Досвід в Дамаску творить тло для всіх павлівських писань: це світло, що дало йому змогу відчути правду Євангелія і побачити Бога, який діє в історії, щоб об’явити всім свою любов. Послання Павла є варіаціями на цю тему, що спільна для всіх писань НЗ.

Тут, на початку його діяльності, бачимо, що Павло — «вибрана посудина», «наповнена» його Господом, який завоював його своєю любов’ю. Кожна людина є «посудиною» для іншої: це взаємне перебування одне в одному, повнота життя і радості (Йо 15,1нн). Двоє є одним, як Отець і Син, в єдиному Дусі. Плодотворність Павлового служіння — така ж, як Ісусового, як зерна, кинутого в землю, що приносить плід. Він бере участь в його хресті, і це єдине, чим він хвалиться (Гал 6,14): «доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1,24), того тіла, що охоплює «все чи то земне, а чи небесне» (Кол 1,20б).

19б І перебув кілька днів з учнями, які були в Дамаску;
20  і зараз же почав по синагогах проповідувати Ісуса, що він — Син Божий.
21  Усі, що чули, дивувались і казали: «Чи це не той, що в Єрусалимі лютував проти тих, які це ім’я призивають, та й що сюди прибув на те, щоб зв’язаними їх вести до архиєреїв?»
22  А Савло дедалі дужчав і бентежив юдеїв, які мешкали в Дамаску, доводячи, що цей (Ісус) — Христос.
23  Як минуло доволі часу, юдеї змовилися, щоб його вбити,
24  але Савло довідався про їхню змову. День і ніч чатували вони при воротях, щоби його вбити.
25  Та учні взяли його вночі й по мурі спустили в коші.
26  Прибувши ж у Єрусалим, він пробував пристати до учнів, та всі його боялися, не віривши, що він учень.
27  Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса.
28  І він був з ними, виходячи і входячи до Єрусалиму та проповідуючи сміливо ім’я Господнє;
29  а й розмовляв і змагався з гелленістами, однак вони намагались його вбити.
30  Брати ж, довідавшись про те, відвели його в Кесарію і вислали в Тарс.
31  Отож, Церква по всій Юдеї, Галилеї і Самарії мала спокій; будуючись і ходячи в Господнім страсі, наповнялася вона втіхою Святого Духа.

Савло не поводиться як самотній герой, а належить до спільноти, в яку його було включено за сприяння Ананії і через хрещення (Ді 9,18б). Відтоді він починає проповідувати в синагогах. Негайний перехід до дії відповідає образу Савла (Павла), який нам подає Лука; а починаючи від розділу 13, він показуватиме його невтомну діяльність. Савло отримав Святого Духа (Ді 9,17), а тому може свідчити (DM, с. 385).

в. 19б. І перебув кілька днів з учнями (вв. 25.26; пор. Ді 6,1), які були в Дамаску (вв. 22.27; пор. Ді 9,2, прим. 51);

в. 20. і зараз же (пор. Ді 9,18) почав по синагогах проповідувати (пор. Ді 8,5б) Ісуса, що він — Син Божий (в. 22; пор. Рм 1,3– 4.9; Гал 1,16; 2,20; 4,4.6; 1 Сол 1,10; пор. також Ді 8,[37]).
Це перша проповідь Савла (Павла)!
Синагога (пор. Ді 9,2, прим. 52) становитиме важливе місце для першого християнського проповідування.
Лука вживає тут перший (і єдиний) раз вислів «Ісус — Син Божий».
Але, можливо, в контексті Діянь ця формула ще не має такого вагомого значення, якого набуває в посланнях Павла (пор. Рм 1,3; 2 Кор 1,19; Гал 2,20; Еф 4,13). Титул Син Божий тут рівнозначний титулу Месії, тобто того, хто сповняє спасенні обітниці Бога в їхній повноті (пор. Ді 13,33, проповідь Павла в Антіохії Пісідійській) (RF, с. 303).

в. 21. Усі, що чули, дивувались (пор. Ді 2,7) і казали:
«Чи це не той, що в Єрусалимі лютував (від гр. дієслова porthèo, спустошувати, знищувати, шаленіти; пор. Гал 1,13.23 і тут далі «Напрямки для роздумів»)
проти тих, які це ім’я призивають (в. 27б; пор. Ді 3,6 і «Напрямки для роздумів», в Ді 3,11– 16),
та й що сюди прибув на те, щоб зв’язаними (пор. Ді 9,2б; пор. також Ді 26,10) їх вести (пор. в. 27)
до архиєреїв? (пор. Ді 4,1, прим. 20)».

