Слухачі, в яких «розжалобилося серце» від слів Петра, стали запитувати: «Що нам робити?». Відповіддю є покаяння і хрещення в Ісуса на відпущення гріхів і дар Духа. Результатом є спасіння — нове життя, що тримається на чотирьох стовпах, якими є: наука апостолів, спільність благ, Євхаристія, молитва.

37  Почувши це, вони розжалобилися серцем і сказали до Петра й до інших апостолів: «Що нам робити, мужі брати?»
38  Петро ж до них: «Покайтесь», каже, «і нехай кожний з вас охриститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа.
39  Для вас бо ця обітниця і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог».
40  І ще іншими багатьма словами він свідчив їм та умовляв їх: «Рятуйтеся від цього лукавого поріддя».
41  Ті ж, що прийняли його слово, охристились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ.
42  Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах.
43  І страх напав на кожну душу: багато було чудес і знаків, що їх апостоли робили.
44  Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним.
45  Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було.
46  Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця;
47  хвалили Бога і втішалися любов’ю всього люду. Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися.

Цей уривок описує нам перші глибоко емоційні реакції присутніх на проповідь Петра. Вони виливаються в запитання: «Що нам робити, мужі брати? Покажіть нам!».

в. 37. Почувши це, вони розжалобилися серцем
У Святому Письмі серце (гр. kardìa; в. 46б; пор. Ді 2,26; 4,32; 5,3; 7,39б.51; 8,21б.22б.[37]; 11,23б; 13,22; 14,17б; 16,14б; 21,13; 28,27²; пор. також Ді 1,24; 15,8) є не лише осередком почуттів, але й місцем особистих рішень.
Гр. дієслово katanýsso (що перекладається «розжалобитися») вжите лише тут в цілому НЗ [іменник повторюється в Рм 11,8, де перекладається як «приголомшення»]. У СЗ (у версії LXX) воно вживається, починаючи ще від книги Буття, у значеннях: мовчати, засмучуватися, почуватися скривдженим/розбитим, мати докори сумління, почуватися загубленим/зраненим, відчувати здивування.
і сказали до Петра (в. 38; пор. Ді 1,13, прим. 2) й до інших апостолів (вв. 42.43б; пор. Ді 1,2б):
Слухачі Петра виявляють здорову реакцію: вони вражені, приголомшені, зранені, розбиті, не знають що робити і, замість того, щоб таїти все це в собі, кажуть:
«Що нам робити, мужі брати (пор. Ді 1,16)?».
Зах. текст додає: «… Покажіть нам!».
Церква на своїх початках тісно пов’язана з синагогою, і всі продовжують називати один одного братами — чи то юдеї, чи то християни.
Тепер Петро повертається до щойно перерваної проповіді (вв. 38– 40).

