Спільнота залишається в єдності: перших 120 (= 12 х 10!) гуртуються не за принципом «іншості» лідера, а приєднуючись до Сина, який робить усіх їх братами. Чекаючи на Духа, вони готують серце: «Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві» (Ді 1,14). Але вони готують й тіло: апостолів є 12 без одного, вони мають доповнити те, чого їм бракує для цілісності.

15  І ставши тими днями Петро серед братів, — зібралось їх разом яких 120, — промовив:
16  «Мужі брати! Треба було, щоб збулося Писання, що Дух Святий прорік був устами Давида про Юду, який зробився проводирем тих, що схопили Ісуса.
17  Він же був прилічений до нас і прийняв частку служіння цього.
18  Придбавши, отже, собі поле за свою злочинну нагороду, він упав сторч головою і тріснув надвоє, і все його нутро вилилось.
19  Оце стало відомим усім, хто мешкає в Єрусалимі, так що те поле було прозвано їхньою мовою Гакелдама, тобто поле крови.
20  Бо в книзі, псалмів написано: Хай огорожа його стане пусткою і ніхто у ній хай не мешкає. І: Нехай його уряд візьме другий.
21  Треба, отже, щоб із цих мужів, що були в нашім товаристві за ввесь той час, коли Господь Ісус жив з нами,
22  почавши від хрищення Йоана аж до дня, коли він від нас вознісся, — щоб один з них був разом з нами свідком його воскресіння».
23  І поставили двох: Йосифа, що зветься Варсавою, на прізвище Юст, і Матія.
24  І, помолившись, сказали: «Ти, Господи, всіх серцезнавче, вкажи, кого з цих двох ти вибрав,
25  щоб узяти місце тієї служби й апостольства, що від нього Юда відпав, щоб відійти на своє місце».
26  І кинули жереб, жереб же впав на Матія, і його зараховано до одинадцятьох апостолів.

Цей епізод дає Петрові першу нагоду взяти слово (вв. 16– 22); [і він його неодноразово братиме пізніше: пор. Ді 2,14– 36; 3,12– 26; 4,8– 12; 10,34– 43; 11,4– 17; 15,7– 11]. Його перший виступ у Діяннях надає читачеві три інформації: вказує на обставини смерті Юди (вв. 18– 19); пояснює необхідність передати його місце комусь іншому (в. 20б); дає визначення апостольства (вв. 21– 22).

Промова є улюбленим засобом автора Діянь, через який він інтерпретує для свого читача минулі та майбутні події (DM, с. 64).

в. 15. І ставши тими днями Петро (пор. Ді 1,13, прим. 7) серед братів (пор. Ді 1,14б), …

Це урочисте ставши (від гр. дієслова anìstemi) перед публічним виступом характеризує поставу Петра під час П’ятидесятниці (Ді 2,14), Гамалиїла перед Синедріоном (Ді 5,34), Агава пророка (Ді 11,28), Павла в Антіохійській синагозі (Ді 13,16), Петра перед Єрусалимською спільнотою (Ді 15,7), Павла в Ареопазі (Ді 17,22), а потім на кораблі посеред бурі (Ді 27,21).

Гр. дієслово anìstemi також застосовується для опису воскресіння [де мається на увазі зовнішнє втручання іншого, Отця; пор. Ді 2,24.32; 13,33.34; 17,31б], а ще вживається в значенні: піднімати, пробуджувати, підніматися, вставати… (пор. Ді 2,14; 3,22.26; 5,34.36.37; 7,18; 8,26.27; 9,6.11.18б.34².40.41; 10,20.26; 11,28; 12,7; 13,16; 14,10.20; 15,5.7; 17,22; 22,10.16; 23,9; 26,16.30; 27,21).

У зах. тексті термін брати замінено словом «учні» (гр. mathetài).

зібралось їх разом яких 120, …
Букв. «безліч людей у тому місці була…».
Число 120 (12 х 10) могло б означати: один апостол на кожних десять людей (один начальник на кожних десять, як у Вих 18,21б і в 1
Мак 3,55; пор. також Зах 8,23) або вказувати на апостолів як на майбутніх суддів 12 племен Ізраїля (пор. Лк 22,30б; Мт 19,28б).

Мішна (головна письмова редакція усних юдейських традицій) вказує, що 120 осіб — це мінімальна кількість для того, щоб спільнота могла мати власний синедріон. Інша інтерпретація могла бути пов’язана з єврейським Законом, де потрібно було щонайменше десять ізраїльтян, повнолітніх чоловіків для того, щоб представляти народ на спільній молитві. Мова про minyan, встановлений раббіністичною традицією.

