Після того, як учні діяли і страждали, як Ісус, вони, об’єднавшись в молитві, добре розуміють таїнство його страстей. У злі, яке ми чинимо, Бог сповняє свій задум спасіння: він дає своє життя тому, хто від Нього його відбирає. Таке усвідомлення, що виникає з отриманого досвіду, стає основою для молитовного взивання, розпізнання і нового дару Духа, який їх наповняє і струшує той дім, де вони перебувають. Трапезна більше не є місцем, в якому вони закриваються зі страху, — вона є місцем сопричастя і братньої любові. Хто отримує такий досвід, розуміє хрест Ісуса як спасіння і дар Духа, що здійснюється сьогодні. Переслідування є справжнім учителем богослов’я: воно робить нас такими, як Учитель. Кожна Церква народжується з крові мучеників так само, як з крові Христа.

23  А як їх відпустили, вони прибули до своїх і розповіли, що первосвященики і старші до них сказали.
24  Ці, вислухавши, однодушно піднесли голос до Бога й сказали: «Владико! Ти створив небо і землю, і море, і все, що в них є.
25  Ти сказав Духом Святим через уста батька нашого Давида: Чого заметушилися погани й задумали народи марне?
26  Царі землі зібралися, і князі зійшлися докупи на Господа і на помазаника його.
27  Зійшлися бо справді у цім місті проти слуги твого святого Ісуса якого ти помазав, Ірод і Понтій Пилат з поганами й людьми ізраїльськими,
28  зробити те, що твоя всемогутність і мудрість уже наперед були постановили, щоб сталося.
29  І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати твоє слово.
30  Простягни твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги твого Ісуса».
31  А як вони молилися, затряслось те місце, де вони зібралися, і всі сповнилися Святим Духом, і сміливо звіщали слово Боже.

Петро і Йоан приєднуються до своїх братів і моляться разом з ними,  застосовуючи до цієї ситуації слова Пс 2,1– 2, а завершують молитву проханням до Бога про відвагу проповідувати слово, долаючи спротив. Відчутний знак запевняє їх у тому, що Святий Дух присутній, а їхня молитва вислухана. Головною темою тут є parresìa (СММ, с. 100).

в. 23. А як їх відпустили, вони (Петро і Йоан: пор. Ді 1,13, прим. 7 і 8; пор. також Ді 3,1) прибули до своїх (пор. Ді 1,14б)
Ймовірно, тут Лука має на увазі апостолів. Адже саме вони звіщають слово (в. 29б) і потребують благодаті відваги, що є предметом подальшої молитви.
і розповіли, що первосвященики і старші (пор. Ді 4,1, прим. 20; і Ді 4,5б, прим. 22) до них сказали.

в. 24. Ці, вислухавши,
Зах. текст додає: «і розпізнаючи дію Бога».
однодушно (пор. Ді 1,14) піднесли голос до Бога й сказали:
«Владико! (від гр. despòtes, володар, господар; пор. Лк 2,29; Од 6,10)
Ти створив (у зах. тексті «ти — Бог, який створив…») небо і землю, і море, і все, що в них є (= Ді 14,15б).
Таке формулювання міститься в ісповіданні віри юдаїзму (пор. Вих 20,11; Неєм 9,6; Юдт 9,12; Пс 146,6; Іс 37,16; Єр 32,17; Дан 14,5б; пор. також Ді 14,15б; 17,24; Рм 1,19– 20; Од 10,6; 14,7б).

в. 25. Ти сказав Духом Святим
через уста батька нашого Давида (пор. Ді 1,16б):
Далі є цитата Пс 2,1– 2.
Чого заметушилися (від гр. дієслова phryàsso, важко дихати, роздувати ніздрі [іржання коней], галасувати [дико, зухвало поводитися]) погани
й задумали (від гр. дієслова meletào, замишляти, затівати) народи марне?

в. 26. Царі землі зібралися, і князі (букв. «начальники»; пор. Ді 4,5б) зійшлися докупи (букв. «зібралися в одному місці»; в. 27; пор. Ді 4,5) на Господа і на помазаника його (пор. Ді 2,31, прим. 16).
У тексті псалма Пс 2,1– 2 мовиться: «Чого метушаться народи, і люди задумують марне? Встають царі землі, князі зговорюються разом на Господа й на його Помазаника»; є посилання на ворогів Ізраїля, що зібралися докупи, щоб його повалити, чим опираються Господу, Богу Ізраїля, і «його помазанику», тобто царю Давиду, висвяченому на царя з Божої волі. Він по-пророчому застосований до Христа і до його страстей, як буде пояснено у подальших віршах.

