Петро, пройшовши довгий шлях разом з посланцями Корнилія, які привели його в Кесарію, отримавши потрійне об’явлення від Бога, який сказав йому, що немає нічого нечистого в його очах, і зустрівшись з Корнилієм, який його просить сказати те, що Бог йому велів сказати, розуміє, що йому треба сказати, і проголошує це. У цій короткій проповіді маємо «апостольський Символ віри», що є основою нашої віри. Це не сукупність вчень і законів, а розповідь про діла: це те, що Ісус зробив і робить, щоб знову дати нам наше життя, що є життям його самого як Сина Божого. Це остання проповідь Петра в Діяннях: попри власний спротив він розуміє, що навернення поган до Христа є волею і діянням Бога. Через ці його слова християнство відкривається на свою універсальну місію, аж до краю землі: Ісус, розіп’ятий і воскреслий Син, є вселенським владикою, суддею світу. У ньому сповняються всі обітниці, які Бог дав Авраамові, а через його потомство — усім племенам землі.

34  Тоді Петро почав говорити, мовивши: «Я справді розумію, що Господь не дивиться на особу,
35  а в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний.
36  Він послав своє слово синам Ізраїля, звіщаючи їм мир через Ісуса Христа, що є Господом усіх.
37  Ви знаєте, що сталося по всій Юдеї, почавши з Галилеї, після хрищення, що проповідував Йоан:
38  про Ісуса з Назарету, якого Бог помазав Святим Духом та силою і який прийшов, добро творячи та зціляючи всіх, що їх диявол поневолив, бо Бог був з ним.
39  І ми свідки всього того, що він чинив у краю Юдейськім та в Єрусалимі; його вони, повісивши на дереві, убили.
40  Того Бог на третій день воскресив і дав йому з’явитись,
41  не всьому народові, але вибраним Богом свідкам, нам, що з ним їли й пили після того, як він воскрес із мертвих.
42  І він нам повелів проповідувати народові і свідчити, що то він призначений Богом суддя живих і мертвих.
43        Йому свідчать усі пророки, що кожен, хто вірує в нього, через його ім’я одержує відпущення гріхів».

Це третя проповідь Петра (після першої в Ді 2,14– 36 і другої в Ді 3,12– 26). Вона звернена вже не до юдеїв у Єрусалимі, які знають діла Ісуса, а до поганського середовища, в якому чули про нього, але не знають всіх подій у подробицях.

На відміну від проповідей, звернених до юдеїв, ця не містить жодних доказів з Писання, а має лише згадку про свідчення пророків (в. 43), яку можна запропонувати богобоязливим; вона також не містить жодного докору, а лише розповідь про вбивство Ісуса юдеями. Тут немає типового звіщання місіонерської, зверненої до поган керигми про Бога-творця і відповідного запрошення до покаяння (пор. Ді 14,15нн; 17,24нн). Тут Петро докладно розповідає те, що ці слухачі — вже вислухані Господом (пор. Ді 10,4.31) — мають засвоїти: він доносить до них відомості про місію, справу, смерть і воскресіння Ісуса Христа, про його з’яви, про його свідків та їхні повноваження (вв. 37– 42) (RP, с. 449).

г) Проповідь Петра, вв. 34– 43

в. 34. Тоді Петро (пор. Ді 1,13, прим. 7) почав говорити (пор. Ді 8,35), мовивши:
«Я справді розумію (пор. Ді 4,13), що Господь не дивиться на особу (пор. також Ді 15,9),
Букв. «Бог не той, хто дивиться на обличчя людини» (пор. Лк 20,21: «ми знаємо, що ти говориш і навчаєш правильно, і не дивишся на обличчя…»).
Це алюзія на давній воєнний звичай: цар-переможець проводив огляд полонених і довільно милував деяких з них, яким «трохи піднімав обличчя» (пор. Лев 19,15; Втор 1,17; 16,19; 1 Сам 16,7; 2 Хр 19,7б; Йов 34,19; Муд 6,7; Сир 35,15б; Рм 2,11; Гал 2,6; Еф 6,9б; Кол 3,25б; Як 2,1б.9; 1 Пт 1,17).

