Як після першої П’ятидесятниці (Ді 2,1нн), так і після другої, маємо опис християнської спільноти, яка приносить «плід Духа» (Гал 5,22; пор. 1 Кор 13,1нн). Зцілення, які чинить Ісус, а також його учні, є знаком цієї неймовірної дійсності: спільноти, що живе даром Духа, який є плодом хресного дерева, та повнотою любові Бога до людини і людини до Бога, яка виливається на всяке створіння. Так народжується нова людина, така сама як Син, здатна любити братів так, як її любить Отець. «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив» (Йо 15,9) і «Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо 13,34б).

32  Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне.
33  Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса й були всім вельми любі.
34  Тому й ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане
35  та й клали в ноги апостолів, — і роздавалось це кожному за його потребою.
36  А Йосиф, якого апостоли прозвали Варнавою, що значить син утіхи, левіт, родом з Кіпру,
37  мав поле; продавши його, він приніс гроші й поклав у ногах апостолів.

Вв. 32– 35 є другим «підсумком» (два інших в Ді 2,42– 47 і 5,12– 16; пор. також Ді 5,42; 6,7; 9,31). У них описані деякі аспекти життя первісної спільноти: єднання почуттів, якому сприяло те, що кожен віддавав свої речі в розпорядження інших; сила апостольського проповідування про воскреслого Христа, яку супроводили чуда; регулярний розподіл грошової допомоги, який здійснювали апостоли, із прибутків від продажу володінь найбільш заможних людей (СММ, с. 103). У цьому підсумку наполегливе наголошення на спільності майна готує ґрунт для того, щоб показати щедрість Варнави і його довіру до апостолів (вв. 36– 37), на відміну від жадібності й лицемірства Ананії та Сафіри (пор. Ді 5,1– 11).

в. 32. Громада (пор. Ді 2,41б) вірних (пор. Ді 4,4)
мала одне серце (пор. Ді 2,37) й одну (пор. Втор 6,5б; 10,12б; 11,13б.18; 13,4б…; пор. також Йо 17,11б.21) душу (пор. Ді 2,41б), [Зах. текст додає: «… і не було між ними жодного поділу»].
У Святому Писанні парна фраза «серце і душа» зазвичай стосується любові до Бога і дотримання заповідей. Вона означає внутрішню сутність людини, з якої народжують рішення і яка є коренем думок і почуттів.
і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало,
але все в них було спільне (пор. Ді 2,44 і «Напрямки для роздумів» в Ді 2,37– 46).

в. 33. Апостоли (вв. 35.36.37б; пор. Ді 1,2) з великою силою (пор. Ді 1,8; 2,22; 8,13б)
Ця сила виливається в здійснення чудес (пор. Ді 1,8). Мова про «вилікування, знаки і чудеса», які апостоли чинять «іменем святого слуги твого Ісуса» (Ді 4,30).
свідчили (пор. Ді 1,8) про воскресіння Господа Ісуса (пор. Ді 4,2б)
й були всім вельми любі (пор. Ді 2,47).
Букв. «і велика благодать була на всіх них».

в. 34. Тому й ніхто з них не був у злиднях (пор. в. 35),
Пор. обітницю у Втор 15,4– 5: «Та, зрештою, й не буде [у євр. тексті в наказовому способі: «нехай не буде»] в тебе вбогого, бо Господь напевно благословитиме тебе в землі, що її Господь, Бог твій, хоче тобі дати в посідання, — але тільки тоді, коли ти слухатимеш голос Господа, Бога твого, і пильно виконуватимеш усі заповіді, що оце я заповідаю тобі сьогодні».
бо ті, що були власниками земель (пор. Ді 1,18) або мали доми, їх продавали (Ді 2,45),
приносили гроші (від гр. timè, ціна, цінність, честь; пор. Ді 5,2.3б; 7,16б; 19,19б; 28,10) за продане (пор. Ді 5,4) (пор. також в. 37б)
Перші християни не зрікалися володіння своїм майном, але були готові віддати його в розпорядження інших і навіть продати, щоб відповісти на потреби нужденних (пор. Ді 5,4; пор. також Лк 12,33– 34).
Продаж здійснювали не всі разом, а, як вказує дієслово недоконаного виду минулого часу, поступово, в міру того, як цього вимагали потреби і як до цього спонукала щедрість окремих осіб, а потім…

