Антіохійська спільнота, що утворилася недавно і складалася з поган, щодо яких ще недавно тривали суперечки, чи гідні вони для Євангелія, з щедрістю відповідає на прохання про допомогу для Юдеї. Цей епізод пригадує нам, що послідовники Христа ділилися матеріальними благами і все вважали спільним. Без сумніву, це ділення в Антіохії є не таким радикальним, як у попередніх викладах про спільність благ і власності (Ді 2,44– 45 і 4,32– 37), але вказує, що ділення матеріальними благами і надалі є характерною ознакою правдивої християнської спільноти. Воно також є відчутним знаком того, що погани і євреї є справді одно в Церкві (WW, с. 124).

27  Прибули ж тими днями в Антіохію пророки з Єрусалиму.
28  Один з них, Агав на ім’я, встав і прорік Духом, що на всім світі має бути велика голоднеча, яка й настала за Клавдія.
29  Тож учні, кожний з них по спромозі, ухвалили послати братам, що жили в і Юдеї, допомогу;
30  що й зробили, пославши її старшим через руки Варнави і Савла.

Цей епізод показує, що між Єрусалимською і Антіохійською спільнотами зберігалися тісні відносини. Також видно, що дух милосердя і готовності до взаємодопомоги, що виник як характерна риса перших християн в Єрусалимі (Ді 2,44– 45; 4,32.34– 37),  проявляється і серед вірних, приведених з поганства, хоч і у відмінних зовнішніх формах.  Тож допомога під час голоду є іншим способом вираження «сопричастя» серед вірних (СММ, сс.182– 183).

в. 27. Прибули ж тими днями в Антіохію (пор. Ді 11,19, прим. 63) пророки (пор. Ді 13,1; 15,32; 21,9; пор. також Мт 16,14б) з Єрусалиму.
Зах. текст додає: «…і була там велика радість. І коли ми зібралися…».
У цій редакції зах. тексту вперше з’являється перша особа множини, «ми» (вставка, яку можна пояснити ототожненням Луки з Лукієм Киренейським, про якого є згадка в Ді 13,1). У східному тексті (який вживається тут) «ми» з’явиться лише в Ді 16,10.
Як видно в Ді 15,32 (щодо Юди і Сили) і в 21,9 (дочки Филипа) і з послань Павла, пророча діяльність була звичною в спільнотах. Вона полягала в тому, що пророки виступали зі словом розради і напоумлення у випробуваннях, пояснюючи спільноті, що в цих подіях сповняється Божий план, а іноді пророкували, як у цьому контексті, про майбутнє, що проливало світло на сенс подій, які відбувалися (СММ, с. 183).
Пор. 1 Кор 14,3: «Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду» (пор. також Рм 12,6; 1 Кор 12,10; 14,1б; Еф 4,11).

в. 28. Один з них, Агав (гр. hàgabos, від євр. hagab, цвіркун) на ім’я,
Про нього мовитиметься знову в Ді 21,10б– 11, коли він виголосить трагічне пророцтво про майбутню долю Павла.
встав (пор. Ді 1,15) і прорік Духом,
Виступ Агава не описується — як можна було б очікувати — гр. дієсловом prophetèuo (пророкувати), а semàino, відзначати, передавати (пор. Ді 25,27б).
що на всім світі (від гр. oikoumène, населений світ, пор. Ді 17,6; 19,27б; 24,5) має бути (від гр. mèllo èsesthai, має неминуче настати, має от-от надійти) велика голоднеча (від гр. limós),
яка й настала за Клавдія (41– 54 рр. по Р.Хр.).
Про загальний голод відомостей немає, але вислів на всім світі (лат. in universo orbe terrarum) може стосуватися голоду загалом, поширеного у той час. Малоймовірно, що під всім світом Лука має на увазі лише Палестину. Йосиф Флавій говорить про великий голод в Єрусалимі близько 46– 48 років, який був облегшений допомогами від цариці Єлени з Адіабени (стародавнє царство Месопотамії) у вигляді харчів (зерна і смокви), які купували в Александрії і на Кіпрі.
Доволі проблематично зробити буквальний переклад в. 29. Переклад І. Хоменка вирішує це так:

в. 29. Тож учні (пор. Ді 6,1), кожний з них по спромозі (пор. Ді 2,44– 45; 4,32– 37), ухвалили (пор. Ді 2,23)
послати братам (пор. Ді 1,14б), що жили в Юдеї (пор. Ді 1,8б), допомогу (пор. Ді 1,17б);
Благодійна діяльність учнів описується відразу ж за пророцтвом Агава, відповідно до звички Луки продовжувати розповідь тим, що стосується тієї ж теми. Але вона могла мати місце і в подальшому або ж, коли справді настав передвіщений голод. «Збірку» (допомогу), коли кожен робить внесок до спільного фонду відповідно до власних можливостей, проводять подібно, як це робили в павлівських спільнотах.  Тут вона, так само як і в Павла, має назву diakonìa = служіння, допомога (пор. Ді 1,17б) і отримує широке документальне підтвердження в посланнях Павла (пор. Рм 15,25– 27.31; 1 Кор 16,1– 4.15б; 2 Кор 8,4; 9,1.11– 13; Гал 2,10).

