Ця розповідь є зразком катехизи: як і до кого підходити, що казати і що робити, який має бути результат. Євангелізація не стається за нашим проектом, а через налаштування на те, що вказує Дух, і те, що відбувається, з уважним ставленням до людей, починаючи з того, що ми б виключили як абсурдне, малоймовірне чи неможливе. Там якраз найбільше присутній Бог. Бо на хресті він став найближчим до всякої можливої і неможливої далекості. В євангелізації визначальною є Біблія та її християнське прочитання. Критерієм відчитування обітниці є починати від її сповнення. Під час зустрічі з учнями з Емауса воскреслий Ісус пояснює свою смерть через Писання; у випадку з ефіопським мужем Писання пояснені через Христові смерть і воскресіння. СЗ стає зрозумілим в повноті через його сповнення: «Жінка [самарянка] й каже до нього: “Відаю, що має прийти Месія, чи то Христос. А прийде, то все і звістить нам”. А Ісус їй: “То я, що говорю з тобою”» (Йо 4,25– 26).

26  Ангел же Господній промовив до Филипа, кажучи: «Встань та піди на південь, на дорогу, що йде з Єрусалиму в Газу; вона безлюдна».
27  І встав він і пішов. Аж ось, етіопський муж, скопець, вельможа Кандаки, етіопської цариці, що був над усім її скарбом та що прийшов був в Єрусалим на прощу, –
28  він повертався, сидячи на своїй колісниці й читаючи пророка Ісаю.
29  Сказав Дух до Филипа: «Підійди і пристань до цієї колісниці».
30  Підбіг Филип і почув, що той читав пророка Ісаю, і сказав до нього: «Чи розумієш, що читаєш?»
31  А він відповів: «Та як можу, коли ніхто мене не наставить?» І попросив Филипа зійти й сісти біля нього.
32  Місце ж Писання, що той читав було це: «Його вели на заріз, мов овечку, мов те ягнятко перед тим, хто стриже його, безголосне; так він не відкриває рота свого.
33  В його приниженні відмовили йому суд. Рід його хто може оповісти? Життя бо його від землі вирвано».
34  Озвався скопець і мовить до Филипа: «Скажи, будь ласка, про кого це пророк говорить? Про себе самого, чи про іншого кого?»
35  Тоді Филип відкрив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив Ісуса йому.
36  А коли вони їхали шляхом, прибули до води якоїсь, і скопець каже: «Он вода! Що забороняє мені охриститись?»
37  Сказав же Филип: «Коли віриш з усього серця, — можна». Відповідаючи, сказав: «Вірю, що він є Син Божий».
38  І повелів, щоб колісниця стала, і вони обидва — Филип та скопець — зійшли у воду і він охристив його.
39  А коли вони вийшли з води, Дух Господній пірвав Филипа, і скопець не бачив його більше; він їхав, радіючи, дорогою своєю.
40  Филип же опинився в Азоті й по дорозі звіщав Євангелію всім містам, аж поки не прийшов у Кесарію.

Цей епізод знову виводить на сцену Филипа, але на цілком іншому географічному тлі й у іншому середовищі. Мова тут про навернення ефіопського скопця, який здається пов’язаним з Ізраїлем [він приїхав до Єрусалима на молитву (в. 27) і тепер читає Ісаю (вв. 30– 33)], але в оточенні, яке ще більше від самарян віддалене від центру юдейської ортодоксії. Цей епізод, що є доволі добре вибудований з літературної точки зору, становить ще й приклад того, як можна, починаючи від Писання СЗ звіщати Христа (СММ, с. 147).

в. 26. Ангел же Господній (пор. 5,19, прим. 29)
промовив до Филипа (вв. 29– 40; пор. Ді 8,5, прим. 43), кажучи:
«Встань (в. 27; пор. Ді 1,15) та піди на південь,
Вислів піди на південь (гр. katà mesembrìan, до середини дня) вказує, в якому напрямку має йти Филип (на південь; пор. Дан 8,4.9), але ще міг би означати годину дня (пор. Бут 18,1б; 43,16б; Ді 22,6; 26,13).
на дорогу, що йде з Єрусалиму в Газу;
Газа, за 80 км на південний захід від Єрусалима, давнє прибережне місто філістимлян, останнє юдейське поселення перед пустелею, обов’язковий пункт переходу для караванів, які вирушали до Єгипту.
вона безлюдна».
Неясним є значення цієї нотатки, що могла б свідчити про відмінність цієї дороги від інших, якими їздили частіше, або ж вказати, що вона в той момент є безлюдна (це південь, коли зазвичай ніхто не пускається в дорогу). Ймовірно, Лука хоче підкреслити цією нотаткою божественну ініціативу: Филип іде на дорогу, що є безлюдна, але насправді когось таки на ній зустріне, і ця зустріч позначить новий поступ в євангелізації (СММ, с. 148).

