Син Божий силою Святого Духа і за згодою Марії прийняв плоть в людині Ісусі. Тепер же, тим самим Духом, він приймає тіло у своїх братах, які чекають і моляться, об’єднавшись у трапезній з Марією. Вони — разом з ним і так, як він — продовжуватимуть його місію, що полягає в тому, щоб свідчити любов Отця всім народам незалежно від мови і національності.

1     А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці.
2     Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи.
3     І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них.
4     Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти.
5     А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом.
6     І як зчинився той шум, зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожний чув, як вони говорили його мовою.
7     Здивовані й остовпілі, вони один до одного казали: «Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють?
8     Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову:
9     партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії,
10   Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають,
11   юдеї і прозеліти, крітяни й араби — ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?»
12   Всі дивувались і, збентежені, один до одного казали: «Що б це могло бути?»
13   Інші ж з насмішкою казали: «То вони молодим вином повпивалися».

Структуру розповіді можна легко поділити на дві сцени: перша — дія Духа, описана у вв. 1– 4; а друга — чудо мов, яке засвідчує юрба юдеїв у Єрусалимі (вв. 5– 13). Від однієї сцени до другої відбувається перехід зсередини (дім) назовні (місто), від групи учнів до космополітичного натовпу. Як і у випадку вознесіння (Ді 1,9), надприродна подія описана стримано і стисло; увага розповіді зосереджена на приголомшенні юдеїв Єрусалима: кожний чув, як вони говорили його мовою. Оповідач наполягає, що люди були шоковані тим, що їм вдалося зрозуміти сказане (DM, с. 77).

в. 1. А як настав день П’ятидесятниці (пор. Ді 20,16б).

Вислів не є зрозумілим, але наче вказує на те, що день П’ятидесятниці^[1] наближався до свого завершення, на основі чого можна сказати, що була третя година дня (дев’ята ранку: пор. Ді 2,15б), бо свято розпочалося з заходом сонця попереднього дня, а отже, вже минуло 12 годин.

Розповідь Луки про першу П’ятидесятницю в Єрусалимі явно пригадує зібрання в пустелі (пор. Ді 7,38), скликання народу, що зібрався біля підніжжя гори, щоб отримати Тору через Мойсея (Вих 19,16– 20; Втор 4,9– 14; пор. Втор 4,36: «З небес він дав тобі почути свій голос, щоб тебе навчити, і показав тобі на землі свій великий вогонь і з-посеред полум’я ти чув його слова») (BR, сс. 225.226).

всі вони були вкупі на тім самім місці.

Вираз всі вони може стосуватися як апостолів (одинадцятьох плюс Матій, пор. Ді 1,13.26б; 2,14), так і 120 (названих в Ді 1,15; 2,7).

в. 2. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру (пор. 1 Цар 19,11; Іс 66,15– 16),

і сповнив увесь дім, де вони сиділи.

Шум (гр. èchos, звук, гомін) порівняно з тим, який виникає від подуву буйного вітру, але це шум, а не вітер наповнює будинок!

Цей та інші знаки, описані в наступному вірші, схоже, є стриманим натяком на явища, що відбувалися під час теофанії виходу (Вих 19,16– 18.19; 20,22; Втор 4,12.36).

в. 3. І з’явились їм поділені (від гр. дієслова diamerìzo; пор. Ді 2,45) язики (від гр. glòssa; вв. 4.11б), мов вогонь (пор. Лк 3,16б),

Ці два явища (шум і язики вогню) впроваджені словами неначе… і мов… Це спроба передати через образи те, що неможливо висловити (пор. в Лк 3,22: «Святий Дух у тілеснім вигляді, немов голуб, зійшов на нього…»). Відповідно мова, вжита тут, характерна для жанру теофанії, де йдеться про небо, голос, вогонь (пор. Бут 15,17; Вих 3,2; 13,21– 22; 14,24; 19,18; 24,17; Втор 4,12.24.33.36; 5,4; 10,4; 1 Цар 19,12; 2 Цар 2,11; Пс 18,9; пор. також Пс 29,7: «Голос Господній креше полум’я вогнисте»). Такий спосіб висловлювання намагається вловити богословське і спасительне значення події, хоче шукати її сенс для того, хто читає, а не лише розповісти йому про деталі (BM, с. 41).

