Після розповіді про переображення Ісуса мовиться про його шлях до Єрусалима, де він сповняє Вихід, про який говорили з ним Мойсей та Ілля (Лк 9,30нн). Після ж розповіді про переображення Стефана (Ді 6,15) мовиться про тих, котрі засвідчили вірність Богові у СЗ, і про його народ, який її відкидає. Все завершується присутністю Бога, який відсутній у рукотворному храмі, але присутній у цілій вселенній.

Розділ 7– це стислий виклад історії спасіння. Він подібний до алегоричної притчі про виноградарів-убивць, де зіткнення між вірністю Бога і нашою невірністю сягає кульмінації в тому, що «дивне в очах наших» (Пс 118,23; Мр 12,11).

Історія, що тут розповідається, є парадигмою для всякої історії: Божих посланців, свідків його вірності, відкидають — від Йосифа до Мойсея, від пророків до Йоана Хрестителя, від Ісуса до Стефана і всіх тих, що будуть після нього. Історія спасіння проходить завжди і для всіх через них і через таких, як вони. Їхня смерть — це не смерть; це свідчення обличчя, переображеного любов’ю, яка вже перемогла смерть; це сила Бога живих, який є завжди вірним.

1    А первосвященик спитав: «Чи воно справді так?»
2    Він же відповів: «Мужі брати й отці, слухайте: Бог слави з’явився батькові нашому Авраамові, як він ще був у Месопотамії, перш ніж він оселивсь у Харані,
3    і сказав до нього: Вийди з землі твоєї і з роду твого, і йди в землю, яку покажу тобі.
4    Тоді він вийшов з Халдейської землі й оселивсь у Харані; а звідси, як умер його батько, (Бог) переселив його у цю землю, в якій живете нині.
5    І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь ноги, але обіцяв дати її йому в посілість, і його потомкам після нього, хоч у нього й не було дитини.
6    А Бог сказав йому, що його потомство буде захожим у чужій країні, і його поневолять, і будуть гнобити чотириста років.
7    Але народ, що вони йому будуть служити, — сказав Бог, — я буду судити, а після цього вони вийдуть і служитимуть мені на оцім місці.
8    І дав йому союз обрізання, тож Авраам породив Ісаака й на восьмий день його обрізав, а Ісаак — Якова, а Яків — дванадцять патріярхів.
9    А патріярхи із заздрости продали Йосифа у Єгипет, та Бог був з ним
10  і визволив його з усіх його скорбот, і дав йому мудрість і ласку перед фараоном, царем єгипетським, а цей настановив його правителем над Єгиптом та над усім домом.
11  Аж тут настала голоднеча по всьому Єгипті й Ханаані та велике лихо, і наші батьки не знаходили поживи.
12  Зачувши ж Яків, що в Єгипті є збіжжя, послав туди перше батьків наших;
13  а другим разом Йосиф дав себе пізнати своїм братам, і фараонові стало відомим походження Йосифа.
14  А Йосиф послав і прикликав до себе свого батька Якова й усю родину —  сімдесят п’ять душ.
15  От і зійшов Яків у Єгипет і помер, сам він і батьки наші.
16  І перенесли їх у Сихем, і поклали в гробі, що його Авраам був собі купив за ціну срібла в синів Хамора у Сихемі.
17  Якже наближався час обітниці, що нею Бог поклявся був Авраамові, народ розрісся і намножився в Єгипті,
18  аж поки настав інший цар в Єгипті, що не знав Йосифа.
19  Він, обходячись підступно з нашим людом, гнобив батьків наших і змушував їх викидати власних дітей, щоб вони не жили.
20  І саме під ту пору народився Мойсей і був угодний Богу; його годовано три місяці у домі батька його.
21  Коли ж він був викинутий, взяла його дочка фараонова і вигодувала його собі за сина.
22  І Мойсея вивчено всієї мудрости єгиптян, і він був сильний у своїх словах і ділах.
23  А як йому сповнилося сорок років, спало йому на думку відвідати братів своїх, синів Ізраїля;
24  і як він побачив, що одному з них чинили кривду, заступився за нього і відомстив покривдженого, вбивши єгиптянина.
25  Брати його, гадав собі, зрозуміють, що Бог його рукою давав спасіння їм; але вони не зрозуміли.
26  На другий день з’явився їм, як вони бились, і єднав їх у мирі, кажучи: Мужі, ви ж брати, чому один одному завдаєте кривду?
27  А той, що кривдив ближнього, відіпхнув його і мовив: Хто це тебе поставив над нами князем і суддею?
28  Чи не хочеш ти й мене вбити, як учора вбив єгиптянина?
29  При цім же слові втік Мойсей і жив приходнем у землі Мідіянській, де породив двох синів.
30  Коли минуло сорок років, з’явився йому в пустині гори Синаю ангел у полум’ї куща вогняного.
31  Мойсей, побачивши, здивувався тим видінням; та коли підійшов ближче, щоб придивитись, пролунав голос Господній:
32  Я — Бог твоїх батьків, Бог Авраама, Ісаака та Якова. — Увесь тремтячи, Мойсей не зважувався глянути.
33  Тоді Господь сказав до нього: Скинь з ніг твоїх взуття, бо місце, де стоїш — земля свята.
34  Бачив я, бачив муку мого народу в Єгипті і стогін його почув я, і от зійшов їх визволити. Ходи ж тепер, пошлю тебе в Єгипет. —
35  Оцього Мойсея, якого вони відцурались, кажучи: Хто тебе поставив князем і суддею? — оцього Бог послав як князя та збавителя, за посередництвом ангела, що йому в кущі з’явився.
36  Оцей вивів їх, робивши чудеса та знаки в Єгипетській землі й у Червонім морі, й у пустині сорок років.
37  Це той Мойсей, що сказав синам Ізраїля: Бог воздвигне з-поміж братів ваших пророка, як мене.
38  Це той що в громаді, на пустині був з ангелом, який говорив до нього на горі Синай, та з нашими батьками; то він одержав живі слова, щоб вам їх передати.
39  Це той, якому батьки наші коритись не хотіли, а відіпхнули його й серцями своїми повернулись у Єгипет,
40  кажучи, Аронові: Зроби нам богів, які б ходили перед нами; бо той Мойсей, що вивів нас з Єгипетського краю — не відаємо, що з ним сталося.
41  І теля зробили собі тими днями, і жертви приносили бовванові, і були раді ділом рук своїх.
42  І відвернувся Бог і видав їх, щоб служили небесному війську, як то написано у книзі пророків:
      Чи ви приносили мені заколене і жертви за сорок років у пустині, доме Ізраїля?
43  Ви носили намет Молоха і зорю бога Рефана, образи, що ви собі зробили, щоб їм поклонятись! Тому виселю вас поза Вавилон.
44  У наших батьків був намет свідоцтва у пустині, як повелів був той, хто говорив до Мойсея зробити його за зразком, що його він бачив.
45  Його наші батьки взяли і винесли з Ісусом у землю, що нею погани володіли, яких Бог вигнав був з-перед обличчя батьків наших, аж до днів Давида,
46  що знайшов ласку перед Богом і просив знайти житло для Бога Якова.
47  А Соломон збудував йому дім.
48  Та не в рукотворених проживає Всевишній як пророк говорить:
49  Небо — престол мій, земля ж — підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте, каже Господь, або яке місце мого відпочинку?
50  Хіба то не моя рука створила те все?
51  Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви.
52  Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стали зрадниками й убивцями;
53  ви, що одержали закон через звістування ангелів, але не зберігали його».

