Епізод із Симоном ворожбитом є відображенням постійної небезпеки для Церкви, що полягає в тому, щоб заволодіти Богом, зводячи його самого до ідола (пор. Лк 4,1нн; 23,35– 39). Дух любові — життя Отця і Сина — не можна купити. Це дар. Любов є або дарованою, або її немає! Купувати Бога — за гроші чи добрими ділами — є гріхом, який прямо суперечить його сутності. Тут в Самарії випливає найглибший гріх: інтерес володіння не грошима, а самим Богом. Кожна релігія може несвідомо виродитися в поставу фарисея в храмі, який відчуває, що має вагу перед Богом за свої добрі діла (пор. Лк 18,9нн).

Лука пише своє Євангеліє для Теофіла (Лк 1,3нн), щоб він не деградував у своїй вірі і не став як старший брат (пор. Лк 15,25нн), який не приймає ні свого молодшого брата, ні Отця — або як Петро, який думає, що саме він любить Ісуса і помирає за нього, аж поки не виявить, що це Ісус любить його як грішника і віддає своє життя за нього. Любов ніколи не можна заслужити, бо інакше це була свого роду проституція. Її можна лише отримати в дар, а потім на неї відповісти. Єдиною умовою для отримання дару є вбогість Марії, яка робить її здатною співати «Величає душа моя
Господа».

9    А був перед тим у тому місті один чоловік, Симон на ім’я, що займався чаклунством і дивував люд самарійський та видавав себе за щось велике.
10  За ним усі від найменшого до найбільшого слідом ходили, кажучи: «Цей чоловік — сила Божа, що її звуть великою».
11  Отож вони до нього були уважні, бо він довго дивував їх чарами своїми.
12  Та як повірили Филипові, що звіщав їм царство Боже й ім’я Ісуса Христа, христились чоловіки й жінки.
13  Увірував тоді й сам Симон і, охристившись, перебував з Филипом; а бачивши знаки й великі чуда, що робились,
дивувався.
14  Довідавшися, що Самарія прийняла слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана.
15  Ці прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого,
16  бо він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрищені в ім’я Господа Ісуса.
17  Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа.
18  Якже побачив Симон, що через накладання апостольських рук дається Дух, приніс їм гроші
19  і каже: «Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа».
20  Петро ж сказав до нього: «Срібло твоє нехай з тобою буде на погибіль, бо ти за гроші думав придбати дар Божий.
21  Нема тобі у цій справі ні частки, ні спадщини, бо твоє серце не праве перед Богом.
22  Покайся, отже, за лукавство своє і проси Господа, може буде відпущена тобі ця думка твого серця;
23  бо ти, як бачу, в гіркій жовчі і путах неправди».
24  А Симон відповів, кажучи: «Моліться ви до Господа за мене, щоб на мене ніщо не найшло з того, що ви сказали».
25  Отож, вони, засвідчивши і звістивши слово Господнє, повернулися в Єрусалим, і благовістили чимало сіл самарійських.

У цьому короткому уривку можна виокремити два розповідних фрагменти: представлення Симона ворожбита, його навернення після проповіді Филипа (вв. 8– 13) і подальша жорстка конфронтація з Петром і Йоаном (вв. 14– 25).
Лука подає нам у розповіді «зворотній кадр» (вв. 9– 11), що показує період до приїзду Филипа; Симон перебував там до прибуття Филипа і його успіх передував успіху Євангелія.

в. 9. А був перед тим у тому місті (Ді 8,5.8б) один чоловік, Симон на ім’я (вв. 13.18.24), що займався чаклунством^[1]…
…і дивував (вв. 11б.13б; пор. Ді 2,7) люд самарійський (в. 14; Ді 8,5)
та видавав себе за щось велике (пор. Ді 5,36).

в. 10. За ним усі від найменшого до найбільшого слідом ходили (пор. Ді 5,35), кажучи:
«Цей чоловік — сила (пор. в. 13; пор. Ді 1,8) Божа, що її звуть великою».

в. 11. Отож вони до нього були уважні (в. 10), бо він довго (пор. Ді 1,7) дивував їх (в. 9) чарами своїми (в. 9, прим. 44).
Тепер повертаємося до проповіді Филипа.
Чаклунським хитрощам він протиставляє месіанську звістку (вв. 5.12) і ряд знаків сили (вв. 6.13б), звільняючи біснуватих і зціляючи кульгавих і паралітиків, як це робив Ісус (Лк 6,18).

