«Ліпше для вас, щоб я відійшов» (Йо 16,7). Ісус своїм відходом не лише відкрив для нас дорогу життя, а й дає нам любов Отця і братів, щоб ми могли робити те, що робив і казав він, іти туди, куди ішов він, і щоб ми могли бути його свідками. Коли він повертається до Отця, ми народжуємося як його брати.

9    І сказавши це, коли вони дивились, знявся угору, і хмара його взяла з-перед очей їхніх.

10  І як вони дивилися пильно на небо, коли він відходив, два мужі стали коло них у білій одежі

11  і сказали: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо».

12  Тоді вони повернулися в Єрусалим з гори, що зветься Оливною, що близько Єрусалиму — день ходи в суботу.

13  Увійшовши (в місто), зійшли на горницю, де вони перебували, а саме: Петро і Йоан, Яків і Андрій, Филип і Тома, Вартоломей і Матей, Яків Алфеїв і Симон Зилот та Юда, (син) Якова.

14  Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з його братами.

Передмова до книги Діянь (1,1– 14) накладається на завершення Євангелія (Лк 24,44– 53), за допомогою цього прийому автор бажав поєднати дві частини своєї праці. Тому два епізоди, які складають цю другу частину передмови — піднесення Ісуса на небо і молитва спільноти, — коротко згадані вже в останніх віршах Лк 24. Повторення події вознесіння показує, що автор надає їй критичної важливості в періодизації історії спасіння. Останній епізод Євангелія і перший епізод Діянь, піднесення Ісуса на небо, є шарнірним з’єднанням між часом Ісуса і часом Церкви; а ще ця подія окреслює час Церкви між Пасхою і парусією.

Автор Діянь вибудував цю послідовність як диптих. Перша картина у живій розмовній сцені розповідає про піднесення Ісуса на небо (вв. 9– 11); друга картина показує першу спільноту, зібрану в Єрусалимі, і перелічує її членів (вв. 12– 14). Черговість двох картин є важливою: за відходом Ісуса йде присутність спільноти, яка молиться. За таким самим сценарієм розгортається розповідь і в Лк 24,50– 53; як і в Ді 1,4– 8, Лука дає нове прочитання і розширення сцені, яку він вже коротко окреслив наприкінці Євангелія (DM, с. 50).

в. 9. І сказавши це, коли вони дивились (в. 11; від гр. дієслова blèpo, дивитися, зосереджувати погляд; пор. Ді 3,4б; 4,14; 9,9; 27,12б; 28,26б; пор. також похідне дієслово anablèpo, дивитися знову, пор. Ді 9,17б.18; 22,13б),

Для Луки важливо привернути увагу до того, що апостоли (пор. Ді 1,13) були близькими до Ісуса аж до моменту остаточного прощання. З відходом Ісуса закінчується період їхнього навчання.

знявся угору (від гр. дієслова epàiro, піднімати, підносити; пор. також Ді 2,14),

і хмара його взяла (від гр. дієслова hypolambàno, ховати, брати під себе, находити на; пор. Ді 2,15) з-перед очей їхніх (пор. Лк 9,34).

В описі вознесіння — сорок день (пор. Ді 1,3, примітка 4) після воскресіння — наголос ставиться більше на прощанні, аніж на прославі Ісуса, на яку автор ледь відчутно натякає згадкою про хмару, яка зазвичай супроводжує опис богоявлень (теофаній) в СЗ (пор. Вих 13,21– 22; 16,10б; 19,9.16; 24,15– 18; 40,35; Лев 16,2б; Чис 9,18б.22; 10,34; 11,25а; 1 Цар 8,10– 11; 2 Хр 5,14; 6,1; Сир 45,5; Дан 7,13…) і в НЗ (пор. Мт 24,30; Лк 9,34– 35; 21,27; 1 Сол 4,17; Од 1,7; 14,14– 16).

Входження в людськість Сина Божого теж відбувалося під знаком хмари, як-от в Лк 1,35: «Ангел, відповідаючи, сказав їй: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить…» (пор. Вих 40,34– 35).

