У передмові подано синтез Євангелія від Луки і панорамний огляд Діянь: про те, що «робив та навчав від початку» Ісус, і про те, що продовжуватимуть робити і казати його учні. Ісус, Син, який стає братом для всіх, — це Боже царство. Перед вознесінням він був «між вами» (Лк 17,21б), а тепер він — «в нас»: силою його Духа ми також є Божими дітьми, посланими, як і він, свідчити своїм братам любов Отця до всіх людей, не оминаючи нікого, аж до найдальших країв землі.

1     Першу книгу я написав, о Теофіле, про все, що Ісус робив та що навчав від початку

2     аж до дня, коли вознісся, давши Святим Духом накази апостолам, яких собі вибрав.

3     Він показував їм себе також у численних доказах живим після своєї муки, з’являючись сорок день їм і розповідаючи про Боже Царство.

4     Тоді ж саме, як споживав хліб-сіль із ними, він наказав їм Єрусалиму не кидати, але чекати обітниці Отця, що її ви від мене чули;

5     бо Йоан христив водою, ви ж будете хрищені по кількох цих днях Святим Духом.

6     Отож, зійшовшися, вони питали його: «Господи, чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?»

7     Він відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі.

8     Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі».

Перш ніж розпочати другу частину своєї розповіді, Лука, як автор, коротко пригадує те, на чому зупинився в першій частині (вв. 1– 2) і, користаючи з нагоди, розширює те, про що натякнув наприкінці: з’яви і розмови Ісуса з апостолами після воскресіння та ті веління і доручення, що він їм дав (вв. 3– 8; пор. Лк 24,44– 49). В наступному уривку буде згадка про вознесіння (Ді 1,9– 11; пор. Лк 24,50– 51) і повернення апостолів до Єрусалима (Ді 1,12– 14; пор. Лк 24,52– 53).

Мета цього вступного уривка — представити групу дванадцятьох апостолів як легітимного хранителя вчення і місії Ісуса: відповідно, всі подальші лінії розвитку життя Церкви, які зможуть посилатися на авторитет цієї привілейованої групи, будуть легітимно засновані на авторитеті воскреслого Господа (СММ, с. 55).

в. 1. Першу книгу (від гр. pròtos lògos).

Очевидним є посилання на Євангеліє — на першу книгу Луки, початок якої слугує вступом і для цієї другої книги.

Лк 1,1– 4: «¹Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами, ²як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова, ³вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле, ⁴щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв».

о Теофіле (Лк 1,3б; гр. ô Theóphile: о друже Бога).

Можливо, він є християнином, який вже отримав науку від апостолів; але це міг бути й поганин, мабуть, високопосадовець або меценат, якому Лука присвячує і представляє апологію християнської віри, або ж це ідеальний адресат, який шукає Бога, людина, «яка є другом/любить Бога».

я написав… про все, що Ісус робив та що навчав (пор. Ді 2,42) від початку…

Букв. «що Ісус починав робити і навчати»; пор. Лк 24,19б.

Тут маємо посилання на початки Ісусового служіння: йдеться про період безпосередньо після його хрещення (пор. Лк 3,23; Ді 1,22; 10,37– 38).

в. 2. …аж до дня, коли вознісся (від гр. дієслова analambàno, піднімати, підносити, брати вгору; пор. Ді 1,11.22; 7,43; 10,16б; 20,13; пор. також Мр 16,19 і ще 2 Цар 2,9– 11; Сир 48,9; 1 Мак 2,58) на небо (пор. Лк 24,51),

Мова водночас і про «сходження» до Отця, і про зникнення для тих, які супроводжували Ісуса на його земному шляху. Це початок його «відсутності» (BR, сс. 191– 192).

Західний текст Діянь пропускає небо і вірш можна прочитати так: «аж до дня, коли був узятий/піднесений [зі світу]».