в. 27. І встав він (в. 26) і пішов.
Аж ось, етіопський муж^[1],
скопець (вв. 34.36.38.39)^[2], вельможа (від гр. dynastès, уповноважений міністр) Кандаки^[3], етіопської цариці (букв. «цариці етіопів»),
що був над усім її скарбом
Мова про скарбничого, безперечно дуже важливу особу при царському дворі.
та що прийшов був в Єрусалим на прощу (пор. Ді 24,11б),
Вислів на прощу перекладає гр. дієслово proskynèo, поклонятися, вклонятися у почитанні (Ді 7,43; 10,25б; 24,11б; пор. також Ді 7,7б); це одне з дієслів есхатологічного паломництва до Єрусалима, коли всі народи та їхні царі зійдуться до святого міста.
Тож скопець є людиною, пов’язаною з юдаїзмом, хоч і важко сказати якою мірою. Можливо, він був «прозелітом» (пор. Ді 6,5б) або просто «богобоязливим» (пор. Ді 10,2)? Лука залишає це в напівтіні, бо, мабуть, хоче відвести ініціативу навернення поган Петрові, а водночас, показати в цьому епізоді подальше розширення сфери євангелізації поза межі ортодоксійного юдаїзму і юдаїзму самарян.

в. 28. він повертався, сидячи на своїй колісниці й читаючи пророка Ісаю.

в. 29. Сказав Дух (в. 39; пор. Ді 10,19; 11,12; 13,2) до Филипа (в. 26):
Тут Филипа провадить Дух (а не ангел Господній з в. 26). Він швидко слухається: він приступає до колісниці і, не вітаючись, переходить до суті справи.
«Підійди (від гр. дієслова prosèrchomai, підійти, наблизитись; пор. Ді 10,28; 28,9б)
і пристань (пор. Ді 5,13) до цієї колісниці».

в. 30. Підбіг Филип (в. 26) і почув, що той читав (від гр. дієслова anaghinòsko, читати вголос за давнім звичаєм^[4]) пророка Ісаю (Іс 53,7б– 8),
Етіопський муж читав уголос, а Филип (що знає дві мови: і грецьку, і палестинську), слухаючи, може вловити те, що той читає.
і сказав до нього: «Чи розумієш (в. 31), що читаєш?».
Запитання, сформульоване з двох дієслів, що утворюють гру слів (ghinòsko = розуміти, знати [пор. Ді 2,14б] і anaghinòsko = читати; пор. 2 Кор 3,2), є доволі відважним, оскільки Филип звертається без вступних слів до незнайомця, який до того ж є важливою персоною! Але високий чужоземний урядовець аж ніяк не ображається на таке запитання, що могло б йому здатися нахабним, а у простоті зізнається, що насправді текст, який він читає, залишається йому незрозумілим.

в. 31. А він відповів:
«Та як можу [зрозуміти], коли ніхто мене не наставить? (від гр. дієслова hodeghèo, вести дорогою, супроводжувати на шляху; пор. Мт 15,14; Лк 6,39; Йо 16,13; пор. також Пс 23,3; 27,11; 73,24; 119,35; Муд 9,11; 10,10; 2 Кор 3,14– 16; Од 7,17)».
Він не просить, щоб йому розкрили зміст тексту, а просить, щоб йому допомогли в його особистих пошуках зрозуміти його значення. Це і є справжня проблема.
І попросив Филипа (в. 26) зійти й сісти біля нього.
Все відбувається у відносинах рівності: він попросив його сісти біля нього. Скопець показує, що відчуває в тому, хто його таємниче наздогнав, братнє наставлення, яке йому потрібне для інтерпретації цього складного уривка з Писання.

в. 32. Місце ж Писання, що той читав було це:
Два вірші, наведені далі (Іс 53,7б– 8), є з четвертої пісні Слуги Господнього (Іс 52,13– 53,12) в грецькому перекладі Біблії LXX:
«Його вели на заріз, мов овечку (від гр. pròbaton),
мов те ягнятко (від гр. amnòs) перед тим, хто стриже його, безголосне; так він не відкриває рота свого.