Про тілесне вознесіння Ісуса мовиться лише тут і в останніх моментах Євангелія від Луки (Лк 24,51): «А як він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо», а Мр 16,19 додає: «…й возсів праворуч Бога» (пор. Ді 2,33). Пор. також Йо 20,17; Еф 4,8– 10; 1 Тм 3,16б.

Є ще й інші уривки НЗ, які натякають на таїнство восходження Ісуса на небо, такі як Йо 3,13; 6,62; Ді 5,31; Рм 10,6; Євр 4,14; 1 Пт 3,22. У цих уривках переважає погляд на Ісуса, який бере участь у повноті слави поруч з Отцем.

Є ще й деякі інші нечисленні уривки зі СЗ, в яких йдеться про взяття на небо праведних людей, як-от Еноха (Бут 5,24) та Іллі (2 Цар 2,9– 13; 1 Мак 2,58; Сир 48,9.12).

У контексті Ді 1 Лука підкреслює наслідки вознесіння для життя Церкви: Ісус вже більше видимо не є присутній серед людей; тепер і надалі апостоли є тими, від яких залежатиме звіщання Царства Божого, однак Його прояв у славі ще не близько, бо йому має передувати час свідчення, яке потрібно нести по цілому світу.

в. 10. І як вони дивилися пильно (від гр. дієслова atenìzo, пор. Ді 3,4) на небо (= Ді 7,55), коли він відходив,

два мужі стали (пор. Ді 1,3) коло них у білій одежі…

Пор. сцену біля гробу в Лк 24,4– 7 (Мр 16,5– 8): «І от, … два чоловіки з’явились їм (жінкам, які йдуть до гробу) у блискучих шатах».

в. 11. …і сказали: «Мужі галилейські! (гр. Àndres Galilàioi)^[1]

Чого стоїте, дивлячись (в. 9) на небо?

Нема чого дивитися на небо: Господь прийде на землю! Але прийде «у хмарі».

Оцей Ісус (Ді 2,32.36), який від вас був взятий (пор. Ді 1,2) на небо,

так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо».

Послання двох мужів говорить про дію Ісуса, яка справдиться так само, тобто як шлях, що занурюється в хмару (пор. в. 9), як шлях, оповитий Божим таїнством (BR, с. 211).

в. 12. Тоді вони повернулися в Єрусалим (пор. Лк 24,52б; Ді 8,25; 13,13б; 22,17) з гори, що зветься Оливною (букв. «Оливного саду»; а не з Витанії, як сказано в Лк 24,50), що близько Єрусалиму…

Оливна гора (Лк 19,29.37; 21,37б; 22,39) — це великий пагорб, що має таку назву через те, що є придатним для вирощування оливок; простягається приблизно на 5 км з півночі на південь поза Кедрон-долиною, на схід від Єрусалима.

[На місці, де, за переданням, відбулося вознесіння під назвою Imbomòn (деформація грецького вислову en bounô, на вершині), була капличка з відкритим дахом, споруджена хрестоносцями. За панування мусульман її перекрили і перетворили на невелику мечеть].

В Євангелії (Лк 24,50) Лука каже, що вознесіння відбулося поблизу Витанії; натомість, тут, в Діяннях, він його поміщає на Оливну гору: мова про дві різних місцевості, хоча Витанія й височіла на схилі Оливної гори. Лука розповідає про подію, перекриваючи топографічну точність богословською перспективою і пристосовуючись у такий спосіб до пророчої традиції, яка пов’язувала цю гору з подіями спасіння.

По суті, згідно з Зах 14,4, Оливна гора — це місце, де Господь об’явиться у вирішальній битві проти народів: «І його ноги того дня стануть на горі Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця. І гора Оливна розколеться надвоє, на схід і на захід, так що долина буде превелика, і половина гори посунеться на північ, а друга половина на південь». А в Єз 11,23: «І знялася слава Господня з-посеред міста та й зупинилась над горою, що на схід від міста».