в. 35. а в кожному народі,…
Отож, єврейський народ більше не має виключного привілею отримувати слово Боже. Спасіння призначене для всіх людей.
…хто його боїться і чинить правду (від гр. dikaiosýne; пор. Ді 17,31; 24,25),
Вислів хто його боїться загалом означає того, хто визнає правдивого Бога і його почитає, ідучи за своїм сумлінням (пор. Прип 1,7; Міх 6,8); і чинить правду (пор. Пс 15,2; пор. також Йо 9,31, а також Втор 10,12– 13): визнання єдиного Бога має супроводжуватися чесністю життя і виконанням заповідей.
той йому приємний (гр. dektòs; віддієслівний прикметник; від гр. дієслова dèchomai, приймати [пор. Ді 2,41]; тож букв.: «прийнятий, угодний»).
У Біблії LXX це слово переважно означає належну якість, яка робить жертву угодною Богові (Лев 1,3– 4; 17,4; 19,5; 22,19– 30; Іс 56,7; 60,7; Єр 6,20; Мал 2,13). Його також можна вжити щодо поведінки праведника, яка прирівняна до акту поклоніння (пор. Прип 11,20; 15,8; 16,7; 22,11).
Лука має оптимістичне бачення поганського світу: всюди можуть бути люди, які ведуть життя, угодне Богові; а їхні добрі діла налаштовують їх на прийняття Євангелія. Їхнім прообразом є Корнилій (GR, с. 140).

в. 36. Він послав своє слово синам Ізраїля (Ді 13,26.46; пор. Пс 107,20; 147,18), звіщаючи їм (пор. Ді 5,42) мир (пор. Ді 9,31, прим. 56)
через Ісуса Христа (в. 38; пор. Ді 2,31, прим. 16),
що є Господом усіх (Мт 28,18; Рм 10,12).

Вв. 37– 42 містять підсумок євангельської історії (пор. Ді 1,21– 22; 2,22нн); підкреслюючи ті самі прикмети, що Лука вже виділив у своєму Євангелії.

в. 37. Ви знаєте (від гр. дієслова òida, знати; пор. Ді 2,22), що сталося по всій Юдеї (пор. Ді 1,8б),
почавши з Галилеї (пор. Ді 1,11, прим. 6; пор. також Мт 4,12– 17; Мр 1,14; Лк 4,14.37.44; 23,5б),
після хрищення, що проповідував (в. 42; пор. Ді 8,5б) Йоан (пор. Ді 1,5 і Ді 2,38б):

в. 38. про Ісуса з Назарету (в. 36; пор. Ді 2,22, прим. 14),
якого Бог помазав (пор. Ді 4,27б) Святим Духом та силою (пор. Лк 3,22; 4,14.18; пор. також Іс 61,1 [= Лк 4,18]; Мт 3,16; 21,11, а також Ді 1,8)

і який прийшов, добро творячи… (від гр. дієслова euerghetèo, чинити добро; від якого  euerghètes, доброчинець, почесне звання, яким любили себе звеличувати володарі (і/або тирани) та імператори, пор. Лк 22,25б; а також euerghesìa, доброчинство, в Ді 4,9)
…та зціляючи (пор. Лк 4,18) всіх, що їх диявол (пор. Ді 5,3, прим. 27; пор. також Лк 4,35.41; 13,16) поневолив (від гр. дієслова katadynastèuo, пригноблювати; пор. Як 2,6; пор. також Єр 7,6; Єз 18,7; Ам 4,1; 8,4),
Діяльність Ісуса зосереджується на діях звільнення недужих і «пригноблених» дияволом. У такий спосіб його постать протиставлена псевдо-цілителям і доброчинцям (пор. в. 38) елліністичного світу.
бо Бог був з ним (пор. Ді 7,9б).
Біблійна формула на позначення Божого захисту щодо: Ізмаїла (Бут 21,20), Авраама (Бут 21,22б), Йосифа (Бут 39,2.21, цитована в Ді 7,9б), Мойсея (Вих 3,12), Гедеона (Суд 6,12), Самуїла (1 Сам 3,19).