в. 38. Петро (пор. в. 37б) ж до них:
«Покайтесь (від гр. дієслова metanoèo; пор. Ді 3,19; 8,22; 17,30б; 26,20; пор. також Лк 10,13б; 13,3.5; 15,7.10б; 16,30б)», каже,…
Заклик до покаяння чи навернення (гр. metánoia, зміна мислення, способу бачення; пор. Ді 5,31б; 11,18б; 13,24; 19,4; 20,21; 26,20б; пор. також Лк 3,3.8; 5,32б; 15,7б; 24,47) є частиною схеми місіонерських проповідей в Діяннях (пор. Ді 3,26; 10,43; 13,38; 15,3; 17,30). Лука наполягає на цьому засадничому підході, що необхідний для початку процесу спасіння. Два гр. дієслова metanoèo (змінювати мислення) і epistrèpho (змінювати напрямок, розвертатися в інший бік; пор. Лк 17,4; 22,32б; Ді 3,19; 9,35б.40; 11,21б; 14,15; 15,19б; 26,18.20; 28,27б; пор. також іменник epistrophè, в Ді 15,3) дуже добре виражають подвійний внутрішній і зовнішній вимір переміни, яку потрібно здійснити рішенням віри. Від юдеїв вимагається визнати власну помилку і власну невірність Божому плану спасіння, що його об’явив Ісус, який є Христом. Вони мають покинути своє вперте невірство і повернутися до Бога (пор. Ді 3,19; 26,18– 20); від поган вимагається полишити безглуздя ідолопоклонства і визнати єдиного та істинного Бога, яким він себе об’явив в Ісусі, Господі всіх (пор. Ді 14,15; 17,30) (RF, с. 108).
…«і нехай кожний з вас охриститься (в. 41; від гр. дієслова baptìzo; хрестити, занурювати, омивати; пор. Ді 1,5²; 8,12б.13.16б.36б.38б; 9,18б; 10,47.48; 11,16²; 16,15.33б; 18,8б; 19,3.4.5; 22,16) в ім’я Ісуса Христа (пор. Ді 8,16б; 10,48; 19,5) на відпущення гріхів ваших (пор. Лк 3,3б; Ді 22,16),…
Вислів хрестити в ім’я… (гр. baptìzo epì tò onòmati…), вжитий лише в Діяннях, стосується не так обрядової формули хрещення (пор. Мт 28,19), як значення самого обряду: ісповідництво віри в Христа, прийняття Христом тих, що вже будуть йому посвячені (BJ).
У Євангелії від Луки і Діяннях згадано два види хрещення, але не йдеться про хрещення Духом на противагу до хрещення водою. Йоанове хрещення є хрещенням приготування (пор. Ді 1,5.22; 10,37б; 11,16; 13,24; 18,25б; 19,3– 4) в очікуванні Ісусового хрещення «Духом Святим і вогнем» (Мр 3,11б; Лк 3,16б; Ді 1,5б). Церковна практика зберегла знак води, бо він є зовнішнім знаком, що виявляє бажання змінити життя, просячи про спасіння через віру в Ісуса, якого призивають як воскреслого Господа.
Щодо вислову в ім’я Ісуса, пор. Ді 3,6б.16 і «Напрямки для роздумів», в Ді 3,11– 26.
…і ви приймете дар Святого Духа (пор. Ді 8,15б.17.19б; 10,45б; 11,16б).

в. 39. Для вас бо ця обітниця (Ді 1,4б)
і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко,
Обітниця стосується передусім юдеїв (Ді 3,25– 26), а також і тих, що далеко (пор. Ді 13,46; 22,21; Рм 1,16; пор. також Іс 57,19, що цитується і пояснюється в Еф 2,13– 17).
скільки б їх покликав (від гр. дієслова proskalèo, кликати, запрошувати прийти; пор. Ді 5,40; 13,7; 16,10б; 23,17.18.23) Господь, наш Бог (пор. Йоіл 3,5б)».

в. 40. І ще іншими багатьма словами він свідчив їм (пор. Ді 8,25а; 10,42; 28,23)
та умовляв їх [кажучи] (від гр. дієслова parakalèo, застерігати, втішати, запрошувати з благанням; пор. Ді 9,38б; 11,23; 13,42; 14,22; 15,32б; 16,40б; 20,1.2.12б; 21,12; 25,2б; 27,33.34; 28,14.20. Пор. також термін paràklesis [пор. Ді 4,36; 9,31б; 15,31б] і вислів «слово втіхи», гр. lògos paraklèseos [Ді 13,15б], від того ж кореня, що й parakalèo):
«Рятуйтеся від цього лукавого поріддя^[1]».
Іншими словами: «Рятуйтеся від обвинувачувального вироку, який нависає над цим поріддям».

в. 41. Ті ж, що прийняли (від гр. дієслова apodèchomai, пор. Ді 18,27; 21,17; 24,3; 28,30б; пор. також з аналогічним значенням: déchomai, пор. Ді 7,59б; 8,14; 11,1; а також hypodèchomai, пор. Ді 17,7) його слово (пор. 1 Кор 2,4), охристились (в. 38б),
і того дня до них пристало яких три тисячі душ (від гр. psychè; пор. Ді 2,27; 3,23; 4,32; 7,14б; 14,2б; 15,26; 20,10б.24; 27,10б.22.37б).
Лука любить підкреслювати кількісне зростання Церкви (пор. в. 47б; Ді 1,15б; 4,4б.32; 5,14; 6,1.7; 9,31б; 11,21.24б; 14,21; 16,5б; 21,20). Перехід від 120 (Ді 1,15б) до трьох тисяч віруючих засвідчує дієву могутність Духа П’ятидесятниці і показує важливість, яку Лука надає Єрусалимській Церкві– матері. Три тисячі — це ідеальне число; воно не має ані символічного, ані історичного значення.

