Християнський шлях у світі поган, отримавши imprimatur (офіційний дозвіл) від Петра через навернення поганина Корнилія, утверджується через заснування першої Церкви у великому поганському центрі — Антіохії. Якщо Кесарія є осередком богословського засвідчення місії поган, то Антіохія є осередком її історичної конкретизації. Єрусалим залишається первинним історичним осередком християнського руху, але новим динамічним центром є Церква, заснована групою біженців без надзвичайних повноважень і дипломатичних протоколів у столиці римської провінції Сирія. По суті, центр місіонерського лідерства зміщується: центром, звідки виходитимуть місії до греко-римського світу буде Антіохія, а не Єрусалим.

19  Ті ж, що були розсипалися через гоніння з приводу Стефана, досягли аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії, нікому не проповідуючи слова, крім юдеїв.
20  Були ж між ними деякі мужі з Кіпру та з Кирени, які прийшли в Антіохію та промовляли й до греків, благовіствуючи їм Господа Ісуса.
21  Рука Господня була з ними, і велике число було тих, що увірували й навернулись до Господа.
22  Чутка про це дійшла до вух Церкви, що в Єрусалимі, і вони вислали Варнаву в Антіохію.
23  Коли він прийшов і побачив ласку Божу, зрадів і підбадьорив усіх триматися Господа рішучим серцем,
24  бо він був чоловік добрий, повний Святого Духа та віри. І пристало багато людей до Господа.
25  Тоді (Варнава) вирушив у Тарс розшукати Савла
26  і, знайшовши, привів його в Антіохію. Вони збирались цілий рік у церкві й силу людей навчали. В Антіохії вперше учнів називано християнами.

Цей уривок подібний до хроніки, що складається з трьох невеликих картин, дія яких розгортається в Антіохії (на Оронті, в Сирії). Ці картини послідовно показують першу євангелізацію Антіохії (вв. 19– 21), скерування сюди Варнави (вв. 22– 24), співпрацю Варнави і Павла і надання назви християни (вв. 25– 26).
В. 19, з прив’язкою до Ді 8,1 і 8,4, вводить епізод про заснування Антіохійської Церкви як прямий наслідок мучеництва Стефана; уривок було перервано вставками про Филипа (Ді 8,5– 40) і Петра (Ді 9,31– 11,18). Він також припускає, що історія покликання Савла (Ді 9,1– 30) так само пов’язана з мучеництвом Стефана.

в. 19. Ті ж, що були розсипалися (пор. Ді 8,1б)
через гоніння (пор. Ді 7,10) з приводу Стефана (пор. Ді 6,8),
досягли (від гр. дієслова dièrchomai, переходити, проходити з візитом; пор. Ді 12,10; 13,6) аж до Фінікії^[1], Кіпру^[2] та й Антіохії^[3],
Маршрут міграції проліг за віссю південь-північ.
нікому не проповідуючи слова, крім юдеїв.

в. 20. Були ж між ними деякі мужі з Кіпру (в. 19) та з Кирени (пор. Ді 6,9, прим. 33), які прийшли в Антіохію (в. 19)
та промовляли й до греків (букв. «гелленістів», неюдеїв, що розмовляють грецькою. У Ді 6,1 цим словом названі юдеохристияни грецького виховання),
Термін греки виділено для протиставлення юдеям з в. 19б (пор. Йо 7,35б; пор. також Ді 19,17; 20,19– 21; Рм 1,16).
З усього подальшого контексту і суперечки в розділі 15 випливає, що звіщення Євангелія відбувалося без вимоги від них (греків) обрізання.
Пор. Гал 2,11– 14, де наведено неюдейський спосіб життя, який побутував в спільноті Антіохії.
благовіствуючи їм (пор. Ді 5,42) Господа Ісуса (пор. Ді 10,36; Рм 10,9; Флп 2,11).

в. 21. Рука Господня була з ними (пор. Лк 1,66б; Ді 13,11),
Біблійний вислів Рука Господня була з ними — це гебраїзм, що виражає могутнє втручання Бога (пор. 1 Сам 5,6.9; 6,5б.9б; 2 Сам 3,12б; 1 Цар 18,46; пор. також Ді 4,30).
і велике число (в. 24б; пор. Ді 2,41б)
було тих, що увірували й навернулись (пор. Ді 2,38) до Господа (букв. «увірувавши, повернулися…»).
Лука підкреслює, що успішність проповідування грекам не менша, аніж юдеям у першій спільноті Єрусалима.

