Як Никодим захищав Ісуса (пор. Йо 7,50нн), так тепер великий учитель Гамалиїл захищає його апостолів. Він пропонує здорове богослов’я історії: зло все одно зійде нанівець, а добро неможливо спинити. Однак слід бути уважними, щоб не виступити проти Бога, котрий діє через нові речі в історії, яку він хоче привести до спасіння. Що більше їх придушувати, то більшої вони набирають сили. Поки що провідники дослухаються поради Гамалиїла. Відпускають апостолів. Але спершу дають їм відчути, що випадає на долю того, хто не підкоряється їхньому контролю: наказують їх вибити. І це для апостолів є досконалою радістю (пор. Лк 6,22– 23): їх удостоїли бути такими, як їхній Учитель.

34  Тоді один фарисей, на ім’я Гамалиїл, законовчитель, поважаний усім народом, устав серед синедріону, повелів вивести на хвилину людей,
35  і сказав до них: «Мужі ізраїльські! Зважайте на те, що маєте робити цим людям.
36  Останніми цими днями встав був Тевда і казав, що він хтось великий; до нього пристало яких чотириста чоловіка; його вбито, й усі, що за ним тягнули, розпорошилися і зійшли нінащо.
37  А після цього, під час перепису, устав був Юда галилейський і потягнув народ за собою, але й він загинув, і всі ті, що за ним тягнули, були розігнані.
38  Отож, я нині кажу вам: Зоставте тих людей, лишіть їх, бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться.
39  Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зо світу, — щоб ви часом не стали противниками Бога». Послухалися вони його ради.
40  І, прикликавши апостолів, вибили їх і, заборонивши говорити в ім’я Ісуса, відпустили.
41  Вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса.
42  І щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса

Третя частина (вв. 34– 42) довгого епізоду (Ді 5,17– 42; паралельного до Ді 4,1– 22) зосереджена на виступі Гамалиїла на захист апостолів, на їхньому покаранні і звільненні (вв. 34– 41) та завершується відновленням навчання і звіщання того, що Ісус — це Христос (в. 42).

в. 34. Тоді один фарисей^[1], на ім’я Гамалиїл^[2],
законовчитель (пор. Ді 4,5, прим. 23), поважаний усім народом,
устав (пор. Ді 1,15) серед синедріону (в. 41; пор. Ді 4,15, прим. 25),
повелів вивести на хвилину людей,
Синедріон веде обговорення за зачиненими дверима!

в. 35. і сказав до них: «Мужі ізраїльські! (пор. Ді 2,22)
Зважайте (від гр. дієслова prosècho, звертати увагу, зважати, пильнувати; а також: приймати, присвячуватися; пор. Ді 8,6.10.11; 16,14б; 20,28; пор. також Лк 12,1б; 17,3; 21,34; 1 Тм 4,13; Євр 2,1; 2 Пт 1,9; і ще Втор 4,9; Ос 5,1)
на те, що маєте робити цим людям (пор. Йо 7,51; пор. також Ді 23,9).

в. 36. Останніми цими днями встав був (в. 37; пор. Ді 1,15) Тевда (від гр. Theudàs) і казав, що він хтось великий (пор. Ді 8,9б);
до нього пристало (від гр. дієслова prosklìno, схилятися до, примикати, йти за) яких чотириста чоловіка (пор. Ді 21,38); його вбито,
й усі, що за ним тягнули (в. 37б; від гр. дієслова pèitho, переконувати; пор. Ді 12,20; 13,43б; 14,19; 17,4; 18,4б; 19,8б.26; 21,14; 26,28; 27,11; 28,23.24), розпорошилися і зійшли нінащо (тобто зникли).

в. 37. А після цього, під час перепису, устав був (в. 36) Юда галилейський
і потягнув народ за собою (від гр. дієслова aphìstemi, віддалятися, відходити, переміщати; пор. в. 38; Ді 12,10б; 15,38; 19,9; 22,29; пор. Чис 16,27; Муд 10,3; Сир 7,2; 2 Тм 2,19б. Від цього дієслова походить термін «apostasìa», тобто відступництво від Мойсеєвого Закону, пор. Ді 21,21),
але й він загинув (від гр. дієслова apòllymi, прийти в упадок),
і всі ті, що за ним тягнули (в. 36б), були розігнані.
У Писанні дієслово «розпорошити» (вв. 36.37; гр. diaskorpìzo) вживається на позначення повного розгрому ворогів (пор. Чис 10,35; Пс 89,11б; 106,27).
Повстання Юди галилейського (засновника антиримського руху «Зилотів», який припинив свою революційну діяльність з падінням і знищенням Єрусалима в 70 р. по Р.Хр.) і Тевди не збігаються з тими, які наводить історик Йосиф Флавій, який їх відносить відповідно до перепису за Кирінія (6 р. по Р.Хр.; пор. Лк 2,2) і до повноважень прокуратора Куспія Фада (44– 46 рр. по Р.Хр.).
Попри історичну неточність ці два приклади слугують для Гамалиїла (і для Луки), щоб надати ваги своїм аргументам.

