Різні дари для сповнення одного покликання

Рм. 12, 6-14

В уривку Послання до римлян, який читають під час Літургії шостої неділі по Зісланні Святого Духа, чуємо найперше про різноманітність Божих дарів. Кожен отримує від Бога благодать і дари, і в кожного ці дари різні. Дари ці дані для того, щоб за їх допомогою служити Богові та ближнім. Не потрібно заздрити комусь через наявність у нього того чи іншого дару, але потрібно належно служити своїм даром. Не каже апостол, що пророцтво є кращим даром, ніж служіння, ані що навчання є благороднішим, ніж напоумлення. Ані не є чимось більшим головувати, аніж давати у простоті. Усі ці дари походять від єдиного Бога і дані різною мірою. Святістю і праведністю є цілковито віддати себе на служіння саме тим даром, який даний від Бога. Саме цей дар є найкращий.

Далі апостол Павло заохочує бути щирими та ревними у своїх почуттях та діяннях: давати у простоті, головувати дбайливо, милосердитися з радістю, любити нелицемірно та братньою любов’ю. Замало є просто ненавидіти зло, каже апостол, потрібно чинити добро. Замало шанувати когось лише у відповідь на пошану, потрібно випереджати пошаною іншого. Замало бути помірно ревним, але потрібно духом горіти. Замало надіятися, потрібно надіятися без розпачу, у веселості. Замало зносити горе, потрібно у ньому бути терпеливим. Замало молитися, потрібно бути витривалим у молитві.

На завершення уривку чуємо заклик помагати святим у потребах. Святими апостол називає тих, які увірували в Христа. Цікаво, що увірувати в Христа для апостола Павла є рівнозначним бути святим. Справжня віра у Христа не може не привести до справжньої святості. Тому апостол сміливо називає християн святими. Дбання про гостинність, благословення для тих, що гонять та проклинають, є рисами справжньої святості святих.

Святими названі всі ми, які носимо ім’я християн. Ми всі отримали необхідні дари для того, щоб жити свято. Кожен з нас отримав різний дар, але всі маємо одне покликання – бути святими.

«Чого лукаве думаєте в серцях ваших?»

Мт. 9, 1-8

Євангельське читання шостої неділі по Зісланні Святого Духа безпосередньо продовжує фрагмент п’ятої неділі. Якщо в попередньому читанні дізнаємося про те, як люди Гадарину прогнали Ісуса, то тут маємо справу з правдивою вірою та водночас з внутрішнім лукавством жителів «Його міста» – Капернауму. Правдива віра належала тим, які принесли розслабленого до Христа. Саме через їхню віру Господь зціляє найперше душу, а згодом і тіло недужого. Натомість нічого не згадує Євангеліє про віру останнього. З того явно бачимо, яку велику силу має віра і молитва «посередників» перед Господом, тобто тих, які просять за когось (цей євангельський фрагмент чітко наголошує важливість молитви посередництва, яку заперечують християни-протестанти, відкидаючи молитву про посередництво до Богородиці чи святих). Щодо внутрішнього лукавства, то ним наповнилися серця місцевих книжників, які закидали Христові гріх хули. Серцевідець негайно звершує чудесне оздоровлення тіла розслабленого, всім наявне, щоб ніхто не зміг сумніватися в оздоровленні душі, що нікому, крім самого Бога, не могло бути явне.

«Чого лукаве думаєте в серцях ваших?» – запитує Господь книжників. А з ними і також нас. Бо чи не лукаве ми думаємо, дивлячись на вчорашніх грішників, що нині стоять з нами у храмі? А хіба не лукаве ми думаємо про тих, що нині явно грішать, а проте також, як і ми, переступають поріг храму та беруть участь у таїнственному житті Церкви? А невже не лукаве ми думаємо, якщо хтось досягає вищих духовних вершин, ніж ми самі, будучи перед тим одним із нас? Чи не лукаве ми думаємо про себе самих, вважаючи себе кращими бодай за одного з тих, що навколо нас? Чи не лукаве ми думаємо, коли Христос знову і знову комусь з тих, що, здавалося б, є найбільшими грішниками, каже: «Бадьорися, сину; твої гріхи відпускаються?» Чи не лукаве ми думаємо, коли Господь возводить когось із тих, що здавалися пропащими, до фізичного здоров’я і благополуччя, до матеріального достатку і до всіх благ, кажучи йому: «Встань й іди!» Чи не лукаве ми думаємо, дивлячись на чиєсь несподіване спасення, вважаючи в глибині серця, що не хтось інший, а лише ми його варті? Чи не багато такого лукавства у наших серцях?

«Що легше сказати?» – питає нас нині Христос. Сказати: «Він є грішником» чи «Господи, зціли його»? Сказати: «Вона веде грішне життя, напускаючи вид побожності» чи «Господи, будь милостивим мені, грішному»? Що легше сказати? Що легше подумати: лукаве чи чисте і праведне?