У вв. 42– 47 подано перший і найвагоміший «підсумок» Діянь (якому передує ще один, дуже короткий, в Ді 1,14), який описує життя первісної спільноти. За ним будуть ще два інших в Ді 4,32– 35; 5,12– 16 (пор. також Ді 5,42; 6,7; 9,31).

в. 42. Вони постійно перебували (в. 46; пор. Ді 1,14) в апостольській (в. 37) науці (гр. didaché, пор. Ді 5,28б; 13,12б; 17,19б; від того ж кореня, що й didàsko, навчати; пор. Ді 1,1б; 4,2.18б; 5,21.25б.28.42; 11,26; 15,1.35; 18,11.25; 20,20б; 21,21.28; 28,31) та спільності,…
Спільність або сопричастя (від гр. koinonìa, пор. Ді 10,14б) — це багатозначний термін, що його з усіх євангелистів вживає лише Лука (і виключно тут), він підсумовує всі аспекти спільнотного життя — від поєднання сердець (пор. Гал 2,9; Флп 2,1б) до його головного вираження: спільного вжитку матеріальних благ (усе мали спільним, пор. в. 44); від участі в Євхаристії, в інших молитвах до найбільш детальних конкретних проявів, які походять від однакового способу життя.
Віруючі живуть спільністю/сопричастям, яка є водночас братньою, матеріальною і духовною, бо вони є учасниками того самого спасіння (DM, с. 117). Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».
…на ламанні хліба (від гр. klàsis tòu ártou, в. 46; пор. Ді 20,7.11; 27,35; пор. також Лк 24,35б)…
Цей вислів пригадує єврейську трапезу, на якій той, хто головує за столом, перш ніж розділити хліб і всім його роздати, складає подяку Богові й виголошує благословення. Однак у християнському контексті під цим можна розуміти євхаристійний обряд.
Іншими словами: братня трапеза християн була пов’язана з Ісусовими трапезами з учнями, а особливо з тайною вечерею, на якій він подав пророчу інтерпретацію своєї смерті і передвістив надію повного сопричастя в Божому Царстві (1 Кор 10,16; пор. Лк 22,19; 24,35; Мт 26,26; Мр 14,22; 1 Кор 11,24). Це була братня трапеза, яка давала змогу найбіднішим членам спільноти отримати свою щоденну порцію їжі й водночас взяти участь через спомин віри у вияві любові і надії на Ісуса. Солідарність, братерство і звеличення віри злились воєдино в одній трапезі (RF, с. 115).
…й молитвах (пор. Ді 1,14).
Вживання множини вказує на молитви, що їх проводили в храмі (в. 46; Ді 3,1), це і ті молитви, що відбивають ритм дня побожного юдея [визнання віри на світанку, на початку післяобідньої пори (близько 15.00), наприкінці дня і складання подяки перед різними справами; спільнота не занедбує традицій предків, не перестає бути єврейською за благочестям], і молитви властиві християнам, які звершували під проводом апостолів (пор. Ді 1,14.24; 4,24– 30; 6,4; 12,5.12; пор. також Ді 16,25).
Тож в. 42 можна ще прочитати: «Вони старанно брали участь у настановах апостолів, спільному житті, у ламанні хліба і в молитвах».

в. 43. І страх (від гр. phòbos, пор. Ді 5,5б.11; 9,31; 10,4; 19,17; 24,25; що має той самий корінь, що й дієслово phobèo, лякати, боятися; пор. Ді 5,26б; 27,17.24.29) напав на кожну душу:…
У деяких рукописах написано: «…в Єрусалимі, і на всіх напав великий страх».
Цей страх — це не звичайний страх, а почуття смиренної поваги, на яку надихає людей прояв Божої могутності через багато чудес і знаків.
…багато було чудес і знаків (пор. Ді 2,22б), що їх апостоли робили (в. 37).