в. 12. Та як повірили (пор. Ді 4,4) Филипові (в. 13; пор. Ді 8,5),
Точніше люди «вірять» в Господа, в його Слово. Тут під цим висловом мається на увазі, що люди приєднувалися до того, що звіщав Филип (пор. Ді 8,6нн).
що звіщав їм (пор. Ді 5,42) царство Боже (пор. Ді 1,3б) й ім’я Ісуса Христа (в. 16б; пор. Ді 3,6),
Істинна віра народжується з проповіді, а Лука коротко викладає її суть: «царство Боже й ім’я Ісуса Христа». «Царство Боже» виражає тяглість послання Вчителя, а «ім’я Ісуса» — новизну пасхальної події (пор. Ді 3,6б і Ді 3,16б і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,1– 10 і в Ді 3,11– 26).
христились чоловіки й жінки (вв. 13.16).
Як і перші навернені в Єрусалимі, всі ті, що приходили до віри, приймали хрещення (пор. Ді 2,38б).

в. 13. Увірував тоді й сам Симон (в. 9)
і, охрестившись (в. 12б), перебував (букв. «невідступно тримався»; пор. Ді 1,14) з Филипом (в. 12);
а бачивши знаки й великі чуда (пор. Ді 2,22), що робились, дивувався (в. 9).
Отці Церкви, у світлі вв. 18– 24, вважали навернення Симона нещирим; та, можливо, це не відповідає дидактичному наміру Луки, який демонструє величність чудес, які чинив Филип.
З другої частини уривка випливає, що Церква Єрусалима, де проживають апостоли, все ще залишається обов’язковою точкою опори для євангелізації. Крім того, наголос ставиться на надзвичайному характері влади Петра, яку неможливо здобути жодними людськими засобами. Можливо, в цьому вже є ознака полеміки проти того, щоб претендувати на отримання в первісній Церкві людськими засобами посад і функцій, пов’язаних за апостольською традицією з переданням Духа (СММ, сс. 144– 145).

в. 14. Довідавшися, що Самарія прийняла (пор. Ді 2,41) слово Боже (Ді 11,1),…
…апостоли (в. 18б; пор. Ді 1,2), які були в Єрусалимі,
Як ми бачили в Ді 8,1, апостоли залишилися в Єрусалимі.
послали до них Петра і Йоана (пор. Ді 1,13, прим. 7 і 8).
Петро і Йоан приходять з Єрусалима в Самарію, щоб покласти руки і довершити в такий спосіб чин хрещення, який розпочав Филип (вв. 12– 13).
Тут востаннє вони з’являються разом як представники групи апостолів. Попередня згадка про них двох була в Ді 4,13.19.

в. 15. Ці прийшли й помолилися за них [за самарян], щоб вони прийняли Духа Святого (від гр. pnèuma hàghion; пор. вв. 17б.19б; Ді 2,38б),
Тут підкреслено, що дія апостолів із уділення Духа не має жодного стосунку до чаклунських сил, а пов’язана з покірним благанням про здобуття Божого дару.

в. 16. бо він ще не зійшов був (пор. Ді 10,44) ні на кого з них (пор. Ді 19,2),
а лише були охрищені в ім’я Господа Ісуса (пор. в. 12б).

в. 17. Тоді поклали на них руки (вв. 18.19б; пор. Ді 6,6 і «Напрямки для роздумів» в Ді 6,1– 7),
і вони прийняли Святого Духа (вв. 15б.19б).

Це «п’ятидесятниця самарян» [а пізніше ще буде «п’ятидесятниця поган в Ді 10,44– 46; 11,15»]. Пор. Ді 19,6: «Як Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий, і вони почали говорити мовами й пророкувати».

в. 18. Якже побачив Симон (в. 9), що через накладання апостольських (в. 14) рук (в. 17) дається Дух, приніс їм гроші (пор. Ді 4,37б)

в. 19. і каже:
«Дайте й мені таку владу (пор. Ді 1,7б, прим. 5),
щоб той, на кого я покладу руки (в. 17), прийняв Святого Духа (вв. 15б.17б)».
Симон не просить отримати Святого Духа для себе, а лише здатності його передавати: він хоче мати таку владу, щоб можна було її здійснювати над іншими. Симона знову затягує його минуле; інструменталізуючи духовні дари для власного утвердження, він знову повертається до старого способу дій (modus operandi).