… день ходи в суботу.

День ходи, без порушення закону про суботній відпочинок (пор. Вих 16,29), мав становити 2000 ліктів [згідно з раббіністичними трактатами: 1 лікоть = 56 см], тобто дорівнював близько 1120 м; або 5 стадій, трохи більше за 1 км.

в. 13. Увійшовши (в місто), зійшли на горницю (пор. Ді 9,37б.39; 20,8), де вони перебували,

Букв. «піднялися на верхній поверх» (гр. èis tò hyperô(i)on).

Горниця була найбільшою залою багатого дому, призначеною для прийомів і бенкетів, де разом могло перебувати багато людей (пор. Ді 20,8). Пізніше цю залу стали ототожнювати з тією, де звершував вечерю Ісус (пор. Лк 22,11– 12). Це ще міг бути дім Марії, матері Йоана Марка, де зазвичай збиралися перші учні (Ді 12,12).

В останніх же віршах Євангелія (Лк 24,52б– 53) сказано, що «повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога».

а саме: Петро і Йоан, Яків і Андрій, Филип і Тома, Вартоломей і Матей, Яків Алфеїв і Симон Зилот та Юда, (син) Якова.

У цьому списку апостолів (пор. Лк 6,13– 16; Мт 10,2– 4; Мр 3,16– 19) вже не згадується ім’я Юди Іскаріота, трагічний кінець якого буде описано в Ді 1,16– 20.

Петро,^[2] як завжди, названий першим, далі йде Йоан^[3], який з’являтиметься рідко і завжди разом з Петром (пор. Ді 3,1.3.4.11; 4,13.19.23; 8,14б; пор. також Лк 22,8). Третім є Яків, син Заведея, брат Йоана, про смерть якого буде сказано в Ді 12,2.

Далі йдуть (і пізніше вже не згадуються в книзі Діянь): Андрій [гр. Andrèas], брат Петра (Лк 6,14); Филип [гр. Phìlippos], родом з Витсаїди, міста Андрія і Петра (Йо 1,44б) [якого не слід плутати з Филипом, одним із «семи» (Ді 6,5), про якого буде мова в Ді 8,5– 13.26– 40; 21,8]; Тома [Thomàs], на прізвисько Близнюк [Dídymos] (Йо 11,16; 20,24; 21,2); Вартоломей [Bartholomàios], якого, можливо, слід ототожнювати з Натанаїлом з Кани Галилейської (Йо 1,45– 50; 21,2); Матей [«Maththàios»] митар, якого, ймовірно, слід ототожнювати з Леві (Лк 5,27– 28; 6,15); Яків Алфеїв [Iàkobos Halphàiou] (Мр 15,40 називає його «молодшим», щоб відрізнити його від Якова Заведея, «старшого»), можливо, той, якого люди вказували як сина Марії (Клеопової) і брата Ісуса (Мт 13,55б; 27,56; Ді 12,17; 15,13; пор. Гал 1,19); Симон Зилот [Sìmon ho Zelotès], прізвисько якого може вказувати на приналежність до ультранаціоналістичного руху Зилотів; Юда, (син) Якова [Ioùdas Iakòbou] (пор. Йо 14,22), ім’я батька наводиться для того, щоб відрізнити його від Юди-зрадника. У Мт 10,3 і Мр 3,18 його названо «Тадей» (або ще «Лебей», за деякими рукописами). Деякі коментатори ототожнюють його з автором Послання Юди: «Юда, слуга Ісуса Христа, брат Якова» (Юда 1).

Перелік апостолів скоро буде довершений вибором Матія (Ді 1,23– 26).

Наступний вірш представляє перший підсумок книги Діянь; після нього буде ще багато інших аж до розділу 8 (Ді 2,42– 47; 4,32– 35; 5,12– 16; пор. також Ді 5,42; 6,7).