в. 44. Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним (в. 42; Ді 4,32– 35; Рм 15,26; 2 Кор 9,13; Євр 13,16; пор. також Ді 10,14б).
Мова насамперед про внутрішнє налаштування добровільно віддати власні речі на служіння іншим, коли цього вимагала необхідність, і про реальну передачу власного майна на користь спільноти (пор. в. 45). Але такий крок не був обов’язковим для всіх, як стане видно в Ді 5,1– 11 (СММ, сс. 79– 80).
Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

в. 45. Вони продавали свої маєтки (пор. Ді 5,1б) та достатки
й роздавали їх (пор. Ді 2,3) усім, як кому чого (Ді 4,34– 35) треба (від гр. chrèia, потреба, пор. Ді 4,35б; 6,3б) було.
Дієслова вжиті в імперфекті, що має значення звичної дії.
Зах. текст вилучає з в. 46 вислів «щодня» і вставляє його у в. 45, який відповідно набуває такого вигляду: «і виділяли щодня частину всім». Йдеться про щоденний вклад на користь нужденних, що відповідає юдейському звичаю допомагати вбогим.
Християнська спільнота реалізує ідеал друзів, для яких все є спільним. У такий спосіб логіку власності і володіння замінює логіка участі й солідарності. Члени духовної спільноти добровільно віддають матеріальні блага у її розпорядження, які відтак використовують за принципом як кому чого треба, щоб покласти край тим видам дискримінації, які походять і базуються на нестачі первинних благ для найбідніших категорій (RF, с. 114).

в. 46. Щодня вони однодушно (пор. Ді 1,14) перебували (в. 42) у храмі,…
Для Луки храм (пор. Ді 3,1, прим. 18) є центром історії спасіння, місцем, де Ісус проявив себе як мудрість (Лк 2,41– 50) і де він навчав народ (пор. Лк 19,47; 21,37; 22,53). Група учнів після Пасхи збирається у храмі (Лк 24,53). Так Лука підкреслює тяглість між новою месіанською спільнотою і давньою історією спасіння, зосередженою на символі храму (RF, с. 116).
…ламали по домах хліб (пор. в. 42)
і споживали харчі (від гр. metalambáno trophén, пор. Ді 27,33.34.36б.38) з радістю і в простоті серця (в. 37);
Обряд «ламання хліба» звершували не у храмі, а у когось вдома, він не був відокремлений від самого процесу споживання їжі (пор. 1 Кор 11,20– 34).

в. 47. хвалили (від гр. дієслова ainèo; пор. Ді 3,8б.9б) Бога і втішалися любов’ю (від гр. chàris, милість, прихильність, зичливість) всього люду (пор. Ді 28,17).
Грецькі терміни chàris (пор. Ді 4,33б; 6,8; 7,10.46; 11,23; 13,43б; 14,3.26; 15,11.40б; 18,27б; 20,24б.32; 25,3.9); chará (радість, пор. Ді 13,52; 15,3б; пор. також Лк 2,10; 8,13; 10,17; 24,52) і cháirein (вітаю!/доброго здоров’я!; пор. Ді 15,23б; 23,26б) мають той самий корінь, що й гр. дієслово chàiro (радіти, пор. Ді 5,41; 8,39б; 13,48). У класичній грецькій слово chàris ще означає красу (граційна людина).
Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися (в. 41б).
Зах. текст додає «до Церкви» і видозмінює переклад: «Господь щодня додавав до Церкви тих, які приймали (відкривалися на…) спасіння» (Лк 13,23; 1 Кор 1,18; 2 Кор 2,15). У перекладі, який вживається тут (текст СЕІ = східний текст), термін «церква» вперше з’явиться в Ді 5,11.
Немає потреби казати, що Лука цим коротким описом життя першої спільноти зумів дати християнам всіх часів ідеал життя, на який можна рівнятися. Беручи до уваги припущення, що частина цього опису була плодом ідеалізованого узагальнення окремих епізодів і духовних прикмет, не можна пояснити дієвість і динаміку християнського руху без харизматичного ентузіазму, який виливається у новий спосіб життя і в атмосферу глибокої духовності (RF, сс. 116– 117).
^[1]       Термін поріддя або рід (гр. gheneà, рід, плем’я, з уточнюючими словами чи без них [пор. Ді 13,36; 14,16]) майже завжди вживається в негативному значенні і вказує на тих, що не вірять (у Мт 12,39.45б: «Лукаве поріддя і перелюбне»; у Лк 9,41; Мр 9,19; Мт 17,17: «Роде невірний та розбещений»). Він з’являється лише в заявах, що виражають відкинення і засуд (Втор 32,5б.20б; Пс 78,8; 95,10; Єр 2,31; 7,29б; Мт 11,16; Лк 7,31; 9,41; 17,25б; 21,32; Флп 2,15) і пригадує євреїв, які в пустелі неодноразово спокушали Бога, вимагаючи все нових знаків його могутності (Чис 14,11.22.27). В Євангелії також сказано: Цей «рід лукавий і перелюбний шукає знаку, але знаку йому не дасться, хіба що знак Йони» (Мт 16,4; пор. Мр 8,12; Лк 11,29.50– 51).
Цей термін, у світлі Мр 13,30 («Не перейде цей рід, доки усе це не здійсниться»), може також відображати поширене есхатологічне вірування, що в період перед кінцем часів буде домінувати зло.