давши Святим Духом накази (від гр. дієслова entèllo, наказувати, пор. Ді 13,47) апостолам (від гр. apòstolos, посланець; пор. Ді 1,26б; 2,37.42.43б; 4,33.35.36.37б; 5,2б.12.18.21б.29.40; 6,6; 8,1б.14.18б; 9,27; 11,1; 14,4б.14; 15,2б.4.6.22.23; 16,4; пор. також Ді 3,20)…

Це останні настанови, які дає Ісус після воскресіння (пор. Лк 24,44– 49; пор. також Мт 28,18– 20), вони здебільшого про те, щоб залишатися в Єрусалимі й чекати дару Духа (Лк 24,49б); вони продовжуються у вв. 4– 5.

Зах. текст додає: «і яким [апостолам] звелів проголошувати Євангеліє».

…яких собі вибрав (від гр. дієслова eklègo, вибирати; пор. Ді 1,24б; 6,5; 13,17; 15,7.22.25).

Дія Святого Духа надає авторитет словам Ісуса (пор. Лк 4,1.14.18) і водночас керує вибором його «посланців» («апостолів»). Вони — «наперед вибрані Богом свідки» (Лк 6,12– 16; пор. Ді 2,32б; 3,15б; 10,41; 13,31б).

Лука підкреслює, що група апостолів була встановлена силою цілком особливого божественного обрання. Після відступництва Юди їх залишилося одинадцять (пор. Ді 1,13б); але їх знову стане дванадцять після «вибору» Матія (Ді 1,21– 26).

в. 3. Він показував їм себе (від гр. дієслова parìstemi, бути присутнім, показуватися, бути поряд, пор. Ді 1,10б; 4,10б; 10,33; 23,2.4.33б; 27,23; а також [в юридичному значенні] надавати докази, пор. Ді 24,13) також у численних доказах (від гр. tekmèrion, доказ на суді) живим (гр. zònta, який живе; від гр. дієслова zào; пор. Ді 9,41б; 17,28; 20,12; 25,19б.24б; пор. також Лк 24,5б) після своєї муки.

Тож апостоли мали змогу констатувати реальність тілесного воскресіння Ісуса (Лк 24,38– 43; Ді 10,41). Цей факт буде важливим для їхньої майбутньої місії свідків (в. 8).

протягом сорок день. Мова про класичний період сильного релігійного досвіду, який закладає основу для того, що слідує далі. Це доволі тривалий, але обмежений період, під час якого апостоли могли користати з присутності Воскреслого, щоб засвоювати настанови щодо Царства^[1].

Однак тут постає запитання: вознесіння відбувається в той самий день, що й Пасха (Лк 24,51), чи на сорок день пізніше? Суперечність між двома розповідями, ймовірно, є тим, що пояснює наміри автора. У Лк 24 вознесіння є завершенням, драматичним фіналом земного служіння Ісуса. Той, кого Пилат і Каяфа намагалися замкнути у гробі, був піднесений у славі. У Ді 1 вознесіння є передумовою, на якій тримається Церква. Кінець стає початком, а історія продовжується (WW, с. 32).

з’являючись їм і розповідаючи про Боже Царство.

Боже Царство було головною темою проповіді Ісуса (Лк 4,43; 8,1; 9,11; 16,16), учнів (Лк 9,2.60б; 10,9б.11б), а тепер буде головною темою проповіді Филипа (Ді 8,12), а згодом Павла (Ді 14,22б; 19,8б; 20,25б; 28,23.31). Ісус вже є не речником, а гарантом і суттю проповідування.

Вираз Боже Царство в синоптичних Євангеліях є доволі звичною вказівкою на зміст Ісусової проповіді, натомість досить рідко трапляється в Діяннях (пор. Ді 8,12; 14,22; 19,8б; 20,25б; 28,23.31). Він вказує на вирішальне втручання Бога в історію, яке здійснилося через смерть і воскресіння Ісуса та через дар Духа.