в. 27. Зійшлися (пор. в. 26; пор. також Лк 23,12: «І того ж самого дня Ірод і Пилат стали приятелями між собою…») бо справді у цім місті проти слуги твого святого Ісуса (в. 30б; пор. Ді 3,13), якого ти помазав (від гр. дієслова chrìo, помазувати, пор. Ді 10,38; пор. також Іс 61,1), Ірод (гр. Heròdes)^[1] і Понтій Пилат (пор. Ді 3,13б, прим. 19) з поганами й людьми ізраїльськими,

в. 28. зробити те, що твоя всемогутність (рука: в. 30; пор. Лк 1,66б; Ді 7,50; 11,21) і мудрість (воля: пор. Ді 2,23) уже наперед були постановили, щоб сталося (Ді 2,23; пор. Лк 24,26).
Вислів твоя рука і твоя воля рівноцінний за значенням виразу «твоя могутня воля».
Страсті й смерть Ісуса подані як частина Божого задуму.

в. 29. І нині, Господи (від гр. kýrios; пор. Ді 2,20.21; 5,9; 9,31; 25,26), споглянь (від гр. дієслова ephoráo) на їхні погрози (пор. 2 Цар 19,19; Іс 37,20)
й дай твоїм слугам (пор. Ді 2,18) з повною сміливістю (в. 31б; пор. Ді 2,29 і «Напрямки для роздумів» в Ді 9,26– 31) проповідувати (букв. «говорити») твоє слово (пор. Ді 8,4б; пор. Еф 6,19).

в. 30. Простягни твою руку (пор. Ді 6,6)
на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса (пор. Ді 2,22) іменем святого слуги твого Ісуса (в. 27б; пор. Ді 2,21; Ді 3,16; і «Напрямки для роздумів» у Ді 3,11– 26)».
…Відвага буде дана апостолам, уділяючи їм здатність зцілювати і чинити чудеса, які покажуть, що Бог на їхньому боці, і дозволять їм подолати спротив і ворожість середовища.
Жест простягнути руку (пор. Пс 138,7б; Сир 7,32 [пор. також Ді 6,6б] і парна фраза знаки і чудеса пригадують великі діла, які здійснював Ягве у виході; Вих 3,20; 4,4; 7,5…). Пор. Ді 11,21.
Ця молитва, що є найдовшою в Діяннях, містить прохання не про закінчення переслідування чи покарання для лиходіїв, а про свободу сповіщати Слово без страху (пор. Ді 28,31); молитва черпає натхнення від молитви Єзекії (2 Цар 19,15– 19; Іс 37,16– 20), Макавеїв (1 Мак 3,50– 53) і трьох юнаків, засуджених на смерть у вогні (Дан 3,41– 45).

в. 31. А як вони молилися,
затряслось (від гр. дієслова salèuo, трусити, пор. Ді 2,25б; 17,13б; пор. також Ді 16,26; а також Пс 18,8; 68,8– 9; 77,19; 82,5б; 97,4; 99,1б) те місце, де вони зібралися,
і всі сповнилися Святим Духом (пор. Ді 2,4),
і сміливо звіщали слово Боже (в. 29б).
Це «мала п’ятидесятниця», яку слід порівнювати з першою, в Ді 2,1нн.

^[1]       Євангеліє від Луки і Діяння згадують чотирьох правителів з династії Ірода.
Перший Ірод з’являється на початку Євангелія дитинства (пор. Лк 1,5 і Мт 2,16, вбивство немовлят), йдеться про Ірода Великого (37– 4 рр. до Р.Хр.), засновника династії.
Другий Ірод (про якого мова тут) наказує ув’язнити Йоана Хрестителя (Лк 3,19– 20), а потім стяти йому голову (Лк 9,7– 9). У Лк 13,31– 32 Ісус його називає «тим лисом»; а в Лк 23,6– 12 Пилат відішле Ісуса до Ірода на аудієнцію під час його страстей. Мова про Ірода Антипу, одного з багатьох синів Ірода Великого. Він був четверовласником Галилеї (Лк 3,1), а згодом Переї від 4 р. до Р.Хр. до 39 р. по Р.Хр.
Ірод з Ді 12,1, прим. 65, — це Ірод (Юлій) Агриппа І (10 р. до Хр. — 44 р. по Хр.), внук/племінник Ірода Великого. Він був нагороджений царським титулом Калігулою в  37 р. по Р.Хр., але реально став царем Юдеї лише в 41 р. Схоже на те, що він правив, ретельно і, вочевидь, щиро дотримуючись єврейського закону. Він помер, ймовірно, у місяці вересні/жовтні 43 р., у всякому разі перед кінцем лютого 44 р. (Ді 12,23).
Четвертим правителем з династії Ірода, який згаданий наприкінці Діянь, є Агриппа ІІ, син попереднього, той, який слухає апологію Павла у Ді 25,13– 26,32 (DM, сс. 490– 491, прим. 42). Пор. також Ді 12,1, прим. 65.