У цьому також легко побачити зв’язок із обітницею хрещення в Лк 3,16б: «Той (Христос) буде вас христити Духом Святим і вогнем».

і осів (від гр. дієслова kathìzo, оселятися, сідати, пор. Ді 2,30б; 18,11) на кожному з них^[2].

в. 4. Усі вони (Ді 2,17) сповнились (від гр. дієслова pìmplemi, наповнювати; пор. Ді 14,17б) Святим Духом (Ді 4,8.31; пор. Пс 104,30).

Тут відбувається сповнення обітниці, яку дав Ісус (Лк 24,49; Ді 1,4– 5.8).

У творі Луки знайдемо численних персонажів, які сповнились Святим Духом (пор. Йоан Хреститель в Лк 1,15б; Єлисавета в Лк 1,41б; Захарія в Лк 1,67; Петро в Ді 4,8; апостоли в Ді 4,31; Стефан в Ді 6,3.5; 7,55; Савло/Павло в Ді 9,17б; 13,9; Варнава в Ді 11,24; учні в Ді 13,52). Це виливання Святого Духа позначає початок часу Церкви, яку не раз передвіщав Ісус і яка пов’язана зі свідченням (Лк 24,48; Ді 1,8). Надалі в Діяннях ця подія буде згадана як принцип розрізнення для схожих явищ, які проявляються під час проповідування поганам (Ді 10,44– 47; 11,15– 17; 15,8; 19,6).

і почали говорити іншими мовами (в. 3; пор. Ді 10,46; 19,6б, а також Мр 16,17б; 1 Кор 13,1),

як Дух давав їм промовляти (від гр. дієслова apophthèggomai, говорити під натхненням [дієслово, що вживається щодо віщувань/пророцтв]).

Це не «глосолалія» (яка спершу стосувалася певної форми бурмотіння в екстазі, пов’язаного з мистецтвом передвіщати майбутнє), а здатність говорити іншими мовами, тобто говорити так, щоб всі розуміли (пор. 6б)^[3].

в. 5. А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні (від гр. eulabès, благочестивий, побожний; пор. Ді 8,2; 22,12) люди з усіх народів, що під небом (пор. вв. 9– 11; пор. також Лк 24,47).

Вислів з усіх народів, що під небом є біблійним зворотом мовлення, що означає «цілу заселену землю».

в. 6. І як зчинився той шум (від гр. phonè, звук, голос; пор. Ді 2,14; 9,4; 10,13.15; 11,7.9; 12,14.22; 14,11; 22,7.9.14б.22; 26,14; пор. також Ді 7,57),

зійшлась велика юрба (пор. Ді 1,6) і хвилювалася (від гр. дієслова synchèo, хвилювати, збурювати, підбивати, бентежити/змішувати; пор. Ді 9,22; 19,32; 21,27.31б; звідси й іменник sýnchysis, змішання; пор. Ді 19,29),

бо кожний чув, як вони говорили його мовою (гр. idìa dialèkto, його говіркою, його діалектом, пор. в. 8, Ді 1,19; пор. також Ді 21,40б; 22,2; 26,14).

Якщо підсумувати, то йдеться не так про дар глосолалії (говорити багатьма мовами), як радше про дар ксеноглосії (розуміти своєю мовою мову іншого).

в. 7. Здивовані й остовпілі, вони один до одного казали:

Букв. «Вони були не в собі/не могли прийти до тями [тобто: в екстазі від здивування, від гр. дієслова exìstemi (пор. в. 12; Ді 8,9.11б.13б; 9,21; 10,45; 12,16б), від якого походить термін èkstasis (пор. Ді 3,10б; 10,10б; 11,5; 22,17б),] від здивування [від гр. дієслова thaumàzo; пор. Ді 3,12; 4,13б; 7,31], кажучи:»…

…«Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють?

