Гріх Ананії та Сафіри полягає не в тому, що вони віддали лише частину — вони могли не давати нічого, — а в обмані проти Духа, який є життям спільноти. Двоє неправдомовців помирають. І справді, обман несе смерть для всяких взаємин і є початком усякого зла. Безперечно, це не кара від Бога, який помер на хресті за грішників. Ця розповідь показує, що свобода і правда необхідні для життя спільноти, а обман і рабство її вбивають. Цей текст викриває смертельну тяжкість обману, що живиться недовірою до іншого та особистим зиском. Недовіра і бажання зиску присутні завжди: потрібно їх розпізнати, не обманювати і молитися про звільнення від них.

1    Один чоловік, на ім’я Ананія, з своєю жінкою Сафірою продав маєток
2    і сховав дещо з ціни, — а знала про те і його жінка; решту ж приніс і поклав у ногах апостолів.
3    Тоді Петро сказав: «Ананіє, чому то сатана наповнив твоє серце, щоб обманути Святого Духа і ховати частину ціни поля?
4    Хіба те, що ти мав, не твоє було, і коли його продав, гроші не були у твоїй владі? Чому ж ото ти зважився у своєму серці на той учинок? Ти обманув не людей, а Бога».
5    Почувши ці слова, Ананія впав та й умер. І страх великий огорнув усіх тих, що чули те.
6    Тоді молодші встали, обгорнули його, взяли набік і поховали.
7    Через яких може три години, не знаючи, що сталося, увійшла його жінка.
8    Озвався Петро до неї: «Скажи мені, чи ви за стільки то були продали поле?» Вона відповіла: «Так, за стільки».
9    Тоді Петро до неї: «Як то, що ви змовилися, щоб спокушувати Господнього Духа? Ось ноги тих, що поховали твого чоловіка, на порозі, вони й тебе винесуть».
10  І вмить вона впала йому в ноги та й умерла. Хлопці ж увійшли й застали її мертву, і, винісши, поховали біля її чоловіка.
11  Великий страх обняв усю Церкву і всіх, що чули про те.

Текст побудований як диптих, в якому дві частини відповідають одна одній: перша зосереджена на чоловікові (вв. 1– 6), а друга — на жінці (вв. 7– 11). Від першої до другої частини відчутним є підсилення, яке загострює сценарій і сягає кульмінації в тому, що великий страх обняв усю Церкву (і всіх тих, що слухали). Мистецтво невтомно повторюватися і керувати ескалацією розповіді є частиною широкого літературного інструментарію автора Діянь (DM, сс. 185– 186).

в. 1. Один чоловік, на ім’я Ананія (вв. 3– 6), з своєю жінкою Сафірою (вв. 7– 10)
Ананію (від гр. Hananìas) не слід плутати з тим, кого Господь посилає шукати Павла у Ді 9,10– 19а і в Ді 22,12– 16; або з Ананією, первосвящеником, який дає наказ бити Павла в Ді 23,2– 5 і є присутнім на процесі проти Павла перед губернатором Феліксом (пор. Ді 24,1– 9).
Сафіра (від гр. Sàppheira) — арамейське ім’я, що означає «Красуня».
продав маєток (від гр. ktèma, володіння, власність, пор. Ді 2,45; що згодом називають [у вв. 3б і 8] полем, від гр. chorìon, пор. Ді 1,18)

в. 2. і сховав (в. 3б; від гр. дієслова nosphìzo, відкладати, що вживається в контекстах фінансового шахрайства) дещо з ціни (в. 3б; пор. Ді 4,34б), — а знала про те і його жінка; решту ж приніс
і поклав у ногах (в. 10; пор. Ді 22,3) апостолів (пор. Ді 1,2) (пор. Ді 4,35).

в. 3. Тоді Петро (вв. 8.9.10; пор. Ді 1,13, прим. 7) сказав:
«Ананіє (в. 1), чому то сатана^[1] наповнив твоє серце (пор. Ді 2,37; пор. також Лк 22,3; Йо 13,2.27),
щоб обманути (в. 4б; від гр. дієслова pséudo, обманювати, брехати) Святого Духа (пор. Втор 23,22– 24)
і ховати (в. 2) частину ціни (в. 2) поля (в. 8; пор. Ді 1,18)?
Цей факт нагадує смерть Ахана в СЗ, який приховав для себе частину здобичі, відведеної для Бога (пор. ІН 7,1.19б– 26). Пор. також 1 Цар 14,1– 18; 2 Мак 4,30– 38.