в. 22. А Савло (пор. Ді 7,58б) дедалі дужчав (від гр. дієслова endynamòo, сповнятися сили, посилюватися; де дієслово вказує силу, що Бог в нього вкладає; пор. Рм 4,20; Еф 6,10; Флп 4,13; 1 Тм 1,12а; 2 Тм 2,1; 4,17)

і бентежив (пор. Ді 2,6) юдеїв (в. 23б), які мешкали в Дамаску (в. 19б),

доводячи (від гр. дієслова symbibàzo, наводити аргументи, вести до спільного рішення, віддавати накази, привести до втручання; пор. Ді 16,10; 19,33), що цей (Ісус) — Христос (пор. Ді 2,31, прим. 16; пор. також Ді 18,28б).

в. 23. Як минуло доволі часу [для одужання, пор. в. 22],
юдеї (в. 22) змовилися, щоб його вбити (вв. 24.29б; пор. Ді 2,23б),
Савла (Павла) ледь не спіткала така сама участь, як Стефана (Ді 7,57– 60). Не бракуватиме й інших замахів на його життя (пор. Ді 14,5; 17,5; 20,3.19; 23,30; 25,3б).
Юдеї (особливо провідники) завжди вступають у конфлікт з посланцями Божими (пор. Ді 12,3.11б; 13,45.50; 14,2.4– 5.19; 17,5.13; 18,12.14².19.28; 20,3.19б; 21,11б.27; 22,30; 23,12.20.27; 24,9.19.27; 25,2.7.9.10.24; 26,2.3.4б.7б.21; 28,19.[29]).

в. 24. але Савло (в. 22) довідався про їхню змову (гр. epiboulè autòn; пор. Ді 20,3.19б; 23,30).
День і ніч (пор. Ді 20,31; 26,7; пор. також Ді 5,19) чатували (від гр. дієслова paraterèo) вони при воротях, щоби його вбити (в. 23б).

в. 25. Та (його; пропущено в зах. тексті) учні (в. 19б) взяли його (як у Ді 17,10; 23,31) вночі (в. 24б)
й по мурі спустили (від гр. дієслова chalào, спускати/стягувати вниз; пор. Ді 27,17б.30. Це те саме дієслово, що вживається і для опису «спускання» розслабленого через дах дому, Мр 2,4) в коші (від гр. spyrìs, кошик, кошіль; пор. також Мт 15,37б; 16,10; Мр 8,8б.20).
Остання подія описана і в 2 Кор 11,32– 33: «В Дамаску правитель царя Арети [Арета IV, етнарх Набатеїв] стеріг місто дамащан, щоб мене схопити; та мене спущено віконцем у коші з муру, і я втік з його рук»^[1].
Подальший короткий опис перебування Савла в Єрусалимі (вв. 26– 29) дає Луці змогу підкреслити, що він входить у ще тісніші зв’язки з Церквою апостолів, живучи разом з ними. З послання до галатів (Гал 1,18– 24) випливає, що Савло прибув у Єрусалим не раніше, аніж через три роки і що там він зустрічався насправді лише з Петром і Яковом, братом Господнім, і перебував там не довше, аніж п’ятнадцять днів. Однак для Луки вкрай необхідно підкреслити важливість цього контакту з апостольською колегією, що легітимізує подальше апостольство Павла. Тому Лука відкладає вбік інші факти, щоб зосередитися на тому, що є суттєвим для його задуму (СММ, с. 158).

в. 26. Прибувши ж у Єрусалим, він пробував пристати до учнів (в. 19б),
та всі його боялися, не віривши, що він учень (пор. Ді 9,13– 14).

в. 27. Тоді Варнава (пор. Ді 4,36) взяв його (від гр. дієслова epilambàno; пор. Ді 16,19; 17,19; 18,17; 21,30; 23,19. Те саме дієслово вжито для опису Ісуса, який схопив за руку Петра, коли той ледь не потонув в озері під час бурі, пор. Мт 14,31),
привів (від гр. дієслова àgo, представляти; пор. в. 21б; Ді 13,23; 17,15; 25,6б.17б) до апостолів (пор. Ді 1,2).
Описане тут не відповідає розповіді Павла в Гал 1,19: «А іншого з апостолів [окрім Кифи (Петра), пор. Гал 1,18б] я не бачив, крім Якова, брата Господнього».
і розповів (пор. Ді 8,33) їм, як він у дорозі
бачив Господа і що говорив до нього (пор. Ді 9,3– 9),
і як він проповідував відважно (в. 28б; пор. Ді 2,29 і тут далі «Напрямки для роздумів») в Дамаску (в. 19б) ім’я Ісуса.
Варнава (як Ананія в Дамаску, пор. Ді 9,17нн) виступає гарантом чесності Павла і рекомендує його апостолам.
Автор Діянь спрощує те, що Павло наводить в Гал 1,18– 24 (де все ж пропущено втручання Варнави, згадане у в. 27).