в. 30. що й зробили, пославши її (пор. Ді 3,20) старшим (пор. Ді 14,23; 15,2б.4.6.22.23; 16,4; 20,17; 21,18)
Старші (від гр. presbýteroi), згадані тут вперше [яких не слід плутати з тими, які супроводжували «первосвящеників» з юдейських синагог, пор. Ді 4,5, прим. 22], є відповідальними за християнські спільноти (відповідальними за певну Церкву), їх звичайно згадують після апостолів.
Пор. також 1 Тм 5,17– 21; Тит 1,5; Як 5,14; 1 Пт 5,1.5; 2 Йо 1; 3 Йо 1.
Тут дивує відсутність згадки про «апостолів». Це наводить на думку, що допомогу надсилали після смерті апостола Якова і втечі Петра (Ді 12,1– 17), коли переслідування Ірода розсіяло навіть групу апостолів, а колегія пресвітерів керувала Церквою під головуванням Якова, брата Господнього (пор. Ді 12,17) (СММ, с. 184).
через руки (гр. dià cheiròs) Варнави (пор. Ді 4,36) і Савла (Ді 7,58б).
Тут ще раз у вислові: через руки Варнави і Савла (пор. 12,25) [які не кладуть «збірку» в ноги апостолам, а передають її старшим], підкреслено зв’язок між двома спільнотами і показано, як сприймали Павла в середовищі Єрусалимської Церкви. Все це готує ґрунт до узаконення місії, яку він буде виконувати, починаючи від розділу 13.
Тривають дискусії щодо того, коли така подорож могла відбутися, оскільки Павло заявляє в Гал 1,18 і 2,1, що до Єрусалима він вирушав лише двічі: перший раз, мабуть, можна ототожнити з подорожжю Ді 9,26нн, а другий — з подорожжю з Ді 15,3нн у зв’язку з апостольським собором (СММ, сс. 184– 185).
Зверніть увагу на те, що Лука завжди першим згадує Варнаву (пор. Ді 12,25; 13,1.2б.7). У Ді 13,43 він змінить порядок, ставлячи Павла (якого вже не називає Савлом) на перше місце [окрім в Ді 14,14 і 15,12.25б] (пор. Ді 13,46.50; 14,20; 15,2².22.35.36).

Як євреї з Єрусалима великодушно включили до Євангелія і поган, так останні стараються розділити те, що мають, зі своїми братами і сестрами з Єрусалима, котрим пощастило менше. Церква не складається з відособлених спільнот, кожна з яких іде своєю дорогою, дбаючи лише про свої внутрішні справи. Церква утворена зі спільнот, тісно пов’язаних між собою: давніші з них, такі як Єрусалим, провадять і виховують у новій вірі тих, які з них постали; новіші з них, такі як Антіохія, дбають про давні спільноти, коли ті опиняються в потребі…

Хоча перші християни ділилися тим, що мали, Лука припускає, що вони мали свою власність (пор. Ді 2,45; 4,37; 5,4). Бути з іншими в Церкві означає залучати самих себе і свої блага на потреби її членів. «Приватна» власність в рамках сопричастя стає невідповідним визначенням. Коли навернені погани з Антіохії діляться своїм багатством з сестрами і братами з Єрусалима, то правильно використовують блага…

Ісус гостро критикував фарисеїв, кажучи, що обрядова чистота для їхнього духовного блага була не важливішою, ніж давання милостині (Лк 11,40– 41). Ісус попереджав про обов’язок милосердя (Лк 16,9– 13), на що Лука зауважив: «Чули все це фарисеї, які любили гроші, і насміхалися з нього» (Лк 16,14). У Діяннях показано, що християнська спільнота, яка чинить діла милосердя, долучається до найкращих традицій Ізраїля.

У сьогоднішній Церкві можна почути, що важливість філантропії спадає. Скидається на те, що старше покоління християн, виховане давати десятину від доходів і виявляти щедрість на місію Церкви, відходить. Сьогодні ми покладаємося на уряд чи на приватних діячів-філантропів в тому, щоб вони розподіляли блага і займалися нещасними. Ми очорнюємо вчорашнє «милосердя» як недієве, патерналістичне і таке, що шукає власної вигоди. І все таки, скільки конкретної відповідальності ми відчуваємо за тих, кому пощастило менше, навіть за людей з Церкви? «Мої гроші — це моя справа. Те, що я даю, це лише моя приватна справа. Затвердіть більш соціально зорієнтоване законодавство і витрачайте гроші з чиїхось податків, а не взивайте до мене про милосердя». Ми стали більшими фахівцями за Ананію і Сафіру (Ді 5,1– 11) в тому, щоб обманювати самих себе щодо нашого егоїзму і здатності збагачуватися (WW, сс. 124– 126).

Просити в Господа здатності відчувати потребу інших (друзів і навіть тих, які не є нашими друзями) та з готовністю приходити на допомогу в їхніх нуждах з правдивим духом служіння, не чекаючи на особливі прохання і не вимагаючи подяки (чи не надіючись на неї);

розуміння того, що збирати пожертви (робити «збірку», давати милостиню) не означає простягнути руку допомоги «бідним, які на неї заслуговують» чи «допомагати бідним, які допомагають собі самі» (нікчемні виправдання з приводу милосердя). Давати милостиню означає коритися Божій волі.

Дякувати Господу, який залучає нас до себе, до своїх проявів милосердя. Він є вірний, він — Отець усіх. Він вміє слухати і завжди вступає в дію в потрібний момент.

…

Дай мені зрозуміти, Господи, що істинне навернення проявляється в милосерді. Одному знатному, який Тебе питав, що йому робити, щоб успадкувати життя вічне, Ти відповів: «Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним…; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк 18,18– 23). А Закхей оголосив: «Ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо» (Лк 19,1– 10). Дай мені збагнути, Господи, що моє навернення є справжнім лише, якщо я змінюю ставлення до свого добра і виявляю щедрість до бідних. Амінь.