в. 35. та й клали в ноги (в. 37б; пор. Ді 22,3) апостолів (в. 33) (пор. в. 37б; Ді 5,2б), — і роздавалось це кожному за його потребою (пор. Ді 2,45б).
Класти щось в ноги іншого означає — біблійною мовою — віддати себе в розпорядження цієї людини: це визнання влади і авторитету іншого над собою і над тим, чим людина володіє. Іншими словами, це образ передачі апостолам влади діяти на власний розсуд, розпоряджаючись її добром. Їм належить управляти грошима і вирішувати, кому їх роздавати за потребою.
Дієслова в імперфекті (вв. 34– 35) вказують на те, що це була звична практика (пор. в. 37).
Далі маємо представлення Варнави, першого персонажа, який (разом з Павлом) не належить до початкової групи апостолів.

в. 36. А Йосиф, якого апостоли (в. 33) прозвали Варнавою,
що значить син утіхи (заохочення) (пор. Ді 2,40),
Прізвисько Варнава (від гр. Barnabás), яке дали Йосифу, вказувало на його здатність «заохочувати»; і справді в Ді 11,23б– 24 сказано, що він був «чоловік добрий, повний Святого Духа та віри» і «підбадьорив усіх триматися Господа рішучим серцем».
Народна етимологія, яку наводить Лука, мабуть, базується на арамейському вислові bar-nebu’ah, «син пророцтва», але вона ще може мати вавилонське походження: bar-nabu, «син (бога) набу».
левіт, родом з Кіпру (пор. Ді 11,19, прим. 62),
Пізніше ми зустрінемо Варнаву, який займатиметься євангелізацією Кіпру (Ді 13,4– 12; 15,39б). Він не належить до початкової групи апостолів, але відіграватиме визначну роль у подальшій розповіді Діянь (Ді 9,27; 11,22б– 26.30; 12,25; 13,1– 14; 14,12.14; 1,1– 39). Павло згадуватиме його як свого співробітника в 1 Кор 9,6 і в Гал 2,1.9.

в. 37. мав поле (букв. «оскільки йому належало поле»); продавши його,
Можливо йшлося про поле, яке він успадкував у Палестині, або про родинне володіння на Кіпрі.
він приніс гроші (від гр. chrèma, гроші, ціна; пор. Ді 8,18б.20б; 24,26) й поклав у ногах (в. 35) апостолів (в. 33).
Коротке повідомлення про Варнаву має подвійну ціль: навести приклад щедрості перших християн, про що мовилося загалом, і показати у вигідному світлі того, хто представлятиме Павла групі апостолів (Ді 9,27).

