ТекстКоментар до текстуРоздуми над текстомПоради для молитви

Тлумачення смерті правителя як Божої кари за його неправильну поведінку є народним мотивом, дуже поширеним в античності. Смерть тирана — і в греків, і в євреїв — підтверджує і закріплює схему божественної відплати. Наприкінці Ді 12 смерть Ірода Агриппи, безперечно, є частиною цього мотиву. Але в тому розповідному контексті, в який його помістив Лука, смерть тирана набуває особливого значення: вона стає покаранням, накладеним Богом на того, хто переслідував «деяких із Церкви» (Ді 12,1б). У такий спосіб Лука по-богословськи окреслює злочин правителя, який вважає себе за бога, — насильство проти апостолів, страта Якова і ув’язнення Петра, є не лише зловживанням владою, але й викликом, кинутим Богові. Лютуючи на ekklesìa, Ірод Агриппа став противником Бога, theomàchos, про якого говорив Гамалиїл у Ді 5,38– 39, коли застерігав членів Синедріону: «Зоставте тих людей, лишіть їх… щоб ви часом не стали противниками Бога» (DM, сс. 502– 503).

20  Ірод був сильно лютий на тирян та сидонян. Ці, змовившись разом, прибули до нього та, притягнувши на свій бік Власта, царського постельника, просили миру, бо край їхній живився із царського.

21  І от призначеного дня Ірод, надягнувши царські шати і сівши на трибуні, держав до них промову.

22  Народ же викрикував: «Це голос Бога, не людини».

23  В ту ж саму мить ангел Господній вдарив його за те, що він не віддав Богові слави. Черви пожерли його, і він помер.

24  А слово Боже росло і множилося.

25        Варнава ж та Савло, виконавши службу й узявши з собою Йоана, прозваного Марком, повернулися з Єрусалиму.

Поїздку Ірода до Кесарії (Ді 12,19б) і подальші події не обов’язково слід сприймати як такі, що відбулися відразу після звільнення Петра з в’язниці. Лука пов’язує між собою ці епізоди для того, щоб показати, що ганебна смерть Ірода настала після вчинених ним жорстоких гонінь, коли він вважав, що перебуває на вершині своєї слави (СММ, с. 191).

в. 20. Ірод (в. 21; пор. Ді 4,27; прим. 26, і Ді 12,1, прим. 65)
був сильно лютий (гр. thymomachòn, від того ж кореня, що й гр. дієслово thymomachéo, конфліктувати, жорстко, нестямно боротися) на тирян та сидонян[1].
Ці, змовившись разом (пор. Ді 1,14), прибули до нього
та, притягнувши на свій бік (пор. Ді 5,36б) Власта (гр. Blàstos), царського постельника,
просили миру (пор. Ді 9,31, прим. 56),
бо край їхній живився із царського.

в. 21. І от призначеного дня Ірод (в. 20),
Можливо, це був призначений день для затвердження досягнутої угоди.
Ймовірно, він збігався з одним із днів великих святкувань, які на честь Кесаря відзначали навесні (44 р. по Р.Хр.) в Кесарії, з великим збіговиськом народу.
надягнувши царські шати (пор. Сир 11,4) і сівши на трибуні,
Ймовірно, мова про трибуну (від гр. bèma, трибуна; пор. Ді 18,12б) для правителя на стадіоні, де відбувалися великі святкування (ігри).
держав до них промову (це промова головнокомандувача війська; від гр. дієслова demegorèo, звертатися з промовою, мати офіційний виступ).

в. 22. Народ (гр. dèmos, народ, зібрання; пор. Ді 17,5б; 19,30.33б) же викрикував (від гр. дієслова epiphonèo, волати, кричати проти; пор. Ді 21,34; 22,24б):
«Це голос (пор. Ді 2,6) Бога, не людини» (пор. Єз 28,2; Ді 14,11– 15).
Цей крик звучить як богохульство, приписуючи Іродові божественні почесті, а він, як випливає з контексту, відчуває самовдоволення, чим заслуговує на Боже покарання.

в. 23. В ту ж саму мить (пор. Ді 3,7) ангел Господній (пор. Ді 5,19, прим. 29) вдарив його (пор. Ді 7,24б) за те, що він не віддав Богові слави (пор. Ді 4,21б).
Ірод, приймаючи богохульні похвали від народу, присвоїв собі джерело власної сили, зневажаючи Божу владу. Ангел Господній діє тут як виконавець покарання, якого побажав Бог (пор. 2 Сам 24,16; 2 Цар 19,35)
Черви пожерли його (гр. skolekòbrotos, термін, що походить з сільськогосподарського словника, «пожива для червів»), і він помер (пор. Ді 5,5).
Зах. текст уточнює: «впавши з трону, помер, бо його ще живим пожерли черви»!
Коли когось пожирали черви — це типова кара для переслідувачів в юдеоелліністичній літературі (як Антіох IV Епіфан, у 2 Мак 9,7– 10; пор. також Юдт 16,17б).
Йосиф Флавій також наводить цей факт, проте з багатьма іншими подробицями (пор. тут далі «Напрямки для роздумів»).
Відтак є короткий підсумок і повідомлення про повернення Варнави і Савла. Вв. 24– 25 є переходом від розповідей про Петра до подальшої місіонерської діяльності Павла.

в. 24. А слово Боже росло і множилося (Ді 6,7; 19,20).
Слово Боже тут персоніфікується в своїх проявах, сповнені ним вірні ростуть чисельно і множаться (пор. Іс 55,11). Цей вислів пригадує божественне благословення в Бут 1,28: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі».

