Вранці апостолів почали шукати для проведення суду над ними, але вони зникли з в’язниці і перебувають в храмі, навчаючи народ. За ними знову посилають, щоб їх узяти, але без насильства, боячись народу. Їх починають допитувати, висуваючи звинувачення: апостоли порушили наказ не говорити більше в жоден спосіб про цього чоловіка. Це ледь не комічна сцена, що повторюється знову, викликаючи гнів у могутніх і веселість у присутніх. Від імені всіх Петро дає чітку відповідь: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!». І продовжує, звіщаючи і їм, ясно і стисло, послання про воскресіння: «Бог батьків наших воскресив Ісуса, якого ви вбили, повісивши на дереві. Його Бог підняв правицею своєю, як князя і Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і відпущення гріхів. І ми свідки цих подій, і Дух Святий, що його Бог дав тим, які йому коряться (вв. 30– 32)». Це суть апостольського символу віри, який слід проголошувати всім, навіть тим, які хочуть їх усунути з дороги.

21б Тим часом прийшов первосвященик і ті, що були з ним, скликали синедріон і всіх старших синів Ізраїля і послали у в’язницю привести їх.
22  Та як слуги прибули, не знайшли їх у в’язниці і, повернувшися, оповіли:
23  «В’язницю ми знайшли замкнену з усякою безпекою і сторожів на варті при дверях, та, відчинивши, всередині ми не знайшли нікого».
24  Почувши ці слова, наставник храму і перовосвященики збентежилися, (не знаючи), що воно могло статися.
25  Аж тут прибув хтось і звістив: «Он ті мужі, яких ви вкинули у в’язницю, стоять у храмі і народ навчають».
26  Тоді наставник пішов із слугами, привів їх, та не насильно, боялись бо народу, щоб не побив їх камінням.
27  Привівши їх, поставили перед синедріоном, а первосвященик спитав їх:
28  «Чи ж ми не були вам заборонили строго цим ім’ям не навчати? І ось ви вашою наукою сповнили Єрусалим і хочете навести на нас кров цього чоловіка!»
29  Озвавшись тут Петро й апостоли, сказали: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!
30  Бог батьків наших воскресив Ісуса, якого ви вбили, повісивши на дереві.
31  Його Бог підняв правицею своєю, як князя і Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і відпущення гріхів.
32  І ми свідки цих подій, і Дух Святий, що його Бог дав тим, які йому коряться».
33  Почувши це, вони розлютилися і задумали їх убити.

Цей уривок подає другу частину (вв. 21б– 33) довгого уривка (Ді 5,17– 42; паралельного до Ді 4,1– 22). Маємо таку послідовність подій: скликання Синедріону, констатація того, що в’язниця — порожня (в. 21б– 24) і що апостоли навчають у храмі (в. 25). За цим іде новий арешт, та не насильно, боялись бо народу (в. 26б) і нова поява перед Синедріоном (вв. 27– 28). Уривок завершується керигматичним проголошенням (звісткою про смерть і воскресіння Ісуса) Петра (вв. 29– 33).

в. 21б. Тим часом прийшов первосвященик (вв. 24.27б; пор. Ді 4,1, прим. 20) і ті, що були з ним,
скликали (від гр. дієслова synkalèo, наказати покликати, запросити; пор. Ді 10,24б; 28,17; пор. Лк 9,1; 15,6.9; 23,13; Мр 15,16б) синедріон (в. 27; пор. Ді 4,15, прим. 25) і всіх старших (іт. сенат) синів Ізраїля;
Старші, іт. сенат (від гр. gherousìa, зібрання старших; пор. Вих 3,16; 12,21), насправді були тим самим, що й синедріон. Те, що Лука їх представляє як два окремих органи влади, може виявляти його бажання надати цій події більшої урочистості, а ще могло б означати, що він мав поверхові знання про юдейські установи в Єрусалимі.
і послали у в’язницю привести їх (в. 29; пор. Ді 1,2).
Безперечно, «провідники» ще не знають про звільнення апостолів.

в. 22. Та як слуги (в. 26; пор. Ді 4,1б)
прибули, не знайшли їх у в’язниці і, повернувшися, оповіли:

в. 23. «В’язницю ми знайшли замкнену з усякою безпекою і сторожів (від гр. phýlax, наглядач, пор. Ді 12,6.10.19) на варті при дверях,
та, відчинивши, всередині ми не знайшли нікого».
Можна було б поставити запитання: «А сторожі що? Спали?».

в. 24. Почувши ці слова,
наставник храму (в. 26; пор. Ді 4,1б)
і первосвященики (в. 21б)
збентежилися (пор. Ді 2,12), (не знаючи), що воно могло статися.