Тепер починається ретроспекція на пасхальні з’яви.

в. 4. Тоді ж саме, як споживав хліб-сіль із ними (перебуваючи разом за столом, зібравшись; букв. «розділяючи сіль»; від гр. дієслова synalìzo, пор. Лк 24,30.42– 43; Мр 16,14; пор. також Ді 10,41).

Зображення трапези, на тлі якої відбувається остання розмова Ісуса зі своїми, знову підтверджує тілесність Воскреслого і близькість, яку він з ними розділяє.

Пор. тут далі «Напрямки для роздумів».

він наказав (пор. Ді 3,24б) їм Єрусалиму не кидати (Лк 24,49б),

Для Луки Єрусалим є вихідною точкою вселенської місії апостолів (в. 8б; пор. Ді 1,12; 6,7… пор. також Лк 24,47б).

але чекати обітниці (від гр. epanghelìa; пор. Ді 2,33.39; 7,17; 13,23; 23,21б; 26,6б; від того самого кореня, що й гр. дієслово epanghèllo, обіцяти, передвіщати; пор. Ді 13,32) Отця.

Це дар Святого Духа (в. 8; пор. Лк 24,49; Ді 2,33.39; пор. також Лк 11,13б).

що її ви від мене чули (від гр. дієслова akoùo, слухати, чути; пор. Ді 2,8.11.22.33б; 4,20б; 7,2; 8,6; 13,16б; 15,13б.24; 19,26; 22,1.2.14б.15б.22.26; 24,4; 25,22б; 26,3б.14.29; 28,15.22.26.27².28б; пор. також гр. дієслово diakoùo, слухати [в судовому порядку], пор. Ді 23,35).

в. 5. бо Йоан христив водою (Лк 3,16; Мт 3,11; Мр 1,8; пор. Ді 19,3б.4),

ви ж будете хрищені (букв. «будете занурені у Святого Духа»; пор. Ді 2,38б) по кількох цих днях Святим Духом (Мр 1,8б; Мт 3,11б; Лк 3,16б; Ді 11,16б). Лука повторює тут слова Йоана Хрестителя: «Я вас хрищу водою, але йде сильніший від мене, якому я негідний розв’язати ремінь від взуття. Той буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк 3,16) і вкладає їх в уста Ісуса.

Євангелист тепер продовжує нитку розповіді, що перервалася в Лк 24,49.

Це остання розмова Ісуса з апостолами.

в. 6. Отож, зійшовшися (від гр. дієслова synèrchomai, збиратися, сходитися; пор. Ді 2,6; 25,17; 28,17), вони питали його:

«Господи, чи цього часу знову відбудуєш (від гр. дієслова apokathìstemi, відбудовувати, відновлювати; тут вживається в теперішньому часі; від нього походить термін apokatàstasis, реставрація, повернення до початкового стану; пор. Ді 3,21) Ізраїлеві царство?».

Запитання учнів виказує месіанське очікування, яке можна зрозуміти, якщо брати до уваги ірредентизм, закладений в ментальності народу, який вже століттями був поневолений, але палко прагнув відвоювати власну політичну і релігійну свободу. Мрія повернути собі минулу велич і свободу, а також грандіозні обітниці, що їх урочисто давали пророки (пор., напр., Ам 9,11, що цитується в Ді 15,16), постійно підживлювали ці надії, які з появою Ісуса неминуче мусіли розгорітися знову з усією силою. Сам Ісус був змушений постійно захищатися від усіляких звинувачень (пор. Лк 4,5– 8; пор. також Лк 17,20; 19,11) і сподівань, пов’язаних з його особою (пор. Лк 24,21а: «А ми сподівались, що це він той, хто має визволити Ізраїля…»; пор. також Йо 6,14– 15 і Мт 20,20– 21; Мр 10,35– 37) (JK/1 с. 29).