в. 14. Всі вони пильно й однодушно перебували (пор. Ді 2,42.46; 6,4б; 8,13; 10,7б; Рм 12,12б; Еф 6,14; Кл 4,2)…

Гр. дієслово proskarterèo означає витривати, твердо триматися чогось, глибоко присвячувати себе якійсь справі. Мовиться про постійні старання, про зусилля, що не послаблюються, про очікування з довірою на їхній результат. Це дієслово вживається в значенні стійкості і наполегливості віри (DM, с. 116).

… й однодушно (гр. homothymadòn, однозгідно, одностайно; улюблена формула Луки для вираження братньої єдності віруючих; пор. Ді 2,46; 4,24; 5,12б; 7,57б; 8,6; 12,20; 15,25; 18,12; 19,29; Рм 15,6) перебували…

… на молитві (від гр. proseuchè, пор. Ді 2,42б; 3,1; 6,4; 10,31; 12,5; 16,13.16. Гр. термін має той самий корінь, що й дієслово prosèuchomai, молитися, пор. Ді 9,40; 10,9б.30; 11,5; 12,12б; 13,3; 16,13.16; 20,36б; 21,5б; пор. також Ді 26,29)

У Лк 24,53 «перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога». Тут, натомість, (в. 13) «зійшли на горницю, де вони перебували».

разом з жінками (зах. текст додає «з дітьми»)

Характерним для Луки є те, що він називає й жінок (пор. Лк 8,2– 3; 23,27– 31.49.55– 56; 24,1– 11.22– 24; Ді 9,36– 42; 16,14– 15; 17,4б.12б.34б; 18,2.26), які разом з апостолами становлять частину молитовної спільноти (пор. Ді 12,12).

і Марією, матір’ю Ісуса,

Лука про неї говорив у Лк 1,26– 56; 2,1– 52 і, не вказуючи імені, в Лк 8,19– 21 (пор. також Лк 11,27– 28). Вона тут несподівано з’являється знову, зважаючи на те, що про неї не йшлося в розповіді про страсті (на відміну від Йо 19,25– 27).

У Діяннях це єдине посилання на Марію, матір Ісуса, а також остання виразна згадка про неї в Новому Завіті.

та з його братами.

У Біблії, як ще й сьогодні на сході, слово брати (від гр. adelphòs; пор. Ді 1,15; 3,17.22; 6,3; 7,13.23б.25.26б.37б; 9,17.30; 10,23; 11,1.12б.29б; 12,17; 14,2б; 15,1.3б.22б.23².32б.33.36.40б; 16,2б.40б; 17,6.10.14; 18,18.27; 21,7б.17б; 22,5.13; 23,5; 28,14.15.21б; пор. також Ді 1,16) має дуже широке значення: це члени одного племені, того самого клану, що відповідає нашому «родичі» (пор. також Ді 28,14). НЗ говорить про братів Ісуса (Мт 12,46– 50; 13,55– 56; Мр 3,31– 35; 6,3; Лк 8,19– 21; Йо 2,12; 7,3– 10; 1 Кор 9,5б; Гал 1,19), але ніколи про інших дітей Марії. У Мр 6,3б і в Мт 13,56 мовиться і про «сестер», але завжди у значенні близьких родичів.

^[1]       Галилея (північна Палестина) розташована на території [колін] Завулона і Нафталі, «на приморському шляху, країна за Йорданом, поганська Галилея!» (гр. Galilàia tòn ethnòn, пор. Мт 4,15 [пор. Іс 8,23]; Ді 9,31; 10,37; 13,31). Через вторгнення ассирійців і халдеїв відбулося змішання народностей, було тут і чимало поган. Тож почали говорити про «Галилею поган» (євр. ghelil ha-gojìm, перехрестя поган). Але від І стол. до Р.Хр. юдейський елемент став знову переважати.

