Ісус є Бог, бо є абсолютною любов’ю: він дає своє життя тому, хто у нього його забирає. Його учень — такий, як він. У мученику сповняється те саме таїнство спасіння Христа. Його учень, як і він, є досконалим свідком любові Отця. У Стефані, як в Ісусі, сповняється новий і вічний завіт, заснований на прощенні того, хто віддає життя за того, хто його вбиває.

Як з Ісусом, так і зі Стефаном і всією многотою свідків, які йтимуть за ним, Царство Боже приходить посеред нас, очікуючи можливості увійти в нас, якщо ми його приймемо, як вони (пор. Лк 17,21б). Кров учня, як і кров Учителя, — це «кров нового і вічного завіту, що проливається за всіх», починаючи від ворогів, і це не смерть, а зерно життя для всіх (вв. 7,57– 8,1).

54  Почувши це, вони розлютилися своїм серцем і скреготали зубами на нього.
55  (Стефан же), повний Духа Святого, дивлячись у небо, побачив славу Божу й Ісуса, який стояв по правиці Бога,
56  і мовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога».
57  Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої, кинулись на нього разом
58  та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло.
59  І каменували Стефана, який взивав, мовивши: «Господи Ісусе, прийми дух мій!»
60  А впавши на коліна, закликав сильним голосом: «Господи, не постав їм цього за гріх!» І промовивши це, смертю заснув.
8,1 Савло ж погоджувався з його вбивством. І настало того дня велике переслідування Церкви, що в Єрусалимі. Всі, крім апостолів, розсипались по селах Юдеї та Самарії.
  2     Побожні люди поховали Стефана і зчинили великий плач по ньому.
  3     Савло ж руйнував Церкву: вдираючись до хат, виволікав чоловіків та жінок і передавав їх у в’язницю.

Небесне видіння (в. 55, пов’язаний з Ді 6,15б) з’являється і перетворює гостру обвинувальну промову Стефана на славне свідчення про Воскреслого. Так його смерть буде не результатом ненависті, викликаної полемікою, а плодом свідчення про Христа. Лука побіжно (але не випадково!) відзначає присутність Савла (пор. також Ді 22,20), який після свого навернення займе певною мірою місце Стефана (СММ, с. 137).

в. 54. Почувши це,
вони розлютилися (пор. Ді 5,33) своїм серцем
У біблійній грецькій мові цей вислів буквально означає «висихання серця» і вказує на глибоке відчуття гіркоти і люті, що затьмарює розум.
і скреготали зубами (від гр. brýcho toùs odòntas) на нього (як в Ді 5,33).
Так в людях проявляється злісна заздрість до того, кого б вони хотіли, накинувшись, роздерти від люті (пор. Йов 16,9; Пс 35,16б; 37,12б; 112,10; Пл. Єр 2,16; тощо). Це ще пригадує іншу поставу (яка багато разів наведена в Матея, пор. Мт 8,12б; 13,42б.50б; 22,13б; 24,51б; 25,30б; пор. також Лк 13,28), що вказує на лють безбожників проти праведника: це безсилий розпач засуджених, виключених з Царства. Цей вислів зазвичай супроводжує алюзія на місце, куди падають ті, які, останнього дня, будуть засуджені: саме там буде «плач і скрегіт зубів».

в. 55. (Стефан же), повний (пор. Ді 2,4 і Ді 6,3),
Повнота Духа Святого дає Стефанові здатність до глибини збагнути тайну Бога і прилюдно її звістити через своє відважне свідчення (Ді 6,10).
дивлячись (пор. Ді 3,4а) у небо, побачив славу (пор. Ді 4,21б) Божу й Ісуса,
який стояв [рівно (на ногах), на відміну від Пс 110,1, де він «засідає»] по правиці Бога (пор. в. 56б),
Небесне видіння пов’язане з Ді 6,15: «І коли всі, що засідали в Синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його обличчя, немов обличчя ангела».