Це запитання виражає не лише очікування національного відродження політичного порядку, але й месіанську надію в її найбільш глибинному релігійному вимірі. Така надія звучить у звичних молитвах юдаїзму: Shemonèh ‘esrèh (18 благословень) і Qaddìsh (BR, с. 205).

Відповідь Ісуса переформатовує ілюзію тих, що плутали виливання Духа з гарантією чи перепусткою для релігійного і політичного тріумфалізму: царство для Ізраїля! (RF, с. 73).

в. 7. Він відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору.

Бог, включаючи свій план спасіння в людську історію, від цілої вічності визначив для нього (Мр 13,32; Мт 24,36; 25,34; пор. також Рм 16,25; 1 Кор 2,7; Еф 1,4; 3,9.11; Кол 1,26; 2 Тм 1,9) час (від гр. chrònos, час у кількісному, хронологічному значенні; пор. Ді 8,11; 18,23) і пору (від гр. kairòs, відповідний/слушний момент, в якісному значенні; пор. Ді 7,20; 17,26б; пор. також Дан 2,21; 1 Сол 5,1– 2).

Відповідь Ісуса не відкидає запитання, але замість паралізуючого очікування, що він повернеться, пропонує самим «вирушати в дорогу» (DM, с. 45).

що їх Отець призначив у своїй владі^[2].

в. 8. Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде (пор. Лк 1,35),

Сила (від гр. dýnamis; пор. Ді 4,33; Лк 24,49б) — це дар Святого Духа, представлений тут як той, хто спонукає свідчити і підтримує в такому свідченні (Ді 2,4; 2,17– 20 [Йоіл 3,1– 5]). Вона переважно пов’язана з чудами (Ді 2,22; 3,12; 4,7; 8,10; 10,38; 19,11), а ширше зі свідченням апостолів (Ді 4,33; 6,8).

і будете моїми свідками (від гр. màrtys; свідок, мученик, гарант; пор. Ді 1,22; 22,15.20; 26,16; Лк 24,48; цей термін походить від того ж кореня, що й гр. дієслово martyrèo, свідчити, засвідчувати, пор. Ді 6,3; 10,22.43; 13,22; 16,2; 22,5; 26,5; пор. також гр. дієслово martýromai, засвідчувати, заявляти, пор. Ді 20,26; 23,11б; 26,22; від нього й термін martýrion, свідоцтво, свідчення, пор. Ді 4,33; 7,44; пор. ще, у тому ж значенні, гр. дієслово diamartýromai, стверджувати, пор. Ді 8,25).

в Єрусалимі, у всій Юдеї (від гр. Ioudàia, пор. Ді 2,9.14; 8,1б; 9,31; 10,37; 11,1.29б; 12,19б; 15,1; 21,10б; 26,20; 28,21) та Самарії (від гр. Samaréia, пор. Ді 8,1б) й аж до краю землі.

Дещо шаблонний вислів «аж до краю землі» взятий зі СЗ (пор. 1 Мак 3,9; Пс 59,14б; 135,7; Іс 48,20; 49,6б [що цитується в Ді 13,47б]; 62,11; Єр 6,22б; 16,19…) і вказує на універсальне призначення євангельської звістки, для якої немає жодних меж (Ді 13,46– 47).

Здатність свідчити силою Святого Духа стосується вже не лише самої події спасіння, а й того, хто перебуває у кульмінаційній точці тих подій — воскреслого Господа («будете моїми свідками»). Отже, Писання має пристосовуватися до присутності того, хто був у ньому від самого початку (пор. Лк 24,27.44) (BR, с. 206). Тепер же Ісус відділяється від тих, які були з ним (пор. в. 6). Настає час його «присутності на відстані».  Тож сутність місії апостолів полягає в тому, щоб нести свідоцтво про Ісуса, про його воскресіння (Лк 24,47– 48; Ді 2,32; 3,15б; 4,33; 5,30– 32; 10,39.41; 13,31; 20,24б; 22,15; 26,16.22– 23), а також про його публічне життя (пор. Лк 1,2; 21,12; Йо 15,26– 27; Ді 1,21– 22; 10,39), спершу в Єрусалимі, потім у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі.

