Розповіді про чуда в Діяннях (3,1– 8; 9,32– 35.36– 41; 14,8– 18) схожі до тих, що описують Ісусові чуда в Євангеліях: зустріч недужого з учнем чи Ісусом, зцілення як знак присутності Бога, який спасає, і віра в нього, якою завершується чудо. Всі чуда насправді є знаками прославленого Розіп’ятого і мають на меті привести до віри в нього як в Господа. Вони є знаками нового створіння, що є ділом Слова, яке сповняється на хресті: «Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі» (Іс 53,4; пор. Мт 8,17).

Про ці два чуда мовиться в контексті розповіді про Петра, який відвідує християнські спільноти. Поміщені одне поряд з іншим, вони немовби ставлять перед нами негативний взірець християнського життя, який слід зцілити: чоловіка, що лежить на ліжку вісім років! — і позитивний, який слід «воскресити» і наслідувати: жінка, багата добрими ділами. Перший випадок має певну аналогію з тещею в домі Петра (Лк 4,38– 39), а другий — з дочкою Яіра (Лк 8,40– 56).

32  І сталося, що Петро, обходячи всі усюди, прибув і до святих, що мешкали в Лідді.
33  Там він знайшов одного чоловіка, на ім’я Еней, що лежав на ліжку вісім років і був паралітик.
34  Петро сказав до нього: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє. Устань і сам постели собі ліжко!» І вмить той підвівся.
35  І бачили його всі мешканці Лідди та Сарону, і навернулися вони до Господа.
36  Була ж у Яффі одна учениця, на ім’я Тавита, що значить у перекладі Дорка (Сарна). Вона була повна добрих діл та милостині, що чинила.
37  І сталося тими днями, що вона занедужала й умерла. Обмили її і поклали в горниці.
38  А що Лідда лежить близько Яффи, учні, почувши, що Петро там, послали двох чоловіків з просьбою до нього: «Не отягайся прийти аж до нас!»
39  Петро негайно рушив з ними. І як прийшов, вони його повели наверх у горницю, де всі вдови оточили його з плачем, показуючи йому туніки й плащі, що їх робила Дорка, бувши з ними.
40  Велівши всім вийти з хати, Петро став на коліна й почав молитися, а повернувшись до тіла, мовив: «Тавито, встань!» І та відкрила свої очі й, побачивши Петра, сіла.
41  Він же подав їй руку та й підвів її і, прикликавши святих та вдів, поставив її живою.
42  Довідалась про це вся Яффа, і багато повірило в Господа.
43  Доволі днів Петро перебув у Яффі в одного гарбаря Симона.

Тепер починається послідовність із трьох епізодів, присвячених Петрові, важливість яких наростає: зцілення паралітика (Ді 9,32– 35), воскресіння померлого (Ді 9,36– 42) та ініціатива вільного допуску поган до Церкви (Ді 10,1– 11,18).

Лука готується до кульмінаційної точки свого твору — визнати свободу прямого проповідування поганам. Оскільки першорядна роль в такому визнанні буде належати Петрові, Лука ретельно дбає про те, щоб психологічно налаштувати читача на сприйняття важливості цього персонажа.

У першому епізоді мовиться про чудо зцілення паралітика Енея.

Ця подія описана в доволі стислій, схематичній формі, у її центрі –могутність Ісусового імені (пор. Ді 3,1– 10, особливо Ді 3,6). Таке саме чудо, здійснене Павлом в Лістрі, буде описане в Ді 14,8– 10.

в. 32. І сталося, що Петро (вв. 34.38.39.40².43; пор. Ді 1,13, прим. 7), обходячи всі усюди,
Петро представлений як той, хто навідує нові християнські спільноти, підтримуючи їхній зв’язок з Церквою апостолів (Єрусалимською Церквою).
прибув і до святих (в. 41; пор. Ді 9,13б), що мешкали в Лідді (вв. 35.38)^[1].

в. 33. Там він знайшов одного чоловіка, на ім’я Еней (в. 34),
Ім’я Еней (гр. Ainèas) є грецьким, але Лука не дає жодного натяку на те, що це може бути навернений поганин.
що лежав на ліжку (пор. Ді 5,15) вісім років і був паралітик.
Тривалість хвороби — вісім років (що можна ще відчитати: від віку восьми років) — підкреслює велике горе недужого (пор. Лк 8,43; 13,11.16; Ді 3,2; 14,8) і величність чуда.
Варто зауважити, що тут немає молитви про зцілення (як у Ді 3,6), яка натомість матиме місце в наступному чуді в Яффі (пор. в. 40).