в. 56. і мовив:
«Ось бачу відкрите небо (від гр. dianòigo, відкрити, пояснити; пор. Ді 10,11; 16,14; 17,3)
Цей вираз нагадує хрещення Ісуса (пор. Мт 3,16; Лк 3,21б; пор. також Йо 1,51; Од 19,11)
і Сина Чоловічого^[1],
який стоїть по правиці Бога (в. 55; пор. Ді 2,33)».
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 57. Вони ж закричали голосом великим (гр. phonè megàle, пор. в. 60; Ді 14,10; 16,28; 26,24; а ще Лк 23,46; Йо 11,43; пор. також Ді 2,6)…
…і, затуливши вуха свої,…
Раббіністичний звичай приписував чинити таку дію, коли людина чула богохульницькі слова.
Однак ця дія досконало виражає звинувачення Стефана: «Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом!» (Ді 7,51).
…кинулись (від гр. дієслова hormào; пор. Ді 19,29) на нього разом (пор. Ді 1,14)

в. 58. та вивели (від гр. дієслова ekbàllo, вивести, викинути/виштовхнути геть; пор. Ді 16,37; 27,38) за місто (пор. Лев 24,14; Чис 15,35– 36; 1 Цар 21,13б; Лк 4,29; Євр 13,12б; пор. також виноградарів-убивць в Мт 21,39; Лк 20,15),
і почали каменувати (в. 59; від гр. дієслова lithobolèo, кидати камінням, каменувати; пор. також Ді 5,26б)^[2].
Те саме станеться й з Павлом (пор. Ді 14,19).
Все начебто вказує на те, що все прямує до швидкої розправи. Однак уміщене далі разом зі згадкою про свідків (мова про «фальшивих свідків», згаданих в Ді 6,13– 14, як у випадку Ісуса в Мт 26,60; Мр 14,56– 57) радше наводить на думку, що було бажання здійснити страту за правовими нормами. Складно відтворити, як події відбувалися насправді. Ймовірно, що йшлося про народний самосуд, якому в останній момент побажали надати хоч якоїсь форми законності (СММ, с. 138).
Свідки ж поклали свою одежу (від гр. himàtion, одяг; пор. Ді 9,39б) у ногах (пор. Ді 22,2) хлопця (від гр. neanìas, пор. Ді 20,9; 23,17), що звався Савло (Ді 8,1; 22,20).
Тут вперше з’являється ім’я того, хто в подальшому буде головним героєм розповіді та одним з основних дійових осіб в справі поширення християнства. Лука його пов’язує, ледь не випадково, зі смертю Стефана, щоб у такий спосіб можна було простежити ідеальний зв’язок між цією подією і тими, які відбуватимуться далі (пор. Ді 8,1 і 9,1). Савла тут названо хлопцем. Цей вислів може ще означати чоловіка близько тридцяти років, який закінчив своє навчання у рабинів. І саме таким мав бути Павло, якщо невдовзі ми його побачимо серед провідників переслідування (пор. Ді 9,1) (СММ, с. 138).
Савло народився в Тарсі (пор. Ді 9,11б, прим. 54), головному місті Кілікії, близько 8 р. по Р.Хр. і належав до однієї з численних єврейських родин, що переселилися до Кілікії вслід за діаспорою елліністичного періоду. Його сім’я, оскільки Павло підкреслює, що він — єврей (2 Кор 11,22), а саме «з коліна Веніямина» (Флп 3,5), мала походити з Палестини, а згідно зі св. Єронімом, з міста Гіскала, розташованого серед оливкових гаїв верхньої Галилеї. Савло заробляв на життя, виготовляючи намети, розмовляв місцевими мовами (арамейською і кілікійською), але в Тарсі, живучи в освіченому елліністичному середовищі, яке мало престижні школи, він здобув й грецьку освіту. Пізніше він отримав глибоке єврейське виховання в Єрусалимі, куди вирушив для вдосконалення власної релігійної підготовки в мудрого і авторитетного раббі Гамалиїла Старого, де став ревним фарисеєм і належав до синагоги гелленістичних чужоземців (пор. Ді 6,9). Ім’я Савло, гр. Sáulos, євр. Shaul, походить від кореня sh’l, що означає «допитувати», «запитувати», а тому ще може означати «той, кого викликають в суд, притягують до відповідальності». Це також ім’я першого царя Ізраїля (Саул, з коліна Веніямина, пор. 1 Сам 11– 31). Павло так названий тут і в Ді 8,1.3; 9,1.4б.8.11б.17.22.24; 11,25б.30б; 12,25; 13,1б.2.7.9. Від Ді 13,9 і надалі Лука його завжди називатиме Павло (гр. Páulos, римське ім’я), окрім як у Ді 22,7; 26,14, де пригадується навернення апостола.
Пор. також коментар до Ді 13,9.