в. 33. В його приниженні (від гр. tapèinosis, пониження, покора; пор. Лк 1,48) відмовили йому суд (букв. «відняли / забрали в нього справедливість»).
Рід його хто може оповісти (від гр. дієслова dieghèomai, розказувати; пор. Ді 9,27; 12,17)?
Життя бо його від землі вирвано (від гр. дієслова àiro, відібрати, вихопити; пор. Ді 27,13б)».
Деякі ж перекладають, з огляду на вживання дієслова àiro (яке ще може означати «підносити»): «бо його життя було піднесено із землі». Цей текст у новій версії СЕІ інакше перекладає Іс 53,8: «Пригнобленням і несправедливим вироком його усунули з дороги; хто скорбить за його потомством? Так, його стерли із землі живих, через провину мого народу його забили насмерть».

в. 34. Озвався скопець (в. 27) і мовить до Филипа (в. 26):
«Скажи, будь ласка, про кого це пророк говорить? Про себе самого, чи про іншого кого?»

в. 35. Тоді Филип (в. 26) відкрив уста свої (пор. Ді 10,34; 18,14; пор. також Іов 33,2; Єз 29,21; 33,22б)
і, почавши від цього Писання, благовістив (в. 40; пор. Ді 5,42) Ісуса йому (пор. Лк 24,25– 27).
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 36. А коли вони їхали (пор. Ді 1,25б) шляхом, прибули до води якоїсь,
Традиція ототожнює це місце з Ен Дірве (на північ від Хеврону) або ж (що більш ймовірно) з Тель ель-Хесі, на північ від Гази.
і скопець (в. 27) каже: «Он вода!
Що забороняє (від гр. дієслова kolýo; пор. Ді 10,47; 11,17б; 16,6; 27,43) мені охриститись (в. 38б; пор. Ді 2,38б)?» (як у Ді 10,47; 11,17).
Наступний вірш, в. 37, є дуже давньою глосою, збереженою в зах. тексті, що має за джерело літургію хрещення (BJ).

в. 37. Сказав же Филип: «Коли віриш з усього серця (пор. Ді 2,37), — можна».
Відповідаючи, сказав: «Вірю, що він є Син Божий» (пор. Ді 9,20).

в. 38. І повелів, щоб колісниця стала, і вони обидва — Филип (в. 26) та скопець (в. 27) — зійшли у воду і він охристив його (в. 36б).
Филип і скопець зупиняються на березі ваді (суха долина річки) по дорозі до Гази (пор. в. 36), чин хрещення подано як «зійшли у воду» (обидва від гр. amphòteroi, пор. Ді 19,16; 23,8б) і «вийшли з води» (пор. Мр 1,10), що добре символізують сенс хрещення як участь в пониженні і піднесенні Христа (пор. Рм 6,1– 11).

в. 39. А коли вони вийшли з води,
Дух Господній (в. 29) пірвав (від гр. дієслова harpàzo, вирвати, заволодіти; пор. 1 Цар 18,12; 2 Цар 2,11; Єз 3,14; 8,3; 11,1.24; пор. також 2 Кор 12,2.4; 1 Сол 4,17; Од 12,5) Филипа (в. 26), і скопець (в. 27) не бачив його більше (2 Цар 2,12; пор. Лк 24,31б– 32);
У зах. тексті: «Святий Дух зійшов на скопця, а Филипа пірвав ангел Господній».
він їхав (пор. Ді 1,25б), радіючи (пор. Ді 2,47; пор. також «Напрямки для роздумів» в Ді 8,4– 8), дорогою своєю.
Лука не пише про те, що визначило віру ефіопського мужа. Розповідь наводить читача на думку, що доля Слуги Господнього змогла знайти відгук в житті скопця. Під проводом Филипа цей водночас сильний і слабкий чоловік пройшов шлях прочитання, який дав йому збагнути страсті Ісуса через глибину свого власного приниження. Тому повноти свого значення набуває той факт, що його нове переконання виливається в прохання про хрещення, а не в ісповідництво віри: цей обряд інтегрування в Церкву вириває його з маргіналізації, до якої цього чоловіка прирікає його подвійний статус чужоземця і «каліки» (DM, с. 355).

в. 40. Филип (в. 26) же опинився в Азоті (від гр. Ázotos, давнє филистимлянське місто; це сучасний Ашдод, за 32 км на південь від Яффи)
й по дорозі звіщав (в. 35б) Євангелію всім містам,
аж поки не прийшов у Кесарію^[5].
Це сучасна Приморська Кесарія (яку не слід плутати з Филиповою Кесарією, що на схилах гори Хермон, пор. Мт 16,13; Мр 8,27).
З Ді 21,8: «На другий день ми далі вибралися у дорогу і, прибувши в Кесарію, увійшли в дім Филипа євангелиста, одного з сімох, і зосталися в нього» випливає, що Филип обрав місцем свого проживання саме Кесарію.

