ді 1,13 і переліку «Сімох» в Ді 6,5). Його обрамлюють два добре відомих нам персонажі: Варнава, згаданий першим, і Савло, згаданий останнім. Про інших відомо небагато.
Варнава (в. 7; пор. Ді 4,36),
Симон (гр. Symeón), прозваний Ніґер [від лат. «Мавр»; можливо, Африканець],
Традиція іноді плутала його з чоловіком, якого присилували нести Ісусів хрест (Лк 23,26; Мт 27,32; Мр 15,21).
Лукій (гр. Loúkios) Киренейський (якого дехто ототожнював з Лукою євангелистом, але хибно),
Його, ймовірно, можна ототожнити, відповідно до Рм 16,21, з одним із товаришів Павла, згадуваним разом із Тимотеєм. Щодо Киренеї пор. Ді 6,9, прим. 33.
Манаен (євр. Menachèm, син утіхи, титул, який вже приписували Варнаві в Ді 4,36), вихований з Іродом тетрархом,
Манаен, який ріс разом з Іродом (був його товаришем дитинства, гр. sýntrophos), мабуть, походив зі знатної єврейської родини, що проживала в Антіохії, мав бути людиною певного рівня і міг надавати Луці деякі відомості про тетрарха, тобто про Ірода Антипу (пор. Ді 4,27; прим. 26; пор. також Лк 8,3).
і Савло (вв. 2.7.9; пор. Ді 7,58б).

в. 2. Якось одного разу, коли вони служили (від гр. дієслова leitourghèo; пор. також Ді 7,7б) Господеві й постили (в. 3; від гр. дієслова nestèuo, пор. також, від того самого кореня, термін nestèia, піст; пор. Ді 14,23; 27,9), (пор. Ді 13,2)
У класичному середовищі leitourghìa — це податок на місто, натомість в біблійному середовищі це слово починає означати службу, що належиться Богові, пор. Лк 1,23.
Як у випадку навернення Павла, тут підкреслено Божу ініціативу.
Дух Святий (в. 4) промовив:
«Відлучіть (від гр. дієслова aphorìzo, відокремлювати, відкладати; пор. Ді 19,9; пор. також гр. дієслово horìzo, в Ді 2,23) мені Варнаву і Савла (в. 1б)…
Гр. дієслово aphorìzo означає тут відокремлення людини від всякої світської діяльності, щоб зберегти її для священного служіння. Його вжито тут з метою окреслити поняття апостольства як культового служіння, пор. Рм 1,1; Гал 1,15; пор. також Вих 13,12; Іс 56,3; Мт 13,49; 25,32.
…на діло, до якого я їх покликав».
Тут не зазначено до якого саме, але маємо натяк, що мова про якусь величну справу, якої можна очікувати внаслідок такого особливого божественного поклику. Пор. Ді 14,26.

в. 3. Тоді вони, попостивши (в. 2) й помолившись (пор. Неєм 1,4б; Лк 2,37б; Ді 14,23),
поклали на них руки (пор. Ді 6,6 і «Напрямки для роздумів» в Ді 6,1– 7) і відпустили (пор. Ді 5,40б).
Покладення рук є простим благословенням (Ді 9,12– 17; 28,8б), призначенням до виконання певного завдання (Ді 6,6), виявом додаткового обрання (пор. Ді 8,17– 18; 19,6) чи й справжнім висвяченням, як у 1 Тм 4,14б; 5,22. Більшість екзегетів вважає його благословенням, через яке спільнота і відповідальні за неї доручають Божій благодаті і підтримують двох посланців (пор. Ді 14,26) (BR, с. 423). Покладення рук, проведене над Варнавою і Павлом, відповідно не є тут просто дією для прикликання дару Святого Духа, якого ці двоє Божих слуг отримали ще перед тим, а церковною дією післанництва на місіонерське завдання, за яке Антіохійська Церква розділяє духовну відповідальність. Тому, завершивши свою першу місію, Павло і Варнава приїдуть відзвітувати за неї перед цією Церквою (Ді 14,27), а не перед Єрусалимською (LE, с. 160).

Євангелізація Кіпру (вв. 4– 12)

в. 4. Ті ж, вислані Святим Духом,
Лука підкреслює божественний характер доручення: Святий Дух їх відлучив (в. 2), Церква їх відпустила (в. 3), а тепер Святий Дух їх висилає.
прибули в Селевкію (від гр. Selèukeia; це порт Антіохії [пор. Ді 11,19б, прим. 63], на гирлі річки Оронт, що приблизно за 25 км від міста),
а звідти відпливли (від гр. дієслова apoplèo, відбувати з порту, відпливати до; сідати на судно; пор. Ді 14,26; 20,15; 27,1) до Кіпру (пор. Ді 11,19б, прим. 62).
Дієслово apoplèo схоже за значенням на інші дієслова, що походять від plèo, плавати (пор. Ді 21,3; 27,2.6.24б), як-от ekplèo, пливти від… до (пор. Ді 15,39б; 18,18; 20,6), hypoplèo, пливти попри берег (пор. Ді 27,4.7б), а також bradyploèo, пливти повільно (пор. Ді 27,7).
Далі подано опис того, що згодом стане звичним способом проповідування Павла (його «місіонерською стратегією»), який завжди починав звіщати слово Боже в синагогах. Поганам напряму він не проповідуватиме, аж поки його не відкинуть юдеї (пор. Ді 13,46) (СММ, с. 195).