в. 38. Отож, я нині кажу вам:
Зоставте (тримайтесь подалі від…, пор. в. 37) тих людей, лишіть їх,
бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться (пор. Мт 15,13).

в. 39. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зо світу (від гр. дієслова katalýo),
щоб ви часом не стали противниками Бога» (пор. 2 Хр 13,12б; 2 Мак 7,19; пор. також Муд 12,13– 14).
Букв. «щоб ви не стали тими, що борються проти Бога (від гр. theomàchoi)».
Зах. текст каже: «Відпустіть їх і не плямуйте собі рук (тобто «не оскверняйте себе»)… Бо якщо їхнє діло йде від Бога, не здолаєте звести їх зо світу ні ви, ні тирани. Стережіться, отже, і не чіпайте цих людей, бійтеся того, щоб не вести війну проти Бога».
Слово Гамалиїла, виваженого і мудрого духом, вирізняється розсудливістю. По суті, він радить «почекати і подивитися».
У контексті розповіді Діянь слова Гамалиїла набувають ще глибшого значення. Якщо діло апостолів йде від Бога, то його не можна звести зі світу, а хто виступає проти нього, стає ворогом Бога (в. 39). У цьому полягає для Луки один з ключових моментів для пояснення історії витоків християнства (СММ, р. 114).
Релігійна толерантність, приклад якої подає Гамалиїл, знаходить своє виправдання у принципі, що він викладає. Релігійна терпимість не основується на свободі окремої людини приймати вірування, яке вона хоче, а на тому, що жодна релігія не може претендувати на те, щоб конфіскувати Бога для власного вжитку і використання (DM, с. 229).
Послухалися вони його ради.

в. 40. І, прикликавши (пор. Ді 2,39б) апостолів (пор. Ді 1,2),
вибили (від гр. дієслова dèro; бичувати, бити, пор. Ді 16,37; 22,19) їх.
Бичування (пор. Мт 10,17; 23,34; пор. також Мр 13,9; Лк 23,16; Йо 19,1), за римським звичаєм, є прелюдією до смертної кари (розп’яття). Його призначали, щоб ослабити, а отже, вкоротити страждання засудженого, якого прив’язували до стовпа, де він мав отримати 40 ударів без одного (пор. Втор 25,2– 3; 2 Кор 11,24). Римський бич був зроблений зі смужок шкіри, в які вставляли кісточки чи свинцеві кульки.
Тож виступ Гамалиїла зміг врятувати апостолів від засудження на смерть, але не від покарання і погроз.
і, заборонивши говорити в ім’я Ісуса (в. 41б; Ді 4,18б),
Пор. Ді 2,21; Ді 3,16 і «Напрямки для роздумів» в Ді 3,11– 26.
відпустили (від гр. дієслова apolýo, зняти кайдани і відпустити [пор. Лк 8,38б], розпустити збори і розійтися; пор. Ді 3,13б; 13,3б; 15,30.33; 23,22; 26,32; 28,18).

в. 41. Вийшли апостоли з синедріону (в. 34),
раді (пор. Ді 2,47), що удостоїлися (від гр. дієслова kataxiòo, розцінювати, удостоїти; пор. також Ді 15,38) перенести зневагу за ім’я Ісуса (Лк 6,22– 23; Мт 5,10– 12; 1 Кор 4,9– 13; 1 Пт 4,13– 14…).
Тема радості в терпінні проходить через цілий НЗ (пор. 2 Кор 6,10; 8,2; Флп 1,29; Кол 1,24; 1 Сол 1,6; 2 Сол 1,4– 5; Євр 10,34; Як 1,2…).

в. 42. І щодня в храмі (пор. Ді 2,46; пор. також Ді 3,1, прим. 18) й по домах [«з дому в дім»] Простір стає подвійним: до храму, що є знаком прив’язаності до Ізраїля, додається дім, що є місцем щоденного життя (DM, с. 228).
не переставали навчати (пор. Ді 2,42)
й звіщати (від гр. дієслова euanghelìzo, що вжите тут вперше в Діяннях; букв. звіщати, проголошувати добру новину, пор. Ді 8,4б.12.25б.35б.40; 10,36; 11,20б; 13,32; 14,7.15.21; 15,35; 16,10б; 17,18б)
Христа Ісуса (пор. Ді 2,31, прим. 16).
Остання частина вірша пригадує деякі вислови Ісаї, що описують радісне звіщання спасіння, що здійснюється з Божої ініціативи (пор. Іс 40,9; 52,7; 61,1нн). Божественна ініціатива принесла людям спасіння і визволення через страсті й смерть Ісуса.
Кінцевий опис (вв. 41– 42) завершується нотою оптимізму і довіри, попри зростання ворожості щодо «нового вчення».