…промовив:

в. 16. «Мужі брати! (гр. àndres adelphòi, вислів, що часто вживається на початку виступів, пор. Ді 2,29.37б; 7,2; 13,15.26.38; 15,7.13б; 22,1; 23,1.6; 28,17; пор. також Ді 1,14б)

Треба було (в. 21; Ді 3,21; 4,12б; 5,29; 9,16; 14,22б; 16,30; 17,3; 19,21б.36; 20,35; 23,11б; 24,19; 25,24б; 26,9б; 27,21.24), щоб збулося (пор. Лк 4,21; 24,44). Пор. Йо 13,18: «Але щоб збулося Писання: Хто їсть зо мною хліб, той п’яту свою підніс на мене (Пс 41,10)».

Характерно, що Лука послуговується гр. безособовим дієсловом dèi (треба, в теперішньому чи в минулому часі) у фразах про невідворотність Божої волі. Цей вислів періодично вживається щодо важливих подій з життя Ісуса і його страстей (пор. Лк 2,49; 4,21.43; 9,22; 12,12б; 17,25; 21,9; 22,37; 24,7.26.44).

Тут автор вживає імперфект[1] (гр. èdei, треба було; пор. Ді 5,29; 17,3; 24,19; 26,9; 27,21), бо мовиться про подію, яка вже сталася: смерть Юди (в. 18) або має от-от статися (пор. його заміну у вв. 20– 26).

Пор. тут далі «Роздуми над текстом».

Писання, що Дух Святий прорік був устами Давида.

Писання, на яке посилається Петро, є книгою Псалмів (в. 20), що її, як вважалося, написав Давид (пор. Лк 20,42; Ді 2,25.29.34; 4,25; 7,45б; 13,22².34б.36; 15,16), котрий, як і кожен священний автор, є знаряддям Святого Духа (пор. Ді 28,25б).

про Юду[2],

який зробився проводирем тих, що схопили (від гр. дієслова syllambàno, затримати, захопити; пор. Ді 26,21) Ісуса (Лк 22,47– 48; пор. Мт 26,47– 50; Мр 14,43– 46; Йо 18,2– 3.5б.12).

в. 17. Він же був прилічений до нас і прийняв частку (від гр. klèros, частка, спадщина; а ще камінець; пор. в. 26; Ді 8,21; пор. також Ді 20,32, прим. 107)

служіння цього (в. 25; від гр. diakonìa, сприяння, допомога, підтримка; пор. Ді 6,1б.4б; 11,29; 12,25; 20,24; 21,19б; пор. також термін «диякон» [гр. diákonos] служитель, помічник; всі від кореня гр. дієслова diakonèo, служити, допомагати, в Ді 6,2б; 19,22).

У цих висловах відчувається гіркота і смуток Петра. Юда є одним з Дванадцятьох, адже його також Ісус «собі вибрав Святим Духом» (Ді 1,2б; пор. Лк 6,13): він також був покликаний з любові!

У подальших віршах (вв. 18– 20) розповідь про кінець Юди не узгоджується з тією, що наведена в Мт 27,3– 10.

Третю версію нам подає Папій, єпископ Єраполісу (120– 140): Юда дійшов до ожиріння і, підпавши під ниці фізичні хвороби (пор. в. 18б), помер на земельній ділянці, яку собі придбав.

в. 18. Придбавши, отже, собі (від гр. дієслова ktàomai, купувати; пор. Ді 8,20б; 22,28) поле (від гр. chorìon, володіння; в. 19; Ді 4,34; 5,3б.8; 28,7) за свою злочинну (букв. «несправедливу») нагороду (від гр. misthòs, компенсація),

У Мт 27,6– 7: «Первосвященики ж взяли ті гроші… купили за них ганчарське поле, щоб ховати там чужинців» (пор. в. 19).

У Мт 27,9– 10: «Тоді здійснилося слово пророка Єремії (точніше Зах 11,12– 13), що каже: “І взяли вони тридцять срібняків, ціну того, що був оцінений синами Ізраїля, і дали їх за ганчарське поле, як Господь мені звелів був”».

він упав сторч головою і тріснув надвоє,

Юда помирає, падаючи вниз головою, як безбожники в Муд 4,19, «бо він стрімголов кине їх». У латинському перекладі Вульґати написано: suspènsus crépuit medius. Пор. також Пс 37.