Перед нами перша з двох великих промов, які підсумовують історію Ізраїля (пор. Неєм 9,6– 31): перша (вв. 2– 53) Стефана, а друга в Ді 13,16– 41 проповідь Петра.

Промова Стефана — найдовша в Діяннях — є доволі складною, тому нелегко відразу збагнути взаємозв’язок між всіма її елементами. У ній бракує керигматичної звістки про померлого і воскреслого Христа. Але в історії наших отців і Стефана філігранно проглядається лик Христовий.  У відповідь на звинувачення в тому, що він виступає проти храму і Закону, Стефан доводить, на основі попередньої історії Ізраїля, що навіть храм має відносну функцію порівняно з поклонінням Богу і що по-справжньому протистояли Закону саме юдеї (СММ, с. 123).

Беручи до уваги послідовність описаних подій, промову можна поділити так:

а) Від Авраама до синів Якова (вв. 2– 8).
б) Історія Йосифа (вв. 9– 16).
в) Історія Мойсея: дитинство і перші сорок років (вв. 17– 22).
г) Перша спроба допомогти братам і втеча (другі сорок років) (вв. 23– 29).
ґ) Об’явлення на Синаї та вихід з Єгипту (вв. 30– 37).
д) Події в пустелі (треті сорок років) (вв. 38– 43).
е) Намет свідоцтва: від пустелі до Давида і храму Соломона (вв. 44– 50).
є) Прикінцеве обвинувальне слово (вв. 51– 53).

в. 1. А первосвященик (пор. Ді 4,1, прим. 20) спитав:
«Чи воно справді так (пор. Ді 12,15; 17,11б; 24,9б)?».
[а) Від Авраама до синів Якова (вв. 2– 8)]

в. 2. Він (Стефан, пор. Ді 6,8) же відповів (від гр. дієслова phemì, заявляти; пор. Ді 10,28.37):
«Мужі брати (пор. Ді 1,16) й отці (пор. Ді 22,1), слухайте (пор. Ді 1,4б):
Бог слави (пор. Ді 4,21б; пор. також Пс 29,3; Лк 17,18) з’явився батькові нашому Авраамові (пор. Лк 1,73),
як він ще був у Месопотамії, перш ніж він оселивсь у Харані (в. 4),
У Бут 11,31: «Взяв Терах Аврама… та й з ними вийшов з Уру Халдейського, щоб іти в Ханаан-край. Так прийшли вони в Харан і там осілись».
А потім в Бут 12,1: «Господь сказав до Аврама…».
Отож, Бог з’явився Авраамові після того (а не перед тим), як він оселився в Харані.

в. 3. і сказав до нього: Вийди з землі твоєї і з роду твого,
і йди в землю, яку покажу тобі.
У Бут 12,1: «Вийди (євр. lech lechà) з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в [гр.  dèuro, прислівник місця; пор. в. 34] край, що його я тобі покажу».
Авраам виявляє послух і виконує Божий наказ (Бут 12,4; пор. Євр 11,8– 9).

в. 4. Тоді він вийшов з Халдейської землі (у Бут 11,31; 15,7; Неєм 9,7: «з Уру халдейського»)
й оселивсь у Харані (в. 2б; пор. також ІН 24,2– 3; Юдт 5,9);
а звідси, як умер його батько (Бут 11,32б),
(Бог) переселив його у цю землю, в якій (пор. вв. 52б.53) живете нині.
Тут підкреслено Божу дію: «(Бог) переселив його».
Халдейська земля (Ур халдейський) була батьківщиною Авраама. Поселення в Харані — це проміжний етап на шляху до «Ханаан-краю» (Бут 11,31). Авраам дійде туди лише після смерті свого батька Тераха (як наведено в Бут 11,32б).
Незвичним є той факт, що Стефан каже «в якій (ви) живете нині», замість того, щоб сказати «в якій (ми)…». Так він виявляє себе юдеєм з діаспори, який не вважає (все ще) Палестину своєю батьківщиною (а це стосується грекомовних юдеохристиян з кола Стефана, які повернулися з діаспори) (RP, с. 327).

в. 5. І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь (від гр. bèma, пор. Ді 18,12б) ноги,…
Насправді ж ця остання заява стосувалася не Авраама в Харані, а Ізраїля, який не міг, коли переходив через регіон Едому під час виходу, відстояти собі жодного права на цю територію (пор. Втор 2,5: «…не дам вам ні п’яді їхньої землі»).
…але обіцяв дати її йому в посілість,
і його потомкам (в. 6; пор. Ді 3,25б) після нього, хоч у нього й не було дитини (Бут 15,2; 16,1).
Пор. Бут 48,4: «Ось я зроблю тебе плідним і розмножу тебе й виведу з тебе громаду народів, і дам оцей край твоєму потомству в посідання вічне» (пор. також Бут 12,7; 13,15; 15,7.18; 17,8; 24,7; 28,13; 35,12).

в. 6. А Бог сказав йому (Бут 15,13– 14),
що його потомство (в. 5б) буде захожим (в. 29б; від гр. pàroikos, мандрівник, чужоземець) у чужій країні (пор. Вих 2,22б), і його поневолять, і будуть гнобити (в. 19)…
Букв. «його зроблять невільником (від гр. дієслова doulòo) і будуть мучити/гнобити (в. 19; від гр. дієслова kakòo; пор. Ді 12,1; 14,2; 18,10)…»
…чотириста років (так є в Бут 15,13б; тоді як у Вих 12,40: «Проживали ж сини Ізраїля в Єгипті років чотириста тридцять»).
На горизонті вимальовується період гноблення Ізраїля в Єгипті (вв. 9нн).

в. 7. Але народ, що вони йому будуть служити,
сказав Бог, — я буду судити (пор. Ді 3,13б), а після цього вони вийдуть (пор. в. 36)
Бут 15,13– 14 чітко каже: «І сказав Господь до Аврама: «Знай певно, що твої потомки будуть чужинцями в землі не своїй; будуть рабами, і гнітитимуть їх чотириста років. Та над народом, в якого вони будуть рабами, я вчиню суд, і вони вийдуть звідтіля з майном великим».
і служитимуть (в. 42; від гр. дієслова latrèuo, віддавати поклоніння, служити; пор. Ді 13,2; 24,14; 26,7; 27,23б; поклонятися [пор. Ді 8,27б]; пор. також Рм 1,9; 2 Тм 1,3) мені на оцім місці (пор. Ді 6,13).
У Вих 3,12: «[А Бог на те:] «Я буду з тобою; ось це буде тобі за знак, що сам я тебе послав: як виведеш людей з Єгипту, служитимете Богу на цій горі»».
У наведеному уривку мовиться: «на цій горі» (тобто на горі Хорив); але Стефан, мабуть, вже має на думці проблему Єрусалимського храму, на що вказують слова на оцім місці (пор. Ді 6,13– 14).