Розповідь завершується в Кесарії. Маємо перед собою синтез маршруту Діянь: від Єрусалима до міста Кесаря. У цьому проглядається значимість двох прогнозів, які збулися. У Самарії численні ізраїльтяни — змішаної крові і схизматики — були заново включені в месіанський «народ». По дорозі, що веде до Ефіопії, один юдей з діаспори — який прибув від краю землі — був допущений до месіанського «культу». Братні народи, які все ж ворогували між собою, віднайшли свою солідарність. Цілої землі сягає благодатна присутність JHWH, який дає себе зустріти віруючому, котрий приймає Слово в Писанні і на вустах свідків. Такою є плідність Слова благодаті, що вже в дорозі. Ця благодать увірветься в серце Савла. Скоро він буде змушений брататися спершу з юдеями, а потім з кожною людиною, доходячи аж до Рима, столиці імперії (BR, сс. 351– 352).

^[1]       Мова про жителя царства, що на південь від Єгипту, не про сучасну Ефіопію, а про давнє царство Куш (єврейське ім’я одного з синів Хама, пор. Бут 2,13; 10,6– 7; 1 Хр 1,8), тобто Нубію, що відповідає північній частині Судану, між Ассуаном і Хартумом (пор. Пс 68,32б; Іс 18,1– 7). Пор. Соф 3,9– 10: «Тоді бо я поверну народам мову чисту, щоб усі ім’я Господнє призивали та щоб служили йому однодушно. З тамтого боку рік етіопських мої приклонники — мої розсіяних потомки — принесуть мені офіру». Пор. Іс 11,11. Термін етіопський муж, гр. aithìops, в етимології має значення «засмаглий на лиці», тобто має темний колір шкіри обличчя.

^[2]       Термін скопець (від гр. eunoùchos [«хранитель ліжка»], корінь якого eunè означає «ліжко», а за розширенням і «спальню») означав у східних правителів сторожу при спальні цариці, а тому на цю посаду міг претендувати лише статево безсилий чи кастрований чоловік (пор. Ест 2,3). Скопець сам по собі був виключений від повної участі в привілеях Ізраїля (пор. Втор 23,2; виключення, що буде скасоване наприкінці часів, пор. пророцтво-обітницю в Іс 56,3– 7; Муд 3,14). Однак в біблійній сфері цей термін міг ще означати просто титул, у нашому випадку титул придворного чиновника, довіреної людини царя (пор. Бут 39,1; 2 Цар 20,18).

^[3]       Кандака (від гр. kandáke) — це не ім’я цариці, як, мабуть, думав Лука, а титул матері царя. Це був протокольний термін, династична назва (як царі Єгипту йменувалися фараонами, а римські імператори — кесарями). В кушійській мові воно мало значення «цариця-мати».

^[4]       Єврейські рабини зазвичай рекомендували своїм учням завжди читати вголос. По суті, людський розум легше зосереджується і звертає більшу увагу на написане слово, коли ми не лише його бачимо очима, але й чуємо вухами, і коли вуста намагаються виразити ясними і зрозумілими словами сказане в тексті, що читаємо (JK/1, с. 227).

^[5]       Кесарія (від гр. Kaisáreia) — назва міста, яке Август подарував в 12 р. до Р.Хр. Іродові Великому, той відбудував її на руїнах давнього укріпленого міста, яке називали «Вежею Стратона», та назвав на честь кесаря і урочисто відкрив в 10 р. до Р.Хр. Будучи розташованою поблизу моря, вона стала в 6 р. по Р.Хр. адміністративною столицею Юдеї, а тому й осідком римського губернатора/префекта (як можна прочитати на епіграфі, що, на жаль, не є повним, присвяченому Понтію Пилату і віднайденому саме в Кесарії [тепер він в Єрусалимському музеї]). У Кесарії був розквартированим сильний гарнізон римських вояків. Вона, будучи розташованою на півдорозі між Хайфою і Тель-Авівом, була також одним з головних пунктів, з яких вирушали в морські подорожі.
Пор. Ді 9,30; 10,1.24; 11,11б; 12,19б; 18,22; 21,8.16; 23,23.33; 25,1б.4.6.13.