в. 22. Чутка про це дійшла до вух Церкви (в. 26; пор. Ді 5,11, прим. 28), що в Єрусалимі,
Церква, що в Єрусалимі, тепер використовує право нагляду за іншими Церквами (пор. Ді 8,14; 11,1; пор. Гал 2,1нн).
і вони вислали (пор. Ді 3,20б) Варнаву (вв. 23– 26; пор. Ді 4,36) в Антіохію (в. 19).
Варнава (що зник з розповіді в Ді 9,27) не належав до групи Дванадцятьох, але мав такий великий авторитет, що в Діяннях він аж двічі названий «апостолом» (пор. Ді 14,4б.14).
Варнаву відіслали до Антіохії (Гал 2,1.13) для того, щоб гарантувати легітимність нової християнської спільноти, яка постала з поган, і запевнити її єдність із апостольською Церквою-матір’ю.
Він діє як довірена особа апостолів, а водночас людина, сповнена доброти і Духа (в. 24), здатна зрозуміти потреби молодої Церкви, що розвивається і перебуває в соціологічних обставинах, що доволі відмінні від обставин Церкви Єрусалима (СММ, с. 181).

в. 23. Коли він прийшов і побачив ласку (пор. Ді 2,47) Божу, зрадів (пор. «Напрямки для роздумів» в Ді 8,4– 8)
Немає заперечень щодо того, як оцінив цю ситуацію Варнава: побачив ласку Божу, зрадів. По суті, для євангелиста благодать не є лише внутрішньою, невидимою дійсністю, а й дійсністю, що розкривається через її прояви (пор. Ді 4,33), даючи змогу розпізнати вплив доброї новини і дію Святого Духа.
Отже, Варнава може радіти, визнаючи, що серед вірних Антіохії діє та сама месіанська благодать, що й в Єрусалимі: обидві спільноти живуть сповненням обітниці (BR, с. 407).
і підбадьорив (пор. Ді 2,40) усіх триматися Господа (Ді 13,43б; 14,22) рішучим серцем (пор. Ді 2,37),
Варнава заохочує всіх триматися (витривати, залишатися, триматися; пор. Ді 5,4) рішучим серцем (букв. «наміром серця»).

в. 24. бо він був чоловік добрий (гр. agathòs),
повний Святого Духа (пор. Ді 2,4 і Ді 6,3) та віри (пор. Ді 3,16).
Лука представляє якості головного героя: чоловік добрий (як Йосиф з Ариматеї, в Лк 23,50) і повний Святого Духа.
І пристало багато людей до Господа (в. 21).

в. 25. Тоді (Варнава) (в. 22б) вирушив у Тарс (пор. Ді 9,11б, прим. 54) розшукати (від гр. дієслова anazetéo, що передбачає складність пошуку і бажання знайти; пор. Лк 2,44– 45) Савла (Ді 7,58)
У зах. тексті: «Почувши, що Савло був у Тарсі, пішов його шукати і заохотив приїхати до Антіохії».
Скидається на те, що Варнава йде шукати Савла з власної ініціативи, не звертаючись за порадою до Єрусалимської Церкви, від якої він отримав свої повноваження (в. 22). Розповідь нічого не каже про аргументи, які наводив Варнава, чи про реакцію Савла на його поклик, але подає як факт те, що той погодився (ЕР, с. 148).

в. 26. і, знайшовши, привів його в Антіохію (в. 19).
Зах. текст уточнює «і просив його вирушити в Антіохію».
Вони збирались (пор. Ді 4,5) цілий рік у церкві (в. 22) й силу людей навчали (пор. Ді 2,42).
Лука підкреслює тривалість цього періоду: цілий рік. І справді, Савло/Павло не зупинятиметься в інших спільнотах, хіба що на короткі періоди часу. Тож до Гал 1,18– 24 і 2,1 Савло залишався в Тарсі кілька років. Термін церква є перекладом гр. ekklesìa, що вживається тут вперше на позначення спільноти, відмінної від Єрусалимської (пор. Ді 5,11, прим. 28).
В Антіохії (в. 19) вперше учнів (пор. Ді 6,1) називано (від гр. дієслова chrematìzo, збагачувати; бути вписаним в офіційні реєстри; у біблійно-посткласичному контексті: бути названим, окресленим, пор. Ді 10,22) християнами^[4].
Павло і Варнава проповідують з великим успіхом, Антіохія готується стати центром поширення євангельської звістки замість Єрусалима. Адже саме з Антіохії (в. 19б, прим. 63) вирушатимуть різні місійні подорожі (пор. Ді 13,1– 3; 15,36; 18,23). Її важливість полягає ще й в тому, що там християни вперше постали як група, чітко відокремлена від юдаїзму.