в. 8. І дав йому союз обрізання (гр. diathèken [Ді 3,25] peritomès, спадок [договір] обрізання)^[1],
Пор. також «Засоби для розуміння» в Ді 10,45, прим. 60.
тож [Авраам] породив Ісаака (Мт 1,2) й на восьмий день його обрізав (Бут 21,4; Лев 12,3; пор. Лк 1,59; 2,21), а Ісаак — Якова (Бут 25,19– 26; Мт 1,2),
а Яків (вв. 12.14.15.46б) — дванадцять патріархів (Бут 35,22б– 26).
Назва патріархи (гр. patriàrchas, в. 9; пор. Ді 2,29), надана дванадцятьом синам Якова, є пізньою (її почнуть вживати в апокрифічній літературі) і майже завжди буде в множині. НЗ приписує цей титул Авраамові (Євр 7,4) і Давидові (Ді 2,29).
[б) Історія Йосифа (вв. 9– 16)] Стефан тепер підсумовує головні віхи історії Йосифа (ім’я якого означає: «той, що росте», пор. Бут 49,22) та його братів (Бут 37– 50; пор. Пс 105,16– 23).
Єгипет не завжди був країною рабства для Ізраїля. Парадоксально, але саме Бог дає знайти Йосифові мудрість і ласку (в. 10) в очах фараона і там, саме завдяки йому, його брати, які його зреклися із заздрости, спаслися від голоду.
Тут накреслюється типологічне прочитання, яке християнський читач вже може виділити: Йосиф — повний мудрості і ласки (в. 10, від гр. cháris kái sophía), Йосиф — спаситель своїх невдячних братів, хіба це не постать, яка звіщає Христа? Таке прочитання підтвердиться у викладі історії Мойсея (LE, с. 91).

в. 9. А патріярхи (пор. в. 8б) із заздрости
Писання наводить, що патріархи, тобто брати Йосифа, його ненавиділи (Бут 37,4), йому заздрили (пор. Ді 5,17б) і намагалися його вбити (Бут 37,20).
продали Йосифа у Єгипет (Бут 37,27– 28; 45,4б),
та Бог був з ним (Бут 39,2.3.21.23).
У Ді 10,38б ця фраза буде сказана і щодо Ісуса. За постаттю Йосифа, проданого із заздрості, проглядається постать Ісуса, зрадженого його народом.

в. 10. і визволив його (в. 34) з усіх його скорбот (від гр. thlìpsis, печаль, скорбота [пор. в. 11; Ді 14,22; 20,23б]), біда, а також переслідування [Ді 11,19])
і дав йому мудрість (в. 22; пор. Ді 6,3; пор. також Бут 39,21) і ласку (в. 46; пор. Ді 2,47) перед фараоном, царем єгипетським (пор. поетичне тлумачення у Пс 105,16– 23),
Мова про якості, якими був наділений Стефан (Ді 6,8– 10), як і сам Ісус (Лк 2,40.52). Однак тут мова про здатність Йосифа тлумачити сни (пор. Бут розділи 40 і 41, зокрема пор. Бут 40,12– 13.18– 19; 41,15.25– 32.38– 39). Пор. також Лк 21,15.
а цей настановив його (пор. Ді 6,3) правителем (від гр. hegoùmenos, провідник; пор. Ді 14,12б; 15,22б; 23,24б.26.33; 24,1б.10; 26,30; від того ж кореня, що й дієслово heghèomai, вести, правити) над Єгиптом (Бут 39,4– 6; 41,40– 44) та над усім домом (пор. Пс 105,21; пор. також Ді 10,2) (пор. Ді 7,10б).

в. 11. Аж тут настала голоднеча (від гр. limòs, голод) по всьому Єгипті й Ханаані та велике лихо (в. 10) (Бут 41,54– 57; 42,5б; Пс 105,16), і наші батьки (вв. 12б.15б.38.39.44.45; пор. Ді 3,13; 5,30) не знаходили поживи.
Букв. «не знаходили чим втамувати голод» / «не знаходили їжі» (від гр. chòrtasma, що спершу означало корм для тварин). Лука вже вживав дієслово chortàzo (насичувати) у контексті помноження хлібів (Лк 9,17), як і в Лк 6,21; 15,16; 16,21.

в. 12. Зачувши ж Яків (в. 8б), що в Єгипті є збіжжя (від гр. sitìon, зерно, харчі) (Бут 41,57; 42,1),
послав туди перше (Бут 42,2– 3.5) батьків наших (в. 11б; посилання знову ж таки на патріархів з в. 9, тобто братів Йосифа);
Згідно з Бут 42,6– 26, під час перших відвідин Йосиф впізнав своїх братів, але вони його не впізнали.

в. 13. а другим разом (Бут 43,2; 45,1– 15) Йосиф дав себе пізнати (від гр. дієслова anagnorìzo, впізнавати) своїм братам (вв. 23б.25.26б.37б; пор. Ді 1,14б),
і фараонові стало відомим походження (в. 19; пор. Ді 4,6) Йосифа (Бут 45,2.16– 20).
Й справді, оскільки Йосиф прибув до Єгипту як невільник, нічого не було відомо про його походження.

в. 14. А Йосиф послав і прикликав до себе (від гр. дієслова metakalèo, кликати; пор. Ді 10,32; 20,17; 24,25б) свого батька Якова (в. 8б; Бут 45,9– 11.18– 19)
й усю родину — сімдесят п’ять душ (пор. Ді 2,41б) (пор. Бут 45,17– 28; 46,27)^[2].

в. 15. От і зійшов Яків (в. 8б) у Єгипет (Бут 46,3.5– 7; як Авраам, пор. Бут 12,10)
і помер (Бут 49,33), сам він і батьки наші (в. 11б; пор. Бут 50,26; Вих 1,6).

в. 16. І перенесли їх у Сихем, і поклали в гробі, що його Авраам був собі купив за ціну срібла (пор. Ді 4,34б) в синів Хамора у Сихемі (Бут 23,16– 20; 33,19; 50,13; ІН 24,32)^[3].
[в) Історія Мойсея; дитинство і перші сорок років (вв. 17– 22)]

в. 17. Якже наближався час обітниці (пор. Ді 1,4б), що нею Бог поклявся був Авраамові (пор. Лк 1,54– 55.72),
Ця об’ємна частина промови про Мойсея (вв. 17– 43) починається часовою вказівкою: наближався час (сповнення) обітниці (пор. в. 5б).
народ розрісся (пор. Ді 6,7) і намножився в Єгипті (Вих 1,7; пор. Пс 105,24),

в. 18. аж поки настав (пор. Ді 1,15) інший цар в Єгипті, що не знав Йосифа (Вих 1,8).