в. 8. Як же воно, що кожний з нас чує (в. 10; пор. Ді 1,4б) нашу рідну мову: (в. 6б).

вв. 9– 11. партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї (пор. Ді 1,8б) і Каппадокії, Понту й Азії (пор. Ді 6,9, прим. 34), Фригії (пор. Ді 16,6, прим. 76) і Памфілії (пор. Ді 13,13, прим. 69), Єгипту й околиць Лівії, що біля (пор. Ді 16,7) Кирени (пор. Ді 6,9, прим. 33), римляни (пор. Ді 16,21), що тут перебувають, юдеї і прозеліти (пор. Ді 6,5б), крітяни й араби

Вв. 9– 11 нагадують «таблицю народів» (в Бут 10), в якій налічувалося 70 народів. Тут їхній перерахунок ведеться зі сходу на захід, починаючи на сході з крайньої півночі. Крітяни й араби — це узагальнена форма на позначення народів, що проживають на островах і материковій частині. Цей перелік не є повним (в ньому бракує народів Сирії, Македонії, Ахаї…) і не по порядку (Юдея в центрі!?).

У всякому разі чітко проступає універсалістичне значення цієї присутності народів. Вони представляють повноту Ізраїля, який, за очікуваннями, мав зібратися наприкінці часів. Цим підкреслено есхатологічне значення події, що згодом буде висвітлена в проповіді Петра (пор. Ді 2,16– 21) (СММ, рр. 70– 71).

ми чуємо їх (в. 8), як вони нашими мовами (в. 3) проголошують величні діла (від гр. megaléion) Божі?».

П’ятидесятниця — це анти-Вавилонська вежа. У Вавилоні Господь сказав (у множині!): «Отож зійдімо наниз і помішаймо там їх мову, щоб не розуміли одне одного» (Бут 11,7). Тоді людська гординя стала причиною утворення різних мов; тут же Святий Дух діє так, що слова свідків стають зрозумілими для людей, які розмовляють своїми численними мовами (пор. в. 8).

в. 12. Всі дивувались (пор. в. 7) і, збентежені (від гр. дієслова diaporèo, бути збентеженим, непевним; Ді 5,24; 10,17; пор. Лк 9,7; пор. також, з таким самим значенням, гр. дієслово aporèo, пор. Ді 25,20),

один до одного казали: «Що б це могло бути?».

в. 13. Інші ж з насмішкою (від гр. дієслова diachleuàzo, насміхатися, глузувати; пор. Ді 17,32).

казали: «То вони молодим вином повпивалися» (Букв. «Наповнилися мустом» [новим вином; від гр. glèukos]; пор. 1 Кор 14,23, а також Іс 5,11; 28,7; Лк 7,34).

Ту силу, яку Церква проголошує даром Божим, світ пояснює як сп’яніння. Коли проривається Дух, це сильно потрясає юрбу на вулиці й несе для неї велику загрозу, тому ці люди мають знайти цьому якесь пояснення, перевести на раціональний рівень це ірраціональне явище. І знову все залежить від того, чи здатний буде Дух розпочати проголошення слова. Тут, під час обміну думками тих, що на вулиці виявляють лицемірство і сарказм, і тих, що серйозно ставлять запитання, бачимо схему, яка багато разів буде повторюватися в Діяннях.

Запитання юрби спонукають до того, щоб один з учнів піднявся і звернувся до людей (пор. наступний уривок) (WW, сс. 42– 43).