в. 28. І він був з ними, виходячи (від гр. дієслова ekporéuo) і входячи (від гр. дієслова eisporéuo) до Єрусалиму та проповідуючи сміливо (в. 27б) ім’я Господнє;

в. 29. а й розмовляв і змагався (пор. Ді 6,9б) з гелленістами (пор. Ді 6,1; у зах. тексті: «з греками», тобто з поганами),
Дієслова в імперфекті означають дію, що триває в часі.
Лука представляє Павла, як той дискутує (ймовірно) з тією самою групою, котра дискутувала зі Стефаном (пор. Ді 6,9– 10).
однак вони намагались (від гр. дієслова epicheirèo, накладати руки на…, пробувати, намагатися; пор. Ді 19,13) його вбити (в. 23б).

Як у Церкві гелленісти (пор. Ді 6,1) є найбільш рішучими, так і в юдаїзмі саме вони виявляють найбільш жорстку реакцію проти християнської пропаганди (пор. Ді 6,9нн; 7,58; 9,1; 21,27; 24,19; пор. також Ді 22,17– 21).

в. 30. Брати (пор. Ді 1,14б) ж, довідавшись про те,
відвели його (пор. Ді 22,30б) в Кесарію (пор. Ді 8,40б, прим. 50)
Зах. текст додає: «вночі», як в Ді 23,23– 24.
і вислали (пор. Ді 3,20б) в Тарс (пор. Ді 9,11б, прим. 54).
Савло знову з’явиться в Ді 11,25– 26, коли Варнава, років з десять по тому, поїде шукати його в Тарс.

Наступний вірш, в. 31, є підсумком (як у Ді 2,42– 47; 4,32– 35; 5,12– 16, а також в Ді 5,42; 6,7), що завершує першу велику секцію Діянь, яка сконцентрована на євангелізації юдейського світу. У ньому подано панорамний ретроспективний погляд: Церква, як єдине ціле і сопричастя груп чи християнських спільнот, присутня по всій Палестині, що поділена на три регіони: Юдею, Галилею, Самарію. Щодо першої і щодо останньої Лука наводив деякі важливі епізоди; натомість, він нічого нам не каже про євангелізацію в Галилеї… Тепер Церква втішається періодом певного спокою після шалених утисків з боку юдеїв. Це сприяє згуртуванню внутрішнього життя в спільнотах і розширенню назовні, а також і в кількісних показниках. Погляд спрямовано в майбутнє. Внутрішня динаміка Церкви має два сталих джерела: віру в Господа Ісуса і утішительну силу Духа. Лука не оминає нагоди пригадати християнам свого і будь-якого часу, що ані організаційна структура, ані людські ресурси не можуть замінити первинний імпульс християнського руху (RF, сс. 308– 309).

в. 31. Отож, Церква (пор. Ді 5,11, прим. 28)
по всій Юдеї (пор. Ді 1,8б), Галилеї (пор. Ді 1,11, прим. 6) і Самарії (пор. Ді 1,8; 8,1б, а також Ді 8,25, прим. 45) мала спокій^[2];
Цей спокій триватиме аж до нового переслідування за правління Ірода Агриппи (Ді 12,1– 23).
Подив викликає згадка про Галилею, про яку ще не мовилося досі, а тут уміщена між Юдеєю і Самарією, що не відповідає географічному розташуванню.
будуючись (пор. Ді 20,32) і ходячи (пор. Ді 1,25б) в Господнім (пор. 2 Кор 5,11; 1 Пт 1,17) страсі (пор. Ді 2,43),
наповнялася вона (пор. Ді 2,41б) втіхою (від гр. paràklesis, розрада; пор. Ді 13,15б; 15,31б. Цей термін має той самий корінь, що й дієслово parakalèo; пор. Ді 2,40) Святого Духа (пор. Йо 14,16.26; 15,26; 16,7).