Назва Галилея, за деякими припущеннями, означає «коло» і охоплює регіон, який тягнеться приблизно на 70 км з півночі на південь. Вона межує на півночі з Сирією, на заході з Фінікією, на півдні з Самарією, а на сході її межею є Галилейське море (= Тиверіядське озеро) і з Йордан. Зазвичай її поділяють на Верхню і Нижню Галилею. В період публічної діяльності Ісуса нею управляв (з 4 р. до Р.Хр. і 39 р. по Р.Хр.) Ірод Антипа, один із синів Ірода Великого; це був густо населений регіон з економікою, що переважно базувалася на сільському господарстві і рибальстві. Ірод Антипа звелів збудувати там два міста на взірець елліністичних: Сéфоріс (5 км на північ від Назарета) і Тиверіяду на західному березі озера, а від 18 р. по Р.Хр. головне місто/адміністративний центр регіону.

Галилея — це земля Христа і апостолів, це місце його діяльності, це «простір Євангелія». Це місце водночас і географічне, і символічне. Саме там Ісус починає своє служіння, що полягає в проголошенні Царства Божого (Мр 1,14), саме там він кличе своїх головних учнів, здійснює більшу частину чудес і навчає про Царство. Запрошення — після воскресіння (пор. Мт 28,7б.10б.16; Йо 21) — на зустріч в Галилею є обітницею і сповненням (місією) поширення християнства.

^[2]       Петро (гр. Pètros; в Лк 6,14: «Симон, якого [Ісус] назвав Петром») походив з Витсаїди (як і Андрій, його брат, і Филип, пор. Йо 1,44). Лука надає йому особливого значення, адже він був покликаний першим (пор. Лк 5,10б, де ще й передвіщається його роль: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити»), він є першим у списку Дванадцятьох (Лк 6,14), привілейованим свідком (разом з Йоаном і Яковом; пор. Гал 2,9) воскресіння дочки Яіра (Лк 8,51б), переображення (Лк 9,28), передсмертної муки Ісуса в Гетсиманському саду (Мт 26,37; Мр 14,33). Його також зустрічаємо в товаристві Йоана в Лк 22,8 (коли вони мають приготувати Пасху). Він часто набуває ролі співрозмовника Ісуса, того, хто бере на себе ініціативу і хто стає речником апостолів (Лк 12,41; 18,28). Він посідає перше місце не лише в переліку Дванадцятьох, але особливо через його майбутню роль «скелі» (пор. Мт 16,18: «Ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі…»; а в Йо 1,42: «Ти — Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа», — що у перекладі означає: Петро (Скеля)»). А проте, в Євангеліях його постать не змальовано в героїчних тонах, адже він зречеться Ісуса (Лк 22,54– 62), але — щойно схаменеться — матиме завдання «утверджувати» своїх братів (Лк 22,32б). Крім того, він згаданий як той, до кого в особливий спосіб буде звернена звістка про воскресіння (пор. Лк 24,34: «Христос справді воскрес і з’явився Симонові»). Після вознесіння його часто згадувано разом з Йоаном (Ді 3,1.3.4.11; 4,13.19.23; 8,14б).

У Діяннях Петро діє як голова апостольської групи і завжди як постать першого плану (пор. Ді 1,15; 2,14.37.38; 3,1– 10.11– 26; 4,8.13.19.23; 5,3.8.9.15.29; 8,14б.20; 9,32– 41.43; 10,5– 48; 11,2– 18; 12,3– 18б; 15,7– 11).

Часто, особливо в Євангелії від Йоана, Петра названо Симон Петро (Йо 1,40б; 6,8б.68; 13,6.9.24.36; 18,10.15.25; 20,2.6; 21,2.3.7.11.15; пор. також 2 Пт 1,1), Симон Йонин (Йо 21,15.16.17) або просто Симон (як у виступі Якова на Єрусалимському Соборі в Ді 15,14).

Симон (гр. Symeòn, євр. Shim‘on) — це давнє арамейське ім’я Петра. Вираз Симон, що зветься Петром є лише в Ді 10,5б.18.32; пор. також Ді 11,3б. Натомість, арамейське найменування Кифа (гр. Kephás, наявне в Йо 1,42б) буде і в посланнях св. Павла (1 Кор 1,12; 3,22; 9,5б; 15,5; Гал 1,18; 2,9.11.14).
Петро є автором двох послань (перше складається з п’яти розділів, а друге — з трьох).