в. 5. Прибувши в Саламіну (від гр. Salamìs, на північ від сучасного міста Фамагусти, головний порт острова Кіпр [пор. Ді 11,19, прим. 62], найближчий до Сирії),
почали звіщати (пор. Ді 3,24) слово Боже в юдейських синагогах (пор. Ді 9,2, прим. 52).
Це перша згадка про синагогу в контексті теми, яку Лука під час опису павлівської місії висловлював настільки виразно, що справді можна говорити про схему: «спершу юдеї — потім погани». У яке б місто не прибували місіонери, вони насамперед проповідують в синагозі (Ді 11,19б; 14,1; 17,2.10б.17; 18,4.19б.26; 19,8). Лише якщо там їх відкидають через спротив юдеїв, вони звертаються до поган.
Синагога для юдеїв, якими є Варнава і Павло, була в кожній новій місцевості надійним місцем для встановлення контактів: там можна було зустріти не лише юдеїв, але й богобоязливих поган, що симпатизували вірі Ізраїля. Водночас проповідування, звернене найперше до юдеїв, відповідало переконанню, властивому історії спасіння (пор. Рм 1,16б), за яким не можна було проповідувати поганам раніше за юдеїв (J. Roloff, Atti degli apostoli, с. 265). Пор. Ді 13,46.
Помічником (від гр. hyperètes, слуга, служитель [пор. Лк 1,2б: «слуга Слова»], асистент; пор. також Ді 4,1б) же…
…був при них Йоан (пор. Ді 12,12, прим. 66).

в. 6. Пройшовши (пор. Ді 11,19; у зах. тексті «обійшовши…») увесь острів (від гр. nèsos, пор. Ді 27,26; 28,1б.7.9.11) аж до Пафосу (Ді 13,13; пор. Ді 11,19, прим. 62),
У час Павла Пафос (від гр. Pàphos, місто за 100 км на південний схід від Саламіни, з протилежного боку острова) був резиденцією римського проконсула.
знайшли одного чоловіка, ворожбита (в. 8; як Симон в Ді 8,9– 24), ложного юдейського пророка,…
Ворожбитство було вкрай поширеним в стародавньому світі (пор. Ді 8,9, прим. 44; пор. також Вих 7,11– 12.22; 8,3.14– 15; 9,11; 2 Тм 3,6– 9, а також «мандрівні заклиначі» в Ді 19,13– 19), а ворожбит часто мав великий вплив серед населення.
Означення ложного пророка (гр. pseudoprophètes) пригадує старозавітні традиції про «правдивих» і «ложних» пророків (пор., напр., Втор 13,2– 6; 18,20). Особливо про це слід перечитати з Єр 23,9– 40; 27,9– 10; 29,8– 9.
Ймовірно, він, як юдей, поширював свій вплив серед одновірців як посланець Бога, на зразок давніх пророків. Можливо, найменування «ложний пророк» просто мало на меті окреслити його як чаклуна-шарлатана, який виголошував фальшиві пророцтва.
…на ім’я Вар-Ісус («син Ісуса/Giosué»),
Ім’я Ісус було поширене в той час, це випливає з надгробних написів того часу.

в. 7. який був (можливо як придворний астролог!) з проконсулом Сергієм Павлом,
Управління островом здійснювалось через пропретора зі званням проконсула (вв. 8б.12; гр. anthýpatos, адміністратор сенаторської провінції, якою став Кіпр у 22 р. по Хр.). Лука вживатиме той самий термін і щодо адміністраторів Корінта (Ді 18,12) і Ефеса (Ді 19,38). Ім’я Сергія Павла згадане в двох написах, що сягають періоду між 41 і 47 роками, і в одному від 55 р. по Р.Хр., однак немає певності, що вони стосуються згаданої тут особи.
розумною людиною (від гр. synetòs, розумний, зі здоровою здатністю судження; пор. Лк 10,21; пор. також Ос 14,10).
Цей, покликавши (пор. Ді 2,39б) Варнаву і Савла (в. 1б), хотів почути слово Боже.
Пор. тут далі «Поради для молитви».