в. 20. Петро (в. 14) ж сказав до нього:
«Срібло (від гр. argýrion; пор. Ді 3,6; 19,19; 20,33) твоє нехай з тобою буде на погибіль (пор. Рм 9,22б; Флп 3,19; 1 Тм 6,9– 10),
бо ти за гроші (в. 18б) думав (пор. Ді 7,25) придбати (пор. Ді 1,18) дар Божий.
Петро викриває спробу купити те, що можна лише отримати!
Практика придбати за гроші дар Божий (торгівля духовними дарами) стане називатися «симонія» від імені Симона ворожбита (якого також згадує і Данте [Божественна комедія, Пекло XIX, 1– 6]; пор. також Ді 16,16б; 19,18– 19).
Божим даром є найвищою мірою Святий Дух (пор. Ді 2,38б; 10,45б; 11,17; Лк 11,13). Ця тема буде продовжена в гимні П’ятидесятниці Veni Creator.

в. 21. Нема тобі у цій справі (від гр. lògos, слово, справа) ні частки (від гр. merìs, пор. Ді 16,12), ні спадщини (пор. Ді 1,17),
бо твоє серце (в. 22б; пор. Ді 2,37) не праве (від гр. euthýs, тут у значенні моральної/релігійної цілісності, пор. 1 Цар 11,33.38; Пс 78,37; Ді 9,11; 13,10б) перед Богом.

в. 22. Покайся (пор. Ді 2,38), отже, за лукавство (від гр. kakìa, підступність) своє
і проси Господа, може буде відпущена тобі ця думка (від гр. epìnoia, думка, помисел, задум, гріховний намір; пор. Муд 9,14; 14,12; 15,4) твого серця (в. 21б);
Отже, гріх Симона може бути прощений (на відміну від випадку з Ананією і Сафірою, пор. Ді 5,1– 11). Слова Петра не виражають сумніву, трудність полягає лише в тому, чи зможе сам Симон, який загруз у злі (в. 23), відкритися на щире покаяння.

в. 23. бо ти, як бачу, в гіркій жовчі (гр. cholèn pikrìas, жовч гіркоти, пор. Втор 29,17б, що описує наслідки звертання до інших богів у ідолопоклонстві; пор. також Прип 5,4 і ще Євр 12,15) і путах неправди (пор. Прип 5,22; Іс 58,6; Єр 4,18)».

в. 24. А Симон (в. 9) відповів, кажучи:
«Моліться ви до Господа за мене, щоб на мене ніщо не найшло з того, що ви сказали (пор. Вих 8,4.24б; 9,28)».
Зах. текст додає: «і безупинно лив рясні сльози» (пор. Лк 22,62).
На відміну від трагічного кінця в Ді 5,1– 11, Лука вважає за краще закінчити епізод цим настійливим проханням заступництва, за яким можна розгледіти як можливе Боже прощення, так і двоїстість віруючого, якого знову затягнуло його минуле. Завершення з відритим фіналом є однією з ознак розповідної майстерності Луки (DM, с. 339).

в. 25. Отож, вони, засвідчивши (від гр. дієслова diamartýromai; пор. Ді 10,42; 18,5б; 20,21.23.24б; 23,11; 28,23; пор. Ді 1,8) і звістивши слово Господнє повернулися в Єрусалим, і благовістили (пор. Ді 5,42) чимало сіл самарійських.

Цим описовим підсумком, що приписує апостолам євангелізацію території Самарії (пор. в. 14; Ді 9,31) і показує, що потім вони повертаються в Єрусалим, як центр місії, завершується розповідь про самарійське апостольство. Ґрунт вже підготований для подальших ривків уперед в євангельському проповідуванні поза межі юдейського світу (СММ, с. 147).

^[1]       Термін чаклунство (гр. maghèia/maghìa, від гр. дієслова maghèuo), вірогідно, походить від назви стародавніх перських священиків, magòi (пор. Геродот, Пліній Старий). Мистецтво чаклунства можна окреслити як спробу контролювати божественні сили через застосування певних езотеричних технік чи формул (астрологія, оніромантія…). Займатися чаклунством було заборонено Законом (пор. Лев 19,26б.31; 20,6.27; Втор 18,10– 11). Для грецьких і римських письменників чаклунство було рівноцінним шарлатанству, ілюзіонізму. Воно непокоїть Луку, який про нього неодноразово говорить в Діяннях і завжди пов’язує з бісівськими силами, а отже, вважає його частиною спротиву, який чинить «інше царство» Царству Божому (пор. ворожбит Вар-Ісус [Елімас] в Ді 13,6– 12, та епізод про «мандрівних заклиначів», в Ді 19,13– 19).

