Роздуми над читанням Апостола і Євангелія у 8-му неділю після Зіслання Святого Духа

Марія Ярема. Причаститися Слова

РОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ АПОСТОЛАРОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ ЄВАНГЕЛІЯ

Проповідувати Христа, а не себе самого

1 Кр. 1, 10-18

У першому читанні Божественної літургії восьмої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо найперше заклик апостола Павла до однодумності та єдності в розумінні. Цей заклик продовжує тему читання Апостола попередньої неділі. Таким чином, бачимо, як наполегливо апостол Павло, а через нього вся Церква, закликає кожного з християн плекати єдність, а не множити роздори. Св. Павло критикує коринтян за те, що вони розділені, бо називають себе учнями того чи іншого апостола. Ніхто з апостолів, але Христос є Тим, в ім’я якого охрещені коринтяни та в якого повірили на спасення, наголошує апостол Павло. Ніхто, окрім Христа, не приніс спасення, тому Він єдиний має єднати навколо себе послідовників.

Сьогодні, як і в апостольські часи, існує чимало роздорів і розколів між християнами. Ми часто ототожнюємо себе з тією чи іншою християнською конфесією, громадою, організацією. І це ототожнення не є чимось поганим у світі розділеного християнства, але стає таким, якщо ми, ототожнюючи себе з певною конфесією чи спільнотою, не ототожнюємо себе з Христом, який є нашим Богом і Богом тих, хто належить до інших християнських конфесій. Іншими словами, є добрим визнавати, до прикладу, свою приналежність до католицизму, але це визнання повинне вести до Христа, а не відкидати від Нього через зневагу тих, що визнають себе приналежними до інших конфесій. Чому виникали суперечки між коринтянами? Бо кожен вважав себе чимось кращим за іншого, адже охрещений Павлом або ж Петром чи Аполлосом. Якби кожен вважав себе меншим від інших, між ними не сталося б суперечок, бо всі були б об’єднані смиренням Христа. Те саме і з християнами сьогодення. Не потрібно вважати себе кращим через приналежність до тієї чи іншої спільноти (це дар Божий, а не наша заслуга, що ми належимо до святої Церкви), а треба всім серцем прагнути йти до Христа та інших вести до Нього. Той самий Христос розп’ятий і за мене, і за того, хто належить до іншої спільноти. Мусимо разом прагнути Його усім серцем і тоді не буде між нами роздорів.

Творити нові розколи і роздори ніколи не було ділом Христа. Якщо хтось хоче бути Христовим, то повинен шукати єдності у Церкві, а не примикати до сект, які знову й знову розділюють і так уже розділене християнство. Кожен, хто проповідує не Христа, а себе самого, ведучи за собою послідовників, є лідером секти. І кожен, хто дає себе повести за конкретною людиною, а не за Христом, є членом секти. Церква ж проповідує не себе, а Христа, і правдиві християни йдуть не за тим чи іншим бунтівним провідником, який проголошує себе мудрішим за Церкву, але за Христом, який установив свою святу Церкву.

Апостол народів дякує Богові за те, що він охрестив зовсім невелику кількість людей, і пояснює, що так краще, аби ніхто не міг сказати, що охрещений в ім’я Павла, а не Христа. Апостол стверджує, що його завдання – проповідувати Христа. Як завданням інших є хрестити в ім’я Христа, його ж завданням є Його проповідувати. Але чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа – всі вони мають нести у світ Христа, а не себе самих.

Апостол Павло наголошує також важливу річ: «мудрість слова» здатна вчинити безуспішною проповідь про хрест. Що це значить? Невже потрібно проповідувати Христа лише мовою простою і неможливо проповідувати вишуканою мовою мудреців? Та ні. Це значить радше, що потрібно знову ж таки проповідувати Христа, а не себе самого. Не потрібно намагатися мудрістю слова захопити слухачів, але силою Божою. Не потрібно боятися виглядати немудрим перед світом, проповідуючи «глупоту», але потрібно боятися не нести спасення у світ, що чекає на об’явлення Божої сили.

Тілесна і духовна пожива

Мт. 14, 14-22

Євангеліє восьмої неділі по Зісланні Святого Духа оповідає нам про перше з двох чуд помноження хлібів. Для Бога, який словом та чудодійною силою живив свій народ, звісно, не було неможливим, ані проблемним нагодувати його поживою тілесною. Цікавим є, однак, той факт, що спонукають до цього чуда не самі люди, що прийшли з міст на це пустинне місце та, втомлені й голодні, до вечора не мали поживи. Серед них були також діти, можливо, й літні люди. Вони ані не розходяться, ані не просять дати їм час на придбання харчів, ані не просять їжі в апостолів чи Христа. Вони просто перебувають з Господом, слухаючи Його слова та видужуючи зі своїх недуг. Цікаво, що ці люди не побиваються про підкріплення для тіла. Настільки великою, отже, мала бути їхня спрага поживи духовної. Прагнучи духовного, його отримали. Але отримали також і тілесні добра, ніхто бо з них не зостався голодним.

Доволі часто ми, що слідуємо за Христом сьогодні, поводимося в спосіб дещо супротивний. Ми прагнемо спочатку поживи тілесної, а потім дбаємо про духовну. В результаті не отримуємо ні першого, ні другого. Не тому, що Бог не може чи не хоче нас живити. А тому, що ми Його не шукаємо. Його не просимо. Ми старанно і прагматично обдумуємо, де і як насититись тілесно (йдеться не стільки про задоволення фізіологічних потреб в їжі, як про накопичення більших чи менших матеріальних благ), витрачаємо на це доволі часу, а наситившись, думаємо про день завтрашній і післязавтрашній. Духовне насичення стає другорядним, а отже, маловажним. Якщо ж воно маловажне, навіщо тратити на нього час?

У такій перекрученій єрархії цінностей ми не можемо повірити в помноження хлібів, яке вчинив Христос. Або навіть можемо повірити, однак лише у формі історичного минулого. Натомість у сьогоденні нам видається нечуваним, не задовольнивши тілесні потреби, шукати духовних благ. А якщо ми ніколи не будемо задоволені забезпеченням тілесних потреб? Чи побачимо коли-небудь блага духовні?