в. 8. Але Елімас, ворожбит (в. 6) — так бо перекладається його ім’я — …
…виступив проти них (пор. Ді 6,10), і намагався проконсула (в. 7) від віри (пор. Ді 3,16) відвернути (від гр. дієслова diastrèpho, відвертати, баламутити; пор. в. 10б; Ді 20,30; пор. також Чис 32,7; Лк 23,2).
Зах. текст уточнює: «бо він їх (Варнаву і Павла) залюбки слухав».
Дія Елімаса (гр. Elýmas; ім’я, що, мабуть, походить від арам. haloma, тлумач снів, віщун) проти християнської віри — це чітка ознака протистояння між ворожбитством і християнством (пор. 2 Тм 3,8); хоча в той час ворожбитство не так протистояло релігії, як радше намагалося підлаштуватися під різні форми поганства (СММ, с. 197).

в. 9. Тоді Савло (в. 1б), він же й Павло (гр. Páulos, пор. Ді 7,58б і відповідний коментар),
Тут маємо остаточну заміну імені; проте не можна зовсім виключити й вірогідність того, що Савло, гелленістичний єврей, вже віддавна  поряд з єврейським іменем (Shaùl) мав ще й римське ім’я (Paulus). Крім того, Павло, громадянин Тарса, від самого народження мав право римського громадянства (Ді 16,37). Лука подає заміну імені в контексті першого великого навернення, яке здійснив Павло, а саме проконсула Сергія Павла (в. 12), хоча зміна імені безперечно не пов’язана з іменем проконсула.
Відтепер і надалі мова буде лише про Павла (окрім як у Ді 22,7.13; 26,14, де Павло згадує своє навернення). А коли він буде згаданий разом з Варнавою, то ім’я Павла буде стояти перед іменем Варнави (Ді 13,43.46.50б; 15,2). Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».
повний Святого Духа (пор. Ді 2,4),
Дух дає дар пророцтва, здатність проникати в серця (в. 10) і передбачати кару Божу (в. 11).
глянув на нього пильно (пор. Ді 3,4)…
Пильний погляд є не так каральним, як пророчим, поглядом, який проникає всередину і викриває.

в. 10. …і мовив:
Павло втручається, говорячи з тим самим запалом, що й Петро під час гнівного виступу проти Симона ворожбита (Ді 8,20– 23).
«О повний всякого підступу (від гр. dólos) і всякого лукавства (від гр. radiourghía, пор. Ді 18,14б),
Пор. Сир 1,29– 30; 19,26; Єр 5,27; пор. також Рм 1,29; 1 Сол 2,3; 1 Пт 2,1; 3,10.
сину диявола (пор. Ді 5,3, прим. 27), вороже всякої правди!
Справляє певне враження те, що Павло вживає вислів син диявола на противагу імені Вар-Ісус (син Ісуса).
Чи ж не перестанеш перекручувати (в. 8) прості дороги Господні (пор. Лк 3,4– 5 [Іс 40,3– 4]; пор. також Прип 10,9б; Сир 39,24; Іс 59,8; Ос 14,10)?

в. 11. Оце тепер на тобі рука Господня (пор. Суд 2,15; 1 Сам 7,13б; 12,15б; Єз 13,9; пор. також Ді 11,21):
ти станеш сліпим (гр. typhlòs, пор. Йо 9) і дочасу (гр. àchri kairoù, до визначеного моменту; пор. Лк 4,13б) не бачитимеш сонця (пор. Пс 58,9б)».
І зараз же (пор. Ді 3,7) впала на нього темрява й морок, і він, обертаючися на всі боки (від гр. дієслова periàgo, йти навпомацки; пор. також Вих 10,21– 23; Втор 28,29), шукав, хто б його повів за руку (пор. Ді 9,8б).

в. 12. Тоді проконсул (в. 7), бачивши, що сталося, увірував,
вельми здивований (від гр. дієслова ekplèsso, приголомшувати, вражати, потрясати) наукою (пор. Ді 2,42) Господньою (пор. Лк 4,32; пор. також Тит 3,8).
Тут показано, який вплив має проголошене Павлом слово. Сергія Павла вражає не цей шокуючий знак; не страх його спонукає до навернення. Його вражає наука апостолів, добра новина, просвітлююче і авторитетне слово.
Приєднання римського чиновника до християнської віри безсумнівно нагадує навернення Корнилія (Ді 10,44– 46; 11,18): на Кіпрі Павло робить те, що Петро зробив у Кесарії. Місія Павла полягає в тому, щоб продовжувати євангелізацію поганських народів. У басейні Середземного моря присутність Ісуса, який живе у своїх свідках, буде «знаком протиріччя,… щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк 2,34б.35б): між пасхальною мудрістю і забобонною глупотою, між Духом істини і силами брехні, між істинним і фальшивим пророцтвом, між таїнством і ворожіннями вже ведеться відкрита війна (BR, с. 425).