Єрусалим, який був місцем, куди прибуло Євангеліє, тепер є тим місцем, звідки воно виходить.

^[1]      Число сорок (гр. tesserákonta) слід брати не в його хронологічному (адже в Ді 13,31 сказано: «і він багато днів являвся…»), а в богословському значенні, як період, достатній — з раббіністичного погляду — для того, щоб уділити повноцінне і авторитетне навчання. Це «священний час», що характеризується важливими божественними об’явленнями. Вже у СЗ число сорок означало особливий час для втручань Бога, як-от потоп (Бут 7,4.12.17; 8,6), перебування народу в пустелі (Вих 16,35; Чис 14,33.34б; Втор 8,2; Ам 5,25; Ді 7,36б.42б; 13,18б.21б), перебування Мойсея (пор. Ді 7,23.30) на горі (Вих 24,18б; 34,28), місія розвідників в обіцяній землі (Чис 13,25; 14,34), період царювання Саула (Ді 13,21б), тривалість ходи Іллі до Хорив-гори (1 Цар 19,8), час, виділений ніневитянам для навернення (Йона 3,4б); сорок днів Ісуса в пустелі (Лк 4,2; Мт 4,2; Мр 1,13), кількість змовників проти Павла (Ді 23,13.21); пор. також Ді 4,22б (пор. ВМ, р. 20).

^[2]      У Біблії гр. термін влада (гр. exousía) ще означає компетенцію, право, владу, повноваження (пор. Лк 4,6.32б.36б; 5,24; 19.17б; 20,2.8; Мр 1,22б; Йо 1,12; 5,27; 10,18²; 17,2; 19,10.11; дані учням в Лк 9,1; 10,19) і має цілком самостійне значення. Він пов’язаний з ідеєю влади, в силу якої людина повноправно здійснює певну функцію високого рівня; але йдеться завжди про владу, «отриману» від Бога (чи від іншої людини, яка, займаючи вищий щабель, може її надати чи нею наділити того, хто її не має). Тому цей термін несе в собі ідею гідності, пов’язаної з переходом на вищий рівень. Він також вказує на компетенцію самостійно приймати рішення чи діяти, а в юридично-правовому значенні можливість вчиняти дію, дозволену (чи передбачену) правовою нормою. Пор. також Ді 8,19; 9,14; 26,10.12.18.

На початку розповіді Діянь Лука подає свою оцінку історії: не потрібно вистежувати Божу силу в майбутньому, її потрібно відкривати в свідченні, сповненому Духом. Але це не скасовує перспективи Христового повернення. Вона майорить на горизонті історії (пор. Ді 1,11), але її часовий графік належить до сфери Божої таємниці. У такий спосіб погляд віруючих зосереджується на історії як на просторі, де сповняється обітниця. Історія, в якій вони живуть, вже не є місцем очікування і самотності, низовою частиною хвилі між вознесінням і парусією.

Учнів, позбавлених можливості панувати над часом, впроваджують у форму географічної есхатології (пор. Ді 1,8), де потрібно свідчити Христа в безмежності світу… Але програма свідчення, відкрита на універсальність без меж, не вичерпується книгою Діянь; перед читачем постає план, який очікує свого здійснення поза межами розповіді (DM, с. 47).