Лука подає, що Симона ворожбита всі проголошували: Цей чоловік — сила Божа, що її звуть великою (в. 10). Фактично, юрба була в захопленні від Симона, який про себе казав: «Я — велика сила» [тобто він себе вважав втіленням верховного Бога і приписував собі славу «божественного чоловіка» (гр. thèios anèr)], благодатне втілення божества, що зійшло на землю, і проявляло себе чудесами будь-якого роду… Але Лука це зводить до звичайного чаклунства.

Юстин, Іриней та інші Отці Церкви представляють Симона як гностика; Іриней його окреслює «батьком всіх єресей». Згодом його стали вважати зачинателем «симонії» (торгівлі духовними дарами). Насправді ж його історична постать для нас мало відома, в ній переплітаються історичні та легендарні елементи. Юстин (1 Апол 26,3; Діал 120,6), що народився в Самарії близько 100 р. по Р.Хр., повідомляє нам, що місцем народження Симона є Гіттай, поблизу Сихема.

^[2]       Самаряни [від гр. Samarítes, пор. Мт 10,5б; Лк 9,52– 53; Йо 4,4– 30.39– 43], shomronìm (вартові), нащадки азіатських груп, завезених асирійцями, змішалися з євреями давнього Північного царства (2 Цар 17,24– 41). За священний текст вони приймали лише П’ятикнижжя, а місцем їхнього поклоніння була гора Гарізім (Йо 4,20), що було постійним викликом Єрусалимському храмові. Вони також з нетерпінням чекали Месію (Ta’eb) (пор. Йо 4,25).

Гора Гарізім (870 м, за 3 км від Сихема) була місцем, де було виголошено благословення Ягве над Ізраїлем (Втор 11,29б; 27,12– 13). За самарійською традицією, саме тут Авраам був готовий принести в жертву Ісаака (для юдеїв це гора Морія, Бут 22,1– 14), і саме тут Яків мав видіння (для юдеїв це Бетел, за 20 км на північ від Єрусалима, пор. Бут 28,10– 22). Тут самаряни збудували храм, який височів над давнім Сихемом (пор. ІН 8,33; 2 Цар 17,27– 33) і був їхнім головним місцем поклоніння. Його зруйнував у 128 р. до Р.Хр. юдейський первосвященик Йоан Гіркан (племінник Юди Макавея).

Юдеї вважали їх єретиками і схизматиками (Йо 8,48; пор. Мт 10,5б: «У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте»). А Сирах писав (у 180 р. до Р.Хр.): «Двоє народів моїй душі неприємні, третій же навіть і не є народом: ті, що на Сеїр-горі,… ще й дурний народ, що живе в Сихемі» (Сир 50,25– 26). Історик Йосиф Флавій каже, що самаряни «змінюють своє ставлення залежно від обставин: коли бачать, що юдеї процвітають, вони їх називають родичами…, коли бачать, що юдеї переживають труднощі, то твердять, що не мають з ними нічого спільного… і вважають себе чужими і з іншого роду» (Юд. старожитності IX, 291).

Вислів «самарянин!» міг вживатися як образа. Він рівнозначний: «Ти — схизматик!» (невіруючий). У Йо 8,48: «Чи неправильно ми кажемо, що самарянин єси ще й навіжений? Батьки наші на оцій горі поклонялися…» (Йо 4,20).

Однак самаряни постають і в доброму світлі в Лк 10,29– 37 (притча про доброго самарянина); 17,11– 19 (епізод про десять прокажених) і в Йо 4,4– 30.39– 43 (зустріч Ісуса з самарянкою).

Їхні нащадки ще й до сьогодні живуть невеликими групами в Наблусі (давній Сихем [Сихар?], що є центральним містом Самарії, в Зайорданні) і в Голоні (на околиці Тель-Авіва).

Відчувається певна симпатія до Симона: це людина, якій не чуже застосування сили для здійснення зцілень, людина, дещо схожа за своєю «професією» — за престижем і силою — до лікаря в нашому суспільстві. Він бачить у Святому Духові силу, що діє на добро, і хоче придбати собі трохи цієї сили, щоб вживати її; Лука не каже, чи він це робить задля блага інших чи для власної вигоди. Можливо, деякі з людей, хоч і не схвалюючи певні його методи, казали: «Він притягає до себе багато людей і чинить море добра». Лука ж рішуче стверджує, що Дух є Божим даром; це не сила, що діє за наказами чаклунів, таких як Симон. Здатність зцілювати і виганяти бісів, якою б благородною і урочистою не була ця дія, на думку Луки, підпорядковується силі апостолів, істинних посередників Духа, тобто сили, яку бідний Симон мав ілюзії зуміти купити за гроші (в. 18б). Лука не допускає помилок: спроба купити милосердний дар Бога є серйозним питанням. Комерційні інтереси і підприємницькі техніки світу не узгоджуються з Духом. Докір Петра є суворим: Срібло твоє нехай з тобою буде на погибіль (в. 20а) (WW, с. 85).