в. 59. І каменували (в. 58) Стефана, який взивав (пор. Ді 2,21), мовивши:
«Господи Ісусе, прийми (пор. Ді 2,41) дух мій!»
Стефан повторює майже буквально останні слова Ісуса на хресті (Лк 23,46): «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (пор. Пс 31,6– вечірня юдейська молитва: «В руки твої віддаю я духа мого»).

в. 60. А впавши на коліна,
Цей жест вказує, що Стефан впав на коліна під градом каміння, але, можливо, Лука ще й хотів підкреслити мову тіла, що виражає підкорення і молитву (пор. Лк 5,8; 22,41; Ді 9,40; 20,36; 21,5б; Рм 11,4б; 14,11б; Еф 3,14; Флп 2,10).
закликав сильним голосом (в. 57):
«Господи, не постав (пор. Ді 1,23) їм цього за гріх!»
Цей вислів, аналогічний до того, що промовив Ісус на хресті (Лк 23,34), ймовірно, (за давнім рукописним переданням) є автентичним. Бракує другої частини: «не знають бо, що роблять» (Лк 23,34б; пор. також Ді 3,17).
Лука підкреслює паралелі між смертю Ісуса і смертю Стефана: залучення фальшивих свідків (Ді 6,13; пор. Мт 26,59– 60); звинувачення в тому, що він говорив проти святого місця (Ді 6,13– 14; пор. Мт 26,61); посилання на славу Сина Чоловічого (в. 59; пор. Мт 26,64) і молитву за переслідувачів (в. 60; пор. Лк 23,34). Однак мова не про штучну конструкцію, бо схожості зводяться лише до кількох моментів. Лука любить підкреслювати глибинний сенс тяглості між свідченням Вчителя і свідченням його першого мученика (СММ, с. 139).
І промовивши це, смертю заснув (від гр. дієслова koimào, заснути; пор. Ді 12,6; 13,36).
У біблійній мові смерть часто показана через образ сну (пор. воскресіння дочки Яіра в Мт 9,24; Мр 5,39б; Лк 8,52б; пор. також Бут 47,30; 2 Сам 7,12; 1 Цар 2,10; 11,21; 14,20; Йов 14,12; Дан 12,2). Вже від перших християнських творів смерть прирівнюється до сну, а вмирання — до засинання (пор. 1 Кор 15,6б.18.20; Еф 5,14; 1 Сол 4,13– 15; 5,10; 2 Пт 3,4).
Цікаво зауважити, що грецькою слово «цвинтар» перекладається як koimetérion (означає загальна спальня!), що походить від кореня гр. дієслова koimào, спати.

в. 8,1. Савло ж (пор. Ді 7,58б) погоджувався (від гр. дієслова syneudokèo; пор. Ді 22,20) з його вбивством.
Букв. «був згодний з його стратою / вбивством».
У Ді 22,20 читаємо, що Павло (Савло) каже про себе у слові захисту перед юдеями в Єрусалимі, посилаючись на об’явлення Господа: «А коли лилась кров Стефана, твого свідка, то і я сам стояв при тому й похваляв (пор. Ді 26,10б; Рм 1,32б; Гал 1,13– 14) тих, що його вбивали, і стеріг їхню одежу».
І настало того дня велике переслідування (від гр. diogmòs, що має той самий корінь з гр. дієсловом diòko, гонити, переслідувати [пор. Ді 7,52]; пор. також Мт 13,21; Мр 4,17; Ді 13,50; Рм 8,35; 2 Сол 1,4)
Церкви (в. 3; пор. Ді 5,11, прим. 28), що в Єрусалимі.
Лука ніби хоче сказати, що збурення, викликане смертю Стефана, поширилося негайно (того самого дня), спричиняючи нові спроби вбивати християн (з особливим прицілом на «гелленістів», пор. Ді 6,1) і змушуючи частину спільноти швидко розсіятися поза межами Єрусалима.
Всі, крім апостолів (пор. Ді 1,2) [і групи «єврейських» християн, пов’язаних з традицією і юдейськими культовими установами],
розсипались (букв. «були розсіяні», від гр. дієслова diaspèiro, від якого походить термін «diàspora», розсіювання, пор. Ді 8,4; 11,19; пор. також Як 1,1б; 1 Пт 1,1)
по селах Юдеї та Самарії (Ді 1,8б; 8,5– 25; 11,19).
Тут маємо посилання на групу «гелленістичних» християн (пор. Ді 6,1; 8,4; 11,19), більш новаторських і критичних, що зазнають на собі ту реакцію, яку збурила позиція Стефана і його насильницька смерть. Але їхнє «розсіювання» входить в Божий план, який на біблійній основі проілюструвала промова Стефана.
«Розсіяні/розпорошені» християни, як зерна проростають всюди і приносять плід. Бог спроможний використати навіть переслідування власного народу для того, щоб здійснити свої задуми.
Тема про розсіювання пригадує біблійну тему про вигнання і про діаспору юдеїв серед поганських народів.
Це другий етап поширення Церкви (пор. Ді 1,8). Третій розпочнеться із заснування Антіохійської Церкви (пор. Ді 11,20).