і все його нутро вилилось (пор. 2 Мак 9,8– 10; Сир 10,9б; Ді 12,21– 23). Опис смерті Юди відрізняється від того, що міститься в Мт 27,5б: «пішов геть та й повісився» (як Ахітофел, в 2 Сам 17,23; пор. також 2 Сам 20,10).

в. 19. Оце стало відомим усім, хто мешкає в Єрусалимі,

так що те поле (в. 18) було прозвано їхньою мовою (пор. Ді 2,6б) Гакелдама (від арамейського haqel-dema’, гр. Hakeldamách), тобто поле крови. Пор. Мт 27,8.

За переданням, поле крови (гр. Chorìon [в. 18] Hàimatos [пор. Ді 15,20б]) розташоване у південній частині святого міста на виході з горезвісної долини Гінном (Геєнна).

в. 20. Бо в книзі Псалмів написано (в. 16б):

Хай огорожа його стане пусткою і ніхто у ній хай не мешкає.

Адаптована версія Пс 69,26, у якому мовиться: «Нехай запустіє їхня оселя і ніхто не мешкає в їхніх наметах».

Псалом 69 часто використовують для тлумачення страстей і смерті Ісуса за взірцем переслідуваного праведника (пор. Пс 69,5 // Йо 15,25; Пс 69,22 // Йо 19,28– 29– Мт 27,34.48– Мр 15,36; пор. також Пс 69,23– 24 // Рм 11,9.10; Пс 69,10 // Рм 15,3; Пс 69,9 // Йо 2,17).

І: Нехай його уряд (гр. episkopè, служба, посада; від гр. дієслова episkopéo, пильнувати, наглядати; пор. 1 Тм 3,1) візьме другий (пор. Пс 109,8: «Віку свого хай не звікує, уряд його хай візьме інший»).

в. 21. Треба (в. 16), отже, щоб із цих мужів, що були в нашім товаристві за ввесь той час, коли Господь Ісус жив з нами,

Букв. «весь той час, коли входив і виходив поміж нас».

Лука вживає тут два дієслова: eisèrchomai, входити [йти до] і exèrchomai (пор. Ді 8,7; 16,19; 17,33), виходити [приходити з].

в. 22. почавши від хрищення Йоана (пор. Ді 1,5) аж до дня, коли він від нас вознісся (пор. Ді 1,2),

щоб один з них був разом з нами свідком (пор. Ді 1,8) його воскресіння (Лк 24,36– 43.48)».

Пор. тут далі «Роздуми над текстом».

в. 23. І поставили (від гр. дієслова hìstemi, визначати, пропонувати, подавати, висувати, приписувати, пор. Ді 6,6; 7,60; 10,30б; пор. також Ді 15,2) двох:

Зах. текст каже: «Петро висунув двох».

Йосифа, що зветься Варсавою («син Сави» або «син суботи», тобто «народжений в суботу»; пор. Ді 15,22), на прізвище Юст (пор. Ді 18,7),

і Матія (від гр. Maththías, зменшувальне від Маттатія [євр. Mattatyàhu], «дарований Богом [дар Бога]»).

в. 24. І, помолившись, сказали (пор. 2 Мак 1,24; Муд 9,1нн):

«Ти, Господи, всіх (пор. Лк 16,15; пор. також Втор 8,2б; Пс 44,22б; 139,23; 1 Кор 4,5б; 14,25а; Євр 4,12б; 1 Йо 3,20; Од 2,23) серцезнавче (від гр. kardiognòstes, пор. Ді 15,8), вкажи, кого з цих двох ти вибрав, …

Цей вибір Господь вже зробив («того, кого ти вибрав»; пор. Ді 1,2б), а до молитви і жеребкування вдаються виключно для того, щоб спільнота могла розпізнати, хто насправді є вибранцем Божим.

в. 25. … щоб узяти місце тієї служби (в. 17) й апостольства,

що від нього Юда відпав, щоб відійти (від гр. дієслова poréno, ходити, йти далі; пор. Ді 8,36.39б; 9,31; 14,16б; 16,36б) на своє місце.