в. 4. Хіба те, що ти мав, не твоє було,
і коли його продав (від гр. prathèn, продане, те, що було продано; від гр. дієслова pipràsko, продавати, пор. Ді 4,34б), гроші не були у твоїй владі?
Букв. «Хіба решта не залишалася (від гр. дієслова mèno) у твоєму розпорядженні?».
Далі маємо гр. дієслово mèno, залишатися, бути далі, чекати (пор. Ді 20,5.23б; 21,8б; 28,16) та інші похідні від нього з більш-менш еквівалентним значенням: emmèno, залишатися вірним (пор. Ді 14,22; 28,30), epimèno, залишатися (пор. Ді 15,[34]; 28,14), і prosmèno, витривати, затримуватися (пор. Ді 11,23б; 13,43б; 18,18).
Продаж володінь і дарування грошей Церкві (в особі апостолів) відбувалися добровільно, хоча й були нормальним знаком щедрості (і солідарності), що панувала серед перших християн. Ананія не хотів втрачати багатства, а водночас прагнув пошани, хотів здаватися щедрим; а разом з ним і його дружина. Але навмисний обман є подвійною провиною.
Чому ж ото ти зважився у своєму серці на той учинок? (У зах. тексті «…злий учинок»).
Ти обманув (в. 3) не людей, а Бога».
Суворий докір Петра стосується брехні, через яку Ананія бажав його обманути, ображаючи тим самим Святого Духа (в. 3).
Не сказано, що Петро проклинає Ананію; він просто вивів його на чисту воду, його раптова смерть могла бути спричинена емоційним шоком.
Далі історія має продовження, що типово для народної розповіді, яка наголошує на її трагічному характері (LE, с. 71). У разі засудження Богом людина «буде викорінена з народу» (Ді 3,23б).

в. 5. Почувши ці слова,
Ананія (в. 1) впав (зах. текст додає: «відразу»; пор. в. 10) та й умер (в. 10; від гр. дієслова ekpsýcho, помирати, задихатися, пор. Ді 12,23б).
І страх великий (пор. Ді 2,43) огорнув (= в. 11) усіх тих, що чули те (в. 11; пор. також Лк 1,12.65; 2,9б; 7,16; 8,37).

в. 6. Тоді молодші (від гр. neòteros; на відміну від в. 10) встали,
обгорнули його, взяли набік і поховали (вв. 9б.10б).
Ананія зазнає долі відступників і екскомунікованих/відлучених (від церкви).

в. 7. Через яких може три години, не знаючи, що сталося, увійшла його жінка.
Контраст з в. 2 (а знала про те і його жінка) проведений зумисно.

в. 8. Озвався Петро (в. 3) до неї:
«Скажи мені, чи ви за стільки то (від гр. tosoútos) були продали поле (в. 3б)?»
Вона відповіла: «Так, за стільки».
Звертаючись до жінки із запитанням, Петро дає їй додаткову нагоду сказати правду і відмежуватися від поведінки свого чоловіка, попри свою співучасть (ви змовилися…; пор. в. 9) — і знову приєднатися до спільноти. Сафіра відповідає: «Так, за стільки». Так вона покриває зумисний злочин свого чоловіка і повторює обман, закладений в його вчинку (RP, с. 259).

в. 9. Тоді Петро (в. 3) до неї:
«Як то, що ви змовилися (від гр. дієслова symphonèo, змовлятися, бути у згоді з/знати з [що має на увазі свідому співучасть, потурання]; пор. Ді 15,15; 23,20; пор. також Ді 28,25),
щоб спокушувати (від гр. дієслова peiràzo, випробовувати, старатися; пор. Ді 9,26; 15,10; 26,21) Господнього Духа?
Не Петра вони спокушають (випробовують), а Господнього Духа.
Випробовувати Бога означає змушувати його дати доказ про себе, вимагаючи від нього якоїсь дії чи знаку. Це часто повторювана тема у СЗ (Вих 17,2б.7; Чис 14,22; Втор 6,16; 8,2; Юдт 8,12– 17; Йов 1,6нн; Пс 78,18; 95,8– 9; Сир 2,1; Іс 7,11– 12; …) і в НЗ (Мт 4,1– 11 і Лк 4,1– 13; Мт 6,13 і Лк 11,4б; Мт 16,1; 19,3; 22,18б.35; Ді 15,10… пор. також 1 Кор 10,9.13).
Змова («симфонія») подружньої пари, в поєднанні з бажанням здаватися тими, ким вони не є, привела до потурання злочину замість того, щоб дарувати сопричастя з віруючими.
Ось ноги тих, що поховали твого чоловіка, на порозі,
вони й тебе винесуть (вв. 6.9б)».
Слова Петра ще раз підтверджують (пор. 4б), що серйозність злочину полягає в обмані Святого Духа. Тому для автора це не був «легкий гріх», як іноді це пояснюють; це було серйозним посяганням на апостольську владу і на її божественне походження (CMM, с. 107).