в. 34. Петро (в. 32) сказав до нього: «Енею (в. 33), Ісус Христос (пор. Ді 2,31, прим. 16) тебе оздоровляє.
Цей вислів є варіантом пояснення вислову «в ім’я Ісуса» (пор. Ді 3,6 і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,1– 10). Адже саме Ісус здійснює чудо. Петро є лише знаряддям і тим, хто проголошує його могутність.
Устань (вв. 40.41; пор. Ді 1,15) і сам постели собі ліжко (від гр. дієслова strònnymi, розстеляти, приводити до порядку, впорядковувати [розкладачку])!».
Повеління (і переклад) є дивним. Це схоже на відлуння наказу, який дав Ісус в Лк 5,24б (Мр 2,11б): «Встань, візьми твоє ліжко та й іди додому». Тут зцілений чоловік не «бере свою розкладачку/постелю», а «її перестеляє».
І вмить (пор. Ді 9,18) той підвівся (в. 40; пор. Лк 5,25; 13,13; Ді 3,7– 8; 9,18б).

в. 35. І бачили його всі мешканці Лідди (в. 32б) та Сарону (пор. в. 32б, прим. 57),
і навернулися вони (пор. Ді 2,38; пор. також в. 40) до Господа.
Зверніть увагу: навернулися вони до Господа: Петро не зцілює у своє ім’я; він є представником влади Ісуса, якою його було наділено (пор. Лк 9,1нн).
У другому епізоді мовиться про воскресіння вдови Тавити, яке описане з численними деталями. Деякі натяки пригадують воскресіння, що їх здійснили Ілля і Єлисей (1 Цар 17,17– 24; 2 Цар 4,19– 37) і сам Ісус (воскресіння дочки Яіра, в Лк 8,41– 42. 49– 56 [Мр 5,22– 24.35– 43], юнака з Наїна, в Лк 7,11– 16 і Лазаря, в Йо 11,1– 44). Пор. також воскресіння Євтиха, яке здійснив Павло, в Ді 20,7– 12.

в. 36. Була ж у Яффі (вв. 38.42.43; Ді 10,5.8б.23б.32; 11,5.13б)^[2]
…одна учениця (гр. mathètria. У НЗ це єдиний раз, коли вживається жіночий рід від  терміну «учень», mathetès, пор. Ді 6,1),
на ім’я Тавита, що значить у перекладі Дорка (Сарна) (в. 39; від гр. Dorkàs, пор. Втор 12,15б; 2 Сам 2,18; а ще як метафора на позначення «любого» в Пп 2,9; 8,14).
Вона була повна добрих діл (пор. 1 Тм 2,10)
та милостині (від гр. eleemosýne; як Корнилій у Ді 10,2.4б.31б; пор. також Лк 11,41; 12,33; Мт 6,2.3.4, а також Ді 3,2б.3б.10; 24,17), що чинила.

в. 37. І сталося (пор. Ді 22,6, прим. 113) тими днями,
що вона занедужала (від гр. дієслова asthenèo, знесилюватися; пор. Ді 20,35) й умерла.
Обмили її (так готували до поховання; але не згадується помазання)
і поклали в горниці (в. 39; пор. 1 Цар 17,19).
Горниця (від гр. hyperó(i)on; в. 39; пор. Ді 1,13; 20,8) — це зала на першому поверсі в домі заможних людей.

в. 38. А що Лідда (в. 32б) лежить близько Яффи (в. 36),
учні (пор. Ді 6,1), почувши, що Петро (в. 32) там, послали двох чоловіків (пор. Ді 10,7; 19,22) з просьбою до нього (пор. Ді 2,40; пор. також Лк 8,41б):
«Не отягайся прийти аж до нас!».
Оповідач виявляє великий поспіх: Не отягайся! (від гр. дієслова oknèo, уникати, вагатися, боятися; пор. Чис 22,16б; Тов 12,6б.13; Сир 7,35).