^[1]       Багато домівок на Сході побудовані впритул до мурів огорожі міста (пор. ІН 2,15б), тож можна пояснити цю пригодницьку втечу всередині коша (як шпигуни в домі Рахав в ІН 2,15, і Давид в 1 Сам 19,12). «Насправді ж що може бути більш природним на Сході, і не лише на Сході, від коша чи плетінки для сіна, щоб спускати різні речі з вікна, яке виходить на вулицю? В давнину грецькі монастирі не мали дверей (як монастир св. Катерини на Синаї і Мар Саби в Юдейській пустелі), тому використання коша, який спускають згори (чи піднімають нагору), було необхідним для того, щоб забезпечити постачання продуктів» (RF, с. 304).
^[2]       У Святому Письмі термін шалом (гр. eirène = мир) має таке широке значення, що сильно перевершує наші можливості перекладу. Воно виходить далеко за межі відсутності війни, голоду і чуми (Єр 14,13; 28,9; Зах 9,10; Лк 12,51; Ді 12,20); і, по суті, вміщає та охоплює в собі поняття (дари!) благополуччя, щастя (1 Цар 2,33; Єр 23,17), здоров’я, процвітання (Пс 72,7; Лк 7,50; 8,48; Ді 24,2), безпеки, спасіння (Іс 55,12), зрівноваженого суспільного життя, гармонії в стосунках між Богом і людьми (Єз 34,25), життя в повноті (Іс 26,3; Прип 3,2; Мт 10,12– 13; Ді 9,31). Сам Бог і очікуваний Месія — це шалом (Суд 6,23; Ді 10,36). Це побажання месіанського миру (1 Сам 25,6; Юдт 8,35; Іс 52,7; 57,19; Наум 2,1; Лк 1,79б; 2,14.29; 19,38.42; 24,36; Йо 20,19б.21.26б; Ді 10,36). Ще й сьогодні Шалом! — це взаємне вітання [побажання благополуччя і здоров’я], яке зазвичай вживають євреї (Суд 18,6; 19,20; 1 Сам 25,6; Лк 10,5– 6; Ді 15,33; 16,36б). Читати: De Benedetti-Giuliani, Portare il saluto. I significati dello shalom, Morcelliana, Brescia 2012.

Чи це не той, що в Єрусалимі лютував…? (в. 21). Роздуми слухачів Савла несуть в собі відгомін сумніву, який вже висловлював Ананія. Юдеї з Дамаска буквально «остовпіли», як юрба, що була присутня на події П’ятидесятниці (Ді 2,7– 12), як Симон ворожбит перед чудами, що їх чинив Филип (Ді 8,13), як товариші Петра, коли побачать, що на поган зійшов Святий Дух, (Ді 10,45), чи як віруючі, зібрані в домі Марії (матері Йоана, званого Марком), перед неочікуваним візитом Петра (Ді 12,16). У всіх цих випадках люди здебільшого реагують із захопленням і подивом, тоді як тут юдеї з Дамаска несамовито лютують від того, що гонитель християн так різко змінив напрямок руху. Їхня постава пригадує різку зміну поглядів людей з Назарета перед першим виступом Ісуса в синагозі його села (Лк 4,22). Вони вживають дуже сильний термін: «той, що лютував» (що скаженів, щоб знищити; пор. в. 21), тобто той, хто знищив і спустошив спільноту віруючих. Тут вжито дієслово, що означає вдаватися до примусових дій, які супроводжуються насильством (ВР, с. 361).

Чим же є оця «сміливість» («відвага»/«сміливо»)? Безперечно, це щось значно більше від «свободи слова», якою хизувалися атеняни. У тексті Діянь така «сміливість проголошення Слова», така «свобода у поширенні Слова» визнається лише за апостолами (Ді 2,29; 4,13.29.31), за Павлом (Ді 9,27– 28; 13,46; 14,3; 19,8; 26,26; 28,31б), за Варнавою (Ді 13,46; 14,3) і за Аполлосом (Ді 18,26). Мова про внутрішнє звільнення, що дає змогу звіщати Слово, в ім’я Господа Ісуса, не примішуючи нічого іншого, не додаючи і не віднімаючи нічого. Це голе Слово, в усій своїй силі, що сягає корінням минулого Ізраїля і водночас здатне осягнути сьогодення кожної людини, в будь-якому місці, силою Святого Духа. Під знаком цієї «сміливості» говорить вже більше не Петро чи Павло, Варнава чи Аполлос: сам Господь промовляє з силою. Мова не про людське слово: мова про Слово Боже, що є союзом з людиною і дає їй життя від віку і до віку. Савло отримує цю свободу: це благодать його покликання, що його супроводжує на всьому його шляху, як він сам підкреслює в своїх посланнях (пор. 2 Кор 3,12; Еф 3,12; 6,19– 20; 1 Сол 2,2) (BR, сс. 362– 363).

Просити в Господа дарувати нам глибоку близькість з ним, щоб ми могли бути його свідками і не загубилися в хаосі нашої уявної цивілізації, що заважає нам заходити далі за видиме і скороминуще;
дати нам погляд, загострений вірою і очищеним серцем, здатний розпізнавати Божі речі.

Дякувати Господу за благодать, якою він нас обдаровує, роблячи учасниками своєї справи спасіння наших братів, тобто всіх людей.

…

Даруй мені, о Господи, сміливість і внутрішню свободу, яка б давала мені змогу звіщати Твоє Слово, не примішуючи нічого іншого, не додаючи і не віднімаючи нічого: голе Слово, в усій його силі, що здатне в радості осягнути сьогодення кожної людини, в будь-якому місці, силою Святого Духа. Амінь.