З’являтися… розповідати… споживати хліб-сіль із ними (вв. 3б.4): так проявляє себе Воскреслий, це три способи, тісно пов’язані між собою, через які Він об’являє себе як Живий (в. 3а). Для правильного розуміння третього елементу, що, як і перших два, триває впродовж «сорок день», найважливіше значення має слово, яке вживає Лука: synalizòmenos. У буквальному перекладі воно означає: «споживаючи з ними сіль». Безперечно, Лука вибрав це слово усвідомлено. Що ж воно виражає? У СЗ спільно їли хліб-сіль або ж лише сіль для того, щоб скріплювати міцні союзи між собою (пор. Чис 18,19б; 2 Хр 13,5б). Сіль вважається гарантом довговічності. Вона є засобом проти гниття, проти зіпсуття, що є частиною природи смерті. Кожен прийом їжі — це боротьба проти смерті, це спосіб збереження життя. «Споживання солі» Ісусом після воскресіння, яке ми сприймаємо як знак нового і постійного життя, відсилає до нового бенкету Воскреслого зі своїми. Це подія союзу, а тому вона тісно пов’язана з останньою вечерею, під час якої Господь встановив новий союз. Тож таємничий шифр «споживання солі» виражає внутрішній зв’язок між бенкетом перед страстями Ісуса і новим святковим сопричастям Воскреслого: Він віддає себе своїм під виглядом їжі і тим самим робить їх учасниками свого життя, самого Життя.

Зрештою, буде доречно пригадати тут слова Ісуса з Євангелія від Марка: «Бо кожен вогнем посолиться, жертва ж кожна — сіллю посолиться. Сіль — добра; та коли сіль не солона стане, чим її приправите? Майте у собі сіль і живіть у мирі між собою!» (Мр 9,49– 50). Деякі рукописи, переймаючи від Лев 2,13б, ще додають: «З усяким твоїм приносом приноситимеш і сіль». А солити жертви означало додавати смаку дарові і вберігати його від гниття. Тож тут поєднані різні значення: відновлення союзу, дар життя, очищення власного єства для того, щоб дарувати себе Богові.

Коли Лука на початку Діянь підсумовує події, що сталися після Пасхи, і описує торжественне сопричастя Воскреслого зі своїми, вживаючи термін synalizòmenos — «споживаючи сіль разом з ними» (в. 4), таїнство такого нового торжественного сопричастя і триває, і водночас робить видимою свою сутність: Господь знову притягує до себе учнів у сопричасті союзу зі собою і з живим Богом. Він дарує їм участь у справжньому житті, робить їх, саме їх, живими і приправляє їхнє життя участю в своїх страстях, в очищаючій силі свого страждання.

Як конкретно відбувалося святкове сопричастя зі своїми, ми не можемо собі уявити. Але ми можемо розпізнати його внутрішню природу і побачити, що у літургійному причасті, у звершенні Євхаристії, таке перебування за столом з Воскреслим має своє продовження, хоч і в інший спосіб (Йосиф Рацінґер, Венедикт XVI, Ісус з Назарету. Від в’їзду в Єрусалим до Воскресіння. — Місіонер, 2013).

Просити в Господа покори (і мудрості!), щоб не вимагати знання про час і пору здійснення наших месіанських очікувань: таку ілюзію мали ті, що плутали виливання Духа з гарантією чи перепусткою для спасіння.

Ісус, тоді ж саме, як споживає хліб-сіль із нами, спонукає нас терпляче чекати обітниці Отця. Від нас вимагається мати простоту дитини, яка довіряє і спокійно йде поряд з тим, хто завжди її тримає за руку.

Просити, на додаток, здатності і благодаті звіщати через слово і свідчення власного життя всім — особливо найбіднішим, найбільш «знедоленим» — радісну новину Царства.

Дякувати за дар сили Святого Духа, що спонукає нас свідчити і підтримує нас в цьому свідченні: «Христос воскрес! Воістину воскрес!».

…

Господи Ісусе, Ти щодня присутній біля нас у подіях, у випадковостях, у моментах самотності і навіть у переслідуваннях: Твоя присутність прихована, вона криється у серці повсякдення. Завжди буде виникати потреба прийняти якусь віддаленість, погодитися на якесь зречення: Ти, о Господи, що перебуваєш поза нашим простором і часом, дай нам зрозуміти, що Ти все одно завжди залишаєшся між нами. Амінь.