^[1]       П’ятидесятниця — це свято «п’ятдесятого (дня)» [гр. pentekostè hemèra]. Первісно це було сільськогосподарське свято врожаю (Вих 23,16б; 34,22), яке згодом стали називати «святом тижнів» (євр. hag shavu‘ot), адже його святкують через тиждень тижнів після Пасхи, тобто через 7 тижнів після Пасхи (Песах) (Лев 23,15– 16; Втор 16,9– 10; пор. Тов 2,1б; 2 Мак 12,31б– 32). Згодом воно стало щорічним святкуванням дару Закону на Синаї.
         У часи Ісуса його дата обчислювалася по-різному садукеями (які рахували 50 днів починаючи від дня Пасхи), фарисеями (50 днів від суботи після Пасхи) та ессенами (50 днів від суботи після Пасхального восьмиденного циклу), досягаючи в такий спосіб «третього місяця» від виходу з Єгипту (Вих 19,1), а його дату накладали на події, описані у Вих 19,1нн, тобто об’явлення Бога на Синаї і оприлюднення закону.
         Не можемо з певністю сказати, якого саме обчислення придержувався Лука. Якби він додержувався способу обчислення ессенів, то представляв би П’ятидесятницю як нове об’явлення Бога, аналогічне до того, що відбулося на горі Синай, і як оприлюднення нового Закону, який вже не складався із заповідей, викарбуваних на кам’яних таблицях, а полягав у повноті Духа, вилитого в серця вірних (СММ, сс. 67– 68). Однак варто зазначити, що текст Ді 2 не містить жодного сліду християнського свята П’ятидесятниці.
         Якщо святкування християнської Пасхи з’являється вже від 40– 50 років, жодного християнського святкування П’ятидесятниці у І столітті не засвідчено. Термін pentekostè, який вживали християни від початку другої половини ІІ століття, застосовується до п’ятдесятиденного періоду, що починається Євхаристією Пасхальної ночі (Тертулліан, Про хрещення 19,2). Цей період становить радісну пору, коли Церква спільно святкує воскресіння Ісуса, його вознесіння і прихід Духа, але при цьому остання подія не була предметом особливого свята. Треба буде чекати кінця IV століття, щоб п’ятдесятий день пасхальної пори став нагодою для окремого свята, яке б звеличувало дар Духа. Тоді й народжується християнська П’ятидесятниця (DM, с. 82).

^[2]       У пізньому юдаїзмі раббі Йоханан (ІІІ ст. по Р.Хр.) любив нагадувати, що у тексті (Вих 19,16) мовиться не про «грім» в однині, а про «громи»; тому — за його словами — «Голос Божий, як тільки почав говорити, розділився на сімдесят голосів, на сімдесят мов, так щоб кожен народ міг його зрозуміти і кожен народ міг почути голос власною мовою»; а раббі Ішмаель: «Як молот, що б’є по каменю, викрешує іскри, так і кожне слово Святого — нехай буде благословенний — розділяється на 70 мов». Ми не знаємо, чи ця традиція існувала вже в час Луки. А проте, згадка про мови готує ґрунт для розуміння пророчого дару, даного апостолам (в. 4). Історик-філософ Філон Александрійський (сучасник Ісуса) у своєму коментарі на декалог виявляє свою обізнаність з таким тлумаченням теофанії на Синаї (Вих 19,16): «Тож посеред вогню, який сходив з неба, пролунав голос, що можна було прекрасно чути, бо виголошене ним, знайоме для слухачів, мовлення перетворилося на полум’я. Слова, які видавав цей голос, були вимовлені так чітко і виразно, що, здавалося б, цей голос можна було бачити, а не чути, як засвідчує Писання там, де сказано: «Увесь люд спостеріг грохіт грому» (Вих 20,18)».