в. 19. Він, обходячись підступно (від гр. дієслова katasophìzomai, обманювати, ошукувати) з нашим людом (в. 13б) (Вих 1,10– 11),
гнобив батьків наших (в. 15б) і змушував їх викидати власних дітей (від гр. brèphos èktheton, покинутий / підкинутий новонароджений [пор. в. 21]), щоб вони не жили (від гр. дієслова zoogonèo, залишати при житті; пор. Вих 1,16.22).
Букв. «щоб не дати покинутим (підкинутим) новонародженим [хлопчикам] вижити».

в. 20. І саме під ту пору (пор. Ді 1,7) народився Мойсей
Термін kairòs вказує на відповідну/задану пору, визначальний час, нагоду, якої не можна пропустити, момент благодаті.
і був угодний Богу (гр. en astèios [приємний, чарівний] tò theò) (Вих 2,2; пор. Юдт 11,23);
його годовано (від гр. дієслова anatrèpho, годувати, виховувати, пор. в. 21б; Ді 22,3) три місяці у домі батька його (пор. Вих 2,2б; в Євр 11,23 сказано: «батьки Мойсея… три місяці його ховали»).
Його батько і мати належали до племені Леві (Вих 2,1).

в. 21. Коли ж він був викинутий (підкинутий/відкинутий [пор. в. 19б] «в комишах узберіг річки»; Вих 2,3б), взяла його (пор. Ді 2,23) дочка фараонова…
Зах. текст додає: «в річці / біля річки».
…і вигодувала його (пор. в. 20б) собі за сина (у Вих 2,10б: «І він став їй за сина. І надала йому ім’я Мойсей, кажучи, з води, мовляв, витягла я його»).

в. 22. І Мойсея вивчено всієї мудрости (в. 10) єгиптян,
Мудрість єгиптян всі славили в часи античності (пор. Геродот), вона увійшла в прислів’я (пор. 1 Цар 5,10). Вона полягала як в здатності володіти таємними силами, тлумачити сни, так і в мудрості поведінки і в мистецтві життя та управління в цивільному і релігійному середовищі (пор. Муд 7,12– 26).
і він був сильний у своїх словах і ділах (гр. dynatòs [пор. Ді 18,24б] èn lògois kài èrgois, тобто сильний, авторитетний, досвідчений, ефективний у…).
Ця остання фраза, якої немає в розповіді Виходу, є додатком Луки. Мойсей, як Ісус (який, за спогадами учнів з Емауса, «був пророком, могутнім — ділом та словом перед Богом і всім народом», пор. Лк 24,19), має владу говорити і діяти.
Згідно з Вих 4,10, Мойсей не мав здібностей легко говорити на публіці, можливо, через дефект мовлення або через легке заїкання («Змилуйся, Господи! Не проречистий я…; таж тяжкомовний я і тугоязикий»), але слава сильного Мойсеєвого слова була пов’язана з його здатністю чинити чуда і заступатися перед Богом (пор. Сир 45,3).
[г) Перша спроба допомогти братам і втеча (другі сорок років) (вв. 23– 29)]

в. 23. А як йому сповнилося сорок років (в. 30),
Пізній юдаїзм традиційно поділяв життя Мойсея на три однакових періоди: 40 років при дворі фараона (вв. 20– 28), 40 років пастухом в землі Мідіянській (вв. 29– 34), 40 років командувачем Ізраїля (вв. 35– 43).
Такий схематизм не має під собою якихось історично-біографічних підстав, як і вказівки з Вих 7,7 і Втор 34,7 (пор. Бут 6,3). Проте у цьому можна тонко відчитати символічне значення, наявне в числі сорок (пор. Ді 1,3, прим. 4).
спало йому на думку (букв. «прийшло йому [пор. Ді 18,22] на серце», пор. Лк 24,38б) відвідати братів своїх (в. 13), синів Ізраїля;
Вислів відвідати (від гр. дієслова episkèptomai, провідати, оглянутися довкола, шукати, оцінити; пор. Ді 6,3; 15,14.36) має біблійний відтінок: може означати піти до когось, щоб принести йому допомогу і підтримку. Так говорять насамперед про милосердні втручання Бога в життя народу (пор. Бут 21,1; 50,24– 25; Вих 3,16б; 4,31; 13,19б; 32,34б; Лк 1,68.78; 7,16б; 19,44б).

в. 24. і як він побачив, що одному з них чинили кривду, заступився за нього
і відомстив покривдженого, вбивши (від гр. дієслова patàsso, вдаряти, пор. Ді 12,7.23; пор. також Лк 22,49– 50; 2 Цар 19,35; 1 Мак 7,41; Сир 48,21) єгиптянина (Вих 2,12).
Зах. текст додає: «та й сховав його в піску», як у Вих 2,12б.
Лука пропускає Вих 2,12: «Озирнувся він туди й сюди і, бачивши, що нема нікого…».

в. 25. Брати його (в. 13), гадав собі (від гр. дієслова nomìzo, вважати, думати; зазвичай це дієслово означає хибне припущення; пор. Ді 8,20; 14,19б; 16,13.27б; 17,29; 21,29б), зрозуміють (від гр. дієслова synìemi, зрозуміти, збагнути; пор. тут далі і в Ді 28,26.27), що Бог його рукою давав спасіння їм (пор. Ді 4,12); але вони не зрозуміли (пор. Пс 28,5; 82,5; 106,7; пор. також Лк 2,50; 8,10б; 18,34).

Така заувага Стефана, її немає у Виході, наводить слухачів на роздуми про значення історії Мойсея, яку він розповідає. Вона є не лише історією з минулого, але й закликом для теперішнього, показуючи, що на присутніх лежить відповідальність зрозуміти діла, які Бог робить для їхнього спасіння, і що їм загрожує небезпека їх не зрозуміти і відкинути (СММ, сс. 128– 129).

в. 26. На другий день з’явився їм (Вих 2,13),
Зах. текст додає: «І побачив, що вони поводились несправедливо».
як вони бились, і єднав їх у мирі,
кажучи: Мужі, ви ж брати (в. 13; пор. також Ді 1,16), чому один одному завдаєте кривду? (у Вих 2,13б: «Чого б’єш ближнього свого?»).

в. 27. А той, що кривдив ближнього, відіпхнув його (від гр. дієслова apothèo, відіпхнути, відштовхнути, відігнати; пор.в. 39; Ді 13,46) і мовив:
Хто це тебе поставив (пор. Ді 6,3) над нами (= Вих 2,14 [= в. 35]; пор. Лк 12,14; пор. також Ді 3,15; 5,31) князем і суддею (від гр. àrchon [пор. Ді 4,5б] kái dikastès)?

в. 28. Чи не хочеш ти й мене вбити, як учора вбив єгиптянина? (= Вих 2,14б).