Рятуйтеся від цього лукавого поріддя (в. 40б). Лука вживає тут наказовий спосіб пасивного стану, а це означає той зовнішній характер Духа і його діяння на нашу користь; багато перекладів розмили це значення. Не так «Рятуйтеся…», як радше «Дайте себе врятувати…!». Спасіння тут є не щирим зусиллям людини, а спасінням, що перевершує такі зусилля, спасінням, що може прийти лише як покликання і діяння Духа, котрий водночас свідчить про нього і робить його можливим для юрби. Дух, який надихнув таких пророків, як Йоіл, тепер надихає Петра, щоб він розповів про те, що було зроблено для Ізраїля. Бог розпочав відновлення пророчого народу.

Для Луки здатність покаятися і прийняття Духа є Божими дарами (пор. Ді 5,31– 32; 11,18б). Що більше, як Дух є даром, так чудодійними дарами є покаяння і прощення Ізраїля. Історія дня П’ятидесятниці починається з дару Духа зібраним апостолам і завершується даром примирення для тих, які перед тим стояли назовні. Зважаючи на глобальний контекст розповіді Луки, це оповідання про навернення у день П’ятидесятниці може бути найвагомішим елементом ширшої історії чудесного зростання християнської спільноти. Відповідь, яку дають слухачі Петра і яка є дивовижною і приголомшливою, можна описати хіба що як Божий дар. Розпочалося  поширення доброї новини «аж до краю землі» (Ді 1,8) (WW, сс. 48.49).

Дехто зауважував, що справжнім чудом П’ятидесятниці є саме те, що із сукупності таких різних людей «з усіх народів, що під небом» (Ді 2,5б) утворюється об’єднане тіло віруючих. Крім того, ця koinonìa не може бути лише сердечна animarum concordia, любов, що випливає з людської ініціативи між братами і сестрами. Це сопричастя, що приносить дивовижні чудеса і знаки (в. 43), серед яких не найменш важливим є те, що всі віруючі були вкупі й усе мали спільним (в. 44), продаючи своє майно і розподіляючи його для всіх (в. 45).

Пізніше, в Ді 4,36– 37, Лука говоритиме про щедрість Варнави, і цей факт може навести на думку, що первісне ділення і спільне користування благами було чимось винятковим у спільноті. Однак спільність майна дійшла до нас як конкретний доказ, що з тими людьми сталося щось неймовірне, особливе і реальне. Втор 15,4– 5 обіцяє країну, вільну від бідності. Така країна тепер набуває видимої форми в сопричасті, яке розширюється поза межі звичайної дружби. У Лк 19,8 чоловік малого зросту зустрічає Євангеліє і відповідає на нього тим, що відокремлюється від матеріальних благ (пор. Лк 12,13– 34). Тепер же те саме робить ціла спільнота. Крім того, духовність, яку нам тут описують, є чимось надто відмінним від незрозумілого пориву. Все те, чим вони володіли, було віддано в спільне користування, так що слово koinonìa набуває чітко окресленого значення (WW, с. 52).