^[1]       Фінікія (гр. Phoinìke, пор. Ді 15,3; 21,2), прибережна територія Палестини і сучасного Ливану, що тягнулася від Кармелю на півдні до гирла річки Оронт на півночі, приблизно 120 км завдовжки, і була частиною римської провінції Сирія. До найважливіших міст цієї території належали Тир (пор. Ді 21,3б, прим. 109; і Ді 12,20, прим. 68), Сидон (пор. Ді 27,3, прим. 121; і Ді 12,20, прим. 68) і Птолемаїда (= Сен-Жан д’Акр [Акко], пор. Ді 21,7, прим. 110).

^[2]       Кіпр (гр. Kýpros, в. 20; Ді 13,4б; 15,39б; 21,3; 27,4), батьківщина Варнави (пор. Ді 4,36б) і Мнасона (пор. Ді 21,16), сенаторська провінція Римської імперії з 22 р. до Р.Хр. з проконсулом, який проживав у Пафосі (це проконсул Сергій Павло; пор. Ді 13,7– 12). Це великий острів у Середземному морі (завдовжки 223 км і завширшки 96 км) між узбережжями Сирії та Туреччини. Головними містами були Пафос (пор. Ді 13,6.13) і Саламіна (пор. Ді 13,5).

Кіпр відігравав важливу роль у торгівлі східного Середземномор’я. Його анексували римляни через його стратегічне розташування, багаті копальні міді (лат. cuprum) і родючу центральну рівнину, де й проживали юдеї з IV століття до Р.Хр. Його перша євангелізація (але лише для юдеїв, які там проживали) розпочалася після гоніння на Стефана (в. 19), а та, яку провадили Павло і Варнава, буде описана у Ді 13,4– 12.

^[3]       Антіохія на Оронті (гр. Antiòcheia, вв. 20.22б.26²; Ді 6,5б; 11,27б; 13,1; 14,26; 15,22.23.30.35; 18,22б; Гал 2,11) [яку не слід плутати з «Антіохією Пісідійською» на плоскогір’ї Анатолії (Ді 13,14; 14,19.21б; 2 Тм 3,11)], що сьогодні перебуває в межах в Туреччині під назвою Антакія, була третім містом імперії після Рима і Александрії, тут перетиналися різні раси, культури і релігії. Антіохія була колискою, де народжувалося екуменічне християнство. Тут виник термін «християни» (пор. в. 26, прим. 64) і, ймовірно, саме тут були укладені Євангеліє від Матея і Дідахе.

Заснована на початку ІІІ століття до Р.Хр. Селевком І Ніканором, будучи місцем проживання селевкійських правителів, Антіохія вийшла на перший план в політичному і економічно-адміністративному устрої Римської імперії. У 64 р. до Р.Хр., за сприяння Помпея, вона стала столицею римської провінції Сирія. Від 27 р. до Р.Хр. вона була осідком римського губернатора, легата Цезаря для провінцій Сирія і Кілікія, який командував чотирма легіонами. На її монетах був напис: «Антіохія — митрополія, священна, непорушна і автономна»!

Економічне значення Антіохії було зумовлене її географічним розташуванням як на родючій рівнині, що омивалася водами Оронта, десь за 30 км від Середземного моря, де був порт Селевкія (Ді 13,4), так на перехресті великих шляхів сполучення (вона контролювала дорогу на північ, що вела до Малої Азії, і дорогу на схід, якою рухалися каравани в напрямку Персії та Індії). Про престиж Антіохії свідчили розташовані в ній філософські і риторичні школи, бібліотека, багаті архітектурні комплекси, а також понад півмільйона жителів у І столітті, які переважно були греками, сирійцями, а також євреями. Останні утворювали поважану і квітучу колонію, користувалися тими ж правами, що й греки, які становили вищий і середній клас (Йосиф Флавій подає нам відомості про юдейську колонію Антіохії, яку підтримували Селевкіди, котрі дарували юдеям можливість «мати права на рівні з греками»). Однак такий етнічно-культурний плюралізм, що сприяв розвитку Антіохії, супроводжувався моральним і релігійним зіпсуттям, до якого підштовхували культи Аполлона, Дафни і Артеміди. За переданням, Антіохія на Оронті (Антіохія Сирійська) є батьківщиною Луки.