в. 2. Побожні люди (пор. Ді 2,5) поховали Стефана і зчинили великий плач (від гр. kopetòs, оплакування; як у випадку з Ісусом в Лк 23,27.48) по ньому.
Поховання і скорбота з приводу смерті Стефана не скасовуються через те, що його стратили через каменування. Насправді, воно було радше дією прискореної народної справедливості, аніж результатом законного суду.
І в цій останній деталі можна виділити відповідність з похованням Ісуса Йосифом з Ариматеї, що був «людина добра й праведна» (Лк 23,50).

в. 3. Савло ж руйнував Церкву (в. 1):
вдираючись до хат (в окремі хати / хата за хатою), виволікав (від гр. дієслова sýro, насильно тягнути; пор. Ді 14,19б; 17,6) чоловіків та жінок і передавав їх у в’язницю (пор. Ді 9,1– 2; 22,4; 26,10– 11; 1 Кор 15,9б; Гал 1,13б; Флп 3,6; 1 Тм 1,13).

^[1]       Син Чоловічий (гр. yiòs toù anthròpou). Це Ісус, істинний Бог та істинна людина. Семітський вислів (пор. Дан 7,13– 14), який Лука вживає (лише вустами Ісуса) на позначення час до часу: сили і влади Сина Божого (Лк 5,24; 6,5.22б; 7,34; 11,30; 19,10), того, що Ісусові треба буде страждати (Лк 9,22.44.58; 18,31б; 22,22.48; 24,7; пор. пророчий опис Слуги в Іс 52,13– 53,12) та Ісуса в образі судді (Лк 9,26; 12,8.10.40б; 17,22.24б.26б.30; 18,8; 21,27.36б; 22,69). Тут Лука робить виняток, вкладаючи цей вислів у вуста Стефана (інші винятки в Йо 12,34; Од 1,13).

^[2]       У вузькому сенсі каменування [Мт 21,35б; 23,37; Лк 13,34; Йо 8,5; Євр 11,37; 12,20б] було смертною карою, приписаною Законом (Лев 24,14б.18.23; Втор 22,24) у випадках перелюбу чи богохульства (чи ідолопоклонства), її виконували за містом (Лев 24,14). Перші камені мали кидати свідки злочину (свідки обвинувачення) (пор. Втор 17,7; Йо 8,7б), а відтак — присутній народ. У широкому сенсі це був самосуд, що виражав народну лють проти підбурювача (пор. Вих 17,4б; Чис 14,10; 15,35– 36; Лк 20,6; Йо 8,59; 10,31– 33; Ді 5,26б; 7,58.59; 14,5б.19; 2 Кор 11,25).

Судовий процес над Стефаном і його смерть позначають початок переслідування Церкви. Проте таке переслідування не є загальним, якщо апостоли можуть залишатися в Єрусалимі (Ді 8,1), а самого Стефана ховають з почестями (Ді 8,2). Важко скласти собі чітке уявлення про події із надто стислих відомостей Луки. Ймовірно, що переслідування обмежилося ударом на «гелленістичних» християн (пор. Ді 6,1), які на рівні зі Стефаном становили найвідважнішу і найбільш новаторську групу в першій спільноті. Що передусім наголошує Лука — те, що переслідування починають рух розсіювання християн, а це запустить місіонерську діяльність, що буде описано далі (пор. Ді 8,4). Водночас він хоче привернути увагу до утвердження постаті Савла як гонителя, щоб підкреслити важливість його навернення, про яке буде розповідь у наступному розділі. Зазначаючи, що апостоли залишилися в Єрусалимі (Ді 8,1), Лука показує, що святе місто зберігає за собою позицію центру і точки опори для місіонерської діяльності (пор. Ді 8,14.25; 11,2.22.27; 12; 15,4нн) (СММ, с. 140).