^[3]       У синоптичних Євангеліях Йоан (гр. Ioànnes, син Заведея [євр. Johanàn ben Zabdi]), «покликаний» разом зі своїм братом Яковом [гр. Iàkobos, страчений Іродом Агрипою І, пор. Ді 12,2] на Тиверіядському озері (Мт 4,21; Мр 1,19; Лк 5,10), завжди присутній в переліку Дванадцятьох (Мт 10,2; Мр 3,17; Лк 6,14; Ді 1,13). Разом зі своїм братом (з яким вони мали прізвисько Воанергес, сини грому, Мр 3,17б; пор. Лк 9,54; пор. також Мт 20,20– 23; Мр 10,35– 41) він належить до внутрішнього кола апостолів («Яків, Кифа та Йоан», «стовпи», пор. Гал 2,9), які присутні при зціленні тещі Петра (Мр 1,29б), при зціленні дочки Яіра (Мр 5,37; Лк 8,51), при переображенні (Мт 17,1; Мр 9,2; Лк 9,28), при передвіщенні зруйнування храму (Мр 13,3нн), під час передсмертної муки Ісуса в Гетсиманському саду (Мт 26,37; Мр 14,33). Його також зустрічаємо в товаристві Петра в Лк 22,8 (коли вони мають приготувати Пасху), в Йо 18,15– 16 (коли він має увійти в палац первосвященика), в Йо 20,2– 10 (біля гробу), а потім в Йо 21,20– 23. А згодом, після вознесіння Ісуса на небо, він виступає разом з Петром в Ді 3,1.3.4.11; 4,13.19.23; 8,14б.

Йоана також вважають автором трьох послань (перше складається з п’яти розділів, а два інших дуже короткі) і книги Одкровення (22 розділи). Пор. також Од 1,1б.9; 22,8.

Свідки Ісуса, які йшли за ним з Галилеї, не повинні стояти і дивитися на небо в очікуванні апокаліптичних об’явлень чи вирішень, побудованих на чуді. Небесні посланці передвіщають славний прихід Ісуса і це, на думку Луки, має надихнути і сколихнути розчарованих християн, які вже не чекають нічого. Але вона — парусія — залишає простір для історії, в яку мають поринути ті, що дивилися чи очікують перемоги Ісуса…

Якщо з такої перспективи перечитати розповідь про вознесіння, то вона дуже добре вписується у початки історії Церкви. Відхід Ісуса і відкладена на невизначений час парусія залишають простір для історії Церкви. Тієї історії, яка завдяки авторитетному свідченню групи апостолів є видимим і актуальним продовженням спасіння, яке започаткував Ісус. Всі інші запитання про те, коли і як відбувалося вознесіння, є неважливими… Натомість  Лука у своїй  богословській перспективі відзначає переломний історичний момент, що настає із завершенням об’явлень Воскреслого і остаточною зрілістю віри апостолів. Віри дорослої, міцної, яка завдяки силі Духа приведе до поширення в цілому світі слова та розповіді про дії Ісуса (RF, сс. 76– 77).

Відповідь учнів на настанову, докір і обітницю показує взірець: вони об’єднуються в молитві (вв. 12– 14). Можна було б очікувати, що учні займуться якоюсь більш «корисною» справою. Їх попросили бути свідками аж до краю землі (Ді 1,8), а вони найперше відповідають на це молитвою!

Від Церкви вимагається не лише бурхлива діяльність і напористі людські зусилля. Учням було сказано, що обіцяне Царство — це дар, який прийде згідно з Божим часом і що обіцяний Дух теж приходить через Божу благодать. Їхня місія вимагає чогось більшого, ніж просто максимум їхніх зусиль. Тому вони й моляться, щоб бути здатними скоритися у відповідь на обітницю Ісуса в Лк 11,9– 13: «Просіть, і вам дасться… Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!». Вони моляться про обіцяне Царство, знаючи, що їм треба «молитись завжди й не падати духом» (Лк 18,1).