в. 10. І вмить (пор. Ді 3,7б) вона впала йому (в. 3) в ноги (в. 2б) та й умерла (в. 5).
Хлопці (від гр. neanìskos, хлопець, пор. Ді 2,17; 23,18б.22) ж увійшли й застали її мертву (від гр. nekròs, пор. Ді 20,9б),
і, винісши, поховали біля її чоловіка (вв. 6б.9б).

в. 11. Великий страх обняв (= в. 5) усю Церкву…
Тут в Луки вперше вжито термін ekklesìa, зібрання, результат скликання; від гр. дієслова kalèo, скликати, збирати^[2] (пор. Ді 4,18). Він часто траплятиметься в Діяннях і зазвичай матиме значення місцевої спільноти, і лише в окремих винятках — вселенської Церкви.
… і всіх, що чули (букв. «що слухали») про те (в. 5б)

^[1]       Сатана [гр. Satanàs / Satàn; Лк 4,2; Ді 5,3]. Це супротивник (пор. 1 Хр 21,1а; Йов 1,6– 12; 2,2– 7; Зах 3,1– 2; Лк 10,18; 11,18; 13,16; 22,31; Ді 26,18; 1 Кор 5,5б; 7,5; 2 Кор 12,7; Од 12,9; 20,2). Юда стане знаряддям в його руках (Лк 22,3). Він є тим, хто прагне довести людину до падіння і несе відповідальність за все, що противиться Божій дії. Його ще називають дияволом (гр. diábolos), тим, який розділяє, відволікає, відокремлює від Бога (Муд 2,24; Лк 4,2.3.5.13; 8,12; Ді 10,38б; 13,10; Еф 6,11б; 1 Йо 3,8.10; Од 12,9; 20,2). Він — лукавий/злий (ponerós, пор. Мт 13,38б); спокусник (гр. peirázon; 1 Сол 3,5); князь світу (Еф 2,2), нечистий дух (Лк 6,18б; 8,2.29; Ді 8,7б). Він — душогубець, брехун і батько лжі (Йо 8,44). А також біс (гр. daimònion; Лк 4,41; 8,27.29б.33), той, хто «оволодіває» людьми, де вислів «біснуватий» (= маєш біса) часто перетворюється на образу: «Ти біса маєш!» = «Ти божевільний, несповна розуму!» (Лк 7,33б). А ще його називають Велзевулом (Лк 11,15.18б.19), Ваал-Зевулом (Ваал — князь, філістимлянське божество), князем бісів, якого для насмішки перетворили на Велзевува (Ваал-Зевува, 2 Цар 1,2), володаря гноївки/мух; ще називають Веліялом, що означає «нічого не вартий» (2 Кор 6,15).

^[2]       Термін Церква (гр. ekklesìa, євр. qahàl Yhwh, зібрання народу Божого), запозичений зі СЗ (пор. Ді 7,38, «громада на пустині») на позначення месіанської спільноти (пор. Мт 16,18), з розвитком християнства все більше розширювався. Спершу він позначав Єрусалимську Церкву-матір (Ді 8,1.3; 11,22; 12,1б.5б; 15,3.4.22; 18,22б); потім окремі Церкви Юдеї (Ді 9,31; пор. Гал 1,22; 1 Сол 2,14) і поганських регіонів (Ді 11,26; 13,1; 14,23.27; 15,41б; 16,5; 20,17б; Рм 16,1б.4б; 1 Кор 1,2; 2 Кор 1,1; 1 Сол 1,1; Як 5,14; 3 Йо 9; Од 1,4; 2,1; тощо); і зрештою Церкву в її богословській єдності (Ді 20,28; 1 Кор 10,32б; 12,28; тощо), її сутність Христового тіла і Христової нареченої (Еф 5,23– 32; Кол 1,18) та її вселенську повноту (Еф 1,23).

В інших контекстах термін ekklesìa просто вказує на зібрання народу чи спільноту, яка збирається (пор. Ді 19,32.39б.40б; 1 Кор 11,18; 14,23.34), а також відповідні приміщення (Рм 16,5; Кол 4,15б; Флм 2б) (BJ, прим. до Ді 5,11).