У віршах 24б– 30 автор Діянь наводить фрагмент християнського мідрашу, тобто актуалізації давнього тексту у зв’язку з теперішніми подіями. Оригінальність полягає в новому ключі прочитання — постаті Христа. Події страстей відчитуються крізь призму месіанського псалма. Так він набуває спасительного значення. Союз представників влади, юдейської і римської, проти посланця Божого, слуги святого Ісуса, привів до сповнення Божого задуму: спасіння через Ісуса, вірного слугу (пор. Лк 3,22б; Ді 10,38). Тепер християни можуть побачити сенс у тому, що вони пережили на власному досвіді. Переслідування, яке спіткало малу спільноту, є складовою логіки Божого задуму, що його першим здійснив Ісус.

Молитва, підпорядкована ритму Божого слова, яке надає сенс подіям, і занурена в логіку Божого задуму, розкритого Ісусом, не може бути розбавлена банальним проханням, яке диктує страх. Перша християнська спільнота перед лицем переслідування просить у Бога не охоронної грамоти чи територіального привілею, а свободи проголошувати слово Боже. Здатність публічно звіщати християнську вістку у ворожому середовищі і ситуаціях конфліктності народжується не з впертого фанатизму, а з вірності слову, що є словом свободи. Свободи від страху смерті, бо воно проголошує Ісусове воскресіння і сповіщає повну перемогу над системою смерті, у якій процвітає самоуправство і насильство, тобто гріх. Слово, яке не є всього лиш ефектним гаслом, бо ефективно діє через знаки звільнення, в яких проявляє себе Божа сила, що діє в історії.

Простим і доступним для всіх тестом на ефективність молитви є ота свобода чи відвага публічно свідчити те, у що людина вірить. Лука залишив нам, завдяки своїй чутливості і досвіду, цей невеликий взірець спільнотної молитви. Не як приклад, який потрібно сліпо наслідувати, а як спосіб життя, який має заохотити до творення в окремих християнських громадах зразків і моментів спільної молитви (RF, pp. 149– 50).

Іноді наша молитва є вбогою тому, що вона не живиться слуханням Слова. Тоді існує  ризик, що вона може стати звичайним засобом для виливання емоцій або внутрішнім монологом, що маскується під діалог. У ній ми більше не здатні розпізнати, що Бог нам дарує, про що нас просить і що ми можемо просити в нього. Лише слухання Слова, під дією Духа, дає нам змогу зрозуміти, як діє Бог; він допомагає нам повільно розкривати його задум щодо нашого життя і робить нас спроможними звертатися до нього з проханнями про те, що насправді є потрібним для віднови нашого життя і для спасіння нас самих і наших братів. Якщо ми не дозволимо Богові до нас промовляти, то існує ризик, що наші бесіди з ним залишаться безладним і незв’язним бурмотінням (АВ1, с. 177).

Просити Господа «дару» його Духа, щоб мати змогу кликати його «Авва-Отче» та проголошувати сміливо і відважно його Слово, щоб наше свідчення і свідчення його посланців було «доброю новиною», яка оживляє і підносить, яка спасає і скеровує до Царства.

Дякувати Господу за всі знаки і чудеса — якими б малими вони не були — що їх він ставить на нашому шляху, щоб дати силу нашим словам (завжди надто вбогим, щоб описати красу послання) і щоб заохочувати нас в моменти розчарування і невдач, через які ми легко впадаємо в зневіру.

…

«І нині, Господи, споглянь й дай Твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати Твоє слово. Простягни Твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги Твого Ісуса» (вв. 29– 30).

Веди мене, лагідне світло,
Веди мене крізь темряву, що мене огортає.
Ніч темна, а дім мій далеко,
веди мене, лагідне світло.
Скеровуй мої кроки, лагідне світло,
Я не прошу бачити дуже далеко.
Мені досить кроку, лиш першого кроку,
Веди мене вперед, лагідне світло.
Так було не завжди, тебе я не просив
Мене скеровувати і вести.
Я сам хотів бачити свою дорогу,
Тепер же ти мене скеровуй, лагідне світло.
Я хотів певностей, забудь ті дні,
Щоб твоя любов мене не покидала.
Аж поки не мине ніч, ти будеш мене скеровувати,
Безперечно, до тебе, лагідне світло.
(J.H. Newman, Lead kindly light, цит. в LD, c. 74)