в. 26. І кинули жереб (пор. в. 17; пор. також ІН 7,14; Лк 1,9а),

«Жеребки» (від гр. klèros, пор. в. 17; камінець) складали в певну ємкість або в закочену полу одежі й перетрушували, аж поки «жереб», який виходив, не вказував наперед вибраного Божого обранця (пор. Прип 16,33: «У пазуху кидають жереб, але від Господа залежить вирок») (RP, сс. 104– 105).

Кидати жереб (гр. dìdomi klèrous) було давньою практикою, яку застосовували для розподілу території (пор. Чис 26,55– 56; 33,54; 34,13; 36,2; ІН 14,2; 18– 19; Міх 2,5), для обрання «черг» на служіння в храмі (пор. 1 Хр 24– 26; Лк 1,9), для вибору царя Ізраїля (1 Сам 10,20– 21) і загалом для пізнання Божої волі (пор. Чис 27,21; Втор 33,8; ІН 7,14; 1 Сам 14,42; Ест 3,7; Йона 1,7).

Такий архаїчний спосіб обрання згодом буде замінено (пор. Ді 6,3– 6; 13,2– 3).

жереб же впав на Матія, і його зараховано до одинадцятьох апостолів (пор. Ді 1,2).

Дієслово «зараховувати» є перекладом гр. дієслова synkatapsephìzo, що поєднує в собі значення «прийнятий голосуванням» і «визнаний».

Пізніше більше вже не мовитиметься про Матія (ані про Варсаву). Насправді, Лука прагне показати, що відновлення складу групи Дванадцятьох[3] відповідає Божому задуму.

[1]       Минулий час недоконаного виду в старогрецькій мові.
[2]       Юда Іскаріотський. Уродженець Керіота (арам. ish qeriot, чоловік з Керіота, села в пустелі Негев, на півдні Палестини). Мабуть, він належав до революційного антиримського насильницького руху Зилотів (як і Симон Зилот), тож Іскаріот міг ще означати «найманий вбивця». Для інших це ім’я могло б походити від арамейського ish qàrya, брехун, лицемір, зрадник або ж від jaskar-iothe, виказувач, той, хто видає.
У переліку апостолів (Лк 6,16б) Лука уточнює: «Юду Іскаріотського, який став зрадником». У Йо 6,71 його просто названо: «Юду, сина Симона Іскаріота». У Лк 22,3– 6 євангелист повідомляє: «Ввійшов же сатана в Юду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцятьох…» (Мр 14,10– 11), а в Лк 22,21– 22 сам Ісус сповіщає: «Одначе, ось рука того, що мене видасть, на столі зо мною. Бо Син Чоловічий іде, як призначено, але горе тому чоловікові, що його видає». У Лк 22,47– 48: «Коли ще (Ісус) говорив, аж ось надходить юрба, і на чолі її йде один з дванадцятьох, званий Юда; і підійшов він до Ісуса, щоб його поцілувати. А Ісус сказав до нього: “Юдо, поцілунком видаєш Чоловічого Сина?”». І нарешті тут, в Ді 1,16– 20.25, Лука розповідає про його трагічну смерть (пор. в. 18).
[3]       Апостолів, яких вибрав Ісус, є Дванадцятеро (пор. Лк 6,13: «А як настав день, «покликав своїх учнів і вибрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами», а Мр 3,14 додає: «…щоб були при ньому, та щоб їх посилати із проповіддю»). Їх дванадцять, як племен Ізраїля (пор. Ді 26,7), дванадцять, як патріархів (пор. Ді 7,8б). Вони будуть провідниками і суддями (Лк 22,30б; Мт 19,28б; пор. також Од 21,14). Вони гарантуватимуть тяглість між Ісусом і нами. Перелік Дванадцятьох міститься в Мр 3,16– 19; Мт 10,2– 4 і в Лк 6,13– 16. У Ді 1,13, після зради Юди і його смерті (Ді 1,16– 20), список налічує лише одинадцять (пор. Мр 16,14; Лк 24,33), але додавання Матія відновить групу Дванадцятьох (Ді 1,26б). Термін «Дванадцятеро» з’являється в Діяннях лише в Ді 6,2.

Навіть найсумніші і найбільш скандальні події, як-от зрада і трагічна доля Юди, набувають сенсу, якщо їх відчитувати на тлі Божого задуму. Таким є значення отого треба було… Суть не в тому, щоб визнавати Божий фаталізм, який наперед визначає події, а відчитувати все те, що стається, порівнюючи з минулою історією, яку вже перепустили через роздуми віри і закріпили в письмових текстах. Християни знаходять в Псалмі 69 (пор. в. 16), що не раз цитується в розповідях про страсті, долю переслідуваного праведника і долю переслідувача-безбожника. Ісус зазнав долі першого, а Юда з юдеями відіграли роль безбожників. Тож його дорога вже була накреслена для того, хто був у стані відчитувати сьогоднішню історію у світлі історії минулого (RF, сс. 83– 84).