Вартою уваги деталлю є згадка про Сина Чоловічого і його становище: він стоїть рівно на ногах по правиці Бога (вв. 55б.56б). Титул Син Чоловічий в євангельській традиції вживається як самоокреслення Ісуса. Лише в цьому тексті Діянь цей титул щодо Ісуса вживається іншою людиною. Найбільш очевидне пояснення полягає в тому, що виходячи з цього «апокаліптичного» видіння чи об’явлення, починається той процес уподібнення, який проектує на мученицьку смерть Стефана характерні риси страстей і смерті Ісуса, взірця для всіх мучеників. Як Ісус звіщає перед великою юдейською радою видіння про Сина Чоловічого, що сидить по правиці Божої Сили (пор. Лк 22,69), так і перший християнський мученик під впливом Святого Духа, який є даром воскреслого Ісуса, виголошує своє урочисте ісповідництво віри в Ісуса, Сина Чоловічого, який тепер прославлений. Але чому Лука видозмінив традиційне кліше: адже він каже не «сидить по правиці» Бога (у Мр 14,62: «сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме по хмарах небесних»), а «стоїть рівно по правиці Бога» (що повторюється двічі у непрямій і прямій формі)? Різні надумані пояснення звертаються до психології та до богослов’я і духовності Луки: Ісус стоїть чи зводиться на ноги, щоб прийняти свого вірного свідка, щоб втішити його у випробуванні; або щоб вступити в дію як його захисник чи славний Месія, який започатковує есхатологічне Царство. Деталь про Сина Чоловічого, який стоїть, потрібно тлумачити в межах контексту, де ця сцена відіграє першорядну роль. Ісус, якого Стефан бачить у прекрасній божественній величі, є не лише воскреслим і прославленим Господом, який в повноті бере участь у владі і гідності Бога (по правиці Бога); тепер він є «суддею», якого поставив Бог, і як такий він виступає не лише на захист свого першого відважного мученика, але й щоб затвердити через свій авторитетний вирок самовиключення невірного юдейського народу, якого звинуватив Стефан (пор. Іс 3,13; пор. також Лк 12,8– 9). Небесна поява Сина Чоловічого, есхатологічного судді, не лише підтверджує свідчення Стефана, але й остаточно позначає переломний момент в історії спасіння, тобто відхід звістки про спасіння від Єрусалима до Юдеї і Самарії, а отже, початок руху радісної новини до поган. Видіння Стефана, з грандіозним символом Сина Чоловічого, який стоїть рівно на ногах, має на меті ствердити, що перехід Євангелія від юдеїв до поган відповідає Божій волі (RF, сс. 229– 230).

21 травня 1996 року стяли голови сімом братам-трапістам з Тібгіріне, що в Алжирі. У своєму заповіті отець Крістіан де Шерж передбачив, що його вб’ють. І пише до свого ката: «І навіть ти, друже останньої миті, який безперечно не знатимеш, що робиш; так, навіть до тебе звернене це дякую і це à-Dieu, форми якого набуло твоє обличчя. І хай би нам було даровано милість побачитися як щасливим розбійникам в раю, якщо це угодно Богові, котрий є Отцем для нас обох».

Просити в Господа дати нам зрозуміти, що хоч ми й не повинні шукати переслідувань, ми також і не повинні їх уникати за всяку ціну. Якщо нас переслідують за справедливість, то блаженні ми: тоді ми, як Ісус і пророки, які перемогли зло добром;

допомогти нам приймати життєві випробування з сильним і шляхетним духом, щоб і ми вміли бачити в них глибину хреста, божественної краси життя, що воскресає: перемогу Любові над ненавистю і над смертю.

Дякувати Господу, який дає нам силу бути радісними в терпіннях і дозволяє нам сповняти у нашій плоті муки Христа «для його тіла, що ним є Церква» (пор. Кол 1,24).

…

Я смиренно благаю Тебе, о Господи, допоможи мені ніколи не забувати, що мучеництво є частиною перспективи християнина. Ми є родом мучеників, народженим з крові Мученика і зрошеним кров’ю багатьох мучеників. Дай мені збагнути, о Господи, що навіть звичайне християнське життя має свою частину мучеництва: мучеництво певних розривів, необхідних для того, щоб не розірвати з Тобою, мучеництво складної вірності, мучеництво терплячого прийняття монотонного, часом важкого щоденного життя, мучеництво жити по-християнськи… Коли християнське життя стає складним, пригадай нам, Господи, що Ти є Мучеником, який показав, що любов долає всякий страх і всякий розрахунок. І саме тому вона сильніша за смерть. Амінь (LD, с. 121).