Запитання Филипа: Чи розумієш, що читаєш? (в. 30б) є основою біблійної герменевтики. Умовою або передумовою для розуміння Біблії є не лише вміння її читати; приватне читання Святого Письма не є достатньою умовою, щоб перед читачем відкрилося значення Писання. Писання є свідченням «дороги», історії Бога зі своїм народом, для її розуміння потрібна людина, яка б добре знала цю дорогу і яка б доступно подала її значення (RP, с. 394).

Филип подає скопцю християнське тлумачення тексту Ісаї. Хоч у ньому виразні посилання на НЗ містяться доволі рідко, це один з тих текстів, які, безперечно, найбільше допомогли першим поколінням християн подолати згіршення хреста і надати сенс жертвоприношенню Христа. Яким би не було усвідомлення самого пророка про те, що він описує майбутню долю Месії, що викликає великі сумніви, історична реальність страстей, смерті і прослави Ісуса надає змісту пісні про Слугу Господнього. І навпаки, це Писання дає змогу виявити, що ці події мають сенс, який вписується в задум Божого спасіння: Филип відкрив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив Ісуса йому (в. 35).

Уважний читач першої книги Луки розпізнає виняткову аналогію між цим віршем і наукою Ісуса учням з Емауса: «І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до нього» (Лк 24,27). В обох випадках мова про християнську катехизу на основі СЗ. Просто хід пояснення має зворотній напрямок: учні стоять перед незрозумілою подією смерті свого Вчителя, Ісус надає їй сенс, показуючи їм, що цей шлях від страждання до слави був передвіщений, непрямо, в багатьох уривках Писання. Скопець же стоїть перед загадковим Писанням, а Филип йому це Писання пояснює, розповідаючи євангельські події, які надають йому сенс тим, що його сповняють. Такий рух туди і назад від Ісуса до Писання і від Писання до Ісуса залишається невід’ємним елементом всякої християнської катехизи. Безперечно, Лука саме з таким наміром ретельно старався укласти ці дві взаємодоповнювальні розповіді.

Не зупиняючись на деталях, можна привернути увагу до того, що структура двох розповідей є цілком паралельною: в обох випадках мовиться про подорожніх, що мали трудність з розв’язанням складної проблеми, про несподіване прибуття незнайомця, який допоможе її розв’язати, про нетактовне запитання цього супутника, про відверте визнання своєї трудності тими, яких запитали, і про відповідь, яка проливає світло, побудовану на таїнстві Ісуса. По суті, в обох випадках, про таке визначальне наставлення згадано дуже загальною фразою. Оповідач підводить нас до припущення, що така «мандрівна катехиза» мала б тривати доволі довго, щоб аж в учнів «запалало» серце (Лк 24,32) чи щоб привести скопця до того, що він попросив його охрестити.

Зіставлення з розповіддю про учнів з Емауса можна продовжувати. Наприкінці біблійного шляху кожна з розповідей згадує, як вирішальний момент визнання віри, «ламання хліба» (Лк 24,30) чи «хрещення», тобто два головних знаки участі віруючих у житті, переданому Христом. В обох випадках Лука хоче пригадати своїм читачам завжди чинний шлях до пробудження віри, який пролягає через слухання доброї новини Ісуса Христа в поєднанні з поясненням Писання і через прийняття конкретних знаків спасіння — хрещення і Євхаристії (LE, сс. 108– 109.110– 111).

Просити в Господа дарувати нам смиренне і чисте серце, щоб ми могли помітити, що він, саме через скромні з людської точки зору засоби, стає поряд з нами і дарує нам свою благодать. Просити також здатності вміти її приймати, щоб так ми могли подолати безплідність нашого життя і стати, у свою чергу, носіями благодаті до братів;

розуміння того, що життєвий шлях християнина ніколи не є безлюдним. Погляд того, хто вірить, любить і молиться, вміє розпізнати в кожному браті, якого зустрічає, лик Ісуса, який є тут і який вже нас чекає

Дякувати Господу за всіх тих, кого він посилає нам назустріч кожного дня: за братів, які допомагають нам і яким ми у свою чергу можемо допомогти, щоб йти далі разом цим шляхом.

…

Ми благаємо Тебе, о Господи, пошли і нам на безлюдній дорозі, якою йдемо, весняний вітерець Твого Духа. Посилай нам щодня тих, що відкривають нам серце на пізнання Твого таїнства, так щоб ми могли зрозуміти, ким є Ти для нас, а ми для Тебе. О привітний супутнику, дай витікати вздовж нашого шляху живому джерелу Твоєї благодаті, і ми продовжимо з радістю нашу мандрівку разом з нашими братами. Амінь.