в. 25. Аж тут прибув хтось і звістив:
«Он ті мужі, яких ви вкинули у в’язницю,
стоять у храмі (пор. Ді 3,1, прим. 18)
і народ навчають (вв. 28²; пор. Ді 2,42)».

в. 26. Тоді наставник (в. 24) пішов із слугами (в. 22),
привів їх, та не насильно,
боялись бо народу, щоб не побив їх камінням (від гр. дієслова lithàzo, пор. Ді 14,19; пор. також, з тим самим значенням, дієслово lithobolèo, в Ді 7,58, прим. 42).
Те, що священики боялись (пор. Ді 2,43) реакції народу, захищає апостолів від насильства (пор. Лк 20,6; 22,2б; Мт 21,46; Мр 12,12; пор. також Ді 4,21б).

в. 27. Привівши їх, поставили перед синедріоном (в. 21б; пор. Лк 22,66),
а первосвященик (в. 21б) спитав їх (від гр. дієслова eperotào; серйозно допитувати; як у Ді 4,7):

в. 28. «Чи ж ми не були вам заборонили строго цим ім’ям (Ді 4,18б) не навчати (в. 25б)?
Букв. «Хіба ми вам не наказали наказом не навчати…?». Фраза, що підкреслює суворість заборони (накладеної погрозами, пор. Ді 4,18.21) проповідувати.
Деякі кодекси наводять цю фразу в стверджувальній формі: «Ми вам наказали…!».
І ось ви вашою наукою (в. 25б) сповнили Єрусалим
і хочете навести на нас кров (пор. Ді 15,20б; 18,6) цього чоловіка (пор. Мт 23,35; 27,25; Лк 11,50– 51)!»
Біблійний вислів навести на нас кров цього чоловіка (пор. Лев 20,9б– 16; Втор 19,10; Суд 9,24; 2 Сам 1,16; 1 Цар 2,32.33; Єз 18) означає, що ті, хто заплямував себе кров’ю Ісуса, мають бути покарані смертю (RP, с. 281).
Дивно, що первосвященик не запитує їх, як вони втекли з в’язниці.
Далі маємо стислий і потужний виклад апостольського проповідування, у формі протиставлення. Те, що Бог зробив для Ісуса, протиставляється тому, що вчинили проти нього юдейські провідники.

в. 29. Озвавшись тут Петро (пор. Ді 1,13, прим. 7) й апостоли (в. 21б), сказали:
«Слухатися (від гр. дієслова peitharchèo; пор. в. 32б; Ді 27,21; Тит 3,1) слід (пор. Ді 1,16) більше Бога, ніж людей (пор. Ді 4,19)!
Зах. текст має запитальну форму: «“Кого слід слухатися, Бога чи людей?”. Той відповів: “Бога”. Тоді Петро сказав: “Бог батьків наших …”».

в. 30. Бог батьків наших…
Це «Бог Авраама, Ісаака і Якова, Бог отців наших» (пор. Ді 3,13).
…воскресив Ісуса (пор. Ді 3,15),
якого ви вбили (від гр. дієслова diacheirìzo, мордувати, мучити, вбити), повісивши (від гр. дієслова kremànnymi, пор. Ді 10,39б; 28,4) на дереві (гр. epì xyloú, як у Ді 13,29б; 16,24б).
Цей вислів (= Ді 10,39б) є прямим і чітким звинуваченням представників влади: «Того, якого ви вбили…».
Мова якраз про того «проклятого», якого замучили і повісили на дереві ті самі люди, що звинувачують апостолів. Второзаконня відводить таку кару тому, «хто проклинає Бога», тобто богохульнику чи ідолопоклоннику, відповідно до законодавства, основаного на Втор 21,23: «повішений (на палі) — то прокляття Боже», як нагадує Павло у Гал 3,13: «Проклят усякий, хто висить на дереві». Але саме цього «проклятого» Бог возносить своєю правицею (Ді 2,33), адже Бог «підняв угору смиренних» (Лк 1,52), як проголошує Magnificat — піснеспів Марії «Величає душа моя Господа». Так «камінь, яким знехтували будівничі, став головним на розі» (Пс 118,22) (BR, с. 276).

в. 31. Його Бог підняв (пор. Ді 2,33) правицею своєю (Ді 2,33),
як князя (пор. Ді 3,15) і Спаса (від гр. sotèr; пор. Ді 13,23б; пор. також Лк 1,47б; 2,11),
Це відповідає фразі «князя та збавителя», що сказано про Мойсея, який був прообразом Христа (пор. Ді 7,35; пор. також Євр 2,10б; 12,2).
щоб дати Ізраїлеві покаяння і відпущення гріхів (пор. Ді 2,38).