в. 39. І ми (вв. 41.42) свідки (пор. Ді 1,8)
Зверніть увагу, що у «формулі свідоцтва» Лука вживає апостольське ми, немовби Петро говорив разом з апостолами (а не з супровідниками з Яффи).
всього того, що він чинив (Ді 1,22) у краю Юдейськім та в Єрусалимі;
Ця остання фраза стосується цілої Палестини.
його вони, повісивши на дереві (пор. Ді 5,30б), убили (пор. Ді 2,23б; 13,28б).
Лука вживає тут традиційне формулювання, що містить алюзію на Втор 21,22– 23, текст, який висвітлює юдейську концепцію засуду в ім’я Закону на кару розп’яття; його застосування до Ісусової смерті показує, яке згіршення були змушені пережити християни, звіщаючи розп’ятого Ісуса як Месію (GR, с. 141).

в. 40. Того Бог на третій день воскресив (пор. Ді 3,15)
Класична формула християнської проповіді і віри, вписана в «Символ апостолів» (Символ віри), наявна в зародковій формі вже в 1 Кор 15,4 з уточненням: «за Писанням». Ця формула знову звучить в Мт 12,40 (пор. Ос 6,2) і міститься в трьох передвіщеннях страстей: Мр 8,31б; 9,31б; 10,33– 34б (пар. місця в Мт 16,21б; 17,23; 20,19б; і в Лк 9,22б; 18,33б); пор. також Мт 27,64; Лк 24,7б.46б.

і дав йому з’явитись (букв. «стати видимим» [як у Ді 1,3; 13,31], гр. emphanè ghenèstai, де прикм. emphanès є спільнокореневим з гр. дієсловом emphanìzo, виявляти, передавати, з’являтися, висловлювати невдоволення, висувати звинувачення, об’являти себе/виступати обвинувачем [вживається в суді, пор. Ді 23,15.22б; 24,1б; 25,2.15]),

в. 41. не всьому народові, але вибраним Богом (1 Кор 15,5– 8; пор. також Йо 14,22б; 15,27) свідкам (в. 39), нам (вв. 39.42), що з ним їли й пили (Лк 24,30– 31.41– 43; пор. Ді 1,4)
Зах. текст додає: «і жили по-дружньому в його товаристві сорок днів…».
після того, як він воскрес із мертвих (в. 40).

в. 42. І він нам (пор. вв. 39.41) повелів (пор. Ді 3,24б) проповідувати (в. 32б) народові (Мт 28,18– 20; Мр 16,15; Лк 24,47– 48) і свідчити (пор. Ді 8,25; пор. також Ді 1,8),
що то він призначений (пор. Ді 2,23) Богом (пор. Ді 2,36; 17,31; Рм 14,9; 2 Тм 4,1; 1 Пт 4,5) суддя живих і мертвих.
Іншими словами: «Він — той, кого Бог поставив суддею живих і мертвих».
Відтак є короткий натяк на тему пророчого свідчення, яку Петро, однак, не розвиває, оскільки стоїть перед поганською аудиторією, яка не настільки добре знає книги юдеїв. Однак показовим є те, що згадка про тяглість між СЗ і НЗ, провіщена пророками, не пропущена зовсім.

в. 43. Йому свідчать усі пророки (пор. Ді 1,8),
Пор. Лк 24,27.44; Ді 3,18.21б.24; 26,22; 28,23б.
що кожен, хто вірує в нього (пор. Гал 2,16; 1 Йо 5,10.13), через його ім’я (Ді 2,38; 3,6б і 3,16б і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,1– 10 і в Ді 3,11– 26) одержує відпущення гріхів (пор. Іс 33,24; 53,5; Єр 31,34; Єз 34,16; Ді 13,39; Рм 1,16; 3,22; 10,11)».
Заклик до покаяння замінено тут на звістку про прощення.
Мова про те, щоб вірувати насамперед в його воскресіння, сповідуючи, що той Ісус, якого вбили, тепер живе по правиці Бога і має владу спасати людей.
Тож відпущення гріхів і оправдання людини залежать не від Закону, а від уділеного Ісусом прощення. Петро, як і Павло, проголошує, що лише Ісус і віра в нього дають спасіння (СММ, с. 174).
Загалом проповідь, хоч і далека й чужа для нашого способу мислення й вираження, може підказати метод і стиль євангелізації: починати від фактів, від очікувань людей, очікувань конкретних адресатів; зіставляти ці очікування з основним змістом Євангелія, звісткою миру, тобто звільнення, справедливості, що є спасінням, Божим даром для всіх людей. Все це не є теорією чи вченням про Бога, а фактом в межах історії, подією, в якій головною дійовою особою є Ісус, спаситель, який помер і воскрес. Тож треба робити вибір і визначатися — я за чи проти. І це не техніка переконування, що є більш чи менш вдала, а вибір вірності на шляху, яким ішов Бог, щоб вийти нам назустріч в Ісусі Христі (RF, сс. 341– 342).