Однак Юда не таке вже й чудовисько, як ми його зазвичай вважаємо. Його гріх — це той самий мій гріх, через який помирає Господь; це гріх світу, в якому кожен з нас має свою частку співучасті. Він полягає не так у тому, щоб продавати дар, як в тому, щоб відкидати прощення (пор. Мт 27,3– 5). Господь безперечно пережив через зраду і самогубство Юди дуже велике потрясіння: трагедію невдалої любові. Ми можемо з повним правом стверджувати, що Ісус помер за нього перш, ніж за всіх інших. Ісус дарує себе спільноті людей, які його зраджують, зрікаються і втікають. Він вже знає, що попри нашу добру волю, ми неспроможні чинити інакше. Він дарує себе не попри це, а через це. Наш гріх — це наша частина Євангелія. Інша частина — це його прощення, яке перетворює нашу погибель на дароване нам спасіння. Остаточно Євангеліє дає зрозуміти, що Господь мене полюбив і видав себе за мене (Гал 2,20б) (S. Fausti, Ricorda e racconta il Vangelo. Milano: Àncora, 1998³, сс. 451– 452).

Як випливає з вв. 21– 22, перед апостолом стоять дві основні вимоги:

а) він має бути учнем першої години, тим, хто розділяв публічну діяльність Ісуса, щоб він міг гарантувати власною особою історичну традицію (пор. Лк 1,2: «Ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова…»);

б) він має бути тим, хто отримав досвід воскреслого Господа, його зустрічав, його бачив і чув та може прилюдно засвідчити цей факт.

Ці обидві умови є засадничими, на думку Луки, для забезпечення історичної тяглості між Ісусом і Церквою і для закладення міцної основи для традиції, на якій базується віра християн. Його концепція апостольства укріплюється концепцією про зв’язок між Ісусом, первісною Церквою і християнами третього покоління, якими є християни його часу. Тому й неабияке значення Лука надає вибору Матія і символічному відновленню складу групи Дванадцятьох.

Навіть методи, за якими відбувається обрання, виражають ту саму богословську перспективу. Сам Господь вибирає нового апостола, як він вибрав одинадцятьох інших. Молитва підкреслює цю божественну ініціативу. «Кидання жереба» нагадує давні біблійні обряди щодо землі — дару Божого — чи щодо пізнання його волі чи врешті для того, щоб доручити якесь завдання (пор. в. 26). У такий спосіб символічно підкреслено свободу і дарованість Божого вибору (RF, сс. 84– 85).

Просити для Церкви і для кожного з нас духа істини і усвідомлення власних зрад, духа покори, а не осуду, милосердя, а не звинувачення; здатності розрізняти і чесності визнати, що ми не кращі за інших;

розуміння того, що наша свобода не полягає в тому, щоби не чинити зла — ми невільники гріха (Рм 7,14б), — а в тому, щоби не відкидати прощення, яке Господь дарує нам завжди, і починати все спочатку з покорою і терплячістю.

Перед певним відчуттям безсилля, яке іноді нас наче паралізує, вчинок та ініціатива Петра засвідчують, що все може стати точкою відліку для нового початку. Це може бути скромний початок, але з відчуттям власної відповідальності і покладання на дію Бога: все просвітлене його Словом.

Дякувати Господу за те, що запрошує нас тепер і завжди — і після кожної нашої зради — кинутися з довірою в його милосердні обійми. «Коли не віруємо, він зостається вірним, бо сам себе зректися не може» (2 Тм 2,13).

…

Даруй мені, Господи, силу воскресати з моїх немочей, з моїх падінь, з мого гріха, щоб бути свідком Твого воскресіння, свідком того, що хто вірує в Тебе, може воскреснути з будь-якої смертної ситуації, щоб повернутися до життя і знову дати життя. Нехай моє минуле мене не блокує, о мій милий Спасителю. Нехай мої слабкості допоможуть мені відірвати свій погляд від себе і зосередити його на Тобі, Ти бо володієш мистецтвом починати спочатку, звідкіля б до Тебе не взивали. Амінь (LD, с. 31).