в. 32. І ми свідки цих подій (пор. Ді 1,8; пор. також Лк 21,13; Мр 13,9б), і Дух Святий (пор. Мт 10,20; Лк 12,12; Йо 14,26; 15,26– 27; Ді 4,8.31),
що його Бог дав тим, які йому коряться (в. 29; пор. Рм 1,5)».
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 33. Почувши це, вони розлютилися (від гр. дієслова diaprìo, пиляти; тут у формі медіативу: «сповнитися обурення/люті», пор. Ді 7,54) і задумали (хотіли; у деяких кодексах: «задумали…») їх убити (пор. Ді 2,23б).
Вони сліпі й не хочуть бачити! Повторюється те, що вже сталося з Ісусом; так само станеться й зі Стефаном в Ді 7,54нн.

Апостоли, навіть всупереч офіційному попередженню юдейської влади, відстоюють для себе свободу промовляти до народу на підставі надзвичайних повноважень, отриманих від Бога. Вибір такого чіткого напряму дій відбувається в центральний момент головної сцени: Петро від імені цілої групи заявляє: Слухатися слід більше Бога, ніж людей! (в. 29). Тут вдруге за доволі короткий відрізок розповіді Лука наводить цей принцип свободи з уст лідера першої Церкви. Беручи до уваги спосіб розповіді Луки, який любить через повторення підкреслювати важливість якоїсь теми, можна дійти висновку, що це ключовий принцип християнського руху в конфлікті з юдейською владою.

Але справжнім осередком конфлікту є не питання релігійної компетенції чи юрисдикції, а «ім’я» того чоловіка, якого юдейська влада не мала мужності назвати: Ісус. І знову ж таки Петро у кульмінаційній точці цілої розповіді зі сміливістю і свободою відкрито заявляє: Бог батьків наших воскресив Ісуса, якого ви вбили, повісивши на дереві (в. 30). Глибинна причина, що пояснює мужність і радісну свободу апостолів, а водночас збентеженість і суперечності юдейської влади, полягає саме в цьому: у їхній позиції щодо Ісуса, вбитого людьми, але прославленого Богом. Слова Петра перед верховним юдейським судом є коротким синтезом християнської керигми чи звіщання про смерть і воскресіння Ісуса (вв. 30– 32). Цей невеликий уривок, що міститься в центрі цілої розповіді, є справжнім ключем прочитання до цілого епізоду. Конфлікт апостолів з юдейською владою, яку представляє Синедріон, є продовженням того, що привело Ісуса до смерті на хресті. Але перемога Бога над репресивною владою і над смертю вже дає відчути, яким буде результат цього історичного зіткнення (RF, сс. 170– 171).

У тексті Луки початок і кінець промови Петра перегукуються: слухатися Бога означає «вірити». А віруючі в дар отримують Духа, який стає таємним джерелом їхньої свободи. Свободи, яку не можна сплутати з дозволом на анархію, бо вона випливає із вибору вірності єдиному Господу. Звідси бере свій початок і сила критичності щодо людської влади, що присвоює собі достоїнство і безумовні, священні ролі. Десакралізація людської влади розпочалася тоді, коли Ісус Назарянин, отримавши засуд на смерть на хресті від верховної релігійної і цивільної влади, був поставлений Богом єдиним князем і владикою історії. Від того дня Бог більше не виправдовує і не освячує сильних світу цього і земну владу, а «критикує» і судить їх на основі їхньої вірності чи невірності новому статусу людства: людині, що вільна любити і несе відповідальність за своє майбутнє (RF, сс. 175– 176).

Просити в Господа дару розпізнання, щоб прийняти як власне — навіть ризикуючи стати непопулярними і наразитись на інші неприємні наслідки — твердження Петра: Слухатися слід більше Бога, ніж людей! (в. 29). Воно має стати переконанням-орієнтиром для наших слів і нашого способу життя;

щоб наші слова і наше життя, яким ми живемо з поміркованістю, покорою і радісним прийняттям іншого, були завжди свідченням того, що в нас на першому місці стоїть Бог.

Дякувати Господу за те, що нам пригадує, що бути віруючими – означає ще й переносити терпіння «за справедливість», тобто коли ми, взамін на нашу вірність, зазнаємо принижень, нас ганьблять, висміюють чи не розуміють навіть найдорожчі нам люди.

…

О Господи, Ти один знаєш наш розум і наше серце, не давай нам опускатися до ницості обману і лицемірства. Дай, щоб Твій Дух правди спонукав нас цілковито віддавати себе, бути благом для спільної користі і всім разом насолоджуватися Тобою, єдиним Найвищим Благом, бо ти цілковито себе даруєш тим, хто нічого не ставить понад прагнення жити у радісній дарованості любові. Амінь.

(A.M. Cànopi, Lectio div. на Діяння, с. 68).