Нас не дивує твердження Луки: Громада вірних мала одне серце й одну душу (в. 32), бо ми звикли слухати схожі благочестиві, часто нереалістичні твердження, якими описують християнські спільноти навіть у наші часи. Проповідники іноді мають схильність до оптимістичних перебільшень. Але коли Лука запевняє, що ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне (в. 32б), ми насторожено прислухаємося. Як так може бути?… Лука не був марксистом, але достатньо реалістом, аби знати, що наше серце переважно там, де наше майно (Лк 12,34). Навіть значна частина Євангелія від Луки заторкує питання грошей. Візьміть до уваги притчі про боржників (Лк 7,41– 43), про доброго самарянина (Лк 10,29– 37), про безумного багача (Лк 12,16– 21), про несправедливого управителя (Лк 16,1– 8), про багача і Лазаря (Лк 16,19– 31) і про міни (Лк 19,11– 27): всі ці притчі, за винятком однієї, містяться лише в Луки. Для нього багатство не є знаком Божого схвалення, а небезпекою. Багатий юнак не міг відокремитися від грошей (Лк 18,18– 23), а іншого багача названо «безумним» через його безглузду залежність від своїх переповнених стодол (Лк 12,15– 21).
Жодна з заторкнених тем не має такого вибухового ефекту і потенційного ризику поділити людей, як дискусія про гроші. Принаймні у цьому сенсі Маркс мав рацію: існує свого роду економічний детермінізм, який діє в нашому житті. Гроші рухають світом.
У західній цивілізації, в міру того як підриваються основи віри в Бога та в інші форми безсмертя, гроші набувають в нашому житті роль божка, що гарантує нашу тривку цінність перед лицем смерті. В деяких випадках ми кажемо: «З собою ти того не забереш». Але таке зауваження не долає наш матеріалізм, а виявляє його джерело. Ми не можемо нічого з собою забрати, коли входимо в забуття смерті, але можемо передати фінансову владу своєму потомству!.. Так гроші стають нашою «ідеологією безсмертя», нашим сучасним способом забезпечити собі, що й після смерті моє ім’я, моя родина, мої подвиги, моя влада продовжуватимуться, хоч і без мене. Лише Лука розповідає історію про безумного багача (Лк 12,16– 21), який хизувався тим, що його майно надасть йому божественну гарантію проти наступу смерті. Першими банками були храми, а найдавніші монети карбували із зображеннями богів.
«Як тяжко тим, що багатства мають, увійти в Царство Боже!», — сказав Ісус (Лк 18,24). Учні говорять від імені всіх, коли запитують: «Хто ж тоді може спастися?» (Лк 18,26б). Але чудотворна сила Духа, завдяки якій став ходити кривий (Ді 3,6– 7), зробила спроможним чоловіка на ім’я Варнава продати своє поле і віддати отримані за нього гроші апостолам (вв. 36– 37), які розподіляли ці блага тим, які перебували в потребі (пор. Втор 15,4– 5). Церква турбується про своїх, творячи у такий спосіб у житті спільноти своєрідну ілюстрацію, парадигму такого світу, якого Бог хоче для всіх (WW, сс. 66– 67).

Християнське братерство є першим знаком євангелізації. Це не лише знак визнання того, що ми є учнями Господа Ісуса (пор. Йо 13,35), але й знаком того, що Господь Ісус посланий Отцем (пор. Йо 17,21), а тому є не одним з пророків, а найголовнішим пророком і Сином.
Просити Господа дати нам зрозуміти, що сила свідчити про воскресіння Господа Ісуса (в. 33) випливає з братнього життя. Увага до потреб іншого і неприв’язаність до матеріальних благ є базовими елементами для побудови братньої спільноти, а водночас вони ефективно впливають на проголошення Слова. Це братерство ми маємо будувати, власним прикладом, проголошуючи слово, ставлячи на перше місце любов, служіння, посвяту, тобто аґапе. Просити в Господа Ісуса мати очі, щоб бачити свого брата як «дар»; по-справжньому почувати себе братами наших братів, щоб свідчити Його любов (LD, сс. 76– 79).
Дякувати Господу за те, що чітко вказує нам шлях — мати одне серце й одну душу з усіма: близькими і далекими, приємними і неприємними, друзями і… навіть ворогами;
за красу цього братерства, що дає поштовх і переконливість нашому свідченню (яке ми часто даємо через малі вчинки, але зроблені з великою любов’ю).
…
Пресвята Тройце, o благодатне сопричастя, даруй мені ласку не стати жертвою скептицизму, який вбиває в зародку будь-яке старання. Вкорени в мені переконання, що найбільш дієвим знаком, який я можу показати для євангелізації цього світу, є спільнота, що прагне братерства. Не дозволь, щоб мене блокували гіркі думки чи зупиняли труднощі. Де б я не був, бажаю, з твоєю допомогою, творити братерство. Амінь (LD, с. 80).