в. 29. При цім же слові втік Мойсей…
Якщо у Вих 2,14б– 15 причиною втечі Мойсея був страх перед фараоном, то тепер текст, схоже, вказує радше на втечу від єврейських братів, які не зрозуміли (в. 25б) і його відіпхнули (в. 27).
…і жив приходнем (пор. Вих 2,22б)…
Термін приходень (в. 6) означає в Писанні людину, що тимчасово проживає  на чужій землі, що не має ні прав, ні захисту.
…у землі Мідіянській^[4], де породив двох синів.
[ґ) Об’явлення на Синаї та вихід з Єгипту (вв. 30– 37)]

в. 30. Коли минуло сорок років (пор. в. 23), з’явився йому в пустині гори Синаю (в. 38)
ангел (вв. 35б.38.53; пор. Ді 5,19, прим. 29) у полум’ї куща вогняного (в. 35б; пор. Втор 33,16).
Букв. «[з’явився] у полум’ї куща, що палав».
У Вих 3,1– 2: «Мойсей же пас вівці в Їтра, тестя свого, священика мідіянського. Раз погнав він був вівці поза пустиню і прийшов до Божої гори, до Хориву. І з’явився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща…».
Місце Божого об’явлення в кущі (пустиня гори Синаю) ототожнюється, за єврейською традицією (Вих 3,12б; 19,11), з «Божою горою, Хорив» (гора дару Закону).

в. 31. Мойсей, побачивши, здивувався (пор. Ді 2,7) тим видінням (від гр. hòrama, пор. Ді 9,10.12; 10,3.17.19; 11,5; 12,9б; 16,9.10; 18,9; пор. також Мт 17,9; Бут 15,1– 6… а також, з тим самим значенням, hòrasis, в Ді 2,17);
та коли підійшов ближче, щоб придивитись (від гр. дієслова katanoèo, приглядатись, вивчати, досліджувати; пор. Ді 11,6; 27,39; пор. також Лк 6,41б; 12,24), пролунав голос Господній (Вих 3,3– 6):

в. 32. Я — Бог твоїх батьків, Бог Авраама, Ісаака та Якова (Вих 3,6.15; пор. Ді 3,13).
Увесь тремтячи, Мойсей не зважувався глянути (Вих 3,6б).

в. 33. Тоді Господь сказав до нього:
Скинь з ніг твоїх взуття, бо місце, де стоїш — земля свята.
За Вих 3,5– 6, спершу звучить пересторога «Скинь взуття з твоїх ніг», а потім — представлення Бога батьків.
На Сході звично є «скинути взуття» для того, хто входить у священне місце.

в. 34. Бачив я, бачив (букв. «дивившись, бачив я») муку мого народу в Єгипті і стогін його почув я, і от зійшов їх визволити (від гр. дієслова exairèo, витягнути, звільнити/вирвати від; пор. в. 10; 23,27б; 26,17) (Вих 3,7– 8).
Ходи ж тепер, пошлю тебе (в. 35; пор. Ді 3,20) в Єгипет. –
Букв. «Тепер же ходи сюди [гр. dèuro, як у в. 3б], щоб я тебе послав у Єгипет».
Від в. 35 і надалі розповідний тон переходить в обвинувальну промову. Стефан повертається до щойно розказаних подій і оцінює їх за схемою протиставлення: саме того, кого євреї відкинули, Бог посилає як князя і збавителя (вв. 27.35). Таке представлення, очевидно, має на меті підкреслити, що Мойсей був прообразом долі Ісуса, князя і спасителя (Ді 5,31), якого народ відцурався (Ді 3,13б), а Бог його поставив Господом і Христом (Ді 2,36), його місія супроводжувалася чудесами і знаками (Ді 2,22).

в. 35. Оцього Мойсея, якого вони відцурались (пор. Ді 3,13б), кажучи:
Хто тебе поставив князем і суддею? (= в. 27б)
оцього Бог послав (в. 34) як князя та збавителя (від гр. lytrotès, відкупитель),
Зверніть увагу на підкреслення: «Оцього Мойсея… оцього Бог послав як князя та збавителя». Це підкреслення згодом підсилюється ще чотири рази у фразах: «Оцей вивів їх…» (в. 36); «Це той Мойсей, що сказав…» (в. 37); «Це той, що… був…» (в. 38); «то він одержав живі слова, щоб вам їх передати» (в. 38б).
Гр. термін lytrotès (відкупитель; пор. Пс 19,15б; 78,35б; Іс 59,20) перекладає єврейське go’el. Це «месник крові», найближчий родич жертви. Go’el — це той, хто ризикує власним життям, щоб «викупити» [заплатити викуп (гр. lýtrosis; пор. Пс 111,9; Мр 10,45б) за…] того, кому було завдано кривди, і щоб «просити справедливості» для нього або ж щоб звільнити полоненого. Бог набуває такої ролі перед своїм переслідуваним народом.
за посередництвом (букв. «рукою») ангела (в. 30), що йому в кущі з’явився (в. 30б).

в. 36. Оцей вивів їх, робивши чудеса та знаки (пор. Ді 2,22) в Єгипетській землі (пор. Вих 7,1– 11.16; Втор 29,1б– 3; 34,11– 12; Неєм 9,9– 15)
У Вих. розділи 7– 13 наводять десять кар для Єгипту.
й у Червонім морі (Вих 14,17– 15,21),
й у пустині сорок років (в. 42б; пор. Чис 14,33; Неєм 9,21; Ам 5,25б; пор. також Ді 1,3, прим. 4).

в. 37. Це той Мойсей, що сказав синам Ізраїля:
Бог воздвигне з-поміж братів ваших (в. 13) пророка, як мене.
Зах. текст додає: «його будете слухати», як у Втор 18,15 і в Ді 3,22.
[д) Події в пустелі (треті сорок років) (вв. 38– 43)]

в. 38. Це той що в громаді, на пустині
Букв. «на зібранні (від гр. ekklesìa; пор. Ді 5,11, прим. 28) на пустині». Цей вислів вжитий у Втор 4,10; 9,10б, де вказує день сходин великого зібрання Ізраїля (євр. qahàl Yahwèh) з нагоди отримання Тори на горі Хорив. Тут він ще не означає зібрання як групу людей, а лише факт збирання разом.
був з ангелом (в. 30; Гал 3,19б; Євр 2,2), який говорив до нього на горі Синай (в. 30), та з нашими батьками (в. 11);
то він одержав живі слова, щоб вам їх передати (Вих 19,3; Втор 9,9– 10).
Живі слова (гр. lòghia zònta, живі слова, пророцтва, пор. Вих 19,3– 6; пор., крім того, «заповіді» у Вих 20,1– 17 і у Втор 5,4– 22) означають тут Закон, який за умови його дотримання дасть довге життя тим, що зберігають вірність йому (пор. Втор 32,46– 47; Йо 1,17). Натомість в Ді 5,20б (Флп 2,16) цей вислів означає християнську звістку і стосується життя, яке Христос приносить своїм воскресінням.

в. 39. Це той, якому батьки наші (в. 11б) коритись не хотіли,
Багато рукописів наводять тут другу особу множини: «батьки ваші…».
а відіпхнули його (в. 27) й серцями (пор. Ді 2,37) своїми повернулись у Єгипет (Вих 16,3; Чис 14,2– 4),
Потрійне наполягання на спротиві батьків Мойсеєві: не хотіли йому коритись (його слухатись), відіпхнули його і — своїми серцями — повернулись у Єгипет.