в. 39. Петро (в. 32) негайно рушив з ними.
І як прийшов, вони його повели наверх у горницю (в. 37б),
де всі вдови (в. 41; пор. Ді 6,1б) оточили його з плачем (пор. Мр 5,38б; Лк 8,52; пор. також 1 Тм 5,3– 16),
показуючи йому (пор. Ді 2,22) туніки й плащі (пор. Ді 7,58б), що їх робила Дорка (в. 36), бувши з ними.
Вдови зібралися, щоб провести обряди і поховальні оплакування, властиві для юдейського світу (пор. Єр 9,16– 20; 16,6– 8; Єз 24,16– 17). Плачуть вони, схоже, щиро, бо це люди, які відчули на собі благотворний вплив добрих діл Тавити.
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 40. Велівши всім вийти з хати, Петро (в. 32)
Як зробив Ісус у випадку воскресіння дочки Яіра, пор. Мр 5,40; Лк 8,51; пор. також 2 Цар 4,33.
став на коліна й почав молитися (пор. 1 Цар 17,20– 21; 2 Цар 4,33б; пор. також Лк 22,41б; Ді 7,60; 20,36; 21,5б; а ще Ді 1,14),
Петро, як і пророки, став на коліна й почав молитися. Так підкреслено, що сила, яка здійснює чудо, походить виключно від Бога.
а повернувшись (від гр. дієслова epistrèpho, пор. в. 35б) до тіла (від гр. sòma), мовив:
«Тавито, встань! (в. 34; арамейською Tabità qûm[i])».
У зах. тексті: «Тавито, встань в ім’я Господа нашого Ісуса Христа».
Пор. слова Ісуса в Лк 8,54б (Мр 5,41) і в Лк 7,14б.
Зверніть увагу на схожість між іменем Tabità і арамейським словом «Talità» (дівчина), вжитим в Мр 5,41.
І та відкрила свої очі (пор. 2 Цар 4,35б) й, побачивши Петра (в. 32), сіла (як юнак, якого Ісус воскресив у Наїні, пор. Лк 7,15).

в. 41. Він же подав їй руку (пор. Мр 5,41; Лк 8,54; Ді 3,7) та й підвів її (в. 34)
і, прикликавши святих (в. 32б) та вдів (в. 39), поставив її живою (гр. zòsan, жін. рід від zònta; пор. Ді 1,3; пор. також 1 Цар 17,23; 2 Цар 4,36; Лк 7,15).

в. 42. Довідалась про це вся Яффа (в. 36),
і багато повірило в Господа (в. 35; пор. Ді 4,4).
Про це чудо довідалися всі… і багато (але не всі) повірило.

в. 43. Доволі днів Петро (в. 32) перебув у Яффі (в. 36)
в одного гарбаря (від гр. byrsèus, кушнір, ремісник, що вичиняє шкіру; Ді 10,6.32б) Симона.
Перебування Петра в домі гарбаря слугує сполучною ланкою з наступною сценою: цим він долає табу на те, щоб приймати запрошення погостювати в домі людини, яку зневажають за її ремесло.
І справді, ремесло гарбаря вважалося серед юдеїв ганебним і нечистим, не лише через нестерпний запах мертвих тварин, але й через хронічну нечистоту людини, яка постійно мала контакт з кров’ю (пор. Лев 11; Чис 19,11– 13). Греки також вважали це ремесло мерзенним. Тож з огляду на це, а також на необхідність мати доступ до води для своєї роботи, гарбарі мешкали за межами міста і на березі моря (пор. Ді 10,6б.32б) (DM с. 408).

^[1]       Лідда (від гр. Lýdda) — сучасне місто Лод, що на рівнині Сарон (від гр. Saròn, євр. Sharòn, пор. в. 35), родючій і густонаселеній прибережній смузі Палестини, що тягнеться на півночі аж до гори Кармель (пор. Пп 2,1; Іс 33,9; 35,2; 65,10). Лідда була приблизно за 40 км на північний захід від Єрусалима і приблизно за 20 км від Яффи (Ді 9,36, прим. 58), сьогодні там розташований аеропорт Бен-Гуріон (на периферії Тель-Авіву).