Спільне очікування і молитва вважаються якраз двома головними видами діяльності Церкви (пор. Іс 40,31). Очікування, що є важким тягарем для нас, сучасних людей, комп’ютеризованих і технічно нетерплячих, що живемо в епоху, коли все має бути негайно, є навпаки одним з найскладніших завдань Церкви. Наше очікування полягає в тому, що речі, які потрібно робити в світі, перевершують нашу здатність здійснювати наші плани і наші хрестові походи лише своїми зусиллями. Для цього потрібна вища сила, тому Церква чекає і молиться. Така наша постава очікування і молитви ще вказує на те, що ніколи не можна мати гарантію на дар Духа. Це дар. Це дар, якого завжди потрібно заново просити в молитві (WW, с. 31).

У цьому уривку місце матері Ісуса здається дуже скромним. Постать Марії не має тієї ваги, якої їй надає Євангеліє від Йоана, поміщаючи її «при хресті Ісусовім» (Йо 19,25– 27). Але бачення Луки є таким самим, як і Йоана: у момент, коли через дар Святого Духа має от-от народитися серед людей дитятко Ісус, Марія присутня як та, що приводить на світ Бога. Її пісня «Величає душа моя Господа» знаходить своє сповнення в історії спасіння: «Він пригорнув Ізраїля, слугу (сина) свого, згадавши своє милосердя… Авраамові і його потомству повіки» (Лк 1,54– 55). В цю мить Марія, постать Ізраїля, набуває ролі «Матері Церкви». Жінки, які були з нею — поряд з ними зах. текст ставить «дітей» — вказують на важливість та всеохопність духовного материнства жінки в межах спільноти. Це материнство довершує і приводить до повної реалізації матеріальне служіння, яке надається Ісусові (Лк 8,2– 3; 23,49.55; 24,1– 11) і його свідкам (Лк 24,10; Ді 12,12; 16,15; 18,26) (BR, с. 214).

Значно легше і приємніше дивитися на небо, чекати всього з неба і, можливо, вводити в ілюзії людей небесними словами, яких ніхто не розуміє, чи формулами, які пояснюють все і дають відповідь на все? Ангели вознесіння заохочують повернутися до реальності, на землю, поміж людей, туди, де переплітаються людські стосунки і вибухають конфлікти. Там є місце для свідків, довкола яких гуртується Церква віруючих. Напруга між небом і землею, між високим і приземленим, божественним світом і людською реальністю, проходить через цілий твір Луки і дарує йому принадність живої реальності (RF, с. 76).

Просити в Бога розуміння того, що постійно дивлячись пильно на небо (в. 10), немовби вичікуючи негайного повернення Воскреслого, ми ризикуємо занедбати наші щоденні обов’язки. З вознесіння починається час «нашої місії», нашого свідчення:

Христос не має інших рук,
крім наших, щоб чинити сьогодні свої діла,
Христос не має інших ніг,
крім наших, щоб іти сьогодні до людей.
Христос не має іншого голосу,
крім нашого, щоб говорити сьогодні про себе.
Христос не має інших сил,
крім наших, щоб провадити людей до себе.
Христос не має інших Євангелій, які вони б могли ще прочитати,
але те, що ми робимо, своїми словами і ділами,
це Євангеліє, яке сьогодні пише Дух.
(Анонімний фламандець з XIV століття)

Дякувати Отцю, який посилає нам через Ісуса Духа Святого, Духа істини і кріпості, Духа утішителя, який робить відкритим, добрим і дієвим наше свідчення.

…

Господи, скільки разів я думав, що можу щось собі планувати, не вислухавши спершу з покірною терпеливістю Твоє Слово. Скільки часу я втратив, скільки марних зусиль доклав! Як можна не думати, що лише Ти твориш історію спасіння, в якій я можу бути свідком лише, якщо я синхронізуюся з довжиною хвилі Твого Духа? Навчи мене бачити те, що Ти хочеш, і ставити на перше місце таїнство Твоєї волі. Амінь.