Антіохійська Церква розрослася і розбудовує свій устрій. Якщо в Єрусалимі, відповідно до синагогальної моделі, поряд з апостолами є старші, то в Антіохії є пророки і вчителі. Це ще не період єдиної церковної структури, яка утвердиться лише в ІІ столітті. Структура, реалізована в Антіохії, демонструє пріоритетні напрямки: нагальна потреба звіщати слово і навчати. Якщо вчителів можна порівняти з катехитами, то пророками мали бути насамперед ті, що вказували під впливом Духа (служіння розпізнання), як Церква мала рухатися в нових ситуаціях, що постійно виникали на її шляху; для такого служіння «актуалізації» необхідною була здатність читати СЗ (єдине Писання, що було тоді відоме християнам) у світлі Христа, така здатність, наприклад, проявилася в Захарії, батька Йоана Хрестителя, в гимні «Благословен Господь» (пор. Лк 1,67нн), а ще більше у візіонера з Апокаліпсису (пор. Од 1,3; 22,18) — його перечитування події Христа, його «одкровення» (пор. Ді 1,1), цілком виплетене зі старозавітних споминів (DA, сс. 83– 84).

Обрання Павла і Варнави для нового завдання стається з дарованої і верховної ініціативи Бога, як і покликання пророків в СЗ (пор. Рм 1,1; Гал 1,15). Саме Дух веде спільноту до такого важливого поворотного моменту, як нова місія. Але простором і місцем об’явлення Духа є спільнота, зібрана в молитві, вільна від людських впливів, з’єднана зі своїм Господом. Зовнішнім підтвердженням такого об’явлення є вияв солідарності і доручення, з яким посилають двох наперед вибраних місіонерів. У новому зібранні місцева Церква Антіохії, об’єднана постом і молитвою з групою ентузіастів, бере участь у місії двох посланців через «покладання рук».

Ця картина церковного життя підтверджує в основних рисах ідеал Церкви Діянь: це спільнота, об’єднана довкола Господа, яка виявляє уважність і вірність дії Духа; до неї належать люди з різними якостями і здібностями, яких мобілізує Дух і укріпляє спільна молитва та солідарність у відповідальні моменти вибору. Структури, тобто керівна чи місіонерська група, діють, орієнтуючись на ці різні моменти чи вибори місцевої спільноти (RF, сс. 396– 397).

На початку місії Варнава є першим, а Павло — помічником. Варнава є головою нової експедиції; описуючи її, Лука завжди першим згадує Варнаву. Порядок ніколи не є маловажним: Варнава є тим, кого офіційно визнають головою місії; у в. 7б він каже, що вони прибули до проконсула, який, «покликавши Варнаву і Савла, хотів почути слово Боже». Аж ось дуже швидко в цій місії особистість Павла починає виділятися. Кількома віршами пізніше бачимо, що головною дійовою особою в епізоді, в якому ворожбит Елімас стає сліпим, є Савло: «Тоді Савло, він же й Павло, повний Святого Духа, глянув на нього пильно…» (в. 9б); і трохи далі [в подальшому уривку: Ді 13,13]: «А з Пафосу ті, що були з Павлом, пустилися на море й прибули в Пергу Памфілійську». Варнава тепер — «той, що був з Павлом». Можемо тут зауважити психологічну зміну, яка відбулася, і зміну ролей в цій первісній експедиції (CMM, цит за P. Bizzeti, Fino ai confini estremi, ред. EDB, 2009, с. 241).

…

Просити в Господа дарувати нам таке ж налаштування, як у проконсула, котрий хотів почути слово Боже (в. 7б), щоб прийняти його, щоб зробити своїм, з готовністю беручи на себе завдання, яке така «звістка» нам пропонує (пор. Ді 3,22– 23; 10,33.44; 15,7; 19,10);

розуміння того, що не чудо будує віру. Тоді вона залишалася б дуже слабкою і ризикувала б піддаватися розчаруванню. Віра — це дар Божий, а нам належить її прийняти з непохитною довірою.

Дякувати Господу за те, що навіть «коли не віруємо, він зостається вірним, бо сам себе зректися не може» (2 Тм 2,13).

…

Допоможи мені, о Господи, не замикатися в ностальгійних спогадах про минуле чи про часи, що здавалися ідеальними. Загостри в мені уважну здатність відчитувати позитивні можливості, які пропонує певний соціальний і культурний контекст, не закриваючи очей на обмеження і небезпеки для прийняття Євангелія, що можуть в ньому критися. Дай мені зрозуміти, що закриватися на позиціях захисту чи, ще гірше, упередженого засуду означає збільшувати відстань між звісткою і життям та ризикувати привести християнство до втрати його здатності бути закваскою і ферментом всередині історичних дійсностей. Амінь (АВ1, с. 327).