Відвідини Петра і Йоана запечатують сопричастя між хрещенням і даром Духа, хоча в Діяннях зв’язок між даром Духа і хрещенням є «змінним» (зазвичай вони відбуваються разом): тут Дух дається після хрещення, а в епізоді про Корнелія (Ді 10,44– 48) він зійде перед ним; в обох випадках конкретна ситуація пояснює не-одночасність двох подій. Через покладення рук Петра і Йоана в Самарії відбувається те, що сталося в Єрусалимі, — дар Духа; після «Різдва самарян», про яке пригадує «радість», з якою вони прийняли Євангеліє (Ді 8,8; пор. також звіщання ангелів у Вифлиємі в Лк 2,10), це є їхня «п’ятидесятниця», печать сопричастя в Церкві.

Уділення Духа апостолами має ще другу ціль: пригадати проблему «дисципліни» в Церкві. Симон ворожбит (у своєму «різдві» самаряни мали ще й свого мага!) вражений цим даром, але ж вважалося, що він був сила Божа, що її звуть великою (в. 10б). Тож він хоче купити силу апостолів. Тут повертається проблема, про яку любить говорити Лука, — проблема грошей, хоча підкреслюється бажання Симона придбати силу Божу за щось своє (гроші, але це ще можуть бути заслуги, аскеза, добрі діла…). Таке бажання суперечить Євангелію, яке за визначенням безкоштовно проголошує Божий дар. Петро відповідає йому вкрай жорстко: Срібло твоє нехай з тобою буде на погибіль (в. 20); це екскомуніка: «Нема тобі у цій справі ні частки, ні спадщини» (в. 21). Симон підкреслює сопричастя і єдність Церкви, на чому виразно наголошувалося у вв. 14– 17. Тож те, що може порушити сопричастя, є не просто якимсь гріхом, а таким, що перекреслює дарованість Божого дару. Нам же тепер саме це і є найважче прийняти: ми завжди маємо спокусу купити Божу любов, так щоб не бути перед ним в боргу, що передбачало б обов’язок прощати інших, як і нас даром простив Христос: хто живе в дарованому милосерді Бога, не може не прощати того, хто перед ним в боргу (пор. Отче наш, Лк 11,4). Однак зауважмо, що ця екскомуніка не закрита на надію: Покайся, — каже йому Петро, — і проси Господа, може буде відпущена тобі ця думка твого серця… (в. 22). Навернення Симона настане тоді, коли він попросить в Бога прощення, за яке він не може дати нічого взамін, коли прийме повну дарованість Божого милосердя. І саме цією дарованістю визначається не лише сопричастя в Церкві, але й сопричастя з Богом (DA, сс. 60– 62).

Просити в Господа благодаті звільнити нас від частої спокуси шукати вражаючого, надзвичайного, надаючи вагу лише тому, що можна відчути, побачити, емоційно пережити (чи воно справжнє чи ні) і що потім — в моменти сухості і випробувань — стає хитким, бо не було збудоване на твердій скелі, якою є Христос.

Просити прощення в Господа за всі ті випадки, коли ми його вважали торговцем чи товаром, який можна купити, за всі ті випадки, коли ми більше покладаємося на свої здібності, ніж на його милість, за всі ті випадки, коли ми вважаємо себе в праві отримувати якесь визнання, якесь доручення, щоб стати на служіння іншим, але насправді не для того, щоб служити, а щоб бути першим.

Дякувати Господу за те, що виливає свої дари в дарований спосіб і з найвищою свободою тому, кому хоче, відповідно до його незбагненних задумів. Він дає свої дари бідним, тим, які на ні що не претендують і які є слухняними інструментами в його руках.

…

О Господи, не дай нам самовпевнено думати, що ми можемо розпоряджатися Тобою так, як ми розпоряджаємося своїми речами, так мовби Ти був однією з них. Не дай, щоб наш розум затьмарила ілюзія, що ми можемо своїми ресурсами зробити те, що можеш зробити лише Ти. Подаруй нам переконання, що смиренна молитва і дарованість є єдиними засобами, щоб налагодити зв’язок з Твоєю силою. Даруй нам твого Духа, щоб розуміти і діяти за Твоєю волею і не шукати марних та ілюзорних замінників до Твоєї ефективної дії. Амінь (LD, с. 131).