в. 25. Варнава (пор. Ді 4,36) ж та Савло (Ді 7,58б),
виконавши службу (пор. Ді 1,17б)
й узявши з собою (від гр. дієслова symparalambàno; пор. Ді 15,37.38б) Йоана, прозваного Марком (пор. Ді 12,12, прим. 66), повернулися з Єрусалиму.
Цей вірш, що його можна прив’язати до Ді 11,30, дає зрозуміти, що Варнава і Савло були в Єрусалимі у момент ув’язнення Петра і смерті Ірода і разом зі спільнотою прожили ці випробування. Але їхнім справжнім причалом є тепер Антіохія, плацдарм для місії серед поган (пор. Ді 13,2– 3).

[1]       Оскільки фінікійські міста (пор. Ді 11,19б, прим. 61) Тир (пор. Ді 21,3, прим. 109) і Сидон (пор. Ді 27,3, прим. 121) були розташовані на вузькій смузі гористого суходолу, то були залежні від рівнин Палестини, бо отримували звідти зерно, тож були зацікавлені досягнути домовленості з Іродом, бо край їхній мав потребу в харчах із царського. Їхнім делегатам вдалося здійснити свій намір, притягнувши на свій бік Власта (мається на увазі: заплативши йому за підтримку), царського постельника.

Лука провадить нас від жахливого вбивства Якова до ув’язнення Петра та його звільнення, до комічної сцени в домі Марії, аж до смертоносної люті Ірода — завершального епізоду, що розповідає про смерть тирана. Розповідь Ді 12,20– 23 є варіантом традиції, що міститься в Йосифа Флавія (Юдейські старожитності, ХІХ, 8,2). Лука суттєво переробляє цей епізод. У розповіді Йосифа Флавія вигуки народу почалися через сонце, що відбилося в срібній броні Ірода. У своєму сяючому обладунку він здається схожим на бога. У Діяннях Ірод виголошує промову, що звучить як промова бога, однак Лука, який вже показав велику любов до промов, не передає нам ні одного слова з великого виступу Ірода. Кому ж залежить на тому, що каже Ірод? Луку цікавить лише наслідок цієї промови. Народ Тира і Сидона, бідний і голодний, припускаючи, що підлабузництвом може здобути все, гучно хвалить Ірода як найкращого промовця, якого вони коли-небудь чули, навіть кращого за Бога. Книга Діянь дає зрозуміти, що є дві можливі відповіді для поневоленого і зневіреного люду: пригноблене і сліпе догоджання тирану (як у випадку народу Тира і Сидона) або ж бунтівна відмова стати на коліна перед будь-яким іншим божеством, що не є істинним Богом (як у випадку Петра і Церкви). Якщо люди принижуються і плазують перед тираном, вихваляють його промови, то багато не треба, щоб він сам почав вірити у свої власні заяви. Цар, який набуває вигляду божества — сяючими шатами, помпезністю, промовами — починає вірити, що він і є богом.

Бог відповідає на таку безумну самовпевненість царя швидким, жорстким, нещадним і жахливим повергненням. Ірод стає поживою для червів. Бог не церемониться з тими, хто намагається бути богом.

Після цієї огидної сцени з Іродом, якого пожерли черви, Лука лаконічно зауважує: А слово Боже росло і множилося (в. 24). Ірод виголосив своє слово для того, щоб отримати екзальтоване схвалення голодного народу Тира і Сидона, але тепер він мовчить. Натомість слово Господнє продовжує голосно звучати всюди, множачись і поширюючись, і дивуючи світ невздовзі після жорстоких утисків тирана. Як Марія попереджала в піснеспіві «Величає душа моя Господа», горді будуть принижені (пор. Лк 1,52– 53; 14,11) у цьому новому Царстві, яке розбиває на друзки інші царства. Останнє слово скаже Бог, а не царі (WW, сс. 128– 129).

Ді 12 відзначає кінець епохи: Дванадцятеро перестають бути єдиною точкою опори для християнства. Якова страчують, а Петрові загрожує смерть, але ця жахлива ситуація є нагодою, щоб пережити визволяюче втручання Бога. Звільнення Петра є прообразом об’єднання нового народу, що складається з юдеїв і поган, для якого працюватимуть Варнава, Савло і Йоан Марко. Починаючи з Антіохії, Слово нестиме універсального Бога. Лука ніколи не втомлюється показувати, що невдачу слід тлумачити в світлі Пасхи; саме таким є його прочитання хреста (DM, с. 505).

Просити в Господа поміркованості і покори, щоб не вважати себе кращими за інших, котрі не здатні чинити милосердя, можливо, й хизуючись тим, що ми ледь не рівні Богові, щоб не заслужити кару, призначену для того, хто ставить себе на місце Бога, який служить і ставить себе завжди на останнє місце, щоб спасти, якщо можливо, навіть останню людину.

Дякувати за те, що Господь нам об’являє через це читання;

за ту дещицю страху, який нас огортає через нашу самовпевненість у своїй праведності, коли тепер чіткіше відчуваємо, якими є його критерії оцінки.

Дай мені, Господи, здатність ясно усвідомити свої обмеження і слабкості, щоб не присвоювати собі все те, що завжди є лише Твоїм даром. Допоможи мені завжди великодушно прощати, як це робиш Ти, та ніколи не бажати стати на Твоє місце, бо Ти є джерелом всякої благодаті. Дай мені мудрість і силу дивитися на інших очима сповненими любові, Аби бачити інших, не за зовнішніми ознаками, а так, як їх бачиш Ти. Амінь.

Щопонеділка публікуємо черговий уривок молитовного читання, коментар і роздуми над книгою Діянь апостолів.

Ознайомитися з усіма матеріалами можна за посиланням Діяння святих апостолів.

План молитовного читання знаходиться ТУТ.

Придбати книгу “У школі апостолів” можна ТУТ

Знайти матеріали можна також за хештегом #у_школі_апостолів