^[3]       Існують різні інтерпретації цього явища, котре для деяких могло бути радше досвідом екстазу, схожим на той, що його переживали деякі павлівські спільноти (пор. 1 Кор 14), для інших це був справжній дар висловлювання на іноземних мовах, що як для НЗ здається унікальним. Формули висловлювання спонукають порівняти описану тут харизму зі згаданою в Ді 10,46 (пор. також Ді 19,6б). Однак немає ясності щодо природи цього явища. У нашому контексті Лука наполягає на зрозумілості цих мов (вв. 6б.8– 11). Тож мова могла б бути радше про дар пророкування [можливо, через натхненні піснеспіви на зразок гимну Величає душа моя Господа (Лк 1,46– 55; пор. Вих 18,10– 11; Од 15,3)] іншими мовами або через здатність, яку отримали присутні, розуміти їх своєю мовою (CMM, сс. 69).
         Дар Святого Духа вивільняє слово в тому, хто ним сповняється, і це слово не минає непоміченим. Чи те, що мовиться, є зрозумілим чи незрозумілим? Чи, можливо, і те, й інше? Подробиці чуда не мають першорядного значення, але одне є певним: перед нами слово, звернене до всіх. Чудодійна сила підлаштовує це Слово до кожного слухача, до кожної культури. Справжнє чудо, постійно присутнє в розповіді Діянь, полягає в тому, що цьому Слову вдається наблизитися і торкнутися кожної людини (BR, с. 227).

Темою Луки є не піротехнічний прийом теофанії, а духовне перетворення. Справжньою подією П’ятидесятниці є та влада, яка сходить згори на учнів під дією Святого Духа. Порівнюючи цю розповідь з іншими новозавітними уривками (як-от Йо 20,22– 23 і 1 Кор 15,45), можна було б навіть сказати, що історія П’ятидесятниці, яку розповідає Лука, є тлумаченням першого досвіду воскресіння. Тут наголос не на тому, що сталося з Ісусом, а на тому, що відбувається з учнями; «факт» нового життя Ісуса підтверджується «фактом» їхнього нового досвіду могутності, який проявляється у тому, що вони відважно проголошують «величні діла Божі» (в. 11б). Але й феномен цієї проповіді є незрозумілим. Юрба на це реагує по-різному, і Петро має інтерпретувати екстаз не як сп’яніння, а як уділення пророчого духа, що походить безпосередньо від розп’ятого і воскреслого Месії (Ді 2,14– 36) (TJ, с. 40).

Тепер вже не апостоли, а ми перебуваємо в очікуванні на цілковите сповнення божественної обітниці, тож саме до нас звернене Слово, яке заохочує чувати і витривати в молитві. Господь не призначає нам зустріч на якусь конкретну годину, позначену на наших годинниках; він може прибути будь-якої години, будь-якої миті. Отже, весь наш час має бути «вільним» для приходу Бога, щоб він застав нас готовими до своїх відвідин благодаті (A. Cànopi, Di questi fatti siamo testimoni, ed. Paoline, 2004, сс. 20– 21).

Просити в Господа дару повірити в те, що саме Дух засновує Церкву, що він її «запустив» у століттях, що він її підтримує і животворить ще й сьогодні, у час, коли живемо ми.

Просити, щоб Святий Дух дав нам здатність говорити мовою, яка може торкнутися серця в кожній ситуації, говорити з силою і відвагою, що не дозволяє себе стримувати, незалежно від того, як нас приймають — тепло чи з байдужістю; щоб Він дав нам силу проголошувати величні діла Божі (в. 11б), а не вести приємні бесіди про людські справи. Щоб Святий Дух дав нам мужність проголошувати Слово, а не смакувати слова.

Дякувати Господу, який нам дарує — через Ісуса — Святого Духа.
…
Святий Духу, о прийди,
І зішли нам з висоти
Промінь світла золотий.
Отче бідних, о прийди,
Принеси святі дари,
Серця наші освіти!
Утішителю Святий,
Найсолодший, дорогий,
Душі прагнучі омий!
Відпочинок за труди,
В спеку Ти — ковток води,
Порятунок від біди.
Життєдайне джерело
Серцю втіху принесло,
Нас до віри привело.
Бо без променів Твоїх
Не зів’яне в серці гріх,
О, спаси людей слабких!
Чистоту нам принеси,
Спраглі душі ороси
І стражденних всіх спаси!
Серця черстві пожалій
І замерзлих обігрій,
Заблукалим шлях відкрий.
Нагороду вірним дай,
У собі їх поєднай,
Сім дарів Твоїх їм дай.
Дай їм мужності й надій,
До спасіння шлях відкрий,
Радість вічну в душі влий.
(Секвенція на свято П’ятидесятниці)