^[1]       Фарисеї (від гр. pharisàioi) — це ті, що строго додержуються Закону і традиції. Це «відокремлені» (арам. perushím, звідси, мабуть, і походить їхня назва) від тих, хто не дотримується закону, і яких вважали нечистими. Фарисеї постали у ІІ ст. до Р.Хр. після розколу давнішої групи під назвою Chassidím і становили справжню фракцію в Єрусалимському Синедріоні. У Синоптичних євангеліях вони зазвичай зображені у полеміці з Ісусом щодо його дій чи його тлумачення Закону; однак про них немає згадок у розповіді страстей, ані поміж тих, які були безпосередньо задіяні у смерті Ісуса. У Синоптичних євангеліях вони часто згадувані разом з книжниками (пор. Ді 4,5, прим. 23) або зі священиками/первосвящениками (пор. Ді 4,1, прим. 20). У Діяннях «фарисеї, що увірували» беруть участь в Антіохійській суперечці (Ді 15,5). Їх знову буде згадувати Павло у Ді 23,6– 9 (у полеміці з садукеями), а також у Ді 26,5б.

^[2]       Гамалиїл (від гр. Gamaliél, Gamli’el, «Божа винагорода»), фарисей, законовчитель і член Синедріону. Це Гамалиїл І Старий, племінник/внук Гіллеля (одного з найвідоміших вчителів-фарисеїв). Він жив у першій половині І століття. Як престижний і впливовий вчитель (rabbàn), він турбувався про збереження контактів між юдеями Палестини і юдеями з діаспори. Будучи відкритим і толерантним, він покращив становище жінки і виявляв розуміння до перших християн. Він був учителем Павла в Єрусалимі, який про нього каже: «Я був вихований… при ногах Гамалиїла, навчений докладно батьківського закону» (Ді 22,3).

Що більше наростає ворожість довкола апостолів, то настійливіше виступає Бог на їхній захист. Адже на кону стоїть поширення Євангелія, тобто пропозиція життя, пов’язана з Ісусом. Тут Бог вступає в дію двома способами: ангел і фарисей. Постать ангела — це таємнича етикетка, накладена на непоясниме божественне втручання; він повертає свідків на їхній шлях. Фарисей Гамалиїл являє собою інший спосіб провіденційного втручання: богословське прочитання історії. Лука з уважністю розглядає різні посередництва провидіння, кожне з яких поважає інкогніто Бога; самому читачеві належить проникнути в цю анонімність, щоб розшифрувати за нею слід Бога-провидіння.

Порада шляхетного Гамалиїла залишити в спокої християн, щоб світ міг побачити, що буде далі, несе в собі заклик, який сам же Лука звертає до противників Церкви, заклик, підсумований в останніх словах Діянь: [Павло навчав і євангелізував] «без перешкоди» (Ді 28,31б).

Апостоли викрутилися, врятувавши своє життя, але не без страждань: тридцять дев’ять ударів бичем вбили не одного ув’язненого. Однак навіть жахлива тортура спонукає їх радіти через те, що вони удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса (в. 41), змагаючись у цьому зі своїм князем (провідником) і Спасом (Ді 5,31)… Ті, що витривають з Ісусом під час його випробувань (Лк 22,28), переходять через свої випробування під проводом свого князя, який тепер звеличений (WW, с. 71).

Їх відпустили і… Вийшли апостоли (вв. 40б– 41): це дієслово в імперфекті можна перекласти: «продовжували йти». Після божественного наказу, переданого ангелом: «Ідіть» (Ді 5,20), тут вперше у книзі Діянь заклик Луки «ідіть» застосовується до Дванадцятьох. У цей момент вони справді розпочали шлях свого Господа і Месії. По суті вони розділяють його долю: прокляті людьми і благословенні Богом (пор. Лк 21,12– 19). Для них сповняється блаженство, проголошене в Євангелії: «Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться» (Лк 6,22– 23). Апостоли дійсно перебувають у радості (гр. chàirontes), а Слово «йде» з ними, віддаляючись від синедріону…

За Божим наказом (в. 42) щодня проголошується Слово (пор. Ді 5,20): храм і доми — це місця навчання і євангелізації. У серці щоденної дійсності, попри заборону, апостоли пропонують свою науку народові: Слухатися слід більше Бога, ніж людей! (Ді 5,29). Радісна месіанська звістка про Ісуса звучить усюди. Найперше її звіщає Гавриїл Захарії в храмі (Лк 1,19), потім ангел пастухам на полі Вифлиєма (Лк 2,10) та Ісус в Назареті й Капернаумі (Лк 4,18.43). Тепер вона перебуває на устах апостолів, а дуже скоро буде звучати через євангелистів (Ді 8,4.12.35.40…) (BR, с. 280).

…

Просити Господа дати нам розуміння, що участь — навіть найменшою мірою — в стражданнях Христа дасть нам таку радість («досконалу радість»), яку ніхто і ніщо не зможе від нас відібрати. Адже від участі в приниженнях Ісуса до нас приходить певність в тому, що візьмемо участь в його прославі.

Дякувати Господу за те, що ми удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса. Він помер задля того, щоб нам показати, наскільки ми були для нього важливі. Тепер маємо нагоду ствердити, наскільки він є важливим для нас.

…

Даруй мені, о Господи, силу і мужність страждати за Того, хто страждав за нас. Даруй мені, о Господи, непохитну надію і радість відповісти великодушною любов’ю, що доходить навіть до жертви, на безмірну любов Христа, який віддав за нас самого себе. Амінь.