^[2]       Місто Яффа (гр. Ióppe, євр. Jàfo) розташоване на околиці сучасного Тель-Авіва. Колись це був порт Єрусалима, з якого відпливали кораблі на захід (а відтак і до Рима). Церква св. Петра, споруджена на високому мисі, пригадує про перебування Петра в цьому місті.

Два невеликих епізоди, що зображають Петра як чудотворця, за літературною структурою і живим народним колоритом схожі на розповіді про євангельські чуда або цикл творення чудес двома біблійними пророками — Іллею і Єлисеєм (1 Цар 17,17– 24; 2 Цар 4,19– 37). За допомогою цього стриманого порівняння Лука підводить читача до роздумів про роль Петра у становленні Церкви. Петро не є меншим за великих пророків-чудотворців, згадуваних у Біблії, щобільше, він поширює на час Церкви спасенну дію Бога, якого Ісус уприсутнив своєю діяльністю в Галилеї.

Деякі коментатори звертали увагу на те, що Павло теж буде головною дійовою особою двох подібних епізодів, пов’язаних зі здійсненням чуд: зцілення паралітика в Антіохії Пісідійській (Ді 14,8– 10) і воскресіння Євтиха в Троаді (Ді 20,7– 10). Насправді ж, не можна виключити певної симетрії, можливо й свідомої, в представленні двох місіонерів, які відіграли, хоч і по-різному, першорядну роль у поширенні Церкви. Але обставини різних епізодів, наведених за усталеним літературним зразком, є надто вже характерними і відмінними, щоб можна було сприймати це за літературний прийом калькування чи подвоєння (RF, сс. 313– 314).

Вдови (в. 39), за визначенням, є бідними, стоять на найнижчій суспільній сходинці і не мають нікого, хто б представляв чи захищав їхні інтереси. Їм Тавита, Дорка, дала життя. Вона помирає — і її життєдайна діяльність зникає разом з нею. Спільнота посилає за Петром, але не пояснює, чому саме він має прибути якомога швидше. Смерть Тавити спричинила кризу в Церкві: тепер найбільш вразливі її члени не мають вже нікого. Їхні туніки й одежі (гр. chitònas kài himàtia, в. 39б) є відчутним доказом життя Тавити і того, що означає для них її смерть. Ці вдови не займаються богослов’ям, їх зовсім не втішає можливість кращого світу в майбутньому. Вони занадто бідні, занадто обтяжені потребою перейматися з дня на день власним виживанням, для таких умовиводів. Тавита відійшла: як же їм тепер вижити?… Перед нами постає окрема історія знедолених, що сягає своїм відлунням 2 Цар 4,18– 37, історія, яку з любов’ю пригадують вдови і такі люди, як вони, про те, що, як пророки давнини, так тепер і апостоли вживають свою владу на благо бідних (WW, с. 100).

Велику увагу Луки до вдів, особливо вразливої соціальної категорії, легко зауважити ще до цього тексту (пор. Лк 2,37; 4,25– 26; 7,12; 18,3.5; 20,47; 21,2– 3; Ді 6,1б); але тут вперше вони виступають разом, як група. Ненадійне становище вдів на давньому Середньому Сході випливає з їхньої ізольованості: оскільки вони через одруження відокремлюються від родини свого походження, то смерть чоловіка залишає їх без захисного зв’язку, хіба що вони можуть розраховувати на батька чи синів. Тут вперше з’являється поняття «чину» вдів, якому стародавня Церква подарує свою турботу, а дещо пізніше доручить благодійну діяльність в спільнотах (пор. 1 Тм 5,3– 16) (DM, с. 406).

Молімося, просячи і дякуючи:

О мій Господи…

Мої очі, мої руки, мої вуста — Твої.

Ця жінка переді мною така сумна:

ось мої губи, щоб Ти їй посміхнувся.

Ця дитина ледь не сіра, така бліда:

ось мої очі, щоб Ти на неї поглянув.

Цей чоловік дуже-дуже втомлений:

ось моє тіло, щоб Ти поступився йому моїм місцем,

і мій голос, щоб Ти йому лагідно сказав: Сідай!

Цей хлопець такий легковажний,
такий нерозумний, такий різкий:

візьми моє серце, щоб його любити,

сильніше, аніж йому будь-коли траплялося.

Амінь. Нехай так буде, якщо Ти цього хочеш!

(Madeleine Delbrêl, в LD, с. 146)