^[4]       Назва християни (пор. Ді 26,28б; пор. також 1 Пт 4,16) — це, ймовірно, прізвисько (кличка), яке дали віруючим, вірогідно з насмішкою, жителі Антіохії; вони розуміли титул Christòs як ім’я і вивели від нього слово christianòi, християни. Навряд чи воно могло походити від євреїв, які радше називатимуть віруючих nazorèi (Ді 24,5б) — сьогодні notserîm — бо cristianòs спільнокореневе з «Christòs» («Messia») і непрямо містить визнання Ісуса як месії (тому євреї, які вірять в Ісуса, але не належать до жодної з Церков, називають себе meshichìm, «месіани», що є точним перекладом єврейською мовою грецького слова christianòs).

Свідчення вжитку слова християнин (гр. christianòs) в поганському середовищі міститься в Тацита (Аннали, XV, 44): Нерон, щоб припинити чутки, за якими йому приписували підпал Рима, «поклав вину за це на … тих, кого простолюд кликав християнами…Христос, засновник цієї секти, від якого вони взяли свою назву, був страчений прокуратором Понтієм Пилатом за правління Тиберія» (пор. Пліній Молодший, Листи, Х, 96; Светоній, Клавдій, XXV).

Місія до поган і заснування Антіохійської спільноти вже неформально відбулися без надзвичайних повноважень і дипломатичних протоколів, з ініціативи групи християн, біженців з Єрусалима. Тепер же настає офіційне визнання через авторитетного делегата — Варнаву. Це був вдалий вибір, бо цей християнин є шанованим серед апостолів першої спільноти, а через своє походження з Кіпру, як і деякі місіонери з Антіохії, найбільш здатним налагодити зв’язки сопричастя з новою спільнотою в середовищі поза Палестиною. Варнава — відкритий, багатий духовно християнин. Його ім’я означає «людина утіхи», і це справді так, бо він натхненно дає поштовх новому місіонерському спрямуванню.

Лука не каже прямо, але дає відчути своє захоплення цим апостолом Антіохійської Церкви. Потрібно визнати, що той цілком заслуговує на похвалу. Посланець з Єрусалима не є дипломатичним контролером, а розумним і відважним натхненником спільноти. Доказом слугує те, що він повертає Павла, знову ставлячи його в центрі нового місіонерського досвіду. Тут Варнава втручається вдруге, щоб представити імпульсивного наверненого гонителя провідникам руху. Павло, втікши від другого замаху в Єрусалимі, знайшов прихисток в Тарсі, де пробув близько десяти років (пор. Гал 1,18; 2,1). У новій християнській спільноті Антіохії разом зі своїм товаришем Варнавою він може присвятити себе впродовж цілого року навчанню і вихованню новонавернених. На горизонті вже проглядається нова місія серед поган, головні ролі в якій відіграватимуть вони двоє, ті, що успішно здобули перший досвід життя спільноти.

В Антіохії вперше учнів називано християнами (в. 26б). Безперечно, групу християн окреслює не нова зовнішня етикетка, а власна динаміка і власні духовні якості. Лука старанно це підкреслив, хоч і в короткій розповіді. Антіохійська Церква постала зі спонтанної і добровільної ініціативи біженців чи переслідуваних. Це нова, оригінальна форма започаткування місії. Життя нової Церкви, що перебуває в сопричасті з Єрусалимською, вирізняється радістю, ентузіазмом і витривалістю. У такому духовному кліматі і контексті двоє християн з великими обдаруваннями, такі як Варнава і Павло, пов’язані між собою дружбою, висловлюють і виношують нові місіонерські плани (RF, сс. 361– 364).

Просити Господа дарувати нам «добрих» провідників, повних Святого Духа, котрі діють не під впливом заздрості чи кар’єризму,  не обмежуються лише людськими критеріями, а закликають і заохочують триматися Господа рішучим серцем (в. 23);

здатності підтримувати наших братів, бачити і виявляти позитивний аспект речей, пропонуючи нові рішення для творення сопричастя;

допомагати нам завжди стояти на крок позаду, щоб виводити наперед інших, вести до зростання братерства і цим по-справжньому сприяти спокою і дружбі, що необхідні для творення спільноти.

Дякувати Господу за те, що його рука завжди з нами (пор. в. 21). Він звертає свій погляд на нас, своїх слуг, щоб допомогати нам сміливо проголошувати його слово (Ді 4,29).

…

Господи, нам потрібні люди, які б старалися будувати братерство з того матеріалу, що є, а не з того, який було б бажано мати; які б не переживали через обмеження, а допомагали їх долати; які б любили єдність, а не нав’язували однорідність, які б спонукали до спільних дій без заздрощів. Перетвори нас Твоєю благодаттю на людей добрих і розумних, лагідних та ініціативних, людей, які вірять, що братерство і безкорислива дружба є передумовами для всякого зростання у вірі. Амінь (LD, сс. 167– 168).