Неможливо читати цей уривок з Діянь, не вислухавши запитань, які мимоволі виникають у будь-якого мислячого читача. Перш за все складається враження, що перебуваємо в атмосфері СЗ, де Божі суд і кара, як виявляється, неминучі та уражають грішників на смерть (пор. 1 Цар 14,1– 18). Але про який гріх ідеться? Хіба можна так покарати за брехню подружню пару, яка хоче гарно себе показати в очах інших, а водночас подбати про своє майбутнє? Чому їм не дано можливості пояснити, а також визнати їхній неправильний вчинок і покаятися? Ця проблематика не має нічого спільного з перспективою розповіді Луки, який послуговується історією Ананії та Сафіри, щоб передати ще й досі актуальну для християнської спільноти науку. Єронім дуже добре вловлює намір, який стоїть за побудовою цілої розповіді: «щоб покарання двох людей послужило пересторогою для багатьох (Листи, 130)». Коротше кажучи, мова про послання богословського і повчального характеру водночас.

Богословський мотив добре видно в словах Петра. Гріх двох християн — це не просто трохи марнославства чи обману, а зневага і посягання на християнську святість і цілісність, які базуються на присутності Святого Духа, Господнього Духа (вв. 3.9). Ти обманув не людей, а Бога (в. 4б). У вчинку Ананії, який вносить обман і жадобу грошей у спільноту учнів, діє ота сила обману — Сатана, який вже скористався Юдою, щоб привести Ісуса на смерть. Тому раптово здійснюється суд Божий, який авторитетно тлумачить Петро. Суд, який передбачає смерть для того, хто ставить себе поза спільнотою життя, святою спільнотою. «Кожний, хто не буде слухатися того Пророка, буде викорінений з народу», Ді 3,23 (Лев 23,29).

Християнська спільнота, яку Лука на завершення цієї розповіді вперше назве ekklesìa (в. 11), є спадкоємицею Господнього qahal, святого скликання чи зібрання в пустелі, яке має цілковито належати Господу без ідолопоклонських відхилень і осквернень (пор. Втор 13,1– 19; 17,2– 20). Християни і ті, що бачать у смерті подружньої пари суд Божий, усвідомлюють, що в християнській спільноті своїм Духом присутній Господь: страх великий огорнув усіх (вв. 5б.11).

Особливим і значимим є те, що гріх Ананії та Сафіри, гріх, через який вони виключають себе зі святої спільноти і з життя, набуває форми обману і прив’язаності до грошей. Саме таким є таємний шлях, що веде до встановлення союзу з силою смерті й брехні — Сатаною.

Розповідь Луки не лише підкреслює статус святості, який має християнське зібрання (де присутній Святий Дух), і роль Петра, але й слугує спасенною пересторогою для християн: будьте уважні до двозначності володіння, до якого вас може заманювати лицемірство і обман. Саме такий шлях відводить далеко від братньої спільноти віруючих і врешті-решт паралізує у смерті (RF, сс. 160– 162).

…

Просити Господа дати нам зрозуміти, що важливо не те, що людина робить чи дає, а те, з яким духом вона дарує щось чи дарує себе, заради чого насправді вона віддає саму себе і те, що має, в розпорядження Бога для інших;
звільнити нас від страху зректися якоїсь матеріальної певності, жменьки відкладених грошей. Господь, як завжди, подбає про всі наші потреби, ще раніше, ніж ми його про це попросимо (Мт 6,8б);
дати нам силу повірити, що все те, що ми подаруємо іншим з любов’ю і повагою (і не лише з нашого надлишку!) нам буде «даровано у відповідь» і «помножено».

Дякувати Господу за те, що дає нам зрозуміти, що життя спільноти є тим майданчиком, де реалізовуються наші стосунки з ним, з його Духом, що не варто думати про можливість досягнути чогось обманом, будуючи життя на видимості, що закладає ризик серйозних падінь;
за його милосердя, що залишає нам ще час і простір для того, щоб ми вийшли з нашого світу малих (а іноді й великих) неправд.
…

Звільни мене, о Господи, від спокуси відібрати в Тебе те, що я Тобі добровільно віддав, бо і я маю спокусу притримати для себе те, що пообіцяв Тобі. Допоможи мені не ослаблювати мою спільноту, підриваючи основи братерства, бо коли надто думаю про себе, про свої інтереси, про свої зручності, то моє серце віддаляється від Тебе і від братів. Поклич мене назад, коли стаю на шлях малих чи великих ідолопоклонств, бо саме тоді згасає мій порив, і вже більше не належу ні Тобі, ні братам, ні не перебуваю на служінні твого Царства. Дякую Тобі вже відтепер за всі випадки, коли Ти не даватимеш мені спокійно перебувати в моєму лицемірстві і лукавстві. Амінь (LD, сс. 84– 85).