Догоджати іншим, однодушно славлячи «Бога терпеливости й утіхи»

Рм. 15, 1-7

У першому читанні святої Літургії сьомої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо настанови апостола Павла допомагати безсильним, догоджати іншим, однодушно славити Бога. Апостол пояснює, що такі настанови не є надмірними вимогами, сам Христос подав досконалий приклад, як треба догоджати ближньому і нести немочі безсильних. Христос прийняв на себе зневаги, які належали іншим, і дарував їм честь, яка належала Йому. Догоджав іншим, хоча усяке догоджання мало би бути принесене Йому.

Апостол Павло закликає християн до надії через «терпеливість й утіху». Догоджання іншим не повинно ввести християнина у сум чи безнадію, але навпаки, у несенні тягарів ближнього, у терпінні, має бути присутньою надія з терпеливістю та утіхою. Бо наш Бог є Богом терпеливости й утіхи, який постраждав за нас і приніс радість спасення.

Апостол просить в Бога однодушності для християн, приймання один одного, життя за Христом Ісусом. Св. Павло знову ж таки пригадує, що приймати один одного, а не судити, не відкидати, не нехтувати один одним, є тим, що Христос явив нам, прийнявши нас у Божу славу. Тому й християни, як Його послідовники, повинні думати так, як Христос, жити за Його прикладом. Якщо кожен християнин думатиме «за Христом», то не важко буде «однодушно, одними устами» славити Бога Отця. Якщо ж кожен догоджатиме собі, а не іншому, тоді однодумність неможлива; і навіть якщо уста спільно хвалитимуть Бога, то однодушності все ж не буде.

А Бог наш – «Бог… терпеливости й утіхи», який поніс немочі безсильних і прийняв їх у Божу славу. А ми, Його послідовники, хіба можемо бути рабами самодогоджання і нетерпеливості, несучи лише власні тягарі та не приймаючи один одного?

«Чи віруєте, що я можу це зробити?»

Мт. 9, 27-35

Євангельський уривок сьомої неділі по Зісланні Святого Духа продовжує тематику віри і невір’я. Одні вірили і по вірі їхній сталися чудеса. Інші ж не вірили, намагаючись оправдати невіру фальшивими закидами («Він виганяє бісів князем бісівським»). Христос же явно вказує на необхідність віри, щоб явилися чудеса. «Чи віруєте, що я можу це зробити?» – запитує сліпців. Якщо б вони вагалися чи мали часткову віру, чуда б не сталося або воно сталося б частково. Адже сталося їм за їхньою вірою, по слову Господньому. Уявімо собі, що сліпці відповіли Христові не переконливе «так», як вони це зробили, а до прикладу: «Не знаємо, але інші говорять, що можеш»; або ж: «Не знаємо, але випробовуємо всі засоби, тож звернулись також і до Тебе»; або ж: «Будь ласка, поможи, якщо можеш». Чи отримали б вони повне прозріння? Ні, отримали б його рівно настільки, наскільки мали віру і не отримали б рівно настільки, наскільки сумнівалися. Але євангельські сліпці прозріли повністю, бо мали для цього необхідну віру. Також німий заговорив так, наче б ніколи не був німим. І біс покинув його. Євангеліє не говорить, чиєю вірою це сталося. Але це сталося повнотою віри когось з тих, хто привів біснуватого і німого або ж повнотою віри недужого. Але віра ця мала бути не частковою, а повною, адже чудо сталося не частково, а уповні.

«Чи віруєте, що я можу це зробити?» – питає Христос кожного, хто просить Його з молитвою про певну ласку. Якщо б відповідь наша була ствердною і то без жодної тіні сумніву чи сум’яття, невже Господь не змилувався б над нами, як Він це зробив зі сліпцями та німим?

Чи віруєте, що я можу припинити насильство у країні? Що я можу змилуватись над народом? Що я можу підняти його з недуги? Чи віруєте, що можу розв’язати ваші щоденні та не зовсім щоденні проблеми? Чи віруєте? «Нехай вам станеться за вашою вірою!»