Петро вже з перших слів виражає поняття, сповнене особливого змісту: Господь не дивиться на особу (в. 34б). Через алюзію на 1 Сам 16,7 він відсилає до слів, які Самуїл почув від Господа: «Не вважай на його вид та на його високий стан, я його відкинув. Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце». Однак тут Петро надає цим словам ще більшого, месіанського, значення: коли Бог пропонує спасіння, то не зважає на людські судження — для нього не має значення соціальний стан, стать, раса, етнічна приналежність і навіть те, що стосується ісповідництва віри. Петро у цьому виявляє дивовижну прозорливість: в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому [Богу] приємний (в. 35). Ми навіть запитуємо себе, чи такі нечувані слова справді могли зринути з вуст єврея. Однак все це мовиться не на захист релігійного індиферентизму, ані щоб проголосити, що всі релігії є рівними: Петро виголошує ці слова, думаючи про вселенську місію Церкви, адже він говорить від її імені. Тому це означає, що відкуплення відкрите для всіх без розрізнення і що кожна людина може завжди подобатися Богові, лиш би вона була готова визнавати його божественну таїну та щиро намагатися жити добре і справедливо.

Слова Петра немовби відлунюють словами Павла, який щоденно хвилювався про те, щоб проголошувати спасенну волю Бога щодо цілого людства. З цього приводу треба було б прочитати Послання до римлян. У Рм 1,16: «Бо я не соромлюся Євангелії: вона бо — сила Божа на спасіння кожному, хто вірує: перше юдеєві, а потім грекові». І в тому ж посланні (Рм 3,21– 24.29– 30) ще читаємо таке:

«²¹Тепер же без закону з’явилася Божа справедливість,… ²²справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. ²³Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, ²⁴і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Х ристі: ²⁹Хіба Бог — тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган, ³⁰бо є лиш один Бог, що оправдує обрізаних завдяки вірі і необрізаних через віру».

Отож, дорога спасіння відкрита для всіх; вона — це Христос власною особою. Ясна річ, що насамперед божественна звістка мала бути звернена до «синів Ізраїля», і саме вони були першими, до кого Христос приніс свій «мир», той мир з Богом, що становить необхідну передумову спасіння. Проте це не означає, що спасіння залишається виключним спадком євреїв, як вони зазвичай стверджували. Ісус виводить свою справу миру поза межі вузького юдейського кола, до цілого світу. Він є Господом усіх (в. 36б): ця фраза демонструє універсальне значення відкуплення, яке здійснив Христос. І це справді так, і якщо перекладати цю фразу «Він є Господом усіх», тобто всіх людей, включно з сильними світу цього, хоч вони й претендують на титул господа (Kyrios чи Dominus), і якщо обирати варіант перекладу: «Він є Господом усього», тобто всякої речі. Така фраза мала б змусити здригнутися Корнилія та його римських і поганських гостей, що звикли вважати володіння своїх Кесарів основою всякої політичної і навіть релігійної сили (JK/1, сс. 285– 287).

Просити Господа допомогти нам прийняти проголошення Петра: Господь не дивиться на особу, а в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний (вв. 34– 35);

навіть у щоденному житті у своїх судженнях і виборах ми часто керуємося симпатією і антипатією. Даруймо ж і одним, й іншим вітання й усмішку; і нехай наша безкорислива допомога ніколи не оминає того, хто в потребі.

Дякувати Господу за те, що він ніколи не дивиться на особу: перед ним ми всі — Божі діти і брати, без розрізнення раси, культури чи релігії.

…

Даруй мені, о Господи, твоє прощення; нехай воно стане для мене реальністю, нехай воно вплине на моє бачення того, як я «стою перед Богом», як я «наповнююсь спокоєм», як я «беруся за справу без тривоги, але й без компромісів», як я «уникаю гріха», не «втрачаючи довіри» в могутнє «відпущення гріхів», що здійснюється вірою в ім’я Ісуса. Амінь (LD, с. 157).