Тим, що проступає з різних уривків, які стосуються теми сопричастя (Ді 2,42.44– 46; 4,32.34– 37; 5,1– 4.8), є «готовність» кожного віддати власне майно на служіння іншим. Мова не про глобальне і універсальне відречення від того, чим людина володіє, яке би ставилося як умова приналежності до спільноти (Ді 5,4). Але кожен її член внаслідок свого навернення (Ді 2,44) є настільки вільним від прив’язаності до того, чим володіє, що, бачачи інших в потребі, може без вагань навіть продати те, що має, щоб отримане слугувало для допомоги братам (Ді 2,45; 4,32.34). Тому не можна говорити про експеримент «комунізму» серед первісних християн, який би вимагав організувати виробництво і розподіл благ, про що немає й згадки на цих сторінках. Тут радше описано харизматичне натхнення, яке спонукає новонавернених серйозно сприймати слова Ісуса про неприв’язаність до земних благ (Лк 6,20– 25; 12,15.21), про зневагу до грошей (Лк 12,33– 34), про незаклопотаність завтрашнім днем (Лк 12,22– 31) і про турботу про бідних (Лк 12,33; 14,13.21; 18,22; 19,8).

Такий рух виникає з проповіді апостолів, до яких спонтанно звертаються щедрі жертводавці для більш справедливого розподілу допомоги (Ді 4,32– 35). Можна також говорити про якусь організовану допомогу для деяких категорій нужденних, як-от вдів (Ді 6,1.3), але не видно розвитку цілісної системи допомоги. Тож мова про спільність благ, яку можна назвати «харизматичною», а не «інституційною».

Лука подає цю ситуацію не як норму практичної організації, яку надалі мають наслідувати всі Церкви, а як взірець життя в любові і взаємодопомозі, яке в кожній спільноті потрібно реалізувати в різних формах залежно від обставин (пор., напр., Ді 11,29), однак зберігаючи дух koinonìa, тобто спонтанного сопричастя сердець і благ.

Якщо в Кумрані ми бачимо закриту спільноту, відірвану від світу, в яку віддаляються деякі люди, щоб віддатися аскетичному життю, що чітко регулюється в усіх деталях, то в Єрусалимі існує масовий рух, спрямований до віри в Христа, який дозволяє кожному зберегти свої заняття і життєві звички, водночас сприяючи створенню форм взаємодопомоги і любові. Ентузіазм, під впливом якого перші християни добровільно зрікаються своїх благ, народжується з проповіді про наближення Царства Божого і про любов Христа, який помер і воскрес заради нашого спасіння. Тож спасіння має релігійну і есхатологічну, а не аскетичну природу (СММ, сс. 80– 83).

Просити Господа дати нам розуміння, що сопричастя (koinonìa) передбачає насамперед, щоб людина брала участь в тому самому «призначенні». Воно базується не на зв’язках спонтанної дружби, які об’єднують, а на зобов’язанні служіння, що полягає в послуху новій заповіді: «Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо 13,34б).

Сопричастя — це солідарність між членами спільноти, виражена в тому, щоб носити «тягарі один одного» (Гал 6,2), щоб дивитися на іншу людину «позитивно», не розглядаючи відразу її недоліки — які є надто помітними (та хто ж їх не має?), — а пригадуючи, що Христос любить іншого так само, як любить мене; сопричастя — це однодушність, що означає черпати натхнення з того самого джерела, а ним є Христос, який живе в нас через Духа (DA, с. 38).

Дякувати Господу за те, що дарує нам здатність жити в сопричасті з нашими братами.

«З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо 13,35).

…

Молимо Тебе, Господи, щоб це слово, яке ми послухали, проникло і в наше серце та пробудило в нас щире бажання покаятися, щоб прийти до внутрішнього оновлення і жити зануреними в Господа Ісуса Христа, в таїнство його Церкви, в те сопричастя любові, яке постійно творить і живить Святий Дух. Дай, щоб ми, забуваючи про себе, могли всеціло дарувати себе іншим з радістю і в простоті серця. Амінь.