в. 40. кажучи, Аронові (братові Мойсея, висвяченому священику і відповідальному разом зі своїми синами за здійснення культу, пор. Вих 28,1; 29,9):
Зроби нам богів, які б ходили перед нами (Вих 32,1.23);
Єврейський текст містить ім’я Бога в множині (Елогім), що не обов’язково означає більше богів. Однак текст в грецькому перекладі вже тлумачить це прагнення народу як крок до поступового спадання в ідолопоклонство.
бо той Мойсей, що вивів нас з Єгипетського краю
не відаємо, що з ним сталося (Вих 32,1б.23б).
Цей вислів несе в собі недовіру до особи і діяння Мойсея, навіть після численних знаків, що їх він дав для своєї місії.

в. 41. І теля зробили собі тими днями (Вих 32,2– 4; Неєм 9,18; Пс 106,19; Ос 13,2),
і жертви приносили (від гр. дієслова anàgo, вести вгору, подавати, пор. Ді 12,4б. Від Ді 13,13 і надалі воно набуде значення «відчалювати») бовванові (Вих 32,6),
Термін бовван або ідол (від гр. èidolon) зазвичай пов’язується з поганським культом (пор. Бут 31,19; 1 Цар 11,2; Пс 115,4; Муд 14,11нн; пор. також Ді 15,20.29; 17,16б; 21,25б).
і були раді ділом рук своїх (пор. в. 48; Вих 32,6б).
Характерною ознакою ідолопоклонницької ментальності є поклоніння і покладання на те, що є ділом власних рук (пор. Муд 13,10.17– 19; 14,1.8– 9.15– 21; Іс 31,7б; Ді 17,24б; 19,26б), але те, що зроблене руками, перебуває в розпорядженні людини, а Бог — ні!

в. 42. І відвернувся (від гр. дієслова strèpho, відвернутися; пор. Ді 13,46б) Бог і видав їх (пор. Ді 2,23), щоб служили (в. 7) небесному війську,
Внаслідок свого ідолопоклонства погани полишені віддаватися своїм порокам (пор. Рм 1,24.26.28). Служіння небесному війську — це поклоніння як божеству небесним зіркам (Втор 4,19; 17,3; 2 Цар 21,3– 5; 2 Хр 33,3.5; Єр 7,18; 8,2; 19,13; Соф 1,5).
як то написано у книзі пророків:
Ймовірно, Лука посилається на збірку дванадцяти малих пророків.
Тут цитата взята з Ам 5,25– 27.
Чи ви приносили мені заколене і жертви
за сорок років у пустині (в. 36б), доме Ізраїля?
Форма запитання передбачає негативну відповідь.

в. 43. Ви носили (пор. Ді 1,2) намет Молоха (від гр. Móloch, фінікійський бог сонця і бурі) і зорю бога Рефана (від гр. Raiphán, ймовірно, асирійське божество),
образи, що ви собі зробили, щоб їм поклонятись (пор. Ді 8,27б)!
Тому виселю вас поза Вавилон (від гр. Babylón).
Замість сказати «за Дамаск» (як в Ам 5,27), Лука пише поза Вавилон, наводячи тим самим пророцтво з часу Вавилонського переселення, перед яким ще відбулося зруйнування першого храму.
Священний автор пояснює, що час, коли не було істинного поклоніння, був часом ідолопоклонства і тривав аж до переселення до Вавилону (VI століття до Р.Хр.).
[е) Намет свідоцтва від пустелі до Давида,
і храм Соломона (вв. 44– 50)]

в. 44. У наших батьків (в. 11б) був намет свідоцтва (пор. Ді 1,8; пор. також Вих 40,36– 38; Чис 1,50– 53; 2 Сам 7,6– 7) у пустині (вв. 36б.42б),…
…як повелів був той (ангел, пор. в. 38), хто говорив до Мойсея зробити його за зразком (пор. в. 43), що його він бачив (Вих 25,9.40; Муд 9,8; Євр 8,5).
Намет свідоцтва^[5], на противагу наметові Молоха (в. 43), означає постійну присутність Бога (Вих 25,8). Тож він відповідав чіткій волі Божій, натомість подальша розповідь (в. 47) подає спорудження храму як діло людської волі Соломона.

в. 45. Його наші батьки (в. 11б) взяли (букв. «взяли у спадок»)
і винесли з Ісусом (ІН 3,14– 17; 4,15– 18)
у землю, що нею погани (від гр. èthnos, народ, раса, [погани]; пор. Ді 9,15б; 10,45; 13,46б.47; 14,5.27б; 15,3б.7б.12б.14.17.19б.23б; 18,6б; 22,21; 24,17б; 26,23б; 28,28) володіли, яких Бог вигнав був (від гр. дієслова exothèo, штовхати, пор. Ді 27,39б) з-перед обличчя батьків наших (ІН 3,10– 11; 23,9; 24,18),
аж до днів Давида (пор. Ді 1,16; пор. також 2 Сам 6,17; 1 Хр 15,1; 16,1; 17,1нн),

в. 46. що знайшов ласку (пор. в. 10) перед Богом
«Знайти ласку перед Богом» — це типовий біблійний вислів, пор. Бут 33,10.15б; 47,25.29; Вих 33,13.16.17; 2 Сам 15,25; пор. також Лк 1,30.
і просив знайти житло для Бога Якова (2 Сам 7,2.5– 16.26б; пор. Пс 132,4– 5)^[6].

в. 47. А Соломон збудував йому дім (1 Цар 6,1нн; 8,19– 20; 2 Хр 3,1; 6,7– 11).
Спорудження храму під час царювання Соломона описане в 1 Цар 5,19– 7,51. Щойно його завершили, «намет зборів» разом з кивотом завіту було занесено в храм (1 Цар 8,4).
Однак було поставлено одну умову: «Коли ж ви й ваші діти відвернетесь від мене і не будете пильнувати заповідей та установ, що я виклав був перед вами, а підете та й іншим богам станете служити…, то я… оцей храм, що я посвятив імені моєму, відкину від обличчя мого» (1 Цар 9,6– 7).

в. 48. Та не в рукотворених (від гр. cheiropòietos/ton, пор. в. 41б, Ді 17,24б; пор. також Мр 14,58; 2 Кор 5,1б; Євр 9,11б.24)
проживає Всевишній (гр. hýpsistos, пор. Лк 1,32.35.76; 6,35; 8,28…; Ді 16,17)
як пророк говорить (Іс 66,1– 2):

в. 49. Небо — престол мій, земля ж — підніжок ніг моїх.
Який дім ви мені збудуєте, каже Господь,
або яке місце (пор. Ді 6,14) мого відпочинку (від гр. katàpausis, пор. Іс 66,1б: «І де те місце, на якому я міг би спочити?»; пор. також Йо 4,20– 24)?

в. 50. Хіба то не моя рука створила те все?
Лука перетворює Іс 66,2 («Все моя рука зробила, і так усе те сталося, — слово Господнє…») на риторичне запитання. Пророки часто повторюють, що Божа присутність не прикріплена до якоїсь споруди (пор. 1 Цар 8,27; Єр 7,4.14; 23,24; Міх 3,12).
Той, хто поклоняється чомусь рукотворному і хотів би цим зачарувати Бога, не визнає його як Творця, чия рука зробила все, тобто небо і землю.
Цією цитатою Стефан вселяє думку, що цей рукотворний храм можна прирівняти до золотого тільця чи до боввана (в. 41). Він може стати частиною такого ж безумного проекту, тобто спроби оволодіти Божою присутністю, мати його в своєму розпорядженні, тоді як він є трансцендентним, верховним Творцем.
Ця промова, безперечно, не могла усунути звинувачення, відповідно до якого Стефан говорив «проти цього святого місця» (Ді 6,13б)! (LE, с. 94).
[є) Прикінцеве обвинувальне слово (вв. 51– 53)] Стефан, який розпочав свою промову зверненням Мужі брати й отці, слухайте (в. 2), тепер із дивовижною гостротою мови (Ви, твердошиї та необрізані серцем…) відводить погляд від минулого, щоб безпосередньо скерувати свою атаку на своїх обвинувачів і суддів.

в. 51. Ви, твердошиї (гр. sklerotràcheloi)
Біблійний вислів на позначення непослуху і впертості (пор. Вих 32,9б; 33,3б.5; 34,9; Втор 9,6б.13б.27; 2 Цар 17,14; 2 Хр 30,8; Неєм 9,29б; Сир 16,10; Вар 2,30).
та необрізані серцем (пор. Ді 2,37) і вухом!
Ще один біблійний вислів, що прагне показати, що серце і вуха в людей залишаються поганськими, закритими і глухими на голос Божий (пор. Лев 26,41б; Іс 6,9– 10 [повторюється в Ді 28,26– 27]; Єр 4,4; 6,10; 9,25б; Єз 44,7.9). Пор. також Ді 10,45, прим. 60.
Ви завжди противитеся Духові Святому (пор. Іс 63,10; пор. також Ді 19,9)!
Святий Дух — це той, хто говорить через Мойсея і пророків.
Які батьки ваші (пор. Ді 28,25б), такі й ви.
Стефан дистанціюється від юдеїв; він вже не говорить «батьки наші» (пор. вв. 11.12б.15б.38.39.44.45), а називає їх «батьки ваші»!

в. 52. Кого з пророків не гонили (від гр. дієслова diòko, переслідувати, гонити; пор. Ді 9,4б.5б; 22,4.7б.8б; 26,11б.14б.15б; Лк 11,49б; 21,12; пор. також Ді 8,1) батьки ваші?
Пор. 2 Хр 36,15– 16; Мт 5,12б; 23,29– 31.34– 35; Лк 11,47– 51; Євр 11,36– 37.
Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного (пор. Ді 3,14; 22,14б; пор. також Лк 13,34),
якого ви тепер стали зрадниками й убивцями (пор. Ді 3,14б; пор. також Ді 2,23; 5,30б);
У Ді 3,14– 15: «ви ж Святого і Праведного зреклися… а Творця життя вбили…». Відповідальність за смерть Ісуса тепер покладена безпосередньо на провідників, і вже немає пом’якшуючої обставини у вигляді незнання.

в. 53. ви, що одержали закон через звістування ангелів (в. 30),
але не зберігали його» (від гр. дієслова phylàsso, зберігати, додержуватися; пор. Ді 12,4; 16,4б; 21,24б.25; 23,35б; 28,16; пор. також 2 Цар 17,14нн; Неєм 9,34– 35; Гал 3,19; Євр 2,2).
Цей вірш підсумовує звинувачення проти слухачів, та ще й, ефективно обертає те, в чому докоряли Стефанові, проти його супротивників. Промова Стефана відповідає на подвійне звинувачення. Насправді він не говорить погано про Бога і про його Закон; щобільше, Стефан знову підтверджує, що історія Ізраїля перебуває під Божою обітницею, яка попри невірність народу не вичерпується. Безперечно, він не воздає хвалу храму, але й не говорить про нього погано: до того ж, він, в стилі пророків, пригадує справжнє значення храму. Тож, якщо все є саме так, тоді самі його обвинувачі бачать, що їм докоряють в тому, чим вони дорікали Стефану: це вони не слухають ні Бога, ні його Закону; насправді ж вони відкинули того, хто цей Закон їм пропонував заново для їхнього спасіння, Ісуса, Праведного, і перетворили храм на ідола, замість того, щоб в ньому служити Богові (DA, с. 55). Однак потрібно бути дуже уважними: було б невідповідно і помилково бачити в гострих звинуваченнях Стефана ознаки антисемітизму. Автор (Лука) тримається тут старозавітної лінії звинувачень пророків: історія Ізраїля як історія бунту проти Бога є базовою схемою, що проходить через цілий Старий Завіт.

^[1]       Пор. Бут 17,10– 14: «[Cказав Бог до Авраама]: ¹⁰Ось мій союз, що його маєте берегти між мною й вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. ¹¹Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, й це буде знаком союзу між мною й вами. ¹²На восьмім дні (життя) (пор. Лев 12,3) мусить бути обрізане в вас кожне ваше хлоп’я, у ваших поколіннях; і той, хто народився в господі та куплений за гроші від якого-небудь чужинця, себто не з твого роду. ¹³Мусить бути обрізаний і той, хто народився в твоїй господі, і той, хто куплений за гроші, (так) буде мій союз на вашому тілі союзом вічним. ¹⁴А необрізаного чоловічої статі, що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз».

^[2]       Із обчислення «синів Ізраїля, які прийшли в Єгипет» (Бут 46,8– 27) випливає, що «всіх душ з дому Якова, що прийшли в Єгипет, — сімдесят» (Бут 46,27; Вих 1,5; Втор 10,22). Грецька Біблія LXX додає до них ще п’ятеро (нащадків Ефраїма і Манасії), тож загальна кількість сягає сімдесяти п’яти, що й приймає тут Лука в розповіді Діянь.

^[3]       У цьому останньому вірші переплітаються дві події — купівля Авраамом гробу в Хевроні, печери Махпела (Бут 23,4– 20; 49,29– 30; 50,7– 13), і купівля (за сто срібняків) Яковом поля в синів Хамора в Сихемі (пор. Бут 33,19). Оскільки ІН 24,32 говорить про поховання Йосифа в Сихемі, то це передання могло притягнути до себе інші в своєрідному розповідному спрощенні (СММ, сс. 126– 127).

Згідно з Бут 50,13, на його прохання (пор. Бут 49,31), сини віднесли Якова на місце поховання Авраама в Хевроні, де були вже поховані Авраам, Сара, Ісаак, Ревека і Лія. Все це створює плутанину, але узгоджується з відомостями, що їх наводить Йосиф Флавій (Юдейські старожитності, 2,199– 200) (TJ, с. 103).

Сихем — це місцевість, де Яків спорудив вівтар Богові Ізраїля (Бут 33,20), він стає першим «місцем» поклоніння ізраїльтян, саме туди Ісус Навин, увійшовши в обіцяну землю, скликає племена, щоб укласти союз в Сихемі політичного і релігійного характеру (ІН 24,25), а народ зобов’язується: «Ми будемо служити Господу, Богу нашому, й голосу його слухатися» (ІН 24,24).

^[4]       Земля Мідіянська (від гр. Madiàm, Вих 2,15б) — це регіон Аравії довкола Ейлатської затоки, що недалеко від Синайського півострова. Мідіяни, які купили Йосифа як невільника від його братів (в. 9; пор. Бут 37,27– 28), є тими людьми, які насправді ставлять його на шлях спасіння. Саме в Мідіянському краї Мойсей зустрічає Їтра [званого Реуелом, у Вих 2,18; Чис 10,29], мідіянського священика, який стане йому тестем, видавши за нього свою дочку Ціпору. Від неї Мойсей мав двох синів: одного назвав Гершом (бо Мойсей сказав: «Захожий я в чужій землі», пор. Вих 2,22б), а іншого — Еліезер («Бог бо отця мого, мовляв, поміч моя й вирятував мене від меча фараонового», пор. Вих 18,2– 4).

^[5]       Намет свідоцтва (гр. skenè martyrìou, пор. Вих 27,21: «намет зборів», пор. Чис 11,16; 12,4; Втор 31,14– 15) був наметом, призначеним для зберігання кивоту завіту (Вих 26,33), тобто скриню, що містила скрижалі закону, які свідчили про завіт, що відбувся між Богом і його народом біля Синаю. Він ще називався «скинія/храмина» [або ще «Оселя», пор. Вих 26,1– 30], що якраз і означає намет, і супроводжував євреїв у їхніх пересуваннях по пустелі. Тож його щоразу розбирали, а потім знову ставили по центру нового табору (Чис 1,50– 53). Він означав/символізував постійну присутність Бога посеред народу. У контексті промови Стефана, ймовірно, можна ще відчитати, що його характер тимчасового мешкання позбавляв людину спокуси думати, що вона звела присутність Бога до якогось одного місця, як, натомість, може статися, щойно буде споруджений храм (в. 47).

^[6]       Зміст цього вислову не цілком зрозумілий. Якщо у ньому дано посилання на Пс 132,4– 5 («не дам очам моїм заснути, ані повікам задрімати, покіль не знайду для Господа оселі, житла для Яковового Могутнього») або на 2 Сам 7,6– 7 («Бо я не жив у домі від того дня, як вивів синів Ізраїля з Єгипту, й по цей день: я ввесь час ходив у наметі як у житлі. Чи я ж за ввесь час той, поки блукав із синами Ізраїля, промовив хоч би слово до котрогось із суддів Ізраїля, яких я призначував пасти мій народ Ізраїля: чому, мовляв, ви не збудуєте мені кедрового дому?»), то йдеться про дії Давида, націлені на повернення ковчега і перенесення його до Єрусалима. Якщо ж у ньому дано посилання на 2 Сам 7,26б («І дім слуги твого Давида твердо стоятиме перед тобою»), то цей вислів містить алюзію на молитву, якою молився Давид за неперервність свого роду. У всякому разі, ця фраза, ймовірно, має ціль протиставити діяльність Давида ініціативі Соломона (в. 47), який, нехтуючи традицією переносної скинії або ж думаючи, що Бог має потребу в міцному домі, в якому мала потребу його родина, забажав спорудити сталий дім, щоб він став Божою оселею (СММ, сс. 134– 135).

Промова Стефана є найдовшою в Діяннях і вже сам цей факт розкриває ту важливість, яку, на думку Луки, має історія першого мученика. Вона перериває сцену судового процесу, який слугує їй за обрамлення.

Цей текст Діянь більше нагадує синагогальну юдейську гомілію, свого роду мідраш чи коментар на біблійну історію, аніж захисну промову в судових дебатах. Насправді два головних пункти звинувачення проти Стефана — щодо храму і Мойсеєвого Закону — не отримують виразного спростування у його відповіді головуючому трибуналу. Якщо мати трохи доброї волі, то можна було б розгледіти непряму відповідь там, де мовиться про Мойсея, який одержав живі слова, щоб вам їх передати (в. 38), і про спорудження храму руками Соломона (вв. 47– 48), з уточненням, що не в рукотворених конструкціях проживає Всевишній.

Герменевтичним ключем до всього цього синтезу біблійної історії є висновок. Постать Праведного, прихід якого обіцяли пророки, але відкинули і вбили нащадки «батьків», проливає світло на головних персонажів, згаданих в біблійному калейдоскопі Стефана. Тож його прочитання біблійної історії є яскраво християнським, тобто підказаним і керованим новим ракурсом віри, яка має свій центр в Ісусі, Месії, якого переслідували і вбили люди, але прославив Бог. Тому варто ще раз прочитати етапи біблійної історії, які пропонує текст Діянь, беручи до уваги цей особливий ракурс Луки.

Провідною ниткою цією релігійної історії є невірність людей. Це історія гріха, якій все ж протиставляється вірність і спасенна любов Бога, який завжди з нуля заново пропонує спасіння за допомогою меншості переслідуваних праведників. Ісус, Праведний, зраджений і вбитий, стоїть посередині цієї історії людських суперечностей і фрагментарної вірності, щоб дати їй вирішальну розв’язку спасіння. Промова першого християнського мученика, яку він засвідчив своєю мученицькою смертю, є посланням надії, а також запрошенням, зверненим до людей, робити вибір на користь вірності, що збігається зі свободою любові, яку остаточно об’явив в Ісусі Бог (RF, с. 216– 217.220.226).

Просити в Господа здатності жити з іншими, але не завжди як інші, бо бувають моменти, коли нам потрібно вирізнитися саме через нашу приналежність до Христа, вміючи відокремитися навіть від близьких друзів і знайомих, які можуть бути розчаровані нашим підходом.

Траплятимуться ситуації, коли ми будемо покликані заплатити, уникаючи спокуси нав’язувати нашу віру іншим,  за наші переконання, ствердити власним життям нашу відмову від «спокійного життя», яке обирають ті, хто не хоче залучатися до дії, не хоче ризикувати.

Дякувати Отцю, який дарував нам Стефана, першого свідка (первомученика), котрий нам показав, що вартує померти за віру в Господа Ісуса, якого не можна сплутати ні з ким іншим, бо лише він є нашим Господом.

…

Дай мені настільки сильно любити Тебе, о мій Господи, щоб я був прозорим для Твоєї присутності в мені. Дай мені настільки сильно любити моїх братів і сестер, щоб я не дав їм пропустити світло Твоєї любові. Дай мені настільки сильно любити Тебе і їх, щоб я не хотів нічого нікому нав’язувати, але бажав бути поряд з ними, як поряд з ними завжди є Ти, як по дорозі в Емаус, як супутник, який терпляче слухає і освітлює своїми словами їхні непевності